kaf_philosofpidruchkirychok

Слід зазначити, що аналітична філософія в інтерпретації вищеназваних мислителів поділяла позитивістську установку на очищення мови від «метафізичних» суджень, а тому філософію мови досить часто, хоча й помилково, ототожнюють із «третім» або «логічним» позитивізмом. Починаючи з «Віденського гуртка» і Вітґеншайна з’являється усвідомлення того, що реальну мову не можна звести до логічних висловлювань, а тому в 40–50-х роках ХХ ст. представники філософії мови відмовляються від використання математичної логіки й звертаються до методів лінгвістичного аналізу, визнаючи, між іншим, доцільність існування в мові і «метафізичних суджень», які, на думку філософів, досить часто генерують ориґінальні наукові гіпотези. Цей період розвитку аналітичної філософії інколи називають лінгвістичною філософією.

Зрештою, у роботах пізнього Вітґенштайна, Пітера Стросо-

на (1919–2006), Віларда ван Ормана Квайна (1908–2000), Майк- ла Дамміта (нар. 1925), Дональда Девідсона (1917–2003) мова роз-

глядається як сукупність історично, соціально та культурно сформованих «мовних ігор» (систем мовлення, що підлягають певним правилам), а також «схем» і «парадиґм», що задають багато стандартів інтерпретації148. На зміну лінгвістичним методам приходить логічний аналіз «граматики» та «граматологія», яка наполягає на важливій ролі письма.

148 У апеляції до соціальної, історичної та культурної зумовленості мови, а також визнанні існування «парадиґм», сучасна філософія мови наближається до постпозитивізму.

4.3.Геґельянство та неогеґельянство

Уфілософії Геґеля був один цікавий момент, що стосувався тодішньої Прусської держави, у якій він жив. Геґель вважав її взірцем, вершиною і найкращою формою державного устрою, яка можлива у світі. Якою мірою у цьому погляді відбилися його власні переконання, а якою мірою бажання догодити тодішній владі, – про це зараз судити важко. Однак після смерті мислителя знайшлися його послідовники, які всіляко підтримували цю тезу, і послідовники, які її заперечували, проголошуючи недоцільність існування будь-якої держави взагалі. Давид фон Штраус (1808–

1874), використавши політичну термінологію, назвав перших

«правими», а других «лівими» геґельянцями149. Однак відмінність між ними не зводилася лише до розбіжностей у поглядах на Прусську державу чи існування держави взагалі. Каменем спотикання для них стало також питання співвідношення між релігією і філософією. Для правих геґельянців релігія і філософія – це одне й те ж, для лівих – різні речі. До правих геґельянців належали К. Кон-

раді, Г.А. Таблер, І.Е. Ердман, К. Фішер, до лівих – Б. Бауер, М. Штірнер, А. Руге, Л. Фоєрбах та К. Маркс.

Особливо цікавим є лівий геґельянець Макс Штірнер (1806– 1856, справжнє ім’я – Каспар Шмідт), який у занаменитій книзі «Єдиний та його власність» проголошує, що кожна людина за природою є егоїстом, і для неї першоосновою є вона сама. Держава й інші форми суспільного устрою тільки заважають реалізації егоїстичних інтересів. Вони не є чимось таким, що регулюють, обмежують чи стримують негативні людські вчинки. Якби їх не було, людина, звісно, мала б право здійснити негативний вчинок (наприклад, вбивство), однак вона б усвідомлювала, що може сама стати жертвою такого вичинку й це б її стримувало.

Штірнера вважають своїм предтечею аж два філософських напрями – персоналізм, який проголошує першоосновою всього людську особистість, та анархізм – напрям у політичній філософії,

149 Їх також називали «старогеґельянцями» та «молодогеґельянцями».

який відкидає доцільність існування будь-яких політичний утворень і, насамперед, держави150.

Інший лівий геґельянець Людвіґ Фоєрбах (1804–1872) створив ориґінальну філософію релігії. Для нього вся релігія є нічим іншим, як антропологією – філософськими роздумами про людину. «Коли людина думає про Бога, – писав філософ, – вона думає про самого себе»151. Фоєрбах сприяв становленню філософського напряму, який зосереджується на проблемі людини і називається філософською антропологією152.

Геґельянство розвивалося переважно в Німеччині ХІХ століття, однак у ХХ-му столітті у Геґеля знаходяться послідовники і в Італії – так звані неогеґельянці. Послідовником Геґеля проголошує себе Бенедетто Кроче (1866–1952), а свою власну філософію називає «абсолютним ідеалізмом». З усієї філософії Геґеля італійський мислитель надзвичайно високо цінив діалектику. Діалектика, як відомо, оперує протилежностями, однак, на думку Кроче, окрім протилежностей є ще й «відмінності», про які Геґель нічого не сказав. Наприклад, «істина» і «краса» є відмінностями, однак не є протилежностями. На основі цих міркувань Кроче будує «нову діалектику» – діалектику відмінностей. Активність духу, на його думку, проявляється у пізнавальній та вольовій активності. Пізнавальна активність, яка направлена на щось загальне, є логі- ко-інтелектуальною, на щось індивідуальне – естетичною; воля, спрямована на щось загальне, є етичною активністю, а на щось індивідуальне – економічною. Отже, існують чотири базові «відмінності», кожна з яких відповідає типові активності духу. До кожної з цих відмінностей відноситься пара протилежностей: до логікоінтелектуальної активності – істинне і хибне, до естетичної – прекрасне і потворне, до етичної – Благо і зло, до економічної –

150 За філософією самого Штірнера закріпилося визначення «персоналістичний анархізм». Слово анархізм походить від гр. «#narcja» – відсутність керівництва, безвладдя, непідвладність, незалежність.

151Наприклад, біблійне уявлення про Бога, який «знає», «переживає», «піклується», «карає» і навіть втілюється в людському образі Ісуса Христа.

152Головна праця Фоєрбаха називається «Сутність християнства» (Das Wesen des Christientums).

4.4. Марксизм та неомарксизм

Засновником марксизму є Карл Генріх Маркс (1818–1883)154, а співзасновником – Фрідріх Енґельс (1820–1895). У своїй основі марксизм спирається на філософію Геґеля, однак, знову ж таки, намагаючись подолати спекулятивність та абстрактність геґелівської філософії і бути «ближчим до життя», проголошує першоосновою дійсності матерію. Ідеальне, яке ці філософи обмежують полем людської свідомості, народжується із матерії в ході діалектичного розвитку природи. Пізнати природу також можна за допомогою діалектики, однак не геґелівської ідеалістичної, а матеріалістичної.

Матерія є не тільки першоосновою, а й визначає свідомість, впливає на неї. Звідси випливає, що основою суспільних відносин, які насамперед цікавили Маркса, є матеріальні – виробничі та економічні відносини. Всю історію людства можна розглядати як діалектичну зміну форм економічних відносин, або як пи-

сали Маркс і Енґельс, «способів виробництва». Їх історична послідовність була така: «первісний лад», «рабовласництво», «феодальний лад», «капіталістичний лад». Капіталізм, на думку Маркса та Енґельса, не може бути останньою й ідеальною формою, через притаманне капіталістичному ладу «відчуження». Що ж таке відчуження? Розглянемо це на прикладі: спочатку людина, яка хотіла виготовити взуття, виготовляла черевик від початку до кінця, тобто мала можливість побачити результат своєї праці. Однак за капіталістичного способу виробництва, в умовах фабрики чи заводу, людина виготовляє тільки якусь певну деталь черевика: підошву, шнурок тощо, не маючи перед собою остаточного результату власної праці. А отже, її праця стає нудною і нецікавою, не дає можливості для творчого розвитку, зрештою сама людина потрапляє у залежність від праці. Таким чином виникає «відчуження» від праці.

154 Головною працею Маркса є «Капітал» («Das Capital»), він є автором також цікавої праці «Економіко-політичні рукописи 1844 року» («Ökonomisch-philosophische Manuskripte aus dem Jahre 1844»).

і підпорядковувати собі довкілля. Фромму належать блискучі дослідження цих двох форм подолання відчуженості людини і природи в історії й культурі.

Маркузе, розвиваючи ідеї Маркса, вважав, що люди в західному повоєнному суспільстві тотально відчужені від непродуктивної, нецікавої, нетворчої праці, якою вони змушені займатися протягом переважної частини свого життя. Окрім того, для задоволення нереалізованих у цій праці духовних потреб суспільство підкидає людині псевдомистецтво, продукти масової культури, які виступають засобом маніпуляції людською свідомістю і роблять людину «одномірною»155.

Мислителі «Франкфуртської школи» також намагалися поєднати марксизм із фройдизмом, напрямом, про який мова ітиме нижче156.

«Практичного» втілення своїх ідей не уникнув і західний марксизм. Хвиля «лівих бунтів» – студентських заворушень і навіть революцій, що прокотилась у 60-х – 70-х роках і була породжена тим, що людина не хотіла бути «гвинтиком» капіталістичної системи, надихалися ідеями західних марксистів, зокрема «Франкфуртської школи».

Ульянов (1870–1924)

1850

Енґельс (1820–1895)

Маркс (1818–1883))

1800

155 Одна із його головних книг так і називається «Одновимірна людина» («OneDimensional Man»).

156 Їх філософію часто називають «фройдомарксизмом».

створили образ несвідомої волі. Однак саме Фройд, будучи професійним психіатром, вперше науково довів існування в психіці людини несвідомого і розробив ориґінальний психотерапевтичний метод його дослідження, який ґрунтувався на аналізі сновидінь, обмовок, жартів, мистецьких творів тощо. Фройд виявив, що змістом несвідомого є насамперед два базові інстинкти – сексуальний і агресивний (деструктивний). Вони ввесь час діють на свідомість людини і прагнуть реалізації. Однак людина, будучи позбавленою можливості реалізувати їх через моральні, культурні й інші обмеження, відшукує форми «сублімації» – непрямої реалізації базових інстинктів, тобто спрямовує сексуальну і деструктивну енергію в русло мистецтва, чи й взагалі культурної діяльності. Вся культура Фройдом розглядається як результат сублімації.

Вже за життя Фройда його напрям, який отримав назву «психоаналіз», перетворився із психотерапевтичного методу у філософське вчення про людину та її діяльність. Учень Фройда Альфред Адлер (1879–1937) детально дослідив агресивний інстинкт, розглядаючи його як ніцшеанську «волю до влади», Карл Ґюстав Юнґ (1875–1961) ввів поняття «колективного несвідомого», яке відкрило широкі можливості для застосування психоаналізу у соціальній філософії та філософії культури.

Неофройдисти Фромм і Маркузе намагалися, як уже зазначалося, синтезувати фройдизм і марксизм. Фромм, наприклад, писав про несвідоме намагання людини подолати її відчуження від природи за допомогою любові і деструкції, які, як не важко здогадатися, були перетлумаченими фройдівськими базовими інстинктами.

Маркузе, подібно Фройду, розглядав культуру як результат сублімації сексуального інстинкту під впливом цивілізаційних заборон159, а відчуження як неможливість адекватної сублімації.

159 Ці ідеї він виклав у книзі «Ерос і цивілізація» («Eros and Civilization»).