kaf_philosofpidruchkirychok

загальні поняття (наприклад «людина») в дійсності («реально»), чи тільки у нашій голові («номінально», в дійсності, нібито, існує не «людина взагалі», а тільки окремі конкретні люди, а людина – це тільки «поняття»), а також (3) проблему містичного пізнання, тобто можливості у стані екстазу безпосередньо спілкуватися із Богом. Ансельм Кентерберійський (Ансельм Д’Аоста, 1033– 1109), який прославився своїми доказами буття Бога, виступає з тезою «credo ut intelligam» («вірю, щоб розуміти»), він стає прихильником «реалізму» – напряму, що визнає існування універсалій в дійсності. У П’єра Абеляра (1079–1142) ця теза виглядає вже перефразованою «intelligo ut credam» («розумію, щоб вірити»). Абеляр – передусім «номіналіст», тобто людина, яка не визнає існування «універсалій» в дійсності. Хоча в реальності існують тільки одиничні предмети, а не загальні поняття, однак предмети можуть бути подібними один до одного, і на цій подібності ґрунтується можливість універсалій. Поряд із поглядами, які обстоюють важливість розуму для пізнання Бога; в ХІІ столітті існують і містичні погляди. Бернар Клервоський (1091–1153) не вірить у можливість розуму пізнати Бога, на його думку, Бога можна пізнати тільки в містичному екстазі. Аналогічних поглядів дотримуються і представники так званої Сен-Вікторської школи, заснованої Гільйомом де Шампо при монастирі Сен-Віктор, серед яких особливо прославився Гуго Сен-Вікторський (1096–1141).

3.Третій період (ХІІІ ст., так званий «золотий вік схоластики», або «середня схоластика»). Починаючи із ХІІ – ХІІІ століття, в Європі спостерігається бурхливе економічне зростання, з одного боку, і занепад релігійного чуття, з іншого. Церква, яка завжди претендувала на узурпацію світської влади, починає втрачати позиції. У філософії намічається розкол між розумом і вірою. Якщо реалісти

Бонавентура (1217/18–1274) та Тома Аквінський (бл. 1225–1274),

вважаючи розум необхідним для відшукування іскор божественного, котрі за допомогою віри мають дозріти і прорости, то вже у вченні Йонна Дунса Скота (1266–1308) філософія і теологія, розум

івіра розмежовуються. Філософія і теологія мають, на його думку, як різний об’єкт дослідження (філософія вивчає буття, а теологія предмети віри), так і різні методи та способи арґументації (філософія користується доказом, теологія – переконанням).

4.Четвертий період (ХІV ст., «пізня схоластика») характеризу-

творцем могутнього філософського вчення.

На думку Томи, ідея, або форма, як її називали Платон і Арістотель, невіддільна від предмета. Про це, як ви пам’ятаєте, вперше почав писати Арістотель. Ідею Тома називає сутністю, або есенцією («essentia»). Аналогічно Арістотелю, він тлумачить сутність як те, що робить можливість (potentia) дійсністю. Можливістю, як і в Арістотеля, у Томи є матерія. Саме завдяки ідеї, або формі матерія перетворюється в предмет, який Тома називає «actus essendi» (акт буття). Сутність невіддільна від предмета, однак ніколи не співпадає з ним. Чому? Тому що essentia – досконала, а actus essendi – ні. Ідея завжди є досконалою, ідеальною, проте предмет завжди трішки гірший за ідею. Єдиний предмет, в якому essentia і actus essendi (сутність і акт буття) співпадають, – це Бог. Бог – це саме буття, а отже, все суще (ens) є єдиним (unum), істинним (verum), благим (bonum). Всі інші речі володіють різними ступенями досконалості і тому перебувають у певній ієрархії, підлягають певному порядку, устрою. Оскільки буття є розумним, істинним, то раціональне пізнання має високу цінність. Однак воно є продуктивним тільки тоді, коли віра «веде» розум. Філософія, на думку Томи, є «служанкою» богослов’я.

Людина, як і все буття, теж є істотою раціональною, розум є її сутністю. Мета людина – пізнавати природну ієрархію, світоустрій, порядок, про який говорилось вище, і вершиною якого є Бог.

Суспільство, як і все у світі, теж є певним устроєм, впорядкованим на основі чотирьох типів законів: а) lex divina – Божих законів (біблійне Одкровення); б) lex acterna – вічних законів (план Бога, за яким він влаштував світ); lex naturalis – природних законів, lex humana – законів людських. Особливе значення тут має думка про те, що в суспільстві, окрім законів і прав, придуманих людьми, діють ще природні закони або природне право, тобто ті права, які людина має від природи, від Бога, і жодна інша людина чи законодавство не повинні ці права в неї відбирати (наприклад, право на життя тощо). Людські закони мають спиратися на це «природне право», а не суперечити йому. Ця теорія «природного права», започаткована ще в античній філософії і розвинена Томою

Томи Аквінського належать також «Теологічний компендіум», «Про вічність світу» й інші праці.

Роки життя провідних філософів Середньовіччя

Андреа да Фіренце. Тріумф Святого Томи Аквінського і алегорії наук

Ця фреска знаходиться у капелі Спаньюоло церкви Санта-Марія Новелла, (Флоренція, Італія). Автором є художник ХIV ст. Андреа да Фіренце.

У центрі композиції – Тома Аквінський, поряд із ним зображення чотирьох євангелістів, апостола Павла, старозаповітніх царів і пророків; над ними – ангели. У нижньому ряду зображені (справа) жіночі фігури, що символізують «сім вільних мистецтв» (зліва направо – граматика, риторика, діалектика, музика, арифметика, геометрія, астрономія) і (зліва) сім теологічних («священних») наук (точний перелік яких не встановлено). Перед кожною з них сидять найавторитетніші, за середньовічними уявленнями, представники кожної із цих наук. Перед діалектикою ми бачимо фігуру Арістотеля.

2.Повернення до античних цінностей. Цей процес почався в Італії з діяльності Данте Аліг’єрі та політичної програми відродження Риму Коли ди Рієнцо і стосувався він не лише філософії, але

йусього культурного життя. В ХIV ст. з’являється інтерес до класичної, «незіпсованої» схоластикою латини, згодом – і до забутої грецької мови. У 1453 році перестає існувати Візантія – вона захоплена турками, і в Італію втікає чудовий знавець грецької мови Емануїл Хрисолор, який започатковує серію перекладів античних філософів, навчаючи грецької мови італійців. Митці, письменники, архітектори, філософи активно наслідують грецькі твори.

3.Повернення до витоків «чистого», незіпсованого схоластикою християнства. Відродження аж ніяк не можна тлумачити як рух проти релігії. Діячі доби Відродження просто закликали повернутися до витоків християнства, до того, що написано у Біблії, і до того, чому навчав Ісус Христос. Адже він не навчав ні спалювати єретиків, ні карати відьм, ні торгувати індульгенціями. Наприклад, Еразм Ротердамський (1469–1536) вважав, що схоластика тільки відвертає від Бога, а в дійсності шлях до Бога простий: відверта віра, милосердя і надія. Мартін Лютер (1483–1546), теоретик і засновник протестантизму, вважав, що для спасіння потрібно щиро вірити в Бога та читати Святе Письмо, як єдине істинне джерело. Для спасіння не потрібні церковні клірики, єпископи, папи.

4.Гуманізм, тобто інтерес до проблем людини, піклування про людину, її душу, щастя, смисл її життя. Говорять, що людина у філософії доби Відродження посідає те місце, яке у Середньовіччі займав Бог. Саме слово «гуманізм» походить від лат. «humanista», що спочатку позначало викладача гуманітарних дисциплін (studia humanitatis) в університеті (до їх складу входила граматика, філологія, риторика, історія, педагогіка й етика) і було близьке до сучасного українського «гуманітарій». Саме викладачі цих дисциплін, як думали тоді, найбільше сприяли «піклуванню про душу», духовному розвитку, а не матеріальному прибутку. Згодом «гуманістом» стали називати будького, хто піклується про духовний розвиток і щастя людини.

Ці чотири ідеї можна знайти у творчості будь-якого філософа доби Відродження.