kaf_philosofpidruchkirychok

Довкола сублімації велися і дослідження Анни Фройд (1895– 1982) – доньки засновника напряму, яка відкрила знамениті «механізми психологічного захисту», тобто ситуації, коли людина видає неможливість чогось досягти за небажання.

Роки життя провідних представників фройдизму і неофройдизму

1850

4.7. Неокантіанство

«Неокантіанством», або «неокритицизмом», називають філософський напрям, який є інтерпретацією і розвитком наново переосмисленої філософії Канта. Неокантіанці протиставляли власні погляди, які називають «апріоризмом», як німецькому ідеалізму, у чому можна, до речі, вбачати їх близькість до некласичної філософії, так і до інших напрямів, передусім, позитивізму й марксизму. Апріоризм – це визнання існування трансцендентальних апріорних структур людського розуму, які неокантіанці вважають найбільшим відкриттям німецького мислителя. Саме цю ідею і розвивали представники неокритицизму, що зосередилися довкола двох основних шкіл: Марбурської школи неоканті-

анства та Баденської школи неокантіанства. У творчості най-

відоміших представників цих шкіл трансцендентальні апріорні структури, про які говорив Кант, дістали різноманітне витлумачення.

Герман Коген (1842–1918), представник Марбурської школи, наголошує на дослідженні апріорних структур розуму, але не визнає кантівського поняття «речі-в-собі». На його думку, таке «самообмеження» розуму непродуктивне. Для нього вивчення апріорних структур необхідне, насамперед, для того, щоб відшукати методи здобування наукового знання, а самі структури і є такими методами. Отже, філософія для Когена – не що інше, як методологія науки. Ця філософія, очевидно, протиставляє себе позитивізму і його претензіям на те, щоб стати єдиною основою науки.

Аналогічних поглядів на апріорні структури дотримувався і Пауль Наторп (1854–1924), інший яскравий представник Марбурської школи. Оскільки апріорні структури є структурами пізнання, то у філософії повинна мати пріоритет теорія пізнання. Наторп також розвивав кантівські ідеї про апріорні структури як регулятиви людської діяльності і поведінки. Ориґінально виглядає трактування платонівських ідей, як регулятивних ідеалів.

Зрештою, говорячи про Марбурську школу, не можна не згадати й Ернста Кассірера (1874–1945), блискучого дослідника культури, яка, на його думку, є продуктом символічної активності розуму. Продукування символів відбувається на основі апріорної структури, близької до тієї, яку Кант називав «схемою».

Дещо інший бік кантівської філософії розвивав неокантіанець Баденської школи Вільгельм Віндельбандт (1848–1915), для якого найважливішим досягненням Канта було відкриття апріорних структур, на основі яких людина може здійснювати оцінки, ціннісні судження. Кожна людина у своєму житті щось цінує: роботу, друзів, красу, знання. Саме на дослідження апріорних основ таких цінностей і спрямована філософія Віднельбанда, яка в нього зводиться до аксіології, тобто теорії цінностей. Аналогічних поглядів дотримувався і баденський неокантіанець Генріх Ріккерт (1863–1936).

4.8. Німецький історизм

«Німецький історизм» – це напрям у німецькій філософії ХІХ – поч. ХХ ст., метою якого стала критика філософії історії Геґеля за допомогою кантівських установок, подібна тій, яку проводили неокантіанці, та пошук відповіді на питання, що таке історія і як можна її пізнати.

З одного боку, німецький історизм, на відміну від Геґеля, заперечував можливість пізнання історії логічними методами. Так, наприклад, Вільгельм Дільтай (1833–1911) чітко відділив «науки про природу», в яких переважає «логічне пояснення», від «наук про дух», в яких слід використовувати «розуміння»; Ґеорґ Зім- мель (1858–1918) до «розуміння» (Verstehen) додав вимогу «вживання» у ту чи іншу історичну епоху; Освальд Шпенґлер (1880– 1936) використовував слово «переживання» (Erlebnis), Ріккерт та Ернст Трьольч (1865–1923) говорили про ціннісне переживання, яке супроводжує пізнання історії, адже ми піддаємо історичній реконструкції тільки те, що є цінними для нас160.

Поняття «розуміння» та близькі до нього, що зародились у німецькому історизмі, згодом стануть наріжними у філософській герменевтиці – потужному напрямі ХІХ–ХХ століть. Однак не слід думати, що ідея «розуміючого» чи «переживаючого» пізнання була єдиною в німецькому історизмі. Інший яскравий його представник Макс Вебер (1864–1920) дотримувався діаметрально протилежних поглядів, усіляко підкреслюючи існування причинності в історії і можливість її пізнання науковими логічними методами.

160 Ернст Трьольч також вважав історію продуктом божественної діяльності.

Роки життя провідних представників неокантіанства та німецького історизму

доки не приходимо до інваріантів, тобто потрібних емпіричних ознак165.

Однак, за Гусерлем, більшу цінність має саме сутність, аніж наукове поняття. У своїй останній визначній праці «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» він вводить поняття «життєвого світу» («Lebenswelt») – сфери сутностей, які оточують людину і які є допонятійними і донауковими. Гусерль вважав, що у сучасному світі науково-понятійне мислення витісняє сутнісне споглядання, а «життєвий світ» витісняється світом понять. Потрібна редукція наукової раціональності і повернення до «життєвого світу».

Найвидатнішими послідовниками Гусерля стали Гайдеґер, який на основі феноменології створив «фундаментальну онтологію», здійснивши вирішальний вплив на філософський напрям, що дістав назву екзистенціалізм, Шелер – засновник течії, яку називають філо-

софською антропологією та Ніколай Гартман (1882–1950), якого називають творцем філософії реалізму і «нової (критичної) онто-

логії». Про все йтиметься нижче.

Феноменологія Гусерля разом із німецьким історизмом мала також вирішальний вплив на філософську герменевтику.

4.10. Філософська герменевтика

Герменевтика – це мистецтво тлумачення тексту. В сучасній герменевтиці текстом називають не тільки щось написане на папері, а й все, що має смисл (картина, архітектурна будівля, зрештою, людська свідомість і дійсність у цілому). Слово «герменевтика» походить від імені грецького бога Гермеса, який начебто тлумачив знаки, що посилали людям з Олімпу боги. В період античності тлумачення текстів Гомера й інших античних поетів було досить поширеним заняттям. Саме тут вперше з’являються правила інтерпретації. В епоху Середньовіччя розвивається «екзегетика» – мистецтво тлумачити Біблію. Однак як самостійний філософський напрям, герменевтика з’являється наприкінці

165 Наприклад, якщо ми хочемо сконструювати поняття «яблуко» то ми спочатку осягаємо його сутність, тобто з’ясовуємо, що воно є фруктом, а згодом, перебираючи різні емпіричні ознаки (колір, смак, форма), залишаємо лише одну властивість, яка є справедливою для всіх яблук – бути плодом дерева яблуні. Таким чином, сформоване поняття виглядатиме так: «яблуко – це фрукт, що росте на яблуні».

мера (1900–2001)169, якому належить найбільший внесок у розвиток цього напряму. Німецький філософ, з одного боку, розвивав Гайдеґерівскі ідеї «онтологічної герменевтики», а з іншого, – створив власний варіант, який вважається класичним.

Розуміння, стверджував Ґадамер, – це середовище, в якому людина знаходить своє існування, воно має мислитися «не як суб'єктивна діяльність людини, протиставлена об'єкту, але як спосіб буття самої людини». Отже, герменевтика – це тлумачення знаків, які посилає саме буття. Пізнаючи знаки буття, ми пізнаємо істину, яка, як відомо, є метою філософії.

Людина в процесі тлумачення включена в середовище, в якому вона живе, в традицію, у суспільно-історичний контекст, а тому як би вона не намагалася проникнути у свідомість автора тексту, на чому наполягали Шлейермахер, Дільтай та Ніцше, в неї цього не вийде. Інакше кажучи, будь-яке тлумачення не може відтворити дійсного смислу тексту, бо воно завжди упереджене. Інтерпретатор підходить до тексту з якимись своїми власними уявленнями, стереотипами чи установками, які Ґадамер називає «пересуд». «Історична свідомість, яка прагне розуміти традицію, – пише він, – не повинна покладатися на ті методично-критичні способи, з якими вона підходить до своїх джерел, так ніби ці способи оберігали її від втручання власних суджень і забобонів»170. Наприклад, людина ХХ століття ніколи не проникне у психологію середньовічного автора і навіть у психологію її сучасника, але якщо й проникне, то таке включення буде «непродуктивним», оскільки вона б просто «перетворилась в автора», до того ж у такого, що «вже був». «Зливаючись» повністю з автором, інтерпретатор отримує унікальні шанси для його відтворення, однак новим і продуктивним є не відтворення, а перетин історикоситуаційного, смислового і художнього «горизонту» автора тексту й інтерпретатора, оскільки тільки суміш власних суджень і

169Головна праця Ґадамера називається «Істина і метод: основи філософської герме-

невтики» («Wahrheit und Methode, Grundzüge einer philosophischen Hermaneutik»).

170Ґадамер називає їх «історичною свідомістю». Див. Гадамер Х.Г. Истина и метод. Основы философской герменевтики.– М.: Прогресс, 1988.

4.11. Екзистенціалізм

Екзистенціалізм виник у 40-х рр. ХІХ ст. Розрізняють почат-

кову стадію екзистенціалізму (від К’єркеґора до Гусерля), кла- сичний екзистенціалізм, до якого входять німецький (Ясперс) і французький (Сартр, Камю), та сучасні екзистенційні течії. Ек-

зистенціалізм досить поширений в усьому світі. Існувала іспанська школа екзистенціалізму (Унамуно, Ортеґа-і-Ґассет), італій-

ська школа (Нікола Аббаньяно (1901–1990), Енцо Пачі (1911– 1976), ізраїльська школа (Бубер), екзистенціалізм Екваторіальної Африки (Леопольд Сенгор (1906–2001), арабський, сірійський, тайванський, єгипетський, японський екзистенціалізм й ін.

Виникнення цієї потужної течії пов’язують з іменем датського мислителя К’єркеґора. Філософія К’єркеґора виростає, як уже зазначалось, із критики Геґеля. Критикуючи Геґеля, К’єркеґор) сформулював три ідеї, які були покладені в основу філософії, що йменує себе екзистенціалізмом.

По-перше, на противагу геґелівській абсолютизації розуму К’єркеґор стверджує, що мислення – це тільки частина реальності, яка називається людиною: а в філософуванні бере участь не лише мислення, а й усе людське єство – і серце, і воля.

По-друге, людині, на думку К’єркеґора, притаманне прагнення до абсолютного, до виходу за власні межі. Адам і Єва, які з’їдають райське яблуко, намагаючись подолати свою обмеженість і стати на місце Бога, – це символ такого прагнення. У цьому полягає особливість людського існування, яке К’єркеґор) позначав латинським словом existentia, що й дало назву всій течії.

засновником екзистенціалізму. власної скінченності. Згодом такі ситуації «відчаю», «нудоти», «страху» почнуть називати «екзистенційними ситуаціями», – саме вони стали головним

предметом дослідження екзистенціалістів.

Після смерті у 1855 році К’єркеґор був забутий і тільки завдяки іспанському філософу Міґелю де Унамуно (1864–1936) у