Сосюр. Курс загальної лінґвістики

Розділ li

НАЙДАВНІША МОВА І ПРАМОВА

Роблячи свої перші кроки, індоєвропейська лінгвіс­ тика ще не усвідомлювала справжнього призначення порівняння, ані важливості методу реконструкції (див. с. 13). Цим і пояснюється одна з найразючіших її помилок: перебільшена і майже виключна роль, яку вона відводила санскриту в галузі порівняння; оскільки санскрит являє собою найдавнішу засвідче­ ну документально мову, він був прирівняний за ста­ тусом до прамови. Але одна річ — припускати, що індоєвропейська прамова породила санскрит, грець­ ку, слов’янську, кельтську, італьську, а інша річ — поставити одну з цих мов на місце індоєвропейської. Ця плутанина мала численні й глибокі наслідки. Щоправда, ця гіпотеза ніколи не була сформульована так категорично, як ми це щойно зробили, однак на практріці її мовчазливо допускали. Bon писав, що він “не думає, щоб санскрит був спільним джерелом ін­ доєвропейських мов”, немов таке припущення, нехай

іпроблематичне, взагалі можна було б зробити. Виходячи з цього, ми хотіли б з’ясувати, що мають

на увазі, говорячи, що одна мова давніша чи старіша за іншу? Теоретрічно м о ж л р ів і три тлумачення.

1. Передусім можна матрі на увазі абсолютнрій по­ чаток, вихідну точку якоїсь мови; однак уже просте

мова продовжує ту, що їй передувала. З цього по­ гляду становлення мови відмінне від становлення людського роду: абсолютна безперервність розврітку мови не дозволяє уявляти її як ланцюжок поколінь, і Ґастон Паріс справедлріво виступав протрі концепції “мов-дочок” і “мов-матерів”, оскільки вона передба­ чає перервність. Отже, не в цьому розумінні можна говорріти про те, що одна мова старіша за іншу.

2. Далі можна мати на увазі, що один стан м о в р і засвідчений у давнішу епоху, ніж і н ш р і й : так, напррі-

клад, перська мова ахеменідських написів давніша за перську мову Фірдоусі. Оскільки йдеться, як у даному конкретному випадку, про дві мови, одна з яких є продовженням іншої і обидві однаково добре відомі, зрозуміло, яка саме з них давніша. Однак якщо обидві ці умови не виконані, то ця давність не має жодного значення; так, литовська мова, засвід­ чена лише з 1540 p.. не менш цінна з цього погляду, ніж старослов’янська, яка відома з X століття, або навіть ніж санскрит Ріґведи.

3. Слово “давній” може, нарешті, позначити той найархаїчніший стан мови, форми якого найближчі до первісного взірця, — звичайно, поза всякою про­ блемою датування. В цьому сенсі можна було б ска­ зати, що литовська мова XVI сторіччя давніша за латинь III сторіччя до н. е.

Отже, якщо можна надавати санскриту більшої давності, ніж іншим мовам, то хіба що в другому або третьому розумінні; бо, справді, в обох цих випадках він давніший за інші м о в р і. З одного боку, вважаєть­ ся, що в є д р іч н і гімни старші за найдавніші грецькі тексти, з іншого боку — і це має особливе значен­ ня — сума збережених у ньому архаїчнріх рріс знач­ ніша порівняно з ін ш р ім р і мовами (див. с. 12).

Внаслідок такого д о с р іт ь неясного уявлення про давність, яке перетворює санскрит на дещо попе­ реднє всім ін ш р ім мовам індоєвропейської рОДИНРІ, лінґвісти, навіть ЗВІЛЬНРІВШИСЬ від ідеї, НІбрІТО він є прамовою, не раз і надалі продовжувалрі надаватрі занадто великого значення свідченням санскрріту як одного з відгалужень індоєвропейської прамоврі.

У своїх “Les origines indo-européennes” (д р і в . C . 281) А.Пікте, хоч і прямо визнає існування праіндоєвропейського народу, який говоррів своєю мовою, проте переконаний, що передусім треба довіряти свідчен­ ням санскриту, які буцімто перевріщують за цінністю свідчення кількох і н ш р іх індоєвропейськріх мов, разом узятріх. От ця ілюзія й затьмарювала впродовж років першочергові проблеми, як, напрріклад, прітання про первісний вокалізм.

272 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

Ця помилка неодноразово повторювалася в менших масштабах. Так, при вивченні окремих гілок ін­ доєвропейської прамови деякі лінгвісти були схильні розглядати найдавнішу з усіх відомих мов групи її адекватним і достатнім представником, без усяких спроб докладніше з'ясувати початковий стан прото­ типу цієї групи. Так, наприклад, замість говорити про прагерманську мову, вони не вагаючися посила­ лися просто на готську, бо та на кілька сторіч дав­ ніша від ін ш р іх германських діалектів; у такий спосіб вона зайняла місце прототипу, справжнього джерела решти германських діалектів. Стосовно праслов’ян­ ської м оврі довго ґрунтувалися в р ік л ю ч н о на церков­ нослов’янській (старослов’янській), відомій з X сто­ річчя, бо всі інші слов’янські мови відомі з пізнішого часу.

Винятково рідко зустрічається вріпадок, щоб дві, закріплені п р іс є м н іс т ю у різнрій час форми мови ви­ ражали достеменно ту саму говірку в два різні мо- м єн т р і її історії. Найчастіше перед намрі два діалекти, які не можуть розглядатріся як повне продовження одрін одного. Найпоказовіший виняток, що підтвер­ джує це правріло, становлять романські моврі стосов­ но латріні: рухаючися від французької до латріні, мрі пересуваємося по вертрікалі; територія, яку охоплю­ ють романські м о вр і, вріпадково виявляється тією са­ мою, на якій говорили по-латріні, а кожна з цих мов — не що інше, як змінена еволюцією латинь. Так само ми вже бачилрі, що давньоперська мова написів царя Дарія становить ту саму мову, що й середньовічна перська. Однак протрілежне трап­ ляється набагато частіше: документальні свідчення різних епох належать різним мовам однієї родрінрі.

Так, германська група мов послідовно постає перед нами спочатку в готській мові Ульфіли, продовження якої нам не відоме, потім в текстах давньоверхньо­ німецької м о вр і, ще згодом — в текстах англосаксон­ ської, давньоскандинавської та інших мов; і при цьо­ му жодна з цих мов або груп мов не є продовженням м о вр і, засвідченої раніше. Такий стан речей можна

передати схемою, де літери позначають мови, а пун­ ктирні лінії — послідовні епохи:

Лінґвістика повинна лише тішитися з такого стану речей, бо в іншому випадку перша відома нам мова А вже містила б у собі все, що можна добути шляхом аналізу з подальших станів, а тим часом, шукаючи точку збігу всіх цих мов А, В, С, D тощо, ми від­ найдемо форму давнішу від А, а саме прототип X, і тоді нерозрізнення А і X стане неможливим.

Розділ IO

РЕКОНСТРУКЦІЇ

§ 1. Характер і мета реконструкцій

Якщо реконструкція можлива лише у порівнянні, то, з свого боку, порівняння не має іншої мети, крім реконструкції. Аби встановлені нами відповідності між декількома формами не виявилися безплідними, треба розмістити їх у часовій перспективі та прийти до відновлення їхньої єдиної праформи, на чому ми неодноразово наполягали (див. с. 13 та 248). Так, на­ приклад, для пояснення лат. médius “середній” поряд з грец. mésos “середній” потрібно було, не доходячи до індоєвропейської прамови, встановити давнішу форму *methyos, яка історично сполучала б médius

іmésos. При порівнянні не двох слів двох різних мов,

адвох форм однієї мови виявляється те саме: так, лат. дегд “ношу” і gestus (дієпр. мин. часу від gerô)

приводять нас до основи *ges-, колись спільної для обох цих форм.

Зауважимо побіжно, що порівняння в галузі фо­ нетичних змін має завжди враховувати й морфоло­ гічні міркування. При розгляді лат. patior “терплю”

іpassus “той, що терпів” я вдаюся до factus, dictus тощо, оскільки passus є утворенням того самого типу; власне, базуючись на морфологічній відповідності між facto “роблю” і Jactus “зроблений”, сйсо “говорю”

іdictus “сказаний” тощо, я можу встановити анало­

гічну відповідність у попередню епоху між patior і *pat-tus. У свою чергу, якщо порівняння має морфо­ логічний характер, я. повинен підкріпити його за до­ помогою фонетики: лат. meliörem (зн. в. від теїіог “кращий”) можна порівняти з грец. hëdiô (зн. в. від hëdîon “приємніший”), оскільки фонетично перше по­ ходить від *melioseги, *meliosm, а друге від *hâdioa, *hadiosa, *hcLdiosm.

Отже, лінгвістичне порівняння — це не механічна операція; воно передбачає зіставлення всіх даних, з яких можна добути матеріал для пояснення. Проте воно завжди повинно вести до припущення, яке ви­

ражене певною формулою і має на меті відновити щось попереднє; порівняння завжди зводиться до ре­ конструкції форм.

Однак чи передбачає ретроспективна точка зору реконструкцію цілісних і конкретних форм давнішого стану? Чи вона має обмежуватися лише абстрактни­ ми частковими твердженнями про частини слів, як, наприклад, про те, що лат. / у fumus “дим” відпо­ відає загальноітальському р, або що першим елемен­ том грец. âllo “інша”, лат. aliud, “інше” в індоєвро­ пейській вже було а? Ретроспективна точка зору мо­ же обмежувати своє завдання пошуками останнього типу; можна навіть сказати, що її аналітичний метод не має іншої мети, крім часткових констатацій. Проте з суми цих ізольованих фактів можна видобути і загальніші висновки: наприклад, ціла низка фактів, аналогічних випадку з лат. fum us, дозволяє з пев­ ністю твердити, що р входило до фонологічної сис­ теми загальноітальської мови; так само, коли можна стверджувати, що у так званій займенниковій відміні індоєвропейська мова має закінчення однини середи, роду -d, відмінне від закінчень прикметників -га, то, власне, це і становить загальний морфологічний факт, виведений із сукупності ізольованих констата­ цій (пор. лат. istud “це”, aliud “інше” поряд з Ьопит “добре”, грец. tö (артикль с. р.) <— *tod, âllo “інше”

<r-*allod поряд з kalôn “чудове”, англ. that “це” тощо). Можна піти ще далі: відновивши різні факти, ми приступаємо до синтезу всіх тих серед них, які сто­ суються повної форми, аби відтворити цілі слова (на­ приклад, і.-e.*aïjod), парадигми словозміни тощо. Для цього ми поєднуємо докупи низку цілком незалежних тверджень; якщо, наприклад, порівнювати окремі частини такої відтвореної нами форми, як *aljod, ми помічаємо велику різницю між -d, пов’язаним з гра­ матичним питанням, і а-, непричетним до жодного граматичного значення. Відтворена форма становить не єдине ціле, а завжди розкладну суму фонетичних висновків, кожний з яких, зокрема, може бути ска­ сований або переглянутий. Тому реконструйовані

форми завжди слухняно віддзеркалювали застосовні до них висновки. Індоєвропейське слово зі значенням “кінь” послідовно уявлялося у формах *àkvas, *akivas, *ekiVos і нарешті *ek\WOs: незмінними залишилися тільки -s та загальна кількість фонем.

Отже, реконструкція ставить собі за мету не від­ творення форми заради неї самої, що виглядало б само по собі досить кумедно, а свого роду ущільнення сукупності висновків, визнаних за правильні, відпо­ відно до результатів, отриманих у кожний певний момент часу; одне слово, мета реконструкції — це реєстрація досягнень нашої науки. Не варто випра­ вдовувати лінгвістів за приписану їм химерну ідею повністю реконструювати індоєвропейську мову, не­ мовби вони збираються вживати її у щоденному спілкуванні. Насправді, вони про це не думають на­ віть і тоді, коли досліджують відомі історичні мови (латинь вивчається з лінгвістичних позицій не для того, щоб нею краще говорити), а поготів, коли до­ сліджують окремі слова доісторичних мов.

До того ж, навіть якщо реконструкція і підлягає перегляду, без неї просто не обійтися, якщо ми ба­ жаємо отримати необхідне уявлення про досліджу­ вану мову в цілому і про мовний тип, до якого вона належить. Реконструкція — це необхідний спосіб від­ носно легкого встановлення численних загальних фактів — як синхронічних, так і діахронічних. За­ гальні риси індоєвропейської мови окреслюються пі­ сля цілої низки реконструкцій: наприклад, той факт,

різноманітність у вокалізмі німецьких дієслів (пор. werden, wirst, ward, wurde, worden) приховує в собі однакове первісне чергування: е-о-нуль. Через це ве­

ликою мірою полегшується історичне дослідження подальших періодів: без попередньої реконструкції було б дуже важко пояснити зміни, які сталися з бігом часу, починаючи від доісторичних часів.

§ 2. Ступінь вірогідност і реконст рукцій

Серед відтворених форм трапляються як такі, що не підлягають сумніву, так і суперечливі та явно сумнівні. Адже, як ми щойно бачили, ступінь віро­ гідності цілих форм залежить від відносної вірогід­ ності, яку можна припрісати окремим реконструкці­

руйовані з однаковим ступенем вірогідності; між такріми переконлрівріми індоєвропейськими формами, як *esti “він є” і *didöti “дає”, існує різниця, бо в другому слові голосна в подвоєнні допускає сумнів (пор. санскр. dadati і грец. didosï).

Існує тенденція вважати реконструкції менш на­ дійними, ніж вони є насправді. Наше довір’я до н р їх зміцнюється завдякрі трьом переліченим далі обста­ винам.

Про першу, основну, обставину було сказано на с. 56: якщо дано певне слово, то можна чітко розрізнитрі звуки, які його складають, їх кількість та їхні межі: ми вже бачили (див. с. 74), що саме треба

як -sn-, зврхчайно, є вріпадні й перехідні звукрі; однак було б антрілінґвістичнрім братрі їх до уваги; звичайне вухо їх не розрізняє, але мовці завждрі приходять щодо кількості елементів. Тому ми можемо

гічних елементів у кожній мові. Будь-яка мова опе­ рує певною гамою фонем, кількість я к р іх чітко обме­ жена (див. с. 50). Так, в індоєвропейській прамові весь набір елементів с р іс т є м и можна зустрітрі навіть у дюжині форм, відтворених внаслідок реконструкції; іноді [ці фонеми повторюються] в трісячах форм. От­ же, MPI можемо з певністю сказати, що знаємо всі елементи системи.

Нарешті, аби пізнати звукові одиниці мови, немає жодної необхідності характеризувати їхню позитивну якість; їх треба розглядати як диференційні величи­ ни, сутність яких полягає в тому, аби вони не збі­ галися одна з одною (див. с. 151). Це настільки іс­ тотно, що звукові елементи відтворюваної мови мож­ на було б позначити через цифри або якісь значки. У слові *ek\wös даремно визначати абсолютну якість

звука е і запитувати себе, був він відкритий, чи за­ критий, більш посунутий вперед, чи ні тощо. Доки наявність кількох видів звука е не доведена, на це можна просто не зважати, важливо лише не змішу­ вати цей звук з жодним з інших розрізнюваних мо­ вою елементів (а, о, е тощо). Інакше кажучи, повинно

бути так, аби перша фонема слова *ëkiwôs не від­ різнялася від другої фонеми слова *medhjos, від третьої фонеми слова *аде тощо і аби можна було,

не уточнюючи її звукових властивостей, внести її до каталогу і зафіксувати за певним номером у таблиці індоєвропейських фонем. Таким чином, реконструк­ ція *ëkiïvôs означає, що індоєвропейський відповідник лат. equos, скр. açva-s тощо складався з п’яти визна­

чених фонем, узятих з фонологічної гами прамови. Отже, в намічених тут межах наші реконструкції

зберігають свою повноцінність.

Розділ IV

СВІДЧЕННЯ МОВИ В АНТРОПОЛОГІЇ ТА ПЕРЕДІСТОРІЇ

§ 1. Мова і раса

Завдяки ретроспективному методу лінгвіст може проникати в минуле і відтворювати мови, якими го­ ворили народи ще до їхнього виходу на історичну сцену. Однак чи не могли б ці реконструкції подати нам відомості і про самі ці народи, їхню расову при­ належність, походження, суспільні відносини, звичаї, інституції тощо? Іншими словами, чи може мова до­ помогти антропології, етнографії, передісторії? Вза­ галі вважають, що це так; але, на нашу думку, в цій відповіді є значна частка ілюзій. Розгляньмо ко­ ротко деякі сторони цієї загальної проблеми.

Передусім про расу: було б помилкою вважати, що від спільності мови можна прийти до висновку про єдинокровність, що поняття мовної родини покриває поняття родини антропологічної. Дійсність не така проста. Існує, наприклад, германська раса, антропо­ логічні ознаки якої досить чіткі: біляве волосся, дов­ гастий череп, високий зріст тощо; найпоказовіший тут скандинавський тип. Проте далеко не всі германомовні народи відповідають цим особливостям; так, наприклад, алемани, що мешкають біля підніжжя Альп, мають зовсім інший антропологічний тип, ніж скандинави. Однак чи можна принаймні припустити, що певна мова первісно належала одній расі і якщо нею говорять чужі цій расі народи, то лише тому, що ця мова накинута їм шляхом завоювання? Зви­ чайно, ми часто стаємо свідками того, як народи до­ бровільно або примусово приймають мову своїх за­ войовників: за приклад можуть правити ґалли, пе­ реможені римлянами; але цим не можна всього по­ яснити: наприклад, у випадку з германцями — навіть коли допустити, що вони підкорили стільки різних народів, вони все одно не могли їх цілком в