64. Практика естетичного виховання періоду Київської Русі

Витоки естетичної думки в Україні відносяться до періоду Київської Русі. У Київській Русі естетичне мислення розвивається на підгрунті язичниць кого світогляду — давньослов’янської релігії і міфології. Ідеологічною засадою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими брали участь у культових обрядах. З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули подальшого розвитку, завдяки чому Русь прилучилася до античної культури і науки, зблизилася з багатьма країнами Європи. За тогочасними світоглядними уявленнями матеріальний світ - лише знак, символ божественного світу. Через матеріальне, середньовічний символ передавав сутність ідеального. Так, текст Священного Писання тлумачився не як історична хроніка, тут кожна подія була зразком моральної поведінки і водночас несла з собою приховану сакральну істину. Долучитись до істини можливо було лише шляхом любові, споглядання божества в собі та оточуючих люди-1 ну образах, символах і знаках.Тому велике значення в перші сторіччя утвердження християнства в Київський Русі (X - XII ст.) надавалось вихованню "нової" людини - християнина. Храми, мозаїки, фрески, ікони, літературна творчість допомагали виконувати це завдання. Вони очищали від скверни наставляли на шлях порятунку (катарсична функція). Разом з тим твори мистецтва були розраховані на певну естетичну дію на людину. При цьому категорії моральні та естетичні як правило ототожнювались: добро з красою та світлом; зло з потворним та темним. Велику роль у формуванні естетичної думки Київської Русі відіграли праці Іоанна Дамаскіна ("Діалектика"), Іоанна Екзарха Болгарського ("Шестоднев"), Пилипа Пустинника ("Діоптра"), в Ізборниках 1073 і 1076 рр. тощо.

№ 28

31. Парадигмальне визначення мистецтва: поняття і сутність

Як і інші форми духовної культури — релігія, наука, мораль, — мистецтво виокремилось у специфічний тип духовної діяльності й пізнання.

Якою мірою мистецтво ускладнилося у своїй внутрішній синергетиці як феномен загадковості людського генія і духу, такою мірою потрібне й усвідомлення цієї складності у визначенні сутності мистецтва. поширений у літературі спосіб такого визначення нерідко зводиться до функціонального або порівняльного спектру аналізу, як, наприклад, у зіставленні художнього й наукового пізнання, де основними семантичними розбіжностями виступають образ і абстрактний силогізм.

Ранньою формою усвідомлення сутності мистецтва була міфологія, зокрема давньогрецька, персонажі якої нарівні з іншими силами і стихіями уособлювали різновиди, могутність і гармонійну красу мистецтва. Теоретичним осмисленням сутності мистецтва можна вважати ідеї Демокріта, Платона, Арістотеля, пов'язані з розумінням міметичної природи поетичної творчості.

Початок осмислення мистецтва як унікального явища, породженого людськими здібностями у вічному протистоянні та навчанні у природи, і навіть уподібнення їй як самому життю, чи, навпаки, зречення свого підґрунтя, надалі набуде різноманітних трансформацій. Слід також зауважити, що поняття сутності мистецтва охоплює художність як його атрибутивну основу в синтезі з естетичним змістом.

За античною традицією загалом у європейському ареалі термін «мистецтво» (art, ars) тлумачиться значно ширше, ніж його художній еквівалент. Термін «мистецтво» (грец. xeyvri) має означати усю найширшу сферу діяльності, що потребує вміння, добре розвинених навичок, доскональності творення. До мистецтва в такий спосіб зараховувалися різні ремесла, як і науки (арифметика, астрономія, діалектика), а також усі твори, які згодом будуть виокремлені в групу «витончених мистецтв», вищих «мусичних мистецтв».

Звільняючись від своєї синкретизації чи слугування іншій меті, мистецтво тільки тоді стає на шлях пізнання власної сутності, коли позбувається зовнішнього примусу.

Іншою парадигмальною ознакою сутності мистецтва є його інтравертність, тобто зверненість до найпотаємніших куточків духов них (душевних) станів людини. і в цьому немає рівних мистецтву способів.

Естетика як метатеорія мистецтваблизьке до «одкровення». Будь-який мистецький, у широкому значенні, текст обов'язково надає конкретності універсального характеру, що й є основною ознакою художнього образу як головного будівельного матеріалу в мистецтві». Специфіка мистецтва і його сутність значною мірою реалізуються в тому об'єктові, на який спрямовано відображально-виражальні його засоби.