kaf_philosofpidruchkirychok

мом і комунізмом. Тому некласична філософія не визнає якогось єдиного погляду на світ і сама не прагне ним стати. В принципі, й сама філософія оголошується такою, яка не може претендувати на статус єдиного світогляду, «науки наук», найвищої мудрості, а є разом із релігією, міфологією, наукою лише одним із способів осягнення світу.

На відміну від некласичної філософії постнекласична філософія не намагається бути ближчою до життя, але вона не повертається й до абстрактності та спекулятивності філософії класичної, – вона стверджує, що наблизитись до смислу життя можна тільки через безкінечні іронічні, ігрові та плюралістичні тлумачення дійсності, які не можуть бути раціональними.

Постнекласична філософія відмежовується від орієнтації філософії модернізму на створення чогось принципово нового. Вона доводить: усе, що можна сказати, вже було колись сказане.

Філософія постнекласична проголошує принципову різноманітність і плюралізм у житті й поглядах, вона не визнає ніяких усталених правил і норм, апелюючи до хаосу й розмаїття. Подібно до того як філософію некласичну інколи йменують «модернізмом», за філософією постнекласичною закріпився термін «постмодернізм».

Постмодернізм домінує в філософії, починаючи з другої половини ХХ ст., однак це не означає, що в цей період не було інших підходів або постмодерністські ідеї не зустрічалися раніше. В наш час спостерігається тенденція до відшукування постмодерністських ідей у все більш віддаленому минулому і, як пожартував із цього приводу Умберто Еко, – спроби «оголосити постмодерністом самого Гомера».

6. Постмодернізм – найсучасніший постнекласичний філософський напрям

Термін «постмодерн» як філософське поняття вперше вжив у 1979 році французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (1924–1998) у своїй знаменитій книзі «Ситуація постмодерну: доповідь про знання»178. Після цього дане поняття остаточно оформилося в працях амери-

канських філософів Іхаба Хассана (нар. 1925) і Масуда Заварзаде

178 Фр. «La Condition postmoderne: Rapport sur le savoir».

(нар. 1938)179. На основі праць цих вчених і відбулося становлення специфічної «постмодерністської філософії»180.

Постмодернізм – це досить неоднорідний напрям, що включає в себе величезне розмаїття поглядів та ідей, часом досить суперечливих між собою181. До нашого часу не склалося однозначного тлумачення терміну «постмодернізм». Ведуться також суперечки і про дату виникнення філософії постмодернізму. Одні дослідники датують народження постмодернізму 1980 роком, коли Жак Де- ріда (1930–2004)182 захистив у Сорбоні докторську дисертацію, в якій виклав основи «декострукції» – методу ревізії всієї попередньої філософії, що став головним методом постмодернізму. Інші дослідники вважають, що цей напрям викристалізувався принаймні на десятиліття раніше, ототожнюючи його з постструктуралізмом (Лакан, Фуко), який вперше вказав на «відсутність структури»,

179 Ліотар був першим, хто дав філософське тлумачення цього терміну, однак саме слово «постмодернізм» використовувалося задовго до нього. Вперше його вжив Р. Ранвіц у книзі «Криза європейської культури» (1917), згодом Ф. де Оніза у 1934 р. назвав «постмодернізном» авангардистську поезію початку 20-х років ХХ ст., ще пізніше в 1939–1947 рр. це слово використовував і Арнольд Тойнбі для позначення історичного періоду, що охоплював час після Другої світової війни, який, на його думку, радикально відрізняється від Модерну (Нового часу). В 60–70 роках слово «постмодернізм» застосовували для позначення нових тенденцій в архітектурі, мистецтві, економіці та суспільстві в цілому, однак філософською категорією це слово стало лише завдяки Ліотару. Яскравими представниками постмодернізму бу- ли Жак Лакан, Жак Деріда, Мішель Фуко, Роланд Барт, Жорж Батай, Жан Бордійяр, Пітер Клоссовскі, Моріс Мерло-Понті, Юлія Кристєва, Жиль Дельоз, Фе- лікс Ґваттарі, Рене Жирар.

180Терміни «постмодерністська філософія» і «філософія постмодерну» не тотожні. Термін «постмодерністська філософія» вказує на особливий спосіб філософування, а «філософія постмодерну» – це термін більш історичний і вказує на філософію, що розвивалась у певний історичний період, який настав «після» періоду Модерну (Нового часу). Для одних дослідників – це повоєнний час, для інших – останні 25–35 років.

181У широкому розумінні «постмодернізмом» називають комплекс філософських і теоретичних уявлень у сучасному культурному житті Заходу, що проявляється в різних сферах гуманітарного знання, мистецтва і літератури. У вузькому – найсучасніший постнекласичний філософський напрям.

182Деріда – автор творів «Мова і явища» («La Voix et le phénoméne»), «Письмо і

відмінність» («L'écriture et la différance»), «Граматологія» («De la Grammatologie»), «Диссимінація» («La Dissémination»).

on), тобто потужне і невтримне розширення знаково-символічної сфери (мови, письма й ін.) впритул до того, що ця сфера здобуває статус єдиної і самодостатньої реальності. Лейтмотивом постмодернізму є відомий принцип Деріди: «нічого не існує поза текстом»185. Увесь світ, людина, література, історія тощо – це нескінченний безмежний текст, причому на відміну від аналітичної філософії та герменевтики у постмодернізмі знаки можуть бути «пустими», тобто такими, що, за словами Жана Бодріяра (1929–2007), «взагалі не співвідносяться з якою б то не було реальністю».

Уконцепції так званої «постмодерністської чуттєвості» про-

голошується сприйняття світу як «хаотичного і розмаїтого». Таким чином, заперечується намагання попередньої філософії знайти у цьому світі першопричину («теоцентризм») і мету («теолео-

центризм»).

Уякий спосіб можна пізнати цю семіотизовану, хаотичну і різноманітну реальність?

Насамперед, як пише італійський постмодерніст Умберто Еко (нар. 1932), «іронічно і без наївності»186. Саме «іронія» стає однією із головних пізнавальних установок постмодернізму. Що ж таке «іронія»? Це фігура, побудована на розбіжності смислу висловлювання і замислу, тобто того, що «є» і того, що «висловлюється». На противагу «серйозності» модернізму, який намагався бути «ближчим до реальності» і називати «речі своїми іменами», постмодерністи обстоюють право називати речі «будь-якими іменами», чим створюють можливість для безкінечної розмаїтості тлумачень. Але саме завдяки цій мозаїці інтерпретацій ми й маємо змогу наблизитися до смислу.

Постмодернізм ставить під сумнів намагання в усьому бачити «логічний смисл» («логоцентризм»). Вчення, які проголошують логічне мислення основою пізнання, слугують, на їх думку, «імпері- алізму розуму». Постмодерністи свідомо намагаються відмежувати-

185Derrida J. Of grammatology.– Baltimore, 1976.– LXXXVII.– P. 158.

186Эко У. Заметки на полях «Имени розы» // Иностранная литература.–

1988.– № 10.– С. 88–104.

і засвоєних. Автор письмового тексту також не говорить сам від себе, а одягає на себе, за висловом Роланда Барта (1915–1980), «авторську маску». Тому філософ проголошує «смерть автора», від якої недалеко і до «смерті читача». Оскільки суб’єкта не існує, то не існує і його бінарної протилежності об’єкта (так звана концепція

«вкраденого об’єкта» ).

Постмодерністи поставили під сумнів і поняття «суспільство», замінивши його висловом «простір соціального тексту», а також відкинули теорію суспільного прогресу. Голокост та дві світові війни, нацизм і комунізм, на їх думку, ставлять під сумнів прогрес людства. Постмодерністи також оголошують себе соціальними «маргіналами»

(від. лат «margo» – «край», «межа»), тобто продукують своєрідне самовідчуття творчої інтелігенції кінця XX – поч. ХХІ ст., яке полягає у свідомому орієнтуванні власної позиції на периферійність, відокремленість від суспільства і моралі. (Наприклад, Мішель Фуко прославився не тільки своїми безсмертними ідеями, але й своєю поведінкою, екстраваґантною стрижкою наголо, дизайнерськими окулярами та бісексуалізмом, який фактич-

но і став причиною його смерті від СНІДу в 1984 р.). Постмодернізм не визнає якихось історичних магістральних

ідей, що домінують у культурі, тобто «метанарративів» (лат. «narrare» – «вербальне викладення», «переказ»), – вони свідомо надають своїм творчим пошукам іронічного та ігрового характеру, проникаючи в найрізноманітніші сфери дійсності; від поштової листівки – до операційної системи Windows, від Геґеля і Ніцше – до історії сексуальності.

Постмодернізм не можна охарактеризувати якимись провідними течіями чи ідеями, однак цілком справедливим є, з нашого погляду, визначення, яке дав постмодернізму німецький філософ Вольфґанґ Вельш (нар. 1944): «постмодерн... розуміється як стан радикальної плюральності, а постмодернізм – як його концеп-

ція»191. Дійсно, філософію постмодернізму можна назвати філософією розмаїтості і плюралізму. Вона не визнає чогось уніфікованого й сталого, вона не визнає єдиної істини й єдиного уявлення про світ, вона критична та іронічна.

Спектр оцінок постмодернізму коливається від патетичних захоплень до суцільного заперечення, однак безсумнівним і цінним є те, що ця філософія поставила проблеми, які ніхто ніколи не ставив, продемонструвала нам неможливість мислити так, як ми мислили раніше, необхідність зміни традиційних установок і навіть філософської мови («deja-vu», «маска догматизму», «постметафізичне мисленням», «симуляція», «хора», «постмодерністська чуттєвість», «теоцентризм», «телеоцентризм», «іронія», «логоцентризм», «імперіалізм розуму», «логомахія», «бінаризм», «складка», «складання», «фалоцентризм», «смерть суб’єкта», «дискурс» «смерть автора», «смерть читача», «вкрадений об’єкт», «проективність», «адміністрування», «маргінальність», «метанарратив» – ці та багато інших понять запроваджені постмодерністами).

Отже, цю філософію можна розглядати як своєрідний фермент усієї західноєвропейської думки, без якого не обійдеться подальше філософування. Не можна не враховувати таких благосних вчинків постмодернізму, як критика ідеологій, інтерес до хаосу й різноманітності тощо, яких попередня філософія цуралася повсякчас. Однак слід зауважити, що постмодернізм став більше критичним проектом, аніж творчим, а нівеляція таких понять як «добро і зло», «прекрасне і потворне» призвело до втрати людиною орієнтирів у цьому світі. Тому багато хто із сучасних мислителів розглядає постмодернізм як вже завершений етап у філософуванні, називаючи сучасну філо-

софську ситуацію «after-postmodernism».

Англійське слово «after» означає одночасно «після», «за», «по той бік», а також «згідно». У даному випадку мова йде про філософування «після» постмодернізму, але й «згідно» з його досягненнями. Дійсно, найсучасніша філософія, яка називає себе after-post- modernism, мислить і на противагу, і «згідно» постмодернізму.

191 Welsch W. «Postmoderne». Genealogie und Bedeutung eines umstrittenen Begriffs // «Postmoderne» oder Der Kampf um die Zukunft. Hrsg. von R. Kemper.– Frankfurt in M., 1988.– S. 9–36.

Тому в найзагальнішому вигляді переосмислення постмодернізму відбувається нині двояко.

По-перше, через часткову реставрацію класичної філософії у так званому «неокласицизмі» (М. Готдінгер та ін.), який проголошує «культурний класицизм у постмодерністському просторі». Прихильники цієї філософії, не відкидаючи позитивних надбань постмодернізму, намагаються відновити деякі, в запалі зметені мітлою постмодернізму, ідеї, наприклад, «повернути втрачене значення», тобто відновити зв’язок між знаком і дійсністю.

По-друге, через часткову реставрацію некласичної філософії, тобто спробу віднайти ще якусь «останню реальність», як це робила філософія некласична. Існують спроби замінити постмодерністську «текстуальну реальність», на іншу «комунікативну реальність», яка якраз і оголошується «останньою». Це реалізується у «комунікативній філософії» Карла-Отто Апеля (нар. 1922) й

мотивується цей погляд тим, що комунікація виходить у сучасному світі на передній план (для позначення цієї тенденції вже навіть використовують термін «комунікативний поворот»). У межах комунікативної філософії також відбувається відновлення деяких знищених постмодернізмом понять, як, наприклад, «воскресіння суб’єкта», тобто «виявлення суб’єкта в контексті вербальних практик».

Якими шляхами піде далі філософія можна лише здогадуватись, однак очевидним є те, що всі наступні ідеї будуть тою чи іншою мірою коригуватися із постмодернізмом.