kaf_philosofpidruchkirychok

192 Лекція 6. Історія української філософії. Філософія ―срібного віку‖ російської культури

грецькою і латиною. Його філософію можна кваліфікувати як оригінальний християнський платонізм, що спирався на традиції

Київської Русі.

Як і в давньоруській культурі, філософія тлумачиться Сковородою як практична мудрість, тобто не тільки мудре вчення, але й мудре життя. Сковорода поділяє пантеїстичні погляди професорів Києво-Могилянської академії, а також розвиває уявлення про серце, як орган, де поєднуються

розум і чуття.

трьох світів: Великий світ (Макрокосм, або Всесвіт), Малий світ (Мікрокосм, або Людина) і Символічний світ (Біблія).

У Всесвіті видимою натурою є матерія, а невидимою – ідея (форма)202, в Людині видимою натурою є тіло, а невидимою – душа, у Символічному світі видимою натурою є знаки (літери), а невидимою – смисл203. Символічний світ – це сфера знаків і

201Сковорода Г. Наркіс. Разглагол о том: узнай себе // Сковорода Г. Твори в 2-х

томах.– К., 1961.– Т. 1.– С. 57.

202Це поняття запозичене безсумнівно у Платона.

203Ось цитата зі Сковороди, яка ілюструє це співвідношення: «Всћ три мыры

состоят из двох едино составляющих естеств, называемых матеріа и форма. Сіи формы у Платона называються идеи, сирћч видћнія, виды, образы. Они суть пер- вородныи мыры нерукотворенныя, тайныя веревки, преходящую сћнь, или матерію, содержащія. Во великом и в малом мырћ вещественный вид дает знать о утаѐных под ним формах, или вћчных образах. Такожде и в симболичном, или біблічном, мырћ, собраніе тварей составляет матерію. Но божіе естество, куда знаменіем своим ведет тварь, есть форма. Убо и в сем мырћ есть матеріа и форма, сирћчь плоть и дух, стћнь и истина, смерть и жизнь» (Сковорода Г. Потоп зміин // Сковорода Г. Твори в 2-х томах.– К., 1961.– Т. 1.– С. 539).

194 Лекція 6. Історія української філософії. Філософія ―срібного віку‖ російської культури

4.Українська академічна філософія. Памфіл Юркевич

4.1.Українська академічна філософія

«Академічною філософією» називають професійну філософію, що розвивалася в Україні в ХІХ столітті переважно у вищих закладах освіти і насамперед у Київській духовній академії (так стала називатися закрита у 1817 і реформована у вищий духовний заклад у 1819 році Києво-Могилянська академія).

Українська академічна філософія мала одну характерну рису –

інтерес до Канта та німецького ідеалізму.

У ХІХ ст. більша частина Україна вже перестала бути частиною Польсько-Литовської держави, а починаючи з ХVІІ ст., поступово поневолювалася Росією, причому в ХІХ ст. цей процес практично завершився.

На відміну від європейської Польсько-Литовської держави, неосвічена Росія відверто зневажала філософію і всіляко гальмувала духовний розвиток України, однак не зважаючи на це, філософське життя не припинилося. По всій Україні діяли своєрідні «центри», де тривала трансляція найновіших філософських досягнень, якими на той час і були Кант та німецький ідеалізм. Серед цих центрів необхідно згадати гурток, що діяв у Кременчуці, очолюваний В. Пасеком, і гурток, що функціонував у с. Попівка Сумського по-

віту, який разом із поглядами просвітників поширював ідеї Канта й інших німецьких філософів. Один із членів цього гуртка – Василь Каразін – ініціював у 1805 році відкриття Харківського універси- тету, де за рекомендацією видатного поета, просвітителя, вченого і філософа Йоганна Вольфґанґа Ґете став працювати блискучий німецький філософ Йоганн Баптист Шад (1758–1834), роботи якого високо цінував навіть сам Фіхте.

Іншими центрами академічного філософського життя були:

відкритий у 1834 році Київський університет (Університет Святого Володимира, як він тоді називався), де працювали Олексій Микитович Гіляров (1837–1905), творець «синехологічного спіритуалізму» – системи, що, подібно Шеллінґу, проголошувала Всесвіт живим і одухотвореним, Георій Іванович Челпанов (1862– 1936), який обстоював неможливість існування ідеального без матеріального і навпаки, Василь Васильович Зінківський (1881– 1962) – автор психологічних і філософськи праць.

Миколаївська штурманська школа, викладач якої Яків Ру-

бан (бл. 1760–1806) перекладає «Основи метафізики моральності» Канта.

Рішельєвський ліцей в Одесі (з 1865 року – Новоросійський університет), де працювали шеллінґіанці Йосип Міхневич (1809– 1885) та Микола Курляндцев (1802–1835), який переклав

«Вступ до умоглядної фізики» Шеллінґа.

Ніжинський ліцей, де ідеї німецької філософії поширював П.Г. Білоусов.

Осередки філософування існували й на Західній Україні, яка тоді перебувала у складі Австро-Угорської імперії. Це був, насамперед,

Львівський університет, де працювали Петро Лодій (1764–1829) –

популяризатор філософії Хр. Баумґартена та Василь Довго- вич (1783–1849) – поширювач ідей Канта.

Однак саме у творах професорів Київської духовної академії

Івана Скворцова (1795–1863), Василя Карпова (1798–1867), Петра Авсенєва (1810–1852) , Ореста Новицького (1806–1884), Сильвестра Гогоцького (1813–1899), з одного боку, продовжу-

ються розвиватись ідеї єдності розуму і віри, чуттєвого і раціонального пізнання, що сягають витоками ще Київської Русі, а з ін-

шого, – з’являються перші спроби об’єднати християнський пла- тонізм із німецьким ідеалізмом. Цей синтез стане наріжним ка-

менем не тільки української філософії ХІХ століття, але й росій- ської філософії так званого «срібного віку», тобто другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.

Найвидатнішим філософом, життя якого було пов’язане з Київською духовною академією, став Памфіл Юркевич.

4.2. Філософія Памфіла Юркевича

Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874)204 народився в с. Ліп-

ляве Золотоношинського повіту Полтавської губернії. Майже чотирнадцять років провів у стінах Київської духовної академії, пройшовши шлях від студента до ординарного професора.

Його філософію можна розглядати, як найпослідовніший синтез платонізму з німецьким ідеалізмом, насамперед філософії Геґеля.

204 Юркевич написав порівняно невелику кількість творів, серед яких: «Ідея», «Розум, згідно з ученням Платона і досвід згідно з ученням Канта» й ін.

196 Лекція 6. Історія української філософії. Філософія ―срібного віку‖ російської культури

Як і Геґель, Юркевич визнає всю дійсність Духом. В основі Духу лежить Ідея205. Вся дійсність утворюється рухом і розвитком Ідеї, однак сама вона почала рухатися завдяки Богу.

Процес пізнання здійснюється у трьох формах: 1) чуттєве споглядання, 2) пізнання через поняття, 3) пізнання через ідею, де чуттєве пізнання і понятійне мислення зливаються. Юркевич сперечається з Кантом, із філософії якого нібито випливає неможливість пізнати Ідею, віддаючи перевагу Платону, який таку можливість допускає. Однак перед Богом, вищою субстанцією, розум поступається. Пізнати

Бога можна тільки серцем.

5. Філософія «срібного віку» російської культури

У 1861 році Юркевич від’їжджає до Москви, Памфіл Юревич щоб очолити кафедру філософії Московського

«філософії всеєдності» – єдиного великого здобутку російської філософії взагалі.

Учнем Юркевича і продовжувачем його ідей стає найвидатніший філософ Росії всіх часів Владімір Соловйов (1853–1900), який, як і Юркевич, намагається об’єднати геґелівську філософію з християнським платонізмом, розум із вірою, а мислення з чуттєвим пізнанням. В основі дійсності, за Соловйовим, знаходиться Бог-Логос, який є «ідеальною всеєдністю». Далі, подібно геґелівському перетворенню-протипокладанню ідеї в природу, БогЛогос Соловйова протипокладає собі Софію-Природу, яка є основою множинності. Далі в тривалому процесі становлення дійс-

205Цією тезою Юркевич наближається до Платона.

206Приводом до заборони став безпрецедентний за своєю безглуздістю арґумент тодішнього міністра освіти Росії: «Користь від філософії не доведена, а шкода цілком можлива».

ність знову наближається прямує до нині уже не ідеальної, а «реальної всеєдності», проходячи послідовно: 1) несвідомий потяг до кінцевої мети; 2) свідомий потяг та 3) абсолютне буття, яким є буття людини до гріхопадіння або «боголюдини». Останній момент нагадує вчення Шеллінґа про ступені свідомості природи та ніцшеанську теорію «надлюдини».

«Всеєдність» вбачає Соловйов і у пізнанні, яке, на його думку, має поєднати в собі емпірично-раціональні моменти і містичноабсолютні – філософію, науку і релігію і стати «теософією».

Серед послідовників «філософії всеєдності» були Павел Фло- ренський (1882–1937), який вважав, що світ рухається від першопочаткового хаосу до всеєдності, Ніколай Бердяєв (1874– 1948), який на основі ідеї всеєдності виступав проти поділу буття на суб’єкт і об’єкт, Лев Шестов (1866–1938), за яким людський розум не в змозі повністю пізнавати світ і лише засмічує його раціональними формальними схемами.

Отже, в російській філософії «срібного» віку головні ідеї української думки, такі, як єдність матеріального й ідеального, розуму і віри, мислення і чуття, а також німецького ідеалізму та християнського платонізму знайшли своє продовження й остаточне оформлення.

198 Лекція 6. Історія української філософії. Філософія ―срібного віку‖ російської культури

6. Філософія «української ідеї»

Окрім «академічної», в Україні в ХІХ–ХХ ст. існував ще один тип філософії – «філософії української ідеї».

«Українською ідеєю» називається усвідомлення українцями самих себе, як нації, що має власні відмінні від усіх інших націй традиції, історію і призначення, а філософією української ідеї –

«всі форми філософської рефлексії над національною (українсь-

кою – О.К.) ідеєю»207.

Виникнення «філософії української ідеї» пов’язують із так зва-

ним «Кирило-Мефодіївським товариством» – таємною організа-

цією, що виникла в Києві у 1845 р., до складу якого входили відомі українські мислителі та літератори того часу: Микола Косто-

маров (1817–1885), Пантелеймон Куліш (1819–1897), Тарас Шевченко (1814–1861) й ін. Саме у Кирило-Мефодіївському товаристві «Україна... уперше постає як самостійна філософська проблема»208. У творі Костомарова «Закон Божий: Книга буття українського народу» переповідається одна із частин Старого Заповіту Біблії, в якій викладено історію походження різних народів. Про український народ у Святому Письмі не йдеться, однак Костомаров «виправляє» біблійну книгу таким чином, що в ній з’являється український народ, який розуміється як окрема метафізична спільнота, що має власну історію і призначення. Окрім того, саме цьому народові у майбутньому належатиме, на думку Костомарова, роль бути нацією-поводирем християнського світу.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства у 1847 році філософія української ідеї не вмирає, а продовжує розвиватися у діяльності організацій, які називалися «громадами». Першу «громаду» заснували у Петербурзі у 1855 році колишні члени КирилоМефодіївського товариства. Згодом аналогічні «громади» з’явилися у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі. Після сумнозвісного Валуєвського указу 1863 року про обмеження для української мови громади було знищено. Однак за короткий час свого існування вони зробили значний внесок у розвиток філософії української ідеї,

207Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період.– К.: Основи, 1993.– С. 9.

208Там само.– С. 8.