3. Функції та повноваження Верховної Ради України

Функції Верховної Ради України зумовлені як місцем парламенту в системі органів державної влади, універсальністю кола питань, що вирішуються ним у всіх сферах життєдіяльності суспільства (що є предметом відання парламенту), так і різноманітністю (комплексом) повноважень, які має Верховна Рада України для вирішення цих питань, а також форм, методів та засобів здійснення її діяльності.

Функції Верховної Ради України – це основні напрями і види її діяльності, що відображають сутність, зміст та призначення Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади у державі та суспільстві, пов’язані з реалізацією компетенції, закріпленої Конституцією України та іншими конституційно-правовими актами, відповідно до її місця та ролі в механізмі Української держави для досягнення її завдань та мети.

Особливості змісту діяльності парламенту мають вираження в ознаках функцій Верховної Ради України. Серед ознак, які характеризують особливості функцій Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу державної влади та свідчать про його місце в механізмі Української держави, можна виділити такі: 1) функції Верховної Ради України є основними напрямами їх діяльності, які опосередковують зміст цієї діяльності; 2) відображають сутність та соціальне призначення цього органу державної влади; 3) завдяки їх здійсненню парламент реалізує свої повноваження – права та обов’язки; 4) закріплення повноважень Верховної Ради України на конституційному рівні забезпечує легалізацію функцій парламенту та гарантує виконання їх у режимі законності і тим самим зумовлює зміст цих функцій, впливає на формулювання напрямів та видів функцій парламенту; 5) функції Верховної Ради України є елементом системи функцій держави і виконуються відповідно до місця в державному механізмі як органу законодавчої державної влади; 6) наявність у виконанні функцій Верховної Ради України цільового фактору, тобто кінцевим результатом у виконанні функцій є вирішення завдань і досягнення мети.

Питання видової класифікації функцій Верховної Ради України у вітчизняній науці конституційного права залишається дискусійним. Деякі автори серед функцій парламенту визначають законодавчу, установчу (державотворчу та організаційну) та функцію парламентського контролю, а також бюджетно-фінансову, представницьку, функцію міжпарламентських зв’язків тощо. Інші виділяють «технологічні» (організаційні) і об’єктні (політичну, економічну, соціальну, культурну, екологічну та зовнішню сфери діяльності) функції. Загалом такий підхід до класифікації функцій парламенту випливає із загальної теорії функцій держави та державних органів. Адже Верховна Рада України відповідно до її місця в механізмі Української держави реалізує державні функції, але в межах її закріпленого конституційно-правового статусу.

Серед основних (пріоритетних) функцій Верховної Ради України слід виділити такі, як: представницька, законодавча, установча, контрольна, фінансова, зовнішньополітична.

Зміст кожної з цих функцій зумовлений змістом відповідних повноважень (прав і обов’язків) Верховної Ради України, закріплених Конституцією та законами України, через які реалізуються функції парламенту. Виходячи з цього, можна виділити групи представницьких, законодавчих, контрольних та інших повноважень парламенту України.

Існують різні погляди на зміст представницької функції та її місце в системі функцій парламенту. Деякі автори наголошують, що представницька функція виявляється в затвердженні державного бюджету, ратифікації та денонсації міжнародних угод, призначенні та звільненні з посад федеральних посадових осіб, вирішення питання війни та миру¹. Інші автори акцентують на універсальному правовому змісті та первісній природі представницької функції, з якої випливають інші: фінансово-бюджетна, контрольна, установча, квазісудова і зовнішньополітична функції.

Представницька функція Верховної Ради України – це напрям і вид діяльності парламенту України, який полягає в представництві Українського народу – громадян України всіх національностей у здійсненні законодавчої влади шляхом виявлення, узагальнення, узгодження, формування, реалізації та захисту його інтересів. Таке теоретико-правове визначення розкриває переважну більшість характерних ознак представницької функції як складного, багатоаспектного соціального та конституційно-правового явища, її місце та значення в системі функцій Верховної Ради України.

Сутність представницької функції полягає в тому, що Верховна Рада України здійснює функції Українського народу від його імені, реалізує народовладдя. Змістом представницької функції Верховної Ради України є виявлення, узагальнення, узгодження, формування, реалізація та захист інтересів Українського народу.

До представницьких повноважень відповідно до Конституції України можна віднести такі повноваження парламенту України: внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбаченому розділом XIII Конституції; призначення та сприяння в організації всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції; виборів та інших форм безпосередньої демократії; прийняття законів, інших актів Верховної Ради України та внесення до них змін; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України до народу про внутрішнє і зовнішнє становище України; повноваження в сфері державотворення; повноваження в сфері здійснення контролю Верховною Радою України.

Віднесення цих повноважень до групи представницьких викликано їх взаємозумовленістю представницьким характером Верховної Ради України. Загальними рисами цих повноважень є те, що завдяки їм Верховна Рада має можливість представляти різноманітні інтереси всіх громадян України, висловлювати волю Українського народу в законах, реалізовувати та захищати права і свободи громадян.

Відповідно до ст. 6, 75, п. 3 ст. 85, 91, 92 Конституції України однією із пріоритетних функцій Верховної Ради України є законодавча функція. Зміст цього напряму діяльності парламенту розкривається переважно через сутність законодавчих повноважень та їх реалізацію у формі законодавчого процесу в Україні. Одним із ключових повноважень Верховної Ради України є прийняття законів (п. З ст. 85 Конституції України). Стаття 92 Конституції закріплює перелік найважливіших питань, які визначаються або встановлюються виключно законами. Аналіз цих питань дає можливість визначити право приймати закони одним із найважливіших прав Верховної Ради України, яке характеризується своїм всеохоплюючим змістом та своєю універсальністю. По-перше, в законах має вираження суверенна воля Українського народу, по-друге, в законах відображений всезагальний суспільний інтерес (тобто політичні, економічні, соціальні та духовно-культурні інтереси громадян усіх національностей та соціальних груп).

Слід погодитися з тими авторами, які зазначають, що у процесі законодавчої діяльності повинні узгоджуватися, досягатися, формуватися та формулюватися загальні інтереси та воля різноманітних спільнот, національностей, думок, поглядів, переконань більшості та меншості населення країни, повсякденної, практичної та раціональної свідомості людей, процедура прийняття законів – це акт прийняття Верховною Радою України нормативно-правового акта – закону України більшістю народних депутатів, який містить результат волевиявлення Українського народу. Цей акт має дуже важливе значення при реалізації народного представництва. Саме в процесі голосування законопроекту та його прийняття відбувається визнання та закріплення загальної волі народу України на законодавчому рівні. Таким чином, прийняття законів Верховною Радою України – це акт трансформації народної волі в загальнодержавну; акт відображення та регламентації потреб суспільного розвитку.

Виходячи з цього, право Верховної Ради України приймати закони можна трактувати як закріплену Конституцією України можливість парламенту висловлювати та затверджувати волю громадян України шляхом прийняття законодавчого акта парламенту України. Таким чином, воля народу набуває загальнообов’язкового характеру, що забезпечує її реалізацію.

Важливим аспектом при розгляді цього повноваження є те, що прийняття закону відбувається за умови позитивної реакції більшості членів Верховної Ради України при голосуванні. Це надає всезагальності та об’єктивності рішенням, що приймаються Верховною Радою України та позитивно впливає на об’єктивність представництва народу. Тобто народне волевиявлення через представників з будь-яких питань є дійсним, якщо це волевиявлення більшості, а не окремих суспільних формувань. Відповідно до ст. 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони більшістю народних депутатів від конституційного складу.

Законодавча функція Верховної Ради України реалізується у формі законодавчого процесу. Законодавчий процес – це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій – самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій.

Законодавчий процес як юридичне поняття слід відрізняти від законотворчості як загальносоціального явища. Законодавчий процес в Україні, як і будь-який юридичний процес, має два значення: по-перше, це порядок діяльності, спрямованої на створення законів України; по-друге, сама ця діяльність законодавчого органу – Верховної Ради України.

Законотворчість – ширше поняття, воно не вичерпується власне створенням законів, а охоплює і діяльність, пов’язану зі створенням закону, і оцінку його ефективності, і можливе подальше коригування (внесення змін, доповнень).

Формування юридичного мотиву про необхідність регулювання правовими нормами певної групи, роду або виду суспільних відносин у результаті аналізу фактичного стану політики, економіки, соціальної сфери – це стадія, скоріше, законотворчості, ніж законодавчого процесу. Органи, організації, особи, що займаються виявленням потреби в законодавчому врегулюванні, не завжди можуть бути учасниками правовідносин, які складають юридичний процес. Та й законодавчий процес проходить у формах, які суворо встановлені Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України, тоді як потреба в тій чи іншій законотворчості встановлюється у різні способи, використовувані в юридичній, політичній, соціологічній та інших науках.

Законодавчий процес (законодавча процедура) має низку стадій, які мають закріплення в Регламенті Верховної Ради України.

І. Внесення законопроекту до Верховної Ради України.

1. Законодавча ініціатива – внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України має виключне право на внесення проекту закону про Державний бюджет України. Проект закону про надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України вносить Президент України або Кабінет Міністрів України.

Проекти законів вносяться на реєстрацію до Верховної Ради України разом з проектом постанови, яку пропонується Верховній Раді України прийняти за результатами його розгляду, списком авторів законопроекту, пропозицією щодо кандидатури доповідача на пленарному засіданні та пояснювальною запискою, яка має містити обґрунтування необхідності прийняття законопроекту, обґрунтування очікуваних результатів та інші відомості.

II. Попередній розгляд законопроекту.

2. Попередній розгляд законопроектів у комітетах. Кожен законопроект після його реєстрації не пізніш як у п’ятиденний строк направляється Головою Верховної Ради України або його заступниками в комітет, до предмета відання якого належить питання бюджету, для проведення експертизи щодо можливості його фінансування державою та в комітет, який визначається головним з підготовки і попереднього розгляду законопроекту. Головний комітет попередньо розглядає законопроект, після чого ухвалює висновок щодо доцільності включення його до порядку денного сесії Верховної Ради.

До попереднього розгляду головний комітет на своєму засіданні може запропонувати Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим державним органам, об’єднанням громадян висловити свою думку щодо доцільності його прийняття.

3. Попередній розгляд законопроектів народними депутатами. Усі внесені до Верховної Ради України законопроекти після їх реєстрації не пізніш як у п’ятиденний строк надаються народним депутатам у вигляді порівняльних таблиць. Після попереднього розгляду законопроекту у головному комітеті народним депутатам надаються висновки головного комітету, висновки інших комітетів та інші передбачені документи.

4. Експертиза законопроектів полягає в доопрацюванні й редагуванні законопроекту із залученням зацікавлених організацій. За дорученням Голови Верховної Ради України або його заступників або за рішенням головного комітету законопроект направляється на наукову, юридичну чи іншу експертизу, проведення інформаційного чи наукового дослідження; при цьому предмет і мета експертизи, пошуку, дослідження повинні бути чітко визначені. Висновки, підготовлені за результатами експертизи, направляються головному комітету для врахування при розгляді законопроекту та прийняття рішення стосовно подальшої роботи над ним.

5. Розгляд законопроектів і альтернативних законопроектів Верховною Радою України. Альтернативними вважаються законопроекти, які містять положення, що регулюють однакове коло питань та повторюють за суттю положення щодо регулювання одних і тих же суспільних відносин. Верховна Рада розглядає альтернативні законопроекти на пленарному засіданні одночасно з основним законопроектом. Законопроекти розглядаються Верховною Радою України, як правило, за процедурою трьох читань, яка включає:

• перше читання – обговорення основних принципів, положень, критеріїв, структури законопроекту та прийняття його за основу;

• друге читання – постатейне обговорення і прийняття законопроекту у другому читанні;

• третє читання – прийняття законопроекту, який потребує доопрацювання та узгодження, в цілому.

III. Стадія ухвалення законопроекту.

6. Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні – двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України) і підготовка відповідної постанови Верховної Ради України про набрання законом чинності. Тексти законів, ухвалені Верховної Радою України, у 5-денний строк підписуються Головою Верховної Ради і невідкладно направляються на підпис Президентові України.

IV. Засвідчувальна стадія.

7. Санкціонування (підписання) закону Президентом у встановлені Конституцією України строки. Відповідно до частини другої ст. 94 Конституції Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

V. Інформаційна стадія.

8. Промульгація закону – це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави – указом, наказом та іншими подібними документами, текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується.

В Україні – це підписання закону Президентом України, підготовка постанови Верховної Ради України про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується.

9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

10. Опублікування закону – друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкованих виданнях. Відповідно до ст. 134 Регламенту Верховної Ради України, підписані Президентом України закони та закони, які офіційно оприлюднені Головою Верховної Ради України, публікуються в газеті «Голос України» та у «Відомостях Верховної Ради України». Публікація законів у цих друкованих виданнях вважається офіційною. Підписані Головою Верховної Ради України закони та інші акти не пізніше наступного дня після їх підписання передаються апаратом Верховної Ради України для опублікування.

Можливий додатковий етап на другій стадії після ухвалення законопроекту парламентом і передачі його главі держави на підпис.

В Україні існує інститут права «відкладального вето» Президента. Так, відповідно до частини другої ст. 94 Конституції Президент України може скористатися своїм правом відкладального вето і повернути закон із своїми зауваженнями і пропозиціями Верховній Раді України для повторного розгляду. Саме вето об’єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має позапарламентський характер.

Верховна Рада України може подолати право вето Президента України. Так, якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і публікується за його підписом.

На всіх стадіях законодавчої діяльності необхідним є вивчення і впровадження громадської думки в текстах законів, урахування рівня правосвідомості громадян.

Установча (державотворча) функція Верховної Ради України здійснюється в трьох основних напрямах. По-перше, Верховна Рада України від імені Українського народу легалізує атрибути держави. Наприклад, приймає та вносить зміни до Конституції України в межах і порядку, передбаченому розділом XIII Конституції (преамбула та п. 1 ст. 85 Конституції України); визначає на законодавчому рівні громадянство; правовий режим власності; територіальний устрій України; судоустрій, судочинство; правовий режим державного кордону; статус столиці України; основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку. Крім цього, виключно законами встановлюються Державний бюджет України та бюджетна система України; опис державних символів України та порядок їх використання і захисту тощо (ст. 92 Конституції України). Тобто Верховною Радою України визначаються невід’ємні інститути держави, поза закріпленням офіційного статусу яких є неможливим повноцінне функціонування України як суверенної і незалежної, демократичної держави.

По-друге, Верховна Рада України бере участь у формуванні та визначенні правового статусу глави держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Зокрема, вона призначає вибори Президента України у строки, передбачені Конституцією та вирішує питання про усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленої ст. 111 Конституції; призначає за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, міністра оборони України, міністра закордонних справ України, призначає за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, голову Антимонопольного комітету України, голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України, голову Фонду державного майна України, а також звільняє зазначених осіб з посад, вирішує питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України; призначає на посаду та звільняє з посади за поданням Президента України голову Служби безпеки України; призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного банку України за поданням Президента України; призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України; призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначає на посади та звільняє з посад членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України; затверджує загальну структуру і чисельність, визначає функції Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України; надає згоду на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України; призначає на посади та звільняє з посад третину складу Конституційного Суду України; обирає суддів безстроково; достроково припиняє повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції або законів України; призначає позачергові вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим; призначає чергові та позачергові вибори до органів місцевого самоврядування.

По-третє, Верховна Рада України організовує свою внутрішню діяльність та забезпечує реалізацію власних функцій і повноважень шляхом утворення органів (комітетів, комісій тощо) та політичних утворень (фракцій, коаліцій фракцій), допоміжного органу – апарату Верховної Ради України, а також Рахункової палати України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з метою забезпечення здійснення парламентського контролю в сфері виконання Державного бюджету України, правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Контрольна функція. За Конституцією України Верховна Рада України має право здійснювати парламентський контроль у межах, визначених Конституцією (п. 33 ст. 85). Слід зазначити, що в літературі існують різні погляди щодо виділення кола контрольних повноважень, через реалізацію яких парламент здійснює контрольну діяльність. Деякі вчені зазначають, що вона полягає, головним чином, у контролі за прийняттям Державного бюджету України, за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції, контролі за додержанням конституційних прав і свобод громадян. Для цього створена Рахункова палата України, передбачена посада Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо. Інші автори зазначають, що контрольна функція парламенту України реалізується через дві групи повноважень. Перші мають виключно контрольне значення, другі – комплексний характер і рівною мірою належать як до контрольної, так і до інших функцій парламенту. Ці функції реалізуються через контрольні повноваження.

Отже, відповідно до ст. 85 Конституції України контрольна функція Верховної Ради України здійснюється в таких основних напрямах: 1) контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; здійснення контролю за використанням одержаних Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України. Контроль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює Рахункова палата України; 2) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції та закону; 3) контроль за дотриманням та захистом прав і свобод людини в Україні, що здійснюється через Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 4) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України; 5) здійснює контроль через звернення народних депутатів України із запитами до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності; 6) виконує контрольну функцію через утворення тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій.

Виходячи із комплексного характеру багатьох контрольних повноважень парламенту України, можна зробити висновок, що, попри важливість законотворення у діяльності загальнонаціонального представницького органу, контрольна функція виконує інтегруючу роль, дозволяючи парламенту не обмежуватися виключно прийняттям законів та наданням згоди на призначення вищих посадових осіб, а брати участь у вирішенні державних справ, здійсненні моніторингу за діяльністю органів державної влади та їх посадових осіб, контроль за виконанням законів, здійснення урядом ефективної державної політики.

Окремого розгляду заслуговує питання про виділення у складі повноважень парламенту «квазісудових» повноважень. Так, на думку деяких російських дослідників, до квазісудової функції парламенту, зокрема, належать повноваження по висуненню перед судовими органами обвинувачення проти вищих посадових осіб, оголошення амністії та інші. Безперечно, як наголошувалось, окремим парламентам властиві навіть судові функції, наприклад Палаті лордів Парламенту Великої Британії. І наділення загальнонаціонального представницького органу країни такими повноваженнями, як оголошення амністії (в Україні це право парламенту передбачено ст. 92 Конституції України), є своєрідним підтвердженням того, що саме цей орган має виключне право на представництво інтересів усього народу, яке виявляється і в можливості звільнення від відбування покарання за найтяжчі правопорушення, – злочини.

Щодо особливої процедури позбавлення повноважень вищих посадових осіб, тобто імпічменту, то підстава для застосування цієї процедури у деяких випадках має кримінально-правовий характер, але мета цих дій полягає не в притягненні до кримінальної відповідальності винних осіб (це компетенція судових і правоохоронних органів), а в перевірці діяльності посадових осіб, і, у разі виявлення порушення законодавства, застосуванні такої конституційно-правової санкції, як відсторонення від займаної посади. Парламент за таких умов не вирішує питання про винність осіб, він лише використовує надане йому в механізмі стримань та противаг право контролю за вищими посадовцями та право зняття з них імунітету від кримінально-правового переслідування. В Україні процедура імпічменту застосовується стосовно глави держави – Президента України, який згідно зі ст. 105 Конституції України користується правом недоторканності.

Фінансова функція. Верховна Рада України затверджує законом Державний бюджет України та вносить у відповідній формі до нього зміни, здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання.

Проект закону про Державний бюджет України на наступний рік розглядається з урахуванням положень Бюджетного кодексу України та Регламенту Верховної Ради України. Відповідно до Регламенту Кабінет Міністрів України щороку подає до Верховної Ради проект закону про Державний бюджет України на наступний рік не пізніше 15 вересня поточного року. Разом з проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року.

Проект закону про Державний бюджет України представляється на пленарному засіданні Верховної Ради. Представлення проекту закону проводиться за процедурою повного обговорення. За результатами обговорення проекту закону Верховною Радою може бути прийняте рішення про схвалення і прийняття його до розгляду або рішення про його відхилення у випадках, передбачених п. 4 ст. 149 Регламенту Верховної Ради України.

Фінансові повноваження полягають не тільки в обговорені та затвердженні Державного бюджету України, а й у контролі за його виконанням. Контроль за виконанням Державного бюджету України Верховна Рада здійснює як безпосередньо, так і через Рахункову палату.

Зовнішньополітична функція. До компетенції Верховної Ради України у цій галузі відносять: визначення засад зовнішньої політики держави; заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; надання у встановлений законом строк згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України.

Одним із пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності Верховної Ради України є формування законодавства з питань зовнішньої політики шляхом прийняття законів, якими регулюються різноманітні аспекти зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності Української держави, наприклад законів України «Про зовнішньополітичну діяльність», «Про міжнародні договори України» тощо.

Відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України» до компетенції Верховної Ради України належить: ратифікація міжнародних договорів України; прийняття рішення про приєднання України до міжнародних договорів, які потребують ратифікації; денонсація міжнародних договорів України, ратифікованих Верховною Радою України, а також договорів, прийняття або приєднання до яких було здійснено на підставі рішень парламенту України.

Прийняття Верховною Радою України законів про ратифікацію міжнародних договорів або приєднання до них є юридичним фактом надання державою згоди на обов’язковість міжнародних договорів України. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Серед напрямів зовнішньополітичної діяльності Верховної Ради України можна назвати співробітництво з рядом міжнародних організацій, зокрема: ООН та її спеціалізованими органами і установами у властивих їй формах; Радою Європи у формі роботи делегацій Верховної Ради України; Парламентською Асамблеєю Чорноморського економічного співробітництва; Парламентською Асамблеєю Організації з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ); Співдружністю Незалежних Держав (СНД) (Україна підписала і ратифікувала Угоду про СНД); Європейським співтовариством (Україна підписала і ратифікувала Угоду про партнерство і співробітництво з ЄС); Західноєвропейським Союзом; Центральноєвропейською ініціативою; Європейською Асамблеєю.

Верховна Рада України здійснює співробітництво з європейськими парламентами, що дає змогу обмінюватися досвідом роботи і відповідною інформацією про європейські пріоритети у функціонуванні парламентів. Найбільш активно воно розвивається з парламентами сусідніх країн – Російської Федерації, Білорусі та Молдови, Польщі, Словаччини та Угорщини. Встановлено також зв’язок з парламентами США, Великої Британії, Німеччини, Франції та ряду інших країн.

Враховуючи особливості конституційної природи Верховної Ради України, її місце в механізмі держави, зміст діяльності парламенту України не обмежується лише наведеними функціями. Класифікація функцій Верховної Ради України має багатоаспектний характер. Так, окрім зазначеної класифікації, функції Верховної Ради України можна поділяти на такі види: за об’єктами (сферами) діяльності Верховної Ради України – внутрішні (політична, економічна, соціальна, духовно-культурна) та зовнішні (зовнішньополітична, зовнішньоекономічна, функція національної безпеки та ін.); за суб’єктами Верховної Ради України – загальнопарламентські, функції народних депутатів, функції комітетів, функції тимчасових спеціальних та слідчих комісій, функції фракцій, функції коаліції депутатських фракцій (парламентської більшості), функції опозиції; за засобами діяльності Верховної Ради України – конституційна, бюджетно-фінансова, інформаційна, територіальна, програмна та інші функції; за терміном діяльності Верховної Ради України – постійні та тимчасові функції; за механізмом реалізації функцій Верховної Ради України – складні (комплексні) та прості функції.