kaf_philosofpidruchkirychok
.pdf
Лекція 5. Філософія ХІХ–ХХ століть і сучасна західна філософія |
161 |
|
|
Європі інтерес до нього відродився. Подібно К’єркеґору Унамуно виступив проти «засилля розуму» і вказав на важливість для людини її бажань171. Завдяки Унамуно та іншому іспанському мислителю, Хосе Ортеґа-і-Ґассету (1883–1955), який, у свою чергу, підкреслював, що людина – це не тільки мислення, але й пристрасть, тривога і бажання, екзистенціалізм здобув поштовх для подальшого розвитку.
Значний уплив на становлення екзистенціалізму мала, як уже зазначалось, феноменологія Гусерля, адже так само як і екзистенціалізм, вона відкидає засилля розуму. Сутнісне бачення – це не логічна операція, а погляд на предмет у його безпосередності, на чому наголошував Мартін Гайдеґер (1889–1976), який хоча й всіляко відмежовувався від екзистенціалізму, однак його метод дослідження людини – «екзистенційна аналітика» – близький до екзистенціалізму.
Відмінність людини (Dasein172) від усього іншого сущого філософ вбачає в тому, що людина не тільки кимось є, але й кимось хоче стати. Саме такий спосіб буття Гайдеґер і називає «екзистенцією»173. Людині властиво мріяти, уявляти себе кимось іншим, проектувати своє життя і це, за Гайдеґером, є «трансценденцією» – виходом за свої наявні на даний час межі.
Модуси, прояви, константи людського буття, пов’язані із «трансценденцією», Гайдеґер називає екзистенціалами. Головними із них є «іn-der-Welt-sein» – буття у світі речей, які людина розглядає, як інструменти здійснення своїх планів і «mit-sein» – буття з іншими людьми. У ставленні до інших людина проявляє «піклування», яке може полягати у позбавленні іншого від турбот та у допомозі ближньому завоювати свободу і взяти відповідальність за своє майбутнє.
Однак у своїх планах і проектах людина наштовхується на нездоланну межу – смерть, а тому вона, на думку Гайдеґера, має
171Став відомим принцип, сформульований Унамуно «Nihil cognitum quin praevolit um» («Не можна пізнати те, що не стало бажанням»).
172Цим німецьким словом Гайдеґер позначав людину («Dasein» – означає «тут буття», буття, найближче до нас).
173Префікс «ех-» у слові «ex-istentia» означає «із», а тому може символізувати вихід людини за власні межі.
162 |
Лекція 5. Філософія ХІХ–ХХ століть і сучасна західна філософія |
|
|
спробувати вийти за межі смерті, наприклад, заслужити собі безсмертя, – продовживши рід або написавши книгу). Істинна екзистенція – це «бутя-до смерті», життя з постійним усвідомленням кінця свого існування, сміливий погляд в обличчя смерті.
Аналогічно К’єркеґору та Гайдеґеру тлумачив людське буття (екзистенцію) і німецький філософ Карл Ясперс (1883–1969), який розглядав його як намагання вийти за власні межі. Проте якщо у Гайдеґера цей «вихід» тлумачився як прагнення стати кимось іншим, тобто перейти у світ можливостей, то для Ясперса вихід людини за свої межі означає «трансцендентний стрибок» у сферу безмежної божественності.
Вихід у трансцендентну сферу дає людині відчуття свободи і одночасно «жаху» перед фактом смерті, від якого вона тікає у світ повсякденності.
Французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр (1905–1980) вслід за Гайдеґером вважає людське буття (existentia) особливим і відмінним від буття всього іншого сущого. Уявімо собі кафе Дельфор, – пише він, – де за столом сидить офіціант, а на столі стоїть чорнильниця. Чим вони відрізняються? Чорнильниця просто є, а офіціант не тільки є, але й хоче кимось стати.
Людина буває зосереджена на буденному, наявному «в собі бутті» (Anson). Однак рано чи пізно зосередженість на наявному тут-і-тепер бутті приведе до «нудоти» (так, до речі, називається роман Сартра, в якому він намагався втілити власні філософські ідеї) і намагання вийти за межі такого буття, націлитися на те, чого немає, на те, що може бути, на «буття для себе» (Pursula). Незважаючи на те, що у світі існує необхідність, людина, яка здійснила вихід за межі наявного буття, «приречена» на свободу, – вона може впливати на майбутнє і є відповідальною за нього. Символічно в цьому контексті звучить один із висловів Сартра, окрім усього, ще й активного учасника легендарного антифашистського французького руху опору: «Ми ніколи не були такі вільні, як під час окупації».
Лекція 5. Філософія ХІХ–ХХ століть і сучасна західна філософія |
163 |
|
|
Уцентрі творчості іншого видатного французького екзистенціаліста Альбера Камю (1913–1960) розкривається проблема абсурдності людського існування. Так само, як і його попередники, Камю розглядає людину, як таку, якій властиво складати плани, проектувати власне життя, намагатися стати кимось іншим, тобто виходити за власні межі. Однак смерть ставить крапку на цих сподіваннях, і тому Камю у романі «Сторонній» формулює своє знамените «прокляте питання»: «Чи варте життя, аби бути прожитим?». Філософ вважає, що варте. Він, фактично, закликає нас жити без сенсу. Безумовно, треба ставити цілі, складати плани, але при цьому пам’ятати, що вони ніколи не здійсняться. Незважаючи на всю абсурдність людського буття, людина має жити і робити свою справу, навіть усвідомлюючи її абсурдність. І внаслідок такого «бунту» абсурд зникає, «зживається». Саме прикладом такої «абсурдної людини» є самовіддана праця лікаря у місті, охопленого епідемією чуми (роман Камю «Чума»). Знаючи про абсурдність своїх дій, ця людина продовжує робити свою справу і, зрештою, чума відступає.
Приблизно таким «абсурдним бунтом» був на початку і французький рух опору, учасником якого – разом із Сартром – був і Камю, однак незважаючи на позірну абсурдність спротиву купки французьких патріотів могутній фашистській машині, – в результаті він переміг.
Унаш час екзистенціалізм проник у найрізноманітніші сфери людського життя: науку, мистецтво, літературу. З нього проростають також два відносно самостійні напрями – персоналізм і філософія діалогу, з якими ми коротко ознайомимося далі.
4.12. Персоналізм
«Персоналізм», як уже зазначалося, витікає із екзистенціалізму. Ми знаємо, що розум робить нас людиною, однак особистіс- тю нас робить неповторна воля, з якою пов’язані емоції й почуття. Таким чином, саме екзистенціалізм, який апелював до цих почуттів, а не до розуму, створив передумови для філософського дослідження особистості (лат. persona). Засновник персоналізму французький філософ Емануель Мунь’є (1905–1950) вважав, що раціональні, зіперті на розум економічні і політичні процеси, які
164 |
Лекція 5. Філософія ХІХ–ХХ століть і сучасна західна філософія |
|
|
протікали у ХХ столітті, елімінували й залишили поза увагою окрему і неповторну людську особистість. Проте саме вона має стати початком і кінцем філософування.
Так Бордер Паркер Боун (1847–1910), Мері Вайтон Кал- кінс (1863–1930), Альберт Корнеліус Кнудсон (1873–1954), Ральф Тайлер Флюеллінґ (1871–1960), Вільям Штерн (1871– 1938), Жан Лакруа (1900–1986), Бердяєв й інші прихильники персоналізму змальовували особистість як самостійну, цілісну, духовно-стійку людську одиницю, розкривали її значення в історії людства.
4.13. Філософія» діалогу»
«Філософія діалогу» – це напрям, який розглядає поняття «діалог» як одне із базових і центральних у філософії й людському житті. Дійсно, вміння «почути», «відчути» й зрозуміти іншого надзвичайно важливе у нинішньому світі, однак сам термін «діалог» тлумачиться представниками цього напряму ширше ніж просто «розмова двох людей». «Діалогом» Мартин Бубер (1878– 1965)174, засновник напряму, називає ставлення людини до універсуму, як до «рівного» самому собі. Тільки таке відношення буде, на думку мислителя, справжнім діалогом.
Емануель Левінас (1906–1995) розробляє дану проблему виходячи, подібно екзистенціалістам, з того, що людський розум не відіграє першорядної ролі у ставленні людини до інших людей. Декартівське «я мислю» (коли ми розглянемо його в контексті ставлення людини до інших людей) перетвориться у «я здійснюю свою владу», «я самовиражаюсь» і «я споживаю». «Монологічне» мислення ізольованого індивіда, на думку філософа, радикально відрізняється від «діалогічного» мислення, а тому Левінас оголошує курс на переорієнтацію мислення і філософії із суб’єктивності на інтерсуб’єктивність, тобто відносини між людьми.
174 Основна праця Бубера називається «Я і Ти» («Ich und Du»).
Лекція 5. Філософія ХІХ–ХХ століть і сучасна західна філософія |
165 |
|
|
Роки життя провідних представників екзистенціалізму, персоналізму та філософії діалогу
2000
Гайдеґер Ясперс
Камю Бубер
1950
1900 |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Сартр |
Мунь’є |
|
|
Левінас |
|||||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|||||||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|||||||||||
|
|
|
|
|
Ортеґа-і-Ґассет |
|
|
|
|
|
|
|
|
||||||||||||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|||||||||||||||
1850 |
|
|
Унамуно |
|
|
|
|
|
|
|
|
||||||||||||||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
||||||
1800 |
|
К’єркеґор |
|
|
|
|
|
|
|
|
|||||||||||||||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Сьорен К’єркеґор (1815–1855) Мігель де Унамуно (1864–1936) Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883–1955) Мартін Гайдеґер (1889–1976) Карл Ясперс (1883–1969) Жан-Поль Сартр (1905–1980) Альбер Камю (1913–1960) Емануель Мунь’є (1905–1950) Мартин Бубер (1878–1965) Емануель Левінас (1906–1995)
166 |
Лекція 5. Філософія ХІХ–ХХ століть і сучасна західна філософія |
|
|
4.14. Філософська антропологія
Філософська антропологія – це сукупність некласичних філософських концепцій, переважно німецьких філософів, які виникли в результаті «антропологічного повороту», що мав місце у ХХ ст.175. «Антропологічний поворот» – це, як ми вже знаємо, поворот до людини, а філософська антропологія, таким чином, – це філософія, яка вважає людину вихідною і кінцевою точкою будь-якого філософування. Дана течія бере початок у феноменології Гусерля, однак її засновником вважається німецький філософ, учень Гусерля, Макс Шелер (1874–1928), який вперше поставив центральне для філософської антропології питання: «Чим людина відрізняється від всього іншого сущого і, насамперед, від тварини?» На думку філософа, властивістю, яка відрізняє людину від тварини, є здатність осягати сутність, про яку писав Гусерль і на якій заснована вся феноменологія. Цю здатність здійснює не чуттєвість, не інстинкт і навіть не інтелект, а «дух». Тому ще однією важливою характеристикою людини є духовність.
До інших яскравих представників філософської антропології належать Арнольд Ґелен (1904–1976), який вважав характерною і ексклюзивною ознакою людини діяльність, а також Гельмут Плеснер (1892–1985), який сформулював відомі «закони буття людини у світі», загальним смислом яких є те, що людину відрізняє від тварини незадоволеність своїм власним становищем і намагання вийти за свої власні межі, а також існування «посередника» між нею і буттям, яким є знаки, символи, емоції, мова тощо. В останньому пункті філософська антропологія наближається до екзистенціалізму.
4.15. Латиноамериканська філософія
Латиноамериканська філософія – це загальна назва близьких за змістом некласичних філософських концепцій в історії новітньої філософії Латинської Америки, які, з одного боку, намагалися подати латиноамериканську філософію як самостійну і так, що не
175 Словосполучення «філософська антропологія» має й інше значення. Філософською антропологією називають окрему філософську дисципліну, яка вивчає людину. Про це йтиметься далі.
Лекція 5. Філософія ХІХ–ХХ століть і сучасна західна філософія |
167 |
|
|
зводиться до європейської, а з іншого, – обертались довкола запитання: «Що є Латинська Америка?».
Цій течії поклав початок у 1943 р. іспано-мексиканський філософ Ґаос-і-Ґонслес Пола (1900–1969). Завдяки йому та іншим латиноамериканським філософам із 1947 р. у Мексиці почав постійно діяти семінар із іберо-американського мислення (з часом його було перетворено у Колехіо де Мехіко), з 1973 р. – Комітет з історії ідей, ще згодом було відкрито кафедру історії філософії в Національному автономному університеті Мексики і сформовано філософську групу «Гіперіон», лідером якої став учень Поли Леопольдо Сеа (1912–2004). Яскравими представниками латиноамериканської філософії стали також Е. Уранга, Х. Потріль’я, Х. Магрегор, Ф. Вега, А. Ардо, В. Альба, А. Віль’єгас, Ф. Ромеро і Р. Фрондісі, А. Саласар Бонті, Ф. Міро Кесада, Г. Франковіч, Ж. Круз Коста й інші мислителі практично з усього латиноамериканського континенту.
«Філософія латиноамериканської сутності», як іще називають цю течію, розглянувши всю духовну спадщину континенту, прийшла до висновку, що для неї визначальною була «ідея Звільнення» (політичного, соціального, національного, філософського). Хоча ця спадщина мислила себе як «периферійна» і «вторинна» відносно до європейської, однак завжди прагнула подолати цю «вторинність». Особливістю латиноамериканської філософії, на думку вищеназваних мислителів, є також те, що вона розвивалась під впливом зіткнення двох світів, Старого і Нового, і за характером своїм була антропоцентричною, культурнозумовленою, плюралістичною, і від самого початку свого існування – некласичною.
Філософія латиноамериканської сутності не зводиться лише до аналізу історичного досвіду. Мета цього проекту – створення власного, відмінного від європейського типу філософування, який би міг бути принагідно включеним до світового надбання. Тому в пізній латиноамериканській філософії спостерігається поворот до «включеності» її в світовий контекст, із точки зору антропологічного надбання цієї філософії, тобто за твердженням Сеа, філософії людини поза будь-якими формами дискримінації.
Цікаво, що «філософія латиноамериканської сутності» демонструє дивовижну схожість на «філософію української ідеї», що із середини
168 |
Лекція 5. Філософія ХІХ–ХХ століть і сучасна західна філософія |
|
|
ХІХ століття розвивалась у нас. Дійсно, у своїй основі (звільнення від дискримінації, пошук власної ідентичності) ці два типи філософування дуже подібні. Про філософію української ідеї йтиметься у наступній лекції.
4.16. Філософія в США. Праґматизм, неопраґматизм, інструменталізм
Філософія в Північній Америці, зокрема в США, розвивалася дещо іншими шляхами. Домінуючим напрямом тут був, народжений американським менталітетом, праґматизм. Його головну ідею висловив Чарльз Пірс (1839–1914)176 і полягала вона в тому, що істинними є тільки ті ідеї, які перевірені на практиці. Цей напрям намагається дистанціюватися від ідеалізму й інших форм спекулятивного знання, не перевіреного практикою, а тому його можна віднести до некласичної філософії. Серед найвідоміших представників цього напряму можна назвати Віль’яма Джеймса (1842–1910), для якого істина ідеї зводиться до її «оперативної здатності» – можливості оперувати на практиці, Джона Дьюї (1859–1952), який витлумачив філософську ідею як інструмент пізнання і найменував свою версію праґматизму
«інструменталізмом», та Річарда Рорті (1931–2007), представника
неопраґматизму, який в праґматичній установці бачить можливість демонтувати поняття істини взагалі.
Багато американських мислителів ХХ ст. намагаються пов’язати праґматизм з обґрунтуванням суто американських цінностей: лібе-
ралізму, плюралізму, свободи, рівності, недоторканості прав індивідів, демократії тощо. З-поміж цих філософів можна назвати
Кларенса Ірвінґа Льюіса (1883–1964), Ніколаса Рішара (нар.
1928), Віль’яма Бартлі (1934–1990), Роберта Нозіка (1938–2002),
Джона Ролза (1921–2002) й ін.
Зрештою, безумовною заслугою американської філософії є створення Чарльзом Моррісом (1901–1979) науки семіотики –
теорії знакових систем, яка мала значний вплив на розвиток сучасної філософії.
176 Основні праці Пірса: «Укріплення віри» («The Fixation of Belief»), «Як зробити наші ідеї чіткими» («How to Make Our Ideas Clear«).
Лекція 5. Філософія ХІХ–ХХ століть і сучасна західна філософія |
169 |
|
|
4.17. Неосхоластика та неотомізм
«Другого життя» схоластичній філософії надали дві енцикліки
«Aeterni Patris» Папи римського Лева ХІІІ 1879 року та «Pascendi»
Пія Х 1907 року. Вони викликали дискусію про те, чи повинна католицька церква враховувати досягнення сучасної науки для коригування власної доктрини. Неосхоластика якраз і є спробою узгодити офіційну доктрину Ватикану з сучасними науковими досягненнями, а оскільки в основу доктринального ядра католицизму покладена філософія Томи Аквінського, то в межах неосхоластики з’явився напрям, який називають неотомізмом.
Неотомізм займається уточненням доказів існування Бога, досліджує межі людської раціональності, намагається інтегрувати у богослов’я сучасні наукові знання. Найяскравішими представниками неосхоластики та неотомізму стали Дезире Мерсьє (1851–1926), Жозеф Марешаль (1878–1944), Жак Марітен (1882–1973), Етьен Жіль-
сон 1884–1978).
4.18. Структуралізм і постструктуралізм
Структуралізм – філософський напрям, який визнає, що в основі матеріальної і духовної дійсності лежать універсальні структури – способи впорядкування цієї дійсності.
Клод Леві-Строс (1908–1990), засновник структуралізму, на основі дослідження мислення первісних людей, міфів й іншого антропологічного матеріалу встановив, що в основі мислення, культури та всієї дійсності в цілому лежать певні універсальні структури, незалежно від того, на якому рівні розвитку функціонує дане мислення чи дана культура. Структура – це спосіб здійснення мислення або культури. Це поняття близьке до кантівського, але якщо Кант розглядає апріорні структури нашого розуму, то Леві-Строс знаходить такі структури скрізь. Саме тому Поль Рікер назвав структуралізм Леві-Строса «кантіанством без трансцендентального суб’єкта».
Жак Лакан (1901–1981) спробував об’єднати структуралізм і психоаналіз. Основою для такого об’єднання стала людська мова. На думку Лакана, «структури мови говорять про несвідоме», тоб-
170 |
Лекція 5. Філософія ХІХ–ХХ століть і сучасна західна філософія |
|
|
то дослідивши структури нашого мовлення, ми виявимо зміст несвідомого.
Однак у ході розвитку структуралізму виявилося, що дійсність не така структурована, як вважали представники цього напряму. Стало зрозумілим, що існує дещо поза структурами. Це визнання пов’язують із етапом розвитку даного напряму, який дістав назву постструктуралізм. Один із найяскравіших постструктуралістів ХХ ст. – Мішель Фуко (1926–1984)177. Він досліджував «епістеми», тобто структури історичної дійсності, які він тлумачить як «можливості» чи способи впорядкування історичної дійсності в той чи інший період. Однак він визнає, що в кожній з епох, що розгортається в межах тієї чи іншої структури, жили люди й відбувалися події, які не вписувалися в неї, проте також заслуговують на увагу дослідника.
Зрештою, слід вказати й на те, що постструктуралізм став основою найсучаснішого, вже «постнекласичного» філософування,
яке ми називаємо постмодернізмом.
5. Що таке постнекласична філософія
Після Другої світової війни стало очевидним, що світ, культура та, власне, й філософія змінилися. Почали говорити про «постнекласичний» спосіб філософування. Слово «post» – префікс, що означає «після». Що ж таке «постнекласичне філософування»?
Насамперед, це філософія, яка підкреслює свою відмінність як від класичної, так і від некласичної філософії.
Класичній та некласичній філософії постнекласична філософія закидає спроби створити всезагальне філософське вчення, яке б пояснювало ввесь світ, чи то подати певну реальність (людину, мову, особистість) як «останню». На думку постнекласичних мислителів, такі всезагальні «проекти» (Платон, Геґель, Маркс), проголошуючи певний спосіб мислення і життя «єдино-правиль- ним», намагаються нав’язати людині певну ідеологію, що, врештірешт закінчуються голокостами, концтаборами, війнами, нациз-
177 Фуко – автор відомих творів: «Безумство і цивілізація» («Folie et déraison»), «Порядок речей» («Les Mots et les choses»), «Археологія знання» («L'Archéologie du savoir»), «Історія сексуальності» («Histoire de la sexualité»), «Слова і речі» й ін.