55. Модель видової специфіки мистецтва: Середньовіччя

добусередньовіччяосмисленняпроблемивидівмистецтвавід-бувалося доволі своєрідно. Формально воно не припинялося, протенабулоспецифічного характеру, щозумовиловиникненнядвохпо-казовихтенденцій. З одного боку — цечіткеорієнтування на принцип «видовоїлокалізації», докладнийаналізтворів конкретного виду мис-тецтва. Зазначенийпроцес особливо потужновиявляє себе у візантій-ськійестетиці й зумовлюєпояву так званого екфрасиса — докладного опису і дослідженнятворів, насамперед, зображальногомистецтва. Особливу увагу філософів середньовіччя привертають «механічні мистецтва», інтерес до яких помітно активізується у XII ст. і спричи-нює прагнення дослідників до їх максимального кількісного збільшення. За тих часів проблема видів мистецтва поставала радше на констатуючому, а не на теоретичному рівні. Але, принаймні, дві моделі видової специфіки мистецтва середньовіччя потребують особливої уваги.

перша з них пов'язана з естетичними поглядами Августина Аврелія, в яких ця проблема, хоч безпосередньо й не поставала, проте оригінально виявилася на опосередкованому рівні — у контексті наріжних концептуальних міркувань дослідника. Августин тлумачить красу як гармонію та порядок, що досягаються завдяки числовій системі. Їх мистецьким еквівалентом, на думку філософа, стають два види — архітектура і музика. Августин застосовує принцип «еквівалентного підходу», що дозволяє йому вважати виявом духовного начала архітектуру й музику, тоді як втіленням почуттєвого — скульптуру та живопис. Проте в контексті естетичних розвідок Августина звернення до аналізу одного виду мистецтва відбувається безпосередньо. Оперуючи визначенням «видовищні мистецтва», філософ виокремлює серед них театр, який вважає втіленням розпусти й аморалізму. Чи не найдовершенішою моделлю естетичного аналізу видової специфіки мистецтва можна вважати концепцію французького філософа ГугоСен-Вікторського (1096—1141), яка фактично подолала небезпеку виникнення теоретичного вакууму в осмисленні цієї про-блеми в зазначений період.

Види мистецтва «Вільні»,«Механічні», Театрика, слово, музика , архітектура, драма ,літургія , містерія.

№ 20

22. Героїчне — етико-естетична категорія на означення моральної цінності вчинків, дій окремої особи чи суспільства в цілому задля прогресу, які вимагають особливої віддачі моральних, інтелектуальних, фізичних зусиль, мужності, відваги, самопожертви. Спроможність здійснення героїчного — важливий критерій оцінки особи.

Героїчне в літературі — одна з форм вияву високого — поетичне звеличення засобами художнього слова вчинків героїв, покликаних захищати ідеали добра, справедливості, соборності. У народнопісенній творчості героїчне проявилося в героїчному епосі. Героїчний пафос є наскрізним у творчості Тараса Шевченка. Поетизація героїчного — основна ідея роману «Сад Гетсиманський» Івана Багряного. Героїчний вчинок, героїчний образ, мистецьки змальований у художньому творі, викликає у читача глибокі емоційні переживання, захоплення силою людського духу, бажання стати подібним на героя. Героям притаманні альтруїзм, жертовність, самопожертва (Прометей)

Не тільки соціальний зміст, а й естетичне значення та характер героїчного вчинку залежить від умов суспільної практики. Сама епоха, якість суспільного життя змінюють і тип героїзму: це або ентузіазм, або вольове поривання, або самопожертва, або просто жертовність в ім'я утвердження загальнолюдських цінностей. Ось чому героїчні і взагалі великі піднесені вчинки можуть проявлятися в історії через різні естетичні форми прекрасного, піднесеного, трагічного, комічного.