kaf_philosofpidruchkirychok
.pdfЛекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження |
61 |
|
|
ЛЕКЦІЯ 3. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ
1. Філософія Середньовіччя
Середньовічна філософія почала формуватися у І ст. н.е., тобто розпочалася на чотири століття раніше, ніж сама епоха Середньовіччя. У цьому немає нічого дивного. Майже 500 років середньовічна й антична філософії існували паралельно, часто конфліктуючи, а інколи і вступаючи в конструктивний діалог. У І столітті сталися фундаментальні зрушення у духовній історії людства. Саме в час, коли непереможні «залізні легіони» римлян встановлювали панування над світом, далеко на сході Римської імперії, на гебрайських землях, у місті Назарет народилась особа, якій судилося здійснити переворот у світогляді людства. Ім’я цій людині – Ісус Христос. У час, коли Ісус провадив свою проповідницьку діяльність, серед євреїв панувала релігія, яку називають іудаїзм. Як і будь-яка інша релігія, іудаїзм мав свою Святу Книгу – «Танах», книгу, в якій були викладені давньогебрайські уявлення про першооснову світу і про людину. Цю мудрість нібито Бог сам передав людям, через пророка Мойсея. Ісус не заперечував вчення іудаїзму, однак суттєво його реформував, переосмисливши одні настанови і доповнивши інші. Коли Ісусу було близько тридцяти років, римляни, невдоволені поглядами Ісуса, стратили його, розіп’явши на хресті. Проте по ньому залишилися учні, які записали вчення і діяння Христа у життєписах, які називаються Євангеліями («добрими
62 |
Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження |
|
|
звістками»). Євангелій існувало багато, однак у наш час офіційно-виз- наними є тільки чотири (від Св. Матвія, Св. Марка, Св. Луки та Св. Йоанна). Згодом вони, доповнені посланнями учнів Ісуса до різних народів, описом діянь цих учнів та загадковим текстом так званого Апокаліпсису (Об’явлення Св. Йоанна Богослова), де йдеться про кінець світу, утворили так званий «Новий Заповіт». Доповнені книгами гебрайського «Танаху», які дістали назву «Старий Заповіт», ці тексти утворили «Біблію» – книгу, яку послідовники Ісуса Христа вважають священною.
1.1. Фундаментальні філософські ідеї Біблії
«Біблія» містить низку філософських ідей, які фундаментально відрізняються від античних поглядів на першооснову, спосіб пізнання світу, людину і суспільство. Ці ідеї наступні:
1.Першоосновою є Бог. Не вода, не вогонь, не світ ідей і не сполучення ідей з матерією, а саме Бог. Антична філософія звісно ж знала і оперувала поняттям «Бог», однак у творах Платона та Арістотеля теж йшлося про Бога, однак у Платона першоосновою був світ ідей, у Арістотеля – сполучення ідей і матерії, а не Бог. Біблія проголошує першоосновою саме Бога. «Я є Альфа й Омега, ... Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти», – написано у Біблії (Одкр. І: 8).
2.Бог створив світ з нічого (ex nihilo). У «Євангелії від Івана (І: 3) написано: «Все через Нього (Бога.– О.К.) повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього». Цього моменту також не було в античній філософії, ні в Платона, ні в Арістотеля. За Платоном, і матерія, й ідеї, й Бог існували вічно, аналогічних поглядів дотримувався Арістотель. Римляни ж говорили: «Ex
nihilo nihil» («З нічого нічого не виникає»). Біблія ж вперше вводить поняття «творіння» з нічого76.
3.Біблія методом пізнання Бога проголошує не тільки розум, але й віру. «Повір в Господа всім своїм серцем, а не розумом, – пишеться в Біблії...– і він зробить твій шлях прямим» (Прип. Сол.
ІІІ: 5:6). Християнський філософ ІІ–ІІІ ст. н.е. Тертулліан писав: «Сина Божого було розп’ято, не має в мені сорому, бо це соромно. Божий Син мертвий: це правдоподібно, бо абсурдно. І було
76 Цю систему поглядів називають «креаціонізмом».
Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження |
63 |
|
|
Його поховано, і Він підвівся з труни: це безсумнівно, бо неможливо»77. Цей вислів означав, що Біблія має цілий ряд положень, які неможливо осягнути розумом, як-от: одночасну єдиність Бога та існування його в трьох іпостасях: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий, або те, що Христос є одночасно Бог і людина, або те, що Бога можна стратити, поховати тощо. В усе це потрібно просто вірити. Вислів Тертулліана скорочено записують інколи так: «Сredo quia absurdum» («Вірую, тому що абсурдно»). Антична філософія такого методу пізнання не знала, в ній переважаючим способом пізнання був розум, що ґрунтувався на доказах, а не віра. Другим методом пізнання Бога є любов. Ця ідея вже існувала в античній філософії. Ми пам’ятаємо, що Платон розглядав два шляхи до істини: діалектика і любов. Платонівська любов, як метод пізнання, залишається і в Біблії методом пізнання Бога. Однак, якщо Платон, та, власне, й вся антична філософія говорить про любов людини до людини, то Біблія ставить на передній план любов людини до Бога. У Євангелії від Луки написано: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» (Лк. 10: 27). Ми бачимо, що тут спочатку йдеться про любов людини до Бога і тільки потім про любов людини до людини («до ближнього»), тобто любов до Бога, за Біблією, має бути вищою.
4. Біблія підносить людину на небачену до цього висоту, людина оголошується господарем природи. Цього не було ні в античній філософії, де людина мислилась рівноправною з іншими частинами природи, ні у східній, де метою людини було не піднестися над природою, а злитися, розчинитися в ній. Восьмий Псалом пише: «Вчинив ти його (чоловіка. – О.К.) не набагато меншим від Бога, і славою, і величчю Ти коронуєш його. Учинив Ти його володарем творива рук Своїх, все під ноги йому поклав: худобу дрібну та биків, їх усіх, а також степових звірів диких, птаство небесне та риби морські, і все, що морськими дорогами ходить» (Пс. 8).
5. На відміну від античної філософії, яка не розрізняла понять
77 Tertullianus «De Carne Christi» («Про плоть Христову»), V.4.
64 |
Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження |
|
|
«суспільство» і «держава», Біблія закладає основу для розведення цих понять. Саме в ній зароджуються уявлення про «християнське суспільство» – спільноту людей, віруючих у Христа, так званих «дітей Божих», які долають кордони держав, мов, культур, перебуваючи ніби над ними. Ось характерна цитата з Євангелія від Йоанна: «Котрі ж прийняли Його, дав їм власть дітьми Божими стати ся, що вірують в ім’я Його, що не від крові, не від хотіння тілесного, не від хотіння мужеського, а від Бога родилися» (Йн. І: 12, 13).
В епоху зрілого Середньовіччя майже вся західноєвропейська філософія розвивалася у світлі цих ідей, оскільки через певні політичні чинники філософувати всупереч біблійному вченню стало небезпечно. Починаючи від імператора Костянтина, який у 313 році проголосив християнство державною релігією Римської Імперії, церква розпочала активну боротьбу з поглядами, що розходились із Біблією. Досить часто ті, які думали інакше, жорстоко карались.
1.2.Перші християнські філософські вчення
1.2.1.Філон Александрійський
Першими взірцями середньовічної філософії були вчення, які намагалися поєднати іудейські чи християнські філософські ідеї з античною, насамперед платонівською філософією.
Першим таким філософом вважають Філона Йудея з Александрії (Філон Александрійський нар. 15/10 р. до н.е. – помер бл. 50 р. н.е.). Він першим розробив філософську систему, що поєднувала іудаїзм, старозаповітні ідеї із платонізмом.
Філон Александрійський вважав, що першоосновою є Бог. Він створив світ з нічого. Спочатку світ ідей, про який розповідав раніше Платон, а потім, користуючись цими ідеями, матеріальний світ. Як і в Платона, Бог у Філона творить матеріальні речі, користуючись ідеями, однак на відміну від грецького філософа, який вважав ідеї вічними і нествореними, Філон вважає, що їх, як і матерію, створив Бог ex nihilo.
Філон писав про те, що пізнавати Бога треба не тільки вірою, але й витлумачуючи Святе Письмо, яке, окрім буквального, має ще й алегоричний, прихований смисл, інакше кажучи, біблійні персонажі, події, сюжети в зашифрованій формі символізують філософські та моральні істини. Цей погляд на Біблію, який зараз, по суті, є загально-
Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження |
65 |
|
|
прийнятим, уперше висловив дійсно Філон Юдей.
Бог створив також і людину. Однак погляд на людину у Філона Александрійського відрізняється від античних ідей. Як уже говорилося, грецькі філософи вважали, що людина – це душа, яка ототожнювалась із інтелектом, та тіло. Філон Александрійський додає до цих двох частин третю – Дух (гр. Pne$ma). Дух ідеальний, проте це не розум. Це швидше орган віри, а не розуму, навіть, можна сказати, відбиток божого творіння в людині. Тобто, за Філоном Александрійським, людина – це: а) душа; б) тіло; в) Дух. Ця думка, першим автором якої був розглянутий філософ, стане традиційною для філософії Середньовіччя.
Отже, Філон Юдей – це перший приклад поєднання старозаповітніх ідей з Платонівськими.
1.2.2. Гностицизм і містико-релігійна філософія
Ще однією спробою поєднання християнства й античної філософії був гностицизм. Гностицизм – це філософська течія перших століть християнства, що проголошує першоосновою християнського Бога, який створив світ ідеальний, схожий на платонівський, а світ матеріальний створений злим богом Деміургом. Як бачимо, ця назва запозичена знову ж таки з Платонівської філософії. Пізнати Бога можуть лише вибрані учні Христа, яким він сам відкрив істину у вигляді гностичного вчення. Пізнати Бога можна не раціональним шляхом, а шляхом містичного78 самопізнання. Людина складається з Духу, душі і тіла і після смерті потрапляє або в рай, або в пекло.
Суспільство, на думку гностиків, складається із трьох частин:
(1) людей «пневматичних», в яких переважає Дух, і які потраплять в рай (вони є обрані, що володіють «гнозисом» (знанням);
(2) людей «психічних», в яких переважає душа, і які досягнуть спасіння, якщо прислухаються до порад обраних, і (3) людей «гіличних» («²lh» означає «матерія»), в яких переважають матеріальні устремління і які приречені на пекло. Найвідомішими гностиками
78 Містикою називають віру в здатність людини вступати в безпосереднє спілкування із Богом.
66 |
Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження |
|
|
були Валентин, Карпократ, Єпіфан, Василид, Ісидор й ін.79.
1.2.3. Християнський неоплатонізм
Ми пам’ятаємо, що філософ Плотін та неоплатоніки вважали джерелом усього видимого світу ідею Блага, яка є Єдиним, і з якої шляхом еманації народжуються всі інші речі. У добу раннього Середньовіччя ці ідеї суттєво модифікуються. Прийнявши без змін хід Плотінових думок, щодо еманації, рівнів ієрархії речей, їх різної віддаленості від джерела, неоплатоніки на місце Єдиного, чи Блага ставлять Бога, а еманацію тлумачать як акт творіння світу. Таким чином з’являється нова форма неоплатонізму, яку називають християнський неоплатонізм. Протягом довгих років християнський неоплатонізм був однією із головних форм злиття філософії (насамперед Платонівської) з християнською вірою. Найвідомішими християнським неоплатоніками були Ямвліх, Саллюстій, Едесій. Гіерокл Александрійский, Ісидор Александрийський, Плутарх Афінский, Прокл Діадох, Сімплікій, Гермій Александрійський, Гіпатія.
1.3.Патристика. Аврелій Авґустін
1.3.1.Грецька і латинська патристика
Середньовічну філософію, що розвивалася протягом майже 14 століть, починаючи від Біблії та Філона Александрійського, прийнято поділяти на два етапи: патристика і схоластика.
Патристика (від лат. pather – батько, «отець») – це період, що тривав від І до V ст. н.е. Отцями церкви називали мислителів, які заклали основи християнської філософії80 (філософії, що не
79Уявлення про вчення гностиків ми маємо із текстів так званих «коптських рукописів». У 1945 році у Наг-Хаммаді (Єгипет) випадково знайшли посудину із 53-ма рукописами гностиків на коптській мові. У 1972–1977 рр. вони були опубліковані мовою оригіналу, а у 1977 у перекладі на англійську мову.
80Почесний титул «Святі отці» викорстовувася церквою з кінця IV ст. Коло осіб, які причислені до Святих отців у католицизмі і православ’ї відрізняється. Вважають, що період святих отців на заході закінчився творчістю Св. Ісидора Севільского
(бл. 560–636) на Сході – Св. Йоанна Дамаскіна (бл. 675 – бл. 753). Їх учення церква називає патристикою. Однак у філософському розумінні смисл терміна патристика є дещо іншим. Справа в тім, що існують ранньохристиянські мислителі, яких церква офіційно визнала «отцями», але й існують такі, які не зважаючи на їх могутній уплив на ранньосередньовічну філософію, не заслужили церковного визнання, а навпаки були засудженні за свої погляди (Оріґен, Арій та інші). Однак історики філософії, які намагаються досліджувати творчість усіх мислителів без
Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження |
67 |
|
|
суперечить фундаментальним філософським ідеям Біблії). Період патристики протікав під значним упливом філософії Платона.
До представників патристики належать:
так звані «Апостольські отці» (Климент Римський, Ігнатій Антіохійський, Полікарп із Смирни), вчення яких перепліталось із вченнями апостолів (учнів Ісуса Христа). Вони присвячували свої праці переважно моральним настановам.
апологети (від латинського apologia – «захист», Арістид, Юстин, Таціан, Теофіл) – захисники християнського світогляду, які у своїх працях сперечалися з язичницькими філософами і направляли представникам тодішньої влади, т.з. «апології» – твори, спрямовані на захист церкви.
Як відомо з історії, в 395 році н.е. Римська імперія розпадається на дві частини: Західну – зі столицею у місті Рим та Східну зі столицею у місті Константинополь (сучасний Стамбул). Західна Римська імперія говорить і пише латинською мовою, Східна – грецькою, проте між ними існують не тільки мовні, але й культурні та релігійні відмінності. Тому патристику ІІІ–V ст. н.е. прийнято поділяти на дві гілки:
грецькі отці церкви (Климент Александрійський, Оріґен, Євсевій Кесарійський, Арій, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Ніський, Григорій Назіанзин (Богослов), Немесій Емеський, Максим Сповідник, Йоанн Дамаскін й ін.). Особливо впливовим представником грецької патристики на той час був Оріґен (185–254), щоправда згодом засуджений у 231 році Александрійським помісним собором як єретик.
латинські отці церкви (Мінуцій Фелікс, Тертулліан, Кіпріан, Новаціан, Арнобій, Лактанцій).
«Отці церкви» заклали основи християнської філософії. Завдяки ним філософія наступних століть отримала в готовому вигляді такі тези:
1. Бог одночасно є Отцем, Сином і Духом Святим. Одна із догм Нікейського Собору 325 р.81, так званий «символ віри», гласить:
виключення незалежно від факту їх церковного визнання чи невизнання, включають і їх у період патристики.
81 «Собором» називають велике зібрання церковної верхівки і християнських мислителів, на якому всі вони вели полеміку навколо провідних християнських ідей і
68 Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження
«Віруємо в єдиного Бога всемогутнього Творця всього видимого і невидимого. А також в єдиного Господа, Ісуса Христа, єдинородного сина Божого, народженого Отцем своїм, від сутності Отця, Бога від Бога, Світла істинного від Світла істинного, народженого, нествореного, єдиносущого з Отцем своїм, волею Якого все створено, що є на небі і що є на землі, ради нашого спасіння Він зійшов і втілився через святого Духа... а на третій день Він воскрес і знісся на небо і прийде знову, щоб судити живих і мертвих... Вірую в Духа Святого».
2. Христос є одночасно людиною і Богом («два начала в одній особі», догма Ефеського Собору 431 р.).
3. Чи не найголовнішою ідеєю, яка виникає в період патристики, є та, що для пізнання Бога потрібні і віра, і розум. Цю тезу повторюють Василій Кесарійський, Григорій Ніський, Григорій Назіанзин, Аврелій Авґустін. Реабілітація розуму має витоки в тлумаченні глав з Ісаї (VII: 9) грецької версії 70 перекладачів: «Не маючи віри, не зможете зрозуміти». Ця проблема згодом буде жваво обговорюватись у період схо-
|
ластики. |
Аврелій Авґустін |
Найвидатнішим представником патристики |
|
|
(354–430) – |
82 |
найяскравіший філософ доби |
був Аврелій Авґустін . |
Патристики, першовідкривач |
1.3.2. Аврелій Авґустін |
|
|
особистості. |
Аврелій Авґустін (354–430, написав ве- |
|
|
|
лику кількість творів латинською мовою83). |
Він вважав, що Бог є першоосновою і створив світ із нічого. Ідеї, про
виробляли якусь єдину думку.
82 Цей філософ у католицькій церкві отримав статус «Святого», а в православній – «Блаженного», тому інколи його називаю Святий Авґустін, або Авґустін Блаженний. 83 Напевно, найбільш визначними філософськими працями є «Про милість і свободу волі» («De Gratia et Libero Aribitrio»), «Град Божий» («De Civitate Dei») та «Сповідь»
(«Confessiones»). Серед інших відомих філософських творів Авґустіна можна назвати: «Проти академіків», «Про блаженне життя», «Про порядок», «Про велич душі», «Про учителя», «Про музику», «Монологи», «Безсмертя душі», серед богословських праць найвизначнішими є «Про трійцю», «Про християнське навчання», «Коментарі до св. Йоанна», «Коментарі до псалмів», «Про звичаї католицької церкві і про звичаї ченців», «Про істинну релігію» й ін.
Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження |
69 |
|
|
які говорив Платон, – це думки Бога. Користуючись думками, тобто ідеями, Бог творить матеріальні речі.
Слідом за іншими представниками патристики, Авґустін намагається реабілітувати роль розуму у пізнанні Бога і світу. Для Авґустіна істинною є лише віра, яка підкріплюється розумом: «Віра шукає, а розум знаходить».
Людина – це теж творіння Бога. Однак на відміну від греків, які вважали сутністю людини інтелект, Авґустін, стверджував, що окрім розуму в людині є також воля, яка, власне, не залежить від розуму. Саме тому людина інколи діє йому наперекір. Як ми вже знаємо, Сократ, який зводив людську душу до інтелекту, не зміг пояснити, чому людина, розумом розуміючи, що є добро, інколи все одно творить зло. Ця проблема не була розв’язана протягом кількох століть, і тільки Авґустін нарешті її розв’язав, вказавши, що наперекір розуму творить воля. Таким чином, Авґустіна вважають першовідкривачем «особистості». Саме індивідуальна воля є тим, що відрізняє одну людину від іншої. Сократ відкриває людину – представника людського роду, який відрізняється від тварини наявністю розуму. Однак розум притаманний усім і функціонує за приблизно подібними законами. Якщо ж вказати на окрему людську одиницю, то вживають слово індивід. Уперше на самостійність і незалежність індивіда від суспільства вказали елліни (кініки, епікурейці, стоїки). Тому саме їх вважають першовідкривачами індивіда. Коли ж йдкться про особистість, то цим підкреслюють індивідуальну неповторність людини. Індивідуально неповторною людина стає завдяки волі, яка хоче того, чого не хочуть інші. Волею люди відрізняються між собою. Отже, Авґустін – першовідкривач особистості.
Однак, як же нам керувати волею, яка не слухається розуму і незалежна від нього? Авґустін говорить, що є лише один інструмент управління волею – любов. Коли людина любить, то її воля прагне до добра. Отже, ми бачимо, як платонівська любов, яка була методом пізнання, перетворюється у Авґустіна в інструмент регуляції волі. Авґустіну належить чудовий вислів: «Ama, et fac quod vis» («Люби – і тоді роби, що хочеш»), однак, коли Авґустін говорить про любов, то він відтворює традиційне біблійне її розуміння: любов людини до людини не відкидається, але на
70 |
Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження |
|
|
перший план виноситися любов людини до Бога.
На любові має бути побудоване й суспільство. Власне, Авґустін вперше розвиває біблійну ідею «християнського суспільства», тобто розводить поняття «суспільство» і «держава». «Християнське суспільство», яке Авґустін називає «градом Божим», – це спільнота людей, що вірять у Христа і тих, які люблять його. Це спільність долає кордони держав, мов, культур, перебуваючи ніби над ними.
1.4.Схоластика. Тома Аквінський
1.4.1.Сутність поняття «схоластика» та її головні ідеї Схоластика – це період розвитку західноєвропейської філософії,
що тривав від VI до XIV ст. н.е. (від лат. «schola» – «школа», гр.
«σχολή», а також лат. scholasticus – «шкільний» гр. «σχολαστικός»– «вчений», «шкільний»). Схоластикою називали філософію, що функціонувала у середньовічних школах та університетах у VI–XIV ст. н.е. і розвивалась переважно під упливом філософії Арістотеля.
Першим схоластом (і останнім представником патристики) вважають Северина Боеція (480-526), перекладача на латину та інтерпретатора творів Арістотеля. Боеція небезпідставно вважають проміжною ланкою між Античністю та Патристикою, з одного боку, і схоластикою, з іншого; людиною, що передала вже певною мірою сформованій середньовічній філософії ідеї Арістотеля. Великою мірою завдяки Боецію Арістотель стає символом епохи схоластики.
Арістотелівська філософія проникала в схоластику й іншим шляхом, завдяки так званому «ісламському» впливу. У другій половині ХІІ ст. на латинську мову було перекладено значну кількість творів видатного персицького філософа-арістотеліка Ібн Сі- ни (латинізоване Авіцена, 980–1037). Його книга «Зцілення» у 18 томах була систематичним викладом філософії Арістотеля, оснащеним авторськими коментарями. Іншим популяризатором і коментатором Арістотеля став Ібн Рушд (лат. Аверроес, 1126– 1198), робота якого «Великий коментарій» також стала відомою на середньовічному латинському Заході. Серед гебрайських мислителів, шанувальників Арістотеля, на Заході став відомим
Моше бей-Маймон (лат. Маймонід, 1135–1204).