Сосюр. Курс загальної лінґвістики

для того, щоб ці протиставлення отримали функціо­ нальне навантаження, необхідно було, щоб первісна система дієвідміни спростилась через цілу низку різ­ них перетворень: зникнення численних різновидів форм теперішнього часу і пов’язаних з ними змісто­ вих нюансів, зникнення імперфекта, майбутнього ча­ су. аориста, зникнення подвоєння у перфекті тощо. Ці зміни, які не мають нічого власне фонетичного, зменшили кількість форм дієвідміни, а чергування основ отримало першорядну змістову вартість. Мож­ на, наприклад, твердити, що протиставлення е : а ва­ гоміше в geben: gab, ніж протиставлення е: о в грець­ кому leipô: léloipa через відсутність подвоєння у ні­ мецькому перфекті.

Отож, хоча фонетика весь час якось і втручається в еволюцію, вона все ж не може її пояснити до кінця; коли ж відкинути фонетичний чинник, ми отримаємо залишок, що, здається, виправдовує поняття “історія граматики”; ось тут і прихована справжня трудність; розрізнення між діахронічним і синхронічним, — якого слід дотримуватись, — вимагало б досить складних пояснень, що виходить за межі цього кур­

су1Далі ми послідовно розглянемо фонетичні зміни,

чергування і факти аналогій, а наприкінці торкнемося коротко народної етимології та аглютинації.

1 До цього зовнішнього дидактичною міркування можна, напевно, долати й інше: Ф . де Сосюр ніколи не торкався у своїх лекціях лінґвістики мовлення (див. с. 31 і далі). Ми пам’ятаємо, що нова норма завжди починається з низки індивідуальних фактів (див. с. 125). Можна було б погодитися з тим, що автор відмовляє їм у статусі граматичних фактів у тому розумінні, що ізольований акт принцииово чужий для мови та її системи, яка залежить лише від сукупності колективних звичок. Оскільки факти стосуються мов­ лення, вони становлять лише спеціальні й зовсім випадкові засоби використання вже встановленої системи. Лише тоді, коли якась новація, часто повторюючись, фіксується в пам’яті і входить у систему, вона призводить до порушення рівноваги мовних вартос­ тей, і мова ipso facto і спонтанно виявляється зміненою. До грама­ тичної еволюції можна застосувати сказане на с. 31 і 109 про еволюцію фонетичну: її перебіг відбувається поза системою, бо остання недосяжна для спостереження у розвитку; вона постає перед нами щораз іншою. А втім, спроба пояснити це місце "‘Курсу" являє собою лише наше припущення. — Прим. вид.

182 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

від певних умов: інакше кажучи, зазнає зміни не фонологічний тип, а фонема така, якою вона з'яв­ ляється за певних умов, визначених оточенням, на­ явністю або відсутністю наголосу тощо. Саме так, на­ приклад, s перейшло в латині в г лише між голос­ ними і в деяких інших позиціях; деінде воно збері­ гається (пор. est, senex, equos).

Абсолютні зміни надзвичайно рідкісні; часто вони видаються абсолютними лише завдяки тому, що їх зумовленість або неявна, або надто загальна; так, у німецькій мові г переходить в еі, ai — але тільки в наголошеному складі; індоєвропейське Jq у герман­ ських мовах дає h (пор. г.-є.* fcjoîsom, лат. соїіит, нім. Hals “шия”) — однак після s ця зміна не "від­ бувається (пор. грецьке skôtos “пітьма”, ґот. skadus “тінь”).

Зрештою, поділ фонетичних змін на абсолютні й відносні ґрунтується на поверховому погляді на речі; раціональніше говорити, як це стає дедалі більше прийнятим, про спошьанпі та комбінаторні фоне­ тичні явища. Фонетичні зміни вважаються спонтан­ ними, коли вони викликані внутрішньою причиною, і комбінаторними, коли вони виникають завдяки поєднанню з однією чи кількома іншими фонемами. Так, перехід індоєвропейського о в германське а (пор. ґот. skadus “тінь”, нім. Hals “шия” тощо) — це факт спонтанний. Германські мутації приголосних (так звані “Lautverschiebungen”) — це також приклад спонтанної зміни: так, індоєвропейське дає h у протогерманській мові (пор. лат. collum “шия” і ґот. hals “шия”), прагерманське t, яке залишилося в англійській мові, у верхньонімецькій мові перейшло в z (вимовляється ц) (пор. ґот. taihun, англ. ten, нім. zehn “десять”). Навпаки, перехід латин, et, pt в іт. tt

(пор. factum —> fatto “зроблений”, captïvum -> cattivo

“поганий”) являє собою факт комбінаторний, оскільки перший елемент уподібнюється до другого. Німець­ кий умлаут викликаний також зовнішньою причи­ ною, а саме — наявністю і в наступному складі: gast не змінюється, тоді як gasti дає gesti, Gäste.

Зазначимо, що в першому і другому випадках на­ слідок не відіграє жодної ролі, і неважливо, виникає

зміна чи ні. Якщо, наприклад, порівняти ґот. fisks “риба” з лат. piscis “риба” і ґот. skadus “тінь” з грец. skôtos — “пітьма”, то ми побачимо в першому ви­

падку збереження і, а в другому — перехід о в а; з цих двох звуків перший — і — залишився таким,

яким і був, другий — о — змінився; однак істотно, що і збереження, і зміна сталися самі собою, тобто спонтанно.

Якщо фонетичний факт комбінаторний, то він за­ вжди чимось зумовлений, якщо ж він спонтанний, то не обов’язково абсолютний, бо може зумовлюва­ тися неґативно, тобто відсутністю певних чинників зміни. Так, індоєвропейське /сг У латині спонтанно переходить у qu (пор. quattuor “чотири”, inquiUna

“помешкання”), але якщо за ним ще йде, наприклад, о або и (пор. cottïdie “щоденно”, colö “обробляю”). Так само збереження і-є. і у ґот. fisks і под. пов’я­ зане з такою умовою: за і не повинно йти г або h, бо інакше і дасть е (пишеться ai) пор. wair = лат. vir “чоловік” і maihstus = нім. Mist “гній”).

§ 3. Питання методу

При формулюванні фонетичних явищ слід врахо­ вувати вищевказані відмінності, інакше факти поста­ нуть у неправильному світлі.

Ось декілька прикладів таких неточностей. Згідно з колишнім формулюванням закону Вернера, “в гер­ манській мові будь-яке непочаткове р ставало d, як­ що за ним ішов наголос”: пор., з одного боку, *faper

-> *fader (нім. Vater “батько”), Hipumé -> *ltâumé

(нім. litten “страждали”), але з іншого боку, *pris (нім. drei “три”), *brôper (нім. Bruder “брат”), Ніро (нім. leide “страждаю”), де р зберігається. Таке формулю­

вання приписує наголосу активну роль і впроваджує обмежувальну умову стосовно початкового р. У дій­ сності ж тут відбувається зовсім інше явище: в германській, як і в латині, р тяжіло до спонтанного

озвучення всередині слова; перешкодити цьому міг лише наголос на попередній голосній. Отже, вихо­ дить, що все навпаки: факт цей спонтанний, а не

184 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

комбінаторний, і наголос тут перешкода, а не спону­ кальна причина. Закон слід сформулювати так: “Будь-яке р всередині слова переходило в ff, якщо цьому не перешкоджав наголос на попередній голосній”. Для того щоб розрізняти явища спонтанні й комбінаторні, слід проаналізувати фази перетворення і не приймати опосередкований результат за безпо­ середній. Так, для пояснення ротацизму (пор. лат.

*genesis —> generis) буде неточним твердити, нібито s між двома голосними дало г з тої причини, що s глухе ніколи не може відразу перейти в г. Насправді мали місце дві події: s перейшло в z внаслідок ком­ бінаторної ЗМ ІН И , а 2, що не збереглося у звуковій системі латині, було замінене досить близьким зву­ ком т — а це вже спонтанна зміна. Отже, раніше внаслідок помилкового погляду в одному явищі змі­ шували два різні факти; помилка полягала в тому, що, з одного боку, опосередкований наслідок було

прийнято за безпосередній (s -> z замість z -> r), а з іншого боку, все явище вважали комбінаторним, тоді як комбінаторною є лише його перша частина. Це так само, як твердити, нібито у французькій мові е перейшло в а перед носовим приголосним. У дійсності, спочатку сталася комбінаторна зміна, тобто

назалізація е перед п (пор. лат. ventum “вітер” -> франц. vent, лат. fémina “жінка” -> фр. /егпз -> /етз), а потім спонтанна зміна ê на а (пор. vänt, fàmz, тепер va, fam ). Даремно було б заперечувати, що це могло статися лише перед носовою приголос­ ною: справа не в тому, аби знайти причину назалі­ зації е, а в тому, щоб з’ясувати, спонтанним чи ком­ бінаторним є перехід ë в ä.

Найсерйозніша методологічна помилка, про яку не­ обхідно тут згадати, хоч вона і не пов’язана з вище викладеними принципами, полягає в тому, що фоне­ тичний закон формулюють у теперішньому часі, не­ мовби охоплені ним факти існували раз і назавжди, тоді як насправді вони виникають і зникають у пев­ ному проміжку часу. Це справжнє безладдя, бо в такий спосіб усувається будь-яка хронологічна по­ слідовність подій. Ми вже про це говорили (с. 124 і

далі), коли аналізували низку послідовних явищ, які пояснюють пару tiikhcs : triksi. Коли говорять: “s у латині переходить в г ’, то цим прагнуть переконати, нібито ротацизм випливає з самої природи мови, але через це опиняються в безвиході перед такими ви­ нятками, як causa “причина7’, mus “сміх” тощо. Ли­ ше формулювання “інтервокальне латинське s у пев­ ний період перейшло в г” дозволяє припустити, що в той момент, коли s переходило в г, слова causa, rîsus і под. ще не мали інтервокального s і були захищені від зміни; справді, тоді ще казали caussa, rîssus. Саме з тієї ж причини слід казати: “в іоніч­ ному діалекті давньогрецької мови а перейшло в е

(пор. m ater —> meter “мати”), бо інакше не можна пояснити такі форми, як pâsa “вся”, phäsi “вони го­ ворять” тощо (які в епоху зміни звучали ще як

p h a n s i Т О Щ О ).

§ 4. Причини фонет ичних змін

Пошук причин фонетичних змін становить одну з найскладніших проблем лінгвістики. Було запропоно­ вано декілька пояснень, але жодне не висвітлює цьо­ го питання повністю.

1. Гадали, що схильності, які визначають напрям фонетичних змін, закладені в расових особливостях мовців. Але тут виникає запитання до порівняльної антропології: хіба мовленнєвий апарат у різних рас відмінний? Ні, не більше, ніж у різних індивидів. Так, наприклад, негр, який живе у Франції від свого на­ родження, говорить французькою так само добре, як і місцеві мешканці. Крім того, коли вживають такі вирази, як “органи мовлення італійців” або “вуста германців цього не допускають”, то існує ризик по­ дати суто історичний факт як постійну характерис­ тику. Ця помилка подібна до тієї, яку роблять при формулюванні фонетичного явища в теперішньому часі; твердити, що мовленнєві органи іонійських гре­ ків чужі для а і через те змінюють його на с, так

само помилково, як казати, що в іонічному діалекті давньогрецької мови а “переходить” в е.

Мовленнєві органи іонійців зовсім не відмовлялися вимовляти а, і в деяких випадках вони допускають цей звук. Отже, справа тут не в антропологічній не­ здатності, а в зміні артикуляційних навичок. Так і латинь, не зберігши інтервокальне s (*genesis —> gene- ris) згодом знову запроваджує цей звук (пор. *rïssus

—> nsus); ці зміни вказують на відсутність у римлян сталої схильності до певної артикуляційної навички.

Звичайно, кожний народ у певну епоху виявляє загальну спрямованість фонетичних змін; монофтон­ гізація дифтонгів у сучасній французькій є проявом сталої тенденції; однак у політичній історії теж мож­ на знайти аналогічні загальні течії, не ставлячи під сумнів їхній суто історичний характер і не поясню­ ючи їх безпосереднім впливом раси.

2. Фонетичні зміни часто розглядали як результат пристосування до природних і кліматичних умов. Де­ які північні мови нагромаджують приголосні, деякі південні мови ширше вживають голосні, чим і пояс­ нюється їхня гармонійність. Звичайно, на мову мо­ жуть впливати і клімат, і умови життя, однак при детальнішому розгляді проблема ускладнюється: по­ ряд із скандинавськими мовами, так багатими на приголосні, саамська і фінська мови рясніють голос­ ними навіть більше, ніж італійська. Зазначимо також, що нагромадження приголосних у сучасній німецькій мові є в багатьох випадках зовсім новий факт, ви­ кликаний випадінням голосних у позиції після наго­ лосу; деякі діалекти південної частини Франції до­ пускають скупчення приголосних частіше, ніж пів­ нічні французькі діалекти; у сербській мові їх вияв­ ляється стільки ж, як і в московській російській то­ що.

3. Інколи посилаються на закон найменшого зусил­ ля, згідно з яким дві артикуляції замінюються одною, важка артикуляція — легшою. Що б там не казали про цю точку зору, вона заслуговує на розгляд: де­ якою мірою вона може з’ясувати причину явища або

принаймні вказати правильний напрямок для її по­ шуків.

Закон найменшого зусилля, здається, пояснює де­ які випадки: перехід змичного приголосного в спірант

(лат. habêre -> франц. avoir “мати”), масове випадіння кінцевих приголосних у багатьох мовах, явища аси­

міляції (наприклад, ly -> II, *alyos грец. âïlos “ін­ ший”, tu -» пп, *atnos —> лат. annus “рік”), моноф­ тонгізацію дифтонгів, яка становить лише окремий випадок асиміляції (напр., ai —> є, франц. maizon

mzzo “будинок” (пишеться maison) тощо.

Однак тут можна навести стільки ж випадків, коли відбувається якраз протилежне. Монофтонгізації можна протиставити, наприклад, зміну і, й, й на еі, au, eu в німецькій мові. Якщо твердити, що скоро­ чення а, е в à, ë в слов’янських мовах викликане діями закону найменшого зусилля, то протилежне явище, наявне у німецькій мові, слід визнати про­

явом найбільшого зусилля (fäter —> Väter “батько”, gëben —► geben “давати”). Якщо вважати, що дзвінка вимовляється легше, ніж глуха (пор. opera “праці”

-» пров. obra “праця”), то протилежний випадок має бути проявом найбільшого зусилля; а втім в іспан­

ській мові z перейшло в х (пор. hi%o “син” (пишеться hijo), а в германських мовах b, d, g дали відповідно р, t, k. Якщо втрата придихання (пор. г.-є. *bherö

-> герм, heran “нести”) розглядається як зменшення зусилля, то що тоді казати про німецьку мову, в якій придихання з’являється там, де раніше його не було (Tanne “ялинка”, Pute “індичка” тощо вимовля­ ються як Thanne, Phute тощо)?

Ці зауваження не мають на меті спростувати за­ пропонований розв’язок питання про причини фоне­ тичних змін. Насправді для кожної мови просто не­ можливо визначити, що в ній вимовляється важче, а що легше. Коли теза про те, що скорочення звука відповідає меншому зусиллю щодо тривалості, слуш­ на, то не менш правильним буде і твердження про те, що недбала вимова спричиняється до подовження голосних і що вимова коротких голосних вимагає

188 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

більшої уваги. Таким чином, допускаючи різні схиль­ ності. можна подати два протилежні факти в одна­ ковому світлі. У випадку, коли к переходить в is (пор. лат. сєсіеге —> іт. cedere “поступатися”), може видатися, що відбувається збільшення зусилля, якщо враховувати лише крайні точки цієї зміни; однак та­ ке враження може змінитися, коли відновити лан­ цюжок перетворень: к стає палатальним к’ внаслідок асиміляції з наступною голосною; їс’ переходить в kj, причому вимова від цього не ускладнюється, бо оби­ два колишні складники к’ чітко розмежовуються в kj\ і потім k j переходить в tj, tyj, ts — і весь цей ланцюжок ілюструє зменшення зусиль. Тут перед нами відкривається широке поле для досліджень, які для повноти мають врахувати і фізіологічну точку зору (питання артикуляції), і психологічну (питання уваги).

4.В останні роки поширилася думка, нібито зміни

увимові пояснюються нашим фонетичним вихован­ ням у дитинстві. Лише після численних спроб, по­ милок і виправлень дитині вдається вимовляти те. що вона чує навколо себе; отже, тут і має критися джерело фонетичних змін; деякі невиправлені в ди­

тинстві неточності у вимові індивіда залишаються і закріплюються потім у вимові молодшого покоління. Наші діти часто вимовляють t замість к, однак в історії наших мов відповідної фонетичної зміни не­ має. Цього не можна сказати про деякі інші відхи­ лення від норм: у Парижі багато дітей вимовляють fVeur, bVanc з пом’якшеним і; але якраз внаслідок аналогічного процесу лат. florem перейшло в італій­ ській мові у fl'ore. потім у fiore “квітка”.

Ці спостереження заслуговують на увагу, однак проблеми не з ’ясовують; і дійсно, ми не можемо зро­ зуміти, чому певне покоління людей утримує лише певні невиправлені в дитинстві неточності, а не якісь інші, так само природні. Вибір помилкових вимов ви­ являється, отже, довільним і раціонально не об­ грунтованим. До всього, чому саме певне явище про­ кладає собі шлях власне тепер, а не раніше?

Зрештою, це зауваження стосується і всіх назва­ них причин фонетичних змін, коли визнати ефек­ тивність їхньої дії. Вплив клімату, расова схильність, тенденція до найменшого зусилля існують постійно або принаймні довго, — тоді чому ж вони діють лише час від часу, то в одній точці фонологічної системи, то в іншій? В історичної події повинна існувати при­ чина, що її зумовила. — проте ми так і не знаємо, що ж саме в кожному випадку спонукає до зміни, причина якої в загальному вигляді існує вже віддав­ на. Але це, власне, питання і слід з’ясувати.

5. Інколи однією з причин вважають загальні умо­ ви існування певного народу в даний історичний мо­ мент. Мови можуть переживати більш або менш бур­ хливі епохи: такі епохи прагнуть пов’язати з неспо­ кійними часами зовнішньої політичної історії і вста­ новити. таким чином, зв’язок між політичною неста­ більністю і нестабільністю мови. Зробивши це, вва­ жають, ніби до фонетичних змін можна застосовуватрі висновків, зроблені щодо мови взагалі. Посила­ ються. наприклад, на той факт, що найбільші зміни в латині в період її перетворення в романські мови збігаються з досить неспокійною епохою варварських навал. Аби не заплутатися в цьому питанні, слід бра­ ти до уваги такі два положення:

а. Політична стабільність впливає на мову зовсім не так, як політична нестабільність; тут немає ніякої симетрії. Коли політична рівновага уповільнює роз­ виток мови, то йдеться про позитивну, хоча й зов­ нішню, причину, тоді як політична нестабільність, з протилежним ефектом, може діяти лише негативно. Нерухомість або відносна фіксованість певної мови може випливати із зовнішніх щодо мови явищ (вплив королівського двору, шкільної освіти, діяльності ака­ демії, писемності тощо), яким, у свою чергу, сприяє суспільна й політична рівновага. І навпаки, коли якийсь зовнішній струс в історії народу прискорює еволюцію мови, то це пояснюється тим, що мова зно­ ву віднайшла стан свободи і продовжує свою нор­ мальну течію. Викликана зовнішніми явищами неру­