37 Основні ознаки й універсальність категорії стилю

Стиль в літературі і мистецтві, стійка цілісність або спільність образної системи, засобів художньої виразності, образних прийомів, що характеризують твір мистецтва або сукупність творів. С. також називається система ознак, по яких така спільність може бути пізнана. У радянській теорії С. існують різні думки про об'єм поняття С.: з ним інколи зв'язують весь комплекс явищ вміст і форми, але частіше обмежують його значення структурою образу і художньою формою. Незалежно від цього в теорії С. підкреслюється глибока обумовленість формальних структур соціальним і культурно-історичним вмістом мистецтва, його методом (див. Метод художній ) , світоглядом художника. Не менше важливий, що ця обумовленість не носить прямого, механічного характеру і пов'язана з відносною самостійністю розвитку стилю: стилістичні ознаки могли зберігатися і тоді, коли мистецтво істотно міняло свій вміст (особливо в тих, що таких складалися століттями С., як готика, класицизм); С., що володіли змістовною глибиною в періоди свого підйому і розквіту (бароко, класицизм), могли виступати антагоністами художньої правди в періоди кризи і занепаду.

Ознаки С. позначаються по-різному в різні історичні епохи і в різних мистецтвах. Відродження і класицизм яскраво проявили себе в багатьох мистецтвах, але такі С., як бароко і рококо, наочно і виразно позначені переважно в мистецтвах пластичних . Стосовно останніх і була раніше всього вироблена загальна теорія історичних стилів. Такі поняття, як театр бароко або музика рококо, виникають по аналогії з пластичними мистецтвами і не є загальноприйнятими. У музикознавстві, театрознавстві теорія С., що розробляється рядом дослідників, не придбала (через специфіку музичної і театральної творчості) настільки загального методологічного значення, як у вивченні пластичних мистецтв. Особлива специфіка в літературного С., т.к. матеріал літератури — слово — вже має стилістичне забарвлення, належачи до якого-небудь загальномовного пласта При вивченні С. пластичних мистецтв центральне місце займає категорія історичного С. як етапу історії мистецтва, коли виробляється цілісна художня система, що володіє внутрішньою (змістовним) і зовнішньою (формальним) єдністю. У цьому сенсі говорять о С. старогрецької архаїки і класики, про еллінізм С., романський і готичний С. в середні віки, про С. ренесансу, бароко, рококо і класицизму в мистецтві нового часу.

№ 5

6. Естетичні форми суспільних відносин

Естетичний досвід особи реалізується не тільки у створенні власної зовнішності, а й в системі суспільних відносин, в усій багатоманітності її етнічних, національних соціальних і міжособистісних форм, до яких причетна людина. Це відносини моральні та юридичні, економічні й політичні, релігійні й ідеологічні. Вони регулюються моральними і правовими нормами, релігійними догматами, конституційними або відомчими нормативними актами, етичними нормами та кодексами честі тощо. Але ці відносини можуть бути й об'єктом естетичної діяльності людини і суспільства. іншими словами: будь-яка діяльність людини, оскільки вона зумовлює встановлення типових соціальних відносин, що вже самостійно розвиваються в межах існуючих звичаїв з особливим моральним змістом, створює певний осередок. З часом цей осередок на основі естетичних уявлень перетворюється на специфічну суспільну діючу силу, що стає ніби символом цінності й гарантії спадкоємності суспільного життя або якогось її прояву, символом, що активно впливає на душі учасників, сприяє обмінові думками, викликає емоції, закріплюючи, таким чином, дух колективізму і загальної єдності. Як вияв абсолютного і всезагального суспільного життя ця сила не тільки його супроводжує, задає ритм і гарантує його спадкоємність, вона покладена в основу різноманіт-них явищ у сфері культури. Згадаймо ритуал, яким супроводжується будь-яка магічна дія: церковну літургію, що своєю естетичністю захоплює навіть невіруючу людину, або військовий парад, політичну маніфестацію чи карнавальну процесію.

На початковому етапі (наприклад, на рівні родової спільноти або сільської общини) свого розвитку суспільство загалом може бути видовищем для самого себе. Що складнішими, більш ієрархізованими стають соціальні організми, то більшою мірою постає потреба в періодичних перервах у повсякденному житті, яке відмежовує й ізолює людину від суспільного цілого. потреба в періодичному наочному підтвердженні належності індивіда до спільноти викликає до жит-тя таку форму цілісності та єднання суспільства, як народне свято. Свято виникає в ситуації, коли спільнота позбавляється внутрішніх ієрархічних умовностей, пов'язаних як із практичною функціональ-ністю суспільних відносин, так і з ізольованістю окремих виробни-ків. інакше кажучи, коли суспільство виступає єдиним у всьому його багатстві, свободі й різноманітності відносин. народні свята, релігійні обряди, військові ритуали, карнавальні ігри, ярмарки, спортивні змагання є видовищними дійствами, що символічно уособлюють цей вільний суспільний взаємозв'язок. у таких видовищах колективна участь людей має відкритий і безпосередній характер. кожен учасник несе в собі колективну свідомість і почуває себе частиною єди-ного цілого. Форми, драматургія, символічні знаки, спосіб організа-ції таких суспільних дій мають своєрідне естетичне навантаження і саме через нього забезпечують єдність сприйняття та усвідомлення їх змісту, а отже, відчуття одночасної єдності і свободи кожного з учасників.

Інший, складніший різновид естетичного оформлення суспільного зв'язку виникає там, де момент єдності і спадкоємності формуєть-ся залежно від певного культурного змісту, який визначає і цінність, і конкретну естетичну форму самої дії. Майже всі найважливіші етапи життя людини, такі як народження, досягнення повноліття, шлюб, поховання, є колективною дією, якою забезпечується усвідомлення суспільної єдності і взаємозв'язку, а також суспільної цінності окре-мої людської істоти. у складніших формах суспільного взаємозв'язку, таких як релігійний ритуал, політичні або військові церемонії, форми дії встановлюються інституціонально, зміст їх стає загальнішим, але водночас виникає момент розриву між дійовими особами та глядача-ми, хоча глядачі ще беруть участь у дії, щоправда як другорядні особи, але як представники спільноти, виразники її суспільних інтересів.

Щодо міжособових взаємин, які регулюються конкретно-історичними принципами моралі, то їх естетичною формою виступає етикет — усталена система норм поведінки і спілкування; водночас вона має тенденції історичного розвитку. довершеність етикетних форм міжособових взаємин забезпечує дотримання моральних норм, взаєморозуміння, виховання через їх засвоєння моральної самосвідо-мості людини.

Аристократичний етикет, дотримання якого вирізняло джентль-мена, світську людину з-поміж простонароддя, що відійшов у мину-ле у першій половині буремного XX ст., і нині здається багатьом тим елементом естетичної культури, якому вже немає місця в сучасному житті демократичного суспільства. про нього згадують лише тоді, коли постає потреба дотримання дипломатичного протоколу, при-йому в англійської королеви чи японського імператора. Тим часом етикет живе в нашому повсякденні у правилах хорошого тону — потребі поступитися місцем жінці або літній людині, привітатися чи відповісти на вітання, піднятися, вітаючи вчителя, і т. ін. Він набуває сучасної своєрідної форми в діловому спілкуванні у світі бізнесу, в професійній етиці юриста, лікаря, вчителя, політичного діяча та високопосадовця.

Етикет регулює не тільки колективні форми взаємодії, а й індиві-дуальну активність, соціальну діяльність і знаходить вияв у манерах людини.

Людство в процесі історичної практики вдосконалює суспільні відносини, прагне їх гармонізувати, зробити по-справжньому людя-ними, гуманними. у цій сфері естетичне поєднане з моральним настільки органічно, наскільки у сфері предметної діяльності органічно поєднані естетичне й утилітарне. Саме тому людство, створюючи ідеал особистості, передбачає розвиток у ньому фізичної досконалості, високих моральних якостей і розвинутої естетичної свідомості. Ще антична естетика виробила свого часу таку спрямованість людського розвитку, позначивши її словом калокагатія, тобто гармонія зовніш-нього і внутрішнього, що є умовою краси людини. Цілісність люд-ської особистості, велич її душі, висока культура поведінки й нині залишаються ідеалом гармонійної шляхетності, тим орієнтиром самовдосконалення, до якого має прагнути кожна людина.