Сосюр. Курс загальної лінґвістики

Розділ VI

НАРОДНА ЕТИМОЛОГІЯ

Інколи ми спотворюємо слова, форма і зміст яких нам мало відомі, звичай може згодом узаконити ці деформації. Так. старофранцузьке coute-pointe “стьо­ бана ковдра” (від coûte, варіант couette “покришка” і pointe — дієприкм. мин. часу від poindre “стьобати”) змінилося на courte-pointe, начебто це було складене слово, утворене від прикметника court “короткий” та іменника pointe “вістря”. Такі інновації, якими б ди­ вовижними вони не були, не виникають зовсім ви­ падково; вони є свого роду спробами приблизно по­ яснити малозрозуміле слово, пов’язавши його з чи­ мось знайомим.

Цьому явищу дали назву народної етимології. На перший погляд, воно майже нічим не відрізняється від аналогії. Якщо мовець французькою, забуваючи про існування такого слова, як surdité “глухота”, утворює за аналогією sourdité. результат виходить той самий, ніби він, погано розуміючи surdité, дефор­ мував це слово під враженням прикметника sourd “глухіїй”; єдина відмінність, здавалося б, полягає в тому, що утворення за аналогією раціональні, а на­ родна етимологія діє дещо навмання і пррізводить до нісенітнрщь.

Однак ця відмінність, стосуючись л р і ш є результа­ тів, не найголовніша. Найглрібша тут відмінність за сутністю. Аби показати, в чому вона полягає, наве­ демо спочатку декілька прикладів основних типів на­ родної етимології.

Насамперед, існують випадки, коли слово отримує нову інтерпретацію, не з м ін ю ю ч р і своєї форми. В ні­ мецькій мові durchbläuen “побити” етимологічно по­ ходить від bliuwan “батожріти”; однак тепер його по­ в’язують з blau “синій” через с р ін ц і від ударів. У середні віки німецька мова запозрічила з французької aventure “пригода” і перетворріла на abentüre, яке зго­ дом стало Abenteuer; не деформуючи слова, його по-

в’язали з Abend “вечір” (“те, що розповідають вечо­ рами”) і аж до XVIII століття його навіть писали Abendteuer. Старофранцузьке soufraite “злидні” (лат. suffracta від subfrangere “надламувати”) дало при­ кметник souffreteux “немічний”; його пов’язують те­ пер з дієсловом souffrir “страждати”, з яким він. однак, не має нічого спільного. Lais “відказане за заповітом” — це віддієслівний іменник від laisser “за­ лишати”, але зараз його розглядають як похідне від léguer “заповідати” і пишуть legs; дехто навіть ви­ мовляє îeg-s; це може привести до думки, що тут нібито відбулася зміна форми внаслідок нової інтер­ претації; але насправді тут ідеться про вплив пись­ мової форми, за допомогою якої хотіли, не змінюючи вимови, вказати на гадане походження цього слова. Подібним чином французьке homard “омар”, запози­ чене з давньоскандинавської humarr (пор. датськ. hummer), прийняло кінцеве d за аналогією до фран­ цузьких слів на -ard; лише в даному випадку по­ милка в інтерпретації, яку видно в орфографії, сто­ сується кінцевого складу слова, сплутаного зі зви­ чайним суфіксом (пор. bavard “балакучий” тощо).

Однак найчастіше слово деформується задля його пристосування до елементів, які нібито в ньому на­ явні. Так сталося з французьким choucroute “кисла капуста” (від нім. Sauerkraut); лат. dromedârius “дво­ горбий верблюд” перетворилося у німецькій мові у Trampeltier “тварина, яка тупцює”; складне слово но­ ве, але воно містить у собі вже існуючі елементи: trampeln і Tier, Давньоверхньонімецька перетворила лат. margarîta “перлина” на mari-greoz “морськрій ка­ мінець”, комбінуючи два вже відомі слова.

А ось ще один вріпадок, особливо повчальний: лат. carbunculus “вуглинка” дало в німецькій Karfunkel (внаслідок асоціації з funkeln “блріскати”), а у фран­ цузькій — escarboucle, пов’язане з boucle “кучер(рік)”.

Calfeter, calfetrer “конопатріти” під впливом feutre

“повсть” стало calfeutrer. В усіх цих прикладах з першого погляду вражає те, що к о ж н р ій з н и х міс- т р іт ь у собі поряд зі зрозумілим елементом, прису­ тнім в інших словах, іншу, вільну від усього старого

222 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

частину (Kar-, escar-, cal-). Однак було б помилкою думати, що ці елементи мають дещо новоутворене, виникнення якого пов’язане з даним явищем; на­ справді все навпаки: перед нами лише неінтерпретовані уривки; це, сказати б, народні етимології, що спи­ нилися на півдорозі. Karfunkel тут нічим не відріз­ няється від Abenteuer. якщо допустити, що teuer — це покинутий без пояснення залишок; його ще можна по­ рівняти з homard, де hот- не відповідає нічому.

Отже, ступінь деформації не створює істотних від­ мінностей між словами, спотвореними народною ети­ мологією; усі вони мають характер суто природних інтерпретацій незрозумілих форм через форми вже відомі.

протилежні.

або запозичення з і н о з є м н р і х мов, важко засвоювані мовцями. Аналіз, навпаки, являє собою дуже поши­ рене явище, пов’язане з нормальним функціонуван­ ням моврі. Обидва ці явріща, дуже подібні в деяких своїх проявах, по суті взаємно протилежні, їх слід чітко розрізняти.

Розділ VII

АГЛЮТИНАЦІЯ

§ 1. Визначення аґлютинацгі

Поряд з аналогією, важливість якої ми щойно від­ значили, у створенні нових одиниць бере участь ще один чинник: аґлютинація.

Жоден інший спосіб утворення слів не може зрів­ нятися з названим: випадки звуконаслідування (див. с. 91) і слова, створені окремими мовцями з випад­ кових елементів без будь-якого втручання аналогії (напр. газ), та навіть і народна етимологія мають по­ рівняно з ними зовсім невелике значення.

Аґлютинація полягає в тому, що два або кілька слів спочатку відмінних, але часто вживаних всере­ дині речення в одній синтагмі, об’єднуються в ціл­ ковито або майже цілком неподільну одиницю. Таким є аґлютинаційний процес: ми кажемо процес, а не засіб, оскільки слово “засіб” передбачає наявність волевияву й наміру, тоді як саме відсутність вольового акту якраз і є найтиповішою рисою аглютинації.

Ось кілька прикладів. По-французьки спочатку го­ ворили се сі “це ось”, вживаючи тут два слова, звід­ ки пізніше ceci — нове слово, хоча його матеріал і складники не змінилися. Порівняйте ще франц. tous

jours —> toujours “завжди”, au jour d9hui —> au­

Аґлютинація може склеювати також одиниці ниж­ чого рівня всередині слова: ми таке вже бачили на с. 214-215 у випадку з і.-є. найвищим ступенем *sii;äd-is-to-s і грецьким найвищим ступенем hed-isto-s.

Розглянувши це явище уважніше, можна виявити

вньому такі три фази:

1.Сполучення кількох елементів в одній синтагмі, що не відрізняється від усіх інших.

2.Власне аґлютинація, тобто синтез елементів син­ тагми в одну нову одиницю. Цей синтез відбувається сам собою внаслідок механічної тенденції: коли

складне поняття виражене досить звичайною низкою значеннєвих одиниць, наш. розум, ідучи, так би мо­ вити. навпростець, відмовляється від аналізу і пов’я­ зує поняття в цілому зі сполученням знаків, яке стає

втакий спосіб неподільною одиницею.

3.Решта змін, які дедалі більше сприяють пере­

творенню колишнього сполучення в просте слово: уніфікація наголосу (vért-jus — verjus), особливі фо­ нетичні ЗМІНРІ тощо.

Нерідко можна почути, нібріто фонетичні й акцен­ тні з м і н р і (3) передують змінам у сфері понять (2) і нібито семантичнрій синтез слід пояснюватрі аглюти­ нацією та синтезом звукового матеріалу. Цілком мо­ же бутрі, що це зовсім не так: такі сполучення, як vert jus, tous jours тощо, сталрі прострімрі словами саме через те, що в н р іх почали вбачати єдине по­ няття; було б помилкою переставляти складники цьо­ го відношення.

нією одиницею того самого рівня (пор. hed-isto-s “найпрріємніший” від *swâd-is-to-s). Навпаки, анало­

anus “сільський” аналогія поєднала корінь рад- і су­ фікс -anus.

2. Аглютинація відбувається виключно в синтагма­ тичній сфері: її дія спрямована на дане сполучення; все інше її не стосується. Навпакрі, аналогія апелює до асоціативних рядів так само, як і до синтагм.

3. Аглютинація взагалі не виявляє нічого навмрісного ані активного; як ми вже казали, це простий механічний процес, .у якому ціле складається саме собою. Навпакрі, аналогія є засіб, який передбачає аналіз і сполучення, розумову діяльність і намір.

У зв’язку з утворенням нових слів часто викорис­ товують терміни конструкція і структура; однак ці терміни мають різне значення залежно від того, застосовуються вони до аглютинації чи до аналогії. У першому випадку вони позначають повільне це­ ментування елементів, які внаслідок взаємного доти­ ку і синтагми синтезуються, що може призводити аж до повного стирання меж вихідних одиниць. У випадку ж аналогії “конструкція” означає дещо інше, а саме — угруповання, отримане негайно, у єдиному мовленнєвому акті шляхом поєднання кількох еле­ ментів з різних асоціативних рядів.

Ми бачимо, наскільки важливо розрізняти ці два способи утворення слів. Так, наприклад, латинське possum являє собою не що інше, як зрощення двох слів potis sum “я є владний”, — це аглютиноване слово; навпаки, signifer “прапороносець”, agricola “хлібороб” тощо утворені шляхом аналогії, це кон­ струкції, побудовані за наданими мовою зразками. Лише до утворень за аналогією і слід застосовувати терміни складне слово і похідне слово\

Часто буває важко визначити, з’явилася аналізо­ вана форма внаслідок аглютинації чи виникла вона як аналогічне утворення? Лінгвісти вели нескінченні суперечки навколо індоєвропейських форм *es-mi, *es-ti, *ed-mi тощо. Чи були es-, ed- тощо

Це означає, іцо обидва ці явища взаємно проникають одне в одне в історії розвитку мови; однак аглютинація завжди передує анало­ гії і забезпечує її ютовими зразками. Так, композитний тии, що утворив грецьке слово hippö-dvomo-s, був породжений частковою аглютинацією в період індоєвропейської прамови, якій не були відомі закінчення (ckwo dromo можна було б зіставити з таким англійським складним словом, як counti'y house). Однак аби повніс­ тю злитися, елементи повинні стати частинами продуктивного новоутворення за аналогією. Так сталося і з французьким майбут­ нім часом (je ferai “я зроблю” тощо), утвореним шляхом аглютина­ ції від народно-латинського інфінітива теперішнього часу (/асеге habeo “я маю зробити’*). Таким чином, саме завдяки втручанню аналогії аґлютинація створює синтаксичні типи та організує свої дії на користь граматики; сама по собі аглютинація доводить синтез елементів до появи простої одиниці, яка може бути лише неподіль­ ним і непродуктивним словом (тип hanc horam —> епсоге)\ інакше кажучи, аґлютинація збагачує лексику. — Прим, вид.

226 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

в далеку епоху справжніми словами, які потім аглю­ тинувалися до інших слів ті, ti тощо, або ж *es-rm, *es-ti виникли внаслідок сполучення з елементами інших складних одиниць того самого порядку, що пов’язувало б аглютинацію з епохою до утворення індоєвропейських закінчень? За відсутністю історич­ ної документації це питання, очевидно, так і зали­ шиться нерозв’язаним.

Лише історія може сказати щось з цього приводу. Кожного разу, коли вона дозволяє твердити, що пев­ ний простий елемент складався колись з двох або кількох елементів, ми опиняємося перед аглютина­ цією: наприклад, лат. hune “це”, яке походить від horn се (се було засвідчене епіграфічно). Проте коли бракує історичної інформації, досить важко визна­ чити, що є аглютинацією, а що аналогією.

Розділ VIII

ОДИНИЦІ, ТОТОЖНОСТІ, ДІАХРОНІЧНІ РЕАЛІЇ

Статична лінгвістика оперує одиницями, що існу­ ють у синхронічному ряду. Все сказане підтверджує, що в діахронічній послідовності ми маємо справу не з елементами, розмежованими раз і назавжди, як показано на схемі:

Навпаки, ці елементи розподіляються щоразу інак­ ше внаслідок розіграних у мові подій; тож вони ско­ ріше відповідають такій схемі:

Це випливає з усього сказаного про наслідки фо­ нетичної еволюції, аналогії, аглютинації тощо.

Майже всі наведені досі приклади стосувалися ли­ ше утворення слів; розгляньмо тепер інший приклад, узятий з синтаксису. В індоєвропейській прамові не було прийменників; позначувані ними відношення ви­ ражалися через численні відмінки, наділені широким спектром значень. Не було також дієслів з префік­ сами, а були лише частки, короткі слова, які дода­ валися до речень, уточнюючи та відтіняючи позна­ чену дієсловом дію. Отже, тоді не було нічого, що відповідало б латинському гге ob mortem “іти назуст-

річ смерті” або оЬгге mortem із тим же значенням; було щось на зразок tre mortem ob. Такий же найдавніший стан грецької мови: (1 ) öreos bairiö käta; öreos bairiö само по собі означає иіду з гори”, де родовий відмінок має значення аблатива; kdta додає відтінок “униз”. У наступну епоху ми вже маємо (2) katà öreos bcuriö, де katà відіграє роль прийменника, а ще пізніше (3) kata-bainö ôreos — результат аглю­ тинації дієслова з часткою, яка стала префіксом. Тут ідеться про два або три різні явища, які всі ґрунту­ ються на інтерпретації одиниць:

(1 ) утворення нового класу слів — прийменників — шляхом простої перестановки даних одиниць; особ­ ливе розташування слів, спочатку вільне, можливо, було викликане випадковою причиною і породило но­ ве сполучення: käta, первинно не пов’язане ні з чим, поєднується з іменником ôreos і разом з ним сполу­ чається з bairiö, стаючи його додатком;

2) поява нового дієслівного типу katabaino, це вже інше психологічне сполучення, якому до того ж сприяє особливий розподіл одиниць, що закріплюєть­ ся аґлютинацією;

3) як природний наслідок попереднього — послаб­ люється значення флексії родового відмінка (ôre-os); відтепер katà має виражати основне поняття, яке ра­ ніше передавав лише родовий відмінок: настільки ж зменшилась і важливість закінчення -os, його зник­ нення в майбутньому вже закладене в цьому явищі.

Отже, в усіх трьох випадках ідеться про перероз­ поділ одиниць. Це та сама субстанція, але вже з іншими функціями; адже слід підкреслити, що до появи будь-якого з цих звуків не причетна жодна фонетична зміна. З іншого боку, хоча звуковий ма­ теріал і не змінився, не слід вважати, що все від­ бувається у царині змісту: синтаксичні явища не іс­ нують без єдності певного ланцюжка понять з пев­ ним ланцюжком звукових одиниць (див. с. 176), саме це відношення й зазнало тут змін. Звуки залиша­ ються ті самі, а от значеннєві одиниці вже не ті.

Ми зазначали (див. с. 97), що мінливість знака — це зсув відношень між позначеним і позначенням.

Це визначення застосовне не лише до мінливості еле­ ментів системи, але й до розвитку самої системи; а саме в цьому й полягає діахронія як така.

Однак самої лише констатації зсуву синхронічних одиниць далеко не достатньо, аби зрозуміти, що ж, власне, відбулося у мові. Існує проблема діахроніч­ ної одиниці як такої: стосовно кожної події треба визначити, який елемент безпосередньо зазнав трансформативної дії. Ми вже стикалися з пробле­ мою такого роду у зв’язку з фонетичними змінами (див. с. 120); вони стосувалися лише ізольованих фо­ нем, а не слова в цілому. Оскільки існує велика різ­ номанітність діахронічних подій, треба буде розв’я­ зувати безліч аналогічних проблем, і одиниці, роз­ межовані в цій галузі, не обов’язково відповідатимуть одиницям синхронічного порядку. Згідно з встанов­ леним у першій частині книги принципом, поняття одиниці не може бути однаковим в синхронії та ді­ ахронії. В усякому разі, воно не буде повністю зро­ зуміле, поки ми не вивчимо його у двох аспектах, статичному та еволюційному. Лише розв’язавши про­ блему діахронічної одиниці, ми зможемо подолати позірність явища еволюції і досягти його суті. Тут, як і в синхронії, знайомство з одиницями необхідне для розмежування ілюзорного й реального (див. с. 139).

Однак існує інше, надзвичайно складне питання — питання про діахронічну тотожність. Справді, аби я міг сказати, що дана одиниця залишилася тотож­ ною самій собі чи, продовжуючи своє існування як окрема одиниця, вона змінилася за формою і змістом (всі ці випадки можливі), мені потрібно знати, на чому я можу ґрунтувати свої твердження про те, що узятий з певної епохи елемент, напр. франц. chaud “теплий”, є той самий, що й узятий з попе­ редньої епохи, напр. лат. calidum (зн. в. від calidus “теплий”).

На це питання, звичайно, відповідь буде така: calidum повинно було стати chaud внаслідок дії фо­ нетичних законів, і отже, chaud = calidum. Це зветь­ ся фонетичною тотожністю. Так само і у випадку з