Сосюр. Курс загальної лінґвістики

50 Ф, Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

мових джерел, мають якусь вартість лише за умови належної інтерпретації. В кожному окремому випад­ ку слід визначати фонологічну систему досліджу­ ваної мови, тобто таблицю звуків, які вона викорис­ товує; справді, кожна мова оперує лише обмеженою кількістю чітко диференційованих фонем. Ця систе­ ма — єдина реальність, що може цікавити лінгвіста. Графічні символи — це лише її відображення, точ­ ність яких ще належить визначити. Ступінь склад­ ності такого визначення залежить від мови та обста­ вин.

Коли йдеться про мову, що належить до минулого, ми змушені вдовольнитися непрямими даними; які ж засоби тоді слід застосувати для встановлення фо­ нологічної системи?

1. Насамперед зовнішні показники, і в першу чер­ гу свідчення сучасників, що описували звуки й ви­ мову своєї епохи. Так, наприклад, французькі гра­ матисти XVI та XVII сторіч, особливо ті, хто бажав ознайомити іноземців з вимовою, залишили нам чи­ мало цікавих зауважень. Однак це джерело інфор­ мації досить ненадійне, адже ці автори не володіли жодним фонологічним методом. їхні описи були зроб­ лені у випадкових термінах без будь-якої наукової точності; отже, їх свідчення потребують, у свою чер­ гу, певного тлумачення. Так, наприклад, надані зву­ кам назви надто часто хибують на двозначність; грецькі граматики називали дзвінкі проривні приго­ лосні Ь, d, g “середніми” (mésai), а глухі проривні р, t, k “лисими” (рsïlai\ тобто такими, що “позбавлені густого придпхання”, що римляни перекладали як

тичних змін.

Коли йдеться про з’ясування призначення певної літери, дуже важливо знати, яким був у попередню епоху зображуваний нею звук. Її теперішнє призна­ чення — це результат розвитку, який дозволяє від­

разу відхилити деякі припущення. Так, ми не знаємо точного призначення санскритського знака, транс­ крибованого тепер літерою р, але оскільки відповід­ ний йому звук походить від індоєвропейського пала­ тального Je, то це дуже чітко обмежує поле припу­ щень.

Коли крім відправної точки нам ще відомий і па­ ралельний розвиток аналогічних звуків самої мови в ту саму епоху, то можна робити висновки за анало­ гією і вивести відповідну пропорцію:

Проблема, звичайно, спрощується, якщо йдеться лише про визначення проміжної вимови, початкова й кінцева точки якої відомі. Французьке au (напри­ клад, у слові sauter “плигати”) у середньовіччі не­ одмінно було дифтонгом, адже воно займає проміжне положення між більш давнім al та сучасним фран­ цузьким о; і коли якимось іншим шляхом вдасться дізнатися, що в певний момент ще існував дифтонг au, то навіть не треба і сумніватися, що він також існував у попередню епоху. Ми точно не знаємо, що означає z у такому давньоверхньонімецькому слові, як wazer “вода”, але опорними пунктами є, з одного боку, давніше water, з іншого — сучасна форма Was­ ser. Отже, це z повинно бути проміжним звуком між t та s; ми можемо відкинути будь-яку гіпотезу, яка б схилялась або лише до s, або до t; не можна вва­ жати, що ця літера зображала палатальний звук, адже між двома зубними артикуляціями можна при­ пустити лише зубну.

б) Тогочасні показники; їх існує кілька типів. Почнемо з різноманітності написань: у певний пе­

ріод давньоверхньонімецької мови писали wazer “во­ да”, zehan “десять”, ezan “є”, але ніколи не писали wacer, cehan тощо. Якщо, з іншого боку, зустрічаєть­ ся і esan, і essan, waser і wasser, то можна робити висновок, що це z мало звук, дуже близький до s, але досить відмінний від того, що зображалося літе­ рою с в ту саму епоху. Якщо пізніше починають зустрічатися такі форми, як wacer тощо, то це свід­ чить про те, що ці дві фонеми, колись виразно від­ мінні, більш-менш збіглися.

Дорогоцінний матеріал для вивчення вимови ста­ новлять поетичні тексти: система віршування бу­ дується на кількості складів, довготі або короткості звуків (кількість), на повторенні однакових звуків (алітерація, асонанс, рима); ці поетичні пам’ятки да­ ють нам відомості з різних питань фонології. У грецькій мові деякі довгі розрізняються графічно (на-

приклад, о, зображуване через со), а інші — ні; отже, про тривалість а, і та и треба довідуватися у поетів. У давньофранцузькій мові рима дозволяє, наприклад, з’ясувати, до якого часу розрізнялися кінцеві приго­ лосні слів gras “жирний” та faz (лат. fa ciö “роблю”) та з якого моменту вони взаємно наблизилися і збіг­ лися. Рима й асонанс також повідомляють нам про те, що у давньофранцузькій мові всі е, що походили від латинського а (наприклад, père “батько” від ра- trem , tel “такий” від talent, mer “море” від mare),

мали звук, цілком відмінний від усіх інших е. Ці слова ніколи не римуються і не асонують з elle “во­ на” (від лат. illa), vert “зелений” (лат. viridem), belle “гарна” (лат. bella) тощо.

На закінчення згадаймо ще про написання слів, запозичених з іноземної мови, про гру слів, про ка­ ламбури тощо. Так, наприклад, готське слово kawtsjo повідомляє нам про те, як у пізній латині вимовля­ лося cautio “порука, засвідчення”. Наприкінці XVIII ст. французьке слово roi “король” вимовлялося як rvoé, про що свідчить тогочасний анекдот, згаданий Нюропом (“Історична граматика французької мови”, ч. І, с. 178): у революційному трибуналі одну жінку пи­ тають, чи не казала вона у присутності інших, що потрібен король; вона відповідає, що зовсім не мала на увазі короля, який є Капет чи будь-хто інший, а лише говорила про rouet maître “прядка”, “прядиль­ ний верстат”.

Усі ці джерела інформації допомагають нам до де­ якої міри пізнати фонологічну систему певної епохи та критично використовувати свідчення письмових пам’яток.

Коли йдеться про живу мову, єдино раціональний метод полягає у тому, аби:

а) встановити систему звуків, яка постає з безпо­ середнього спостереження;

б) порівняти її з системою знаків, призначених для зображення звуків (нехай і неточного). Чимало гра­ матистів ще дотримуються старого методу, який уже був підданий нами критиці і полягає в поясненні того, як вимовляється кожна літера в описуваних ними мовах. Але в такий спосіб неможливо чітко уявити собі фонологічну систему мови.

Проте, безперечно, ми досягли в цій галузі чима­ лих успіхів, а фонологи значною мірою сприяли пе­ ребудові наших поглядів на письмо та орфографію.

ДОДАТОК ДО ВСТУПУ ОСНОВИ ФОНОЛОГІЇ

Розділ І ФОНОЛОГІЧНІ типи

§ 1. Визначення фонеми

[Для написання цієї частини ми використали стено­ графічне видання трьох публічних лекцій Ф. де Сосюра з теорії складу (1897), де він також порушує основні питання першого розділу. Крім того, чимало його осо­ бистих записів стосуються фонології; з багатьох пи­ тань вони висвітлюють і доповнюють перший і третій цикл лекцій. — Вид.].

Багато хто з фонологів, звертаючи увагу виключно на акт фонації, тобто на утворення звуків органами мовлення (гортань, ротова порожнина тощо), нехту­ ють акустичною стороною. Така методика неправи­ льна: слухове відчуття надане нам так само безпо­ середньо, як і руховий образ органів мовлення; до того ж, саме слухове відчуття становить природну основу всякої теорії.

Акустична даність вже існує, хоч і поза нашою свідомістю, ще до того, як ми приступаємо до роз­ гляду фонологічних одиниць; саме слуховим шляхом ми дізнаємося, чи йдеться про звук Ь чи про звук t тощо. Коли б ми могли за допомогою кінематографу відтворити всі рухи рота й гортані, які складають звуковий ланцюжок, то в цій послідовності артикуляцій було б неможливо виявити внутрішній поділ: ми не знаємо, де починається один звук, а де закін­ чується інший. Як можна стверджувати без акустич­ ного враження, що, наприклад, у слові fä l є три оди­ ниці, а не дві або чотири? Лише в акустичному лан­ цюжку почутого слова можна безпосередньо сприй­ няти, подібний звук до самого себе чи ні; доки за­ лишається відчуття чогось однорідного, доти це один звук. Що є важливим, то це зовсім не його тривалість в одну восьму або одну шістнадцяту цілої ноти (порівн. fo l та fäl), а якість акустичного враження. Акус­

тичний ланцюжок поділяється не на рівновеликі, а на однорідні відрізки, які характеризуються єдністю акустичного враження; в цьому й полягає природна відправна точка для фонологічного дослідження.

З цього погляду первинний грецький алфавіт за­ слуговує всілякої шани. Кожний простий звук зобра­ жається в ньому одним графічним знаком, і, навпаки, кожний знак завжди відповідає одному звуку. Спад­ коємцями цього геніального відкриття стали римляни. В написанні слова bärbaros “варвар” кожна буква відповідає однорідному відрізку:

В А Р В А Р О Е

На цій схемі горизонтальна лінія зображає звуко­ вий ланцюжок, а маленькі вертикальні рисочки — переходи від одного звука до іншого. В архаїчній формі грецького алфавіту не знайти складених на­ писань, як-от французьке ch для звука J, ані подвій­ ного зображення одного й того самого звука, як-от “с” та “s” для звука s; крім того, тут немає простих знаків для зображення двох звуків типу “х” для ks1. Цей принцип, необхідний і достатній для доброго фо­ нологічного письма, греки реалізували майже пов­ ністю2.

Якраз є: спочатку і [ks], згодом H [/cs], ¥ [ps]. — Прим, ред. Щоправда, вони писали X, 0, Ф для зображення /с/г, th> phy так, ФЕРО. зображає phéro, але це пізніша інновація; в архаїчних написах ми зустрічаємо КНАРЛ, а не XAPIZ. Ті архаїчні написи пропонують нам два знаки для k: kappa та /сорра, але насправді все було інакше: йшлося лише про те, щоб на письмі позначати два наявні нюанси вимови; тому що к могло бути і палатальним, і велярним; зрештою, корра пізніше зникає. Нарешті, складні­ ший випадок — зображення однією простою буквою двох при­ голосних часто можна зустріти в архаїчних грецьких та латинських написах; так, латинське fuisse писалося FUISE, — а це є порушенням принципу, оскільки подвійне s триває два відрізки часу, причому, як ми це побачимо пізніше, — неодно­ рідні й такі, що справляють різні враження; але цю помилку можна вибачити, оскільки такі два звуки хоча й не зливаються,

але мають певну спільну ознаку (див. с. 70 і далі).

Таким же чином музичне сполучення звуків до, ре, мі можна трактувати лише як конкретну послідов­ ність у часі, але якщо я візьму один з її нерозклад­ них елементів, тоді я зможу розглядати його аб­ страктно.

Проаналізувавши достатню кількість мовленнєвих ланцюжків з різних мов, можна встановити і класи­ фікувати вжиті в них елементи; однак виявляється, що коли знехтувати акустично другорядними відтін­ ками, то кількість даних типів не буде безмежною, їхній перелік та докладний опис можна знайти в спеціальних працях4, а тут ми хотіли б показати, на яких сталих і досить простих принципах побудована кожна така класифікація.

Але передусім слід сказати кілька слів про мов­ леннєвий апарат, про можливу роботу органів мов­ лення та їхню роль у створенні звуків.

§ 2. Артикуляційний апарат т а його функціонування®

Для опису мовленнєвого апарату обмежимося схе­ матичним малюнком, де А позначає носову порож­ нину, В — ротову порожнину, С — гортань з голо­

совою щілиною є між двома голосовими зв’язками. Необхідно розрізняти в роті губи а та а, язик

ß — У ( ß позначає апекс — кінчик язика, а у — ре­ шту), верхні зуби d, піднебіння з передньою кістко­ вою та нерухомою частиною / — 7г і задньою м’якою рухомою частиною і (м’яке піднебіння) та, нарешті, язичок 6.

Грецькі літери позначають активні артикуляційні

органи, а латинські — пасивні.

4

Див.: Sievers, Grundzüge der Phonetik, 5 вид., 1902; Jespersen, Lehrbuch der Phonetik, 2 вид., 1913; Roudet, Eléments de phonétique générale, 1910.

5 Дещо стислий опис Ф. де Сосюра доповнено за роботою М. Єсперсена “Lehrbuch der Phonetik”. З неї ми також запозичили принцип, за яким нижче будуються формули фонем. Різниця полягає лише в формі викладу, і згодом читач переконається, що це ніяк не змінює загальної думки Ф. де Сосюра. — Прим. вид.

ходження повітря через неї може бути затримане підняттям м’якого піднебіння; тобто це просто прохід

— відкритий або закритий.

Щодо ротової порожнини, то вона дає цілу низку можливостей артикуляції звуків: губами можна збільшити довжину резонатора, можна напружувати або послаблювати щоки, звужувати і навіть перекри­ вати ротову порожнину найрізноманітнішими рухами губів та язика.

Роль цих звукотворних органів прямо пропорційна до їх рухливості: функції гортані та носової порож­ нини одноманітні, функції ротової порожнини — різ­ номанітні.

Видихуване з легень повітря спочатку проходить через голосову щілину, де голосові зв’язки, зближу­ ючись, уможливлюють утворення голосового потоку. Однак гортань не може створити фонологічної різ­

номанітності, яка б дозволяла розрізняти та класи­ фікувати звуки мови; в цьому плані звук гортані одноманітний. Сприйнятий безпосередньо таким, яким він виходить з голосової щілини, цей звук за своєю якістю здавався б нам майже незмінним.

Носовий канал є всього лише резонатором для зву­ кових коливань, що проходять через нього; отже, він не створює звуків.

Навпаки, ротова порожнина поєднує функції Ге­ нератора звуків і резонатора. Якщо голосова щілина широко відкрита, то не створюється жодного коли­ вання гортані, а одержаний звук виходить лише з ротової порожнини (це справа фізиків вирішувати, звук це чи просто шум). Коли ж внаслідок зближен­ ня голосових зв’язок виникають коливання голосової щілини, рот виступає головним чином як модифіка­ тор звука гортані.

Отже, створення звуків залежить від таких чин­ ників, як експірація (видих), артикуляція в ротовій порожнині, коливання голосових зв’язок та носовий резонанс.

Однак лише перелічити чинники створення зву­ ків — це ще не означає визначити диференційні еле­ менти фонем. Для класифікації останніх важливо знати не те, з чого вони складаються, а те, чим вони відрізняються одна від одної. При цьому негативний чинник може бути важливішим для класифікації, аніж позитивний. Наприклад, експірація — позитив­ ний елемент, однак оскільки експірація бере участь у кожному акті фонації, вона не має розрізняльного значення; щодо відсутності носового резонансу, то во­ на є негативним чинником; але його відсутність, як і наявність, однаковою мірою важливі для характе­ ристики фонем. Річ у тім, що перші два з наведених чинників — а) експірація та б) ротова артикуляція — є сталими, необхідними й достатніми для утворення звука, тоді як два інших — в) вібрація голосових зв’язок та г) носовий резонанс — можуть або зни­ кати, або прилучатися до перших.

З іншого боку, ми вже знаємо, що а, в та г одно­ манітні, тоді як б несе безмежну різноманітність.