Сосюр. Курс загальної лінґвістики

такого роду інновація є фактом суто фонетичним; однак поширюється вона -вже географічно, заража­ ючи щоразу нові території. Отже, схема

t

і

t s

Такрім чином, фонетист повинен чітко розрізняти вогнища виникнення інновації, де фонеми еволюціо­ нують виключно на часовій осі, і терріторії “зара­ жені”, де діють як часові, так і просторові ч р ін н и к и і до я к р іх теорія суто фонетичнріх фактів незасто­ совна. Пррі заміні t на прийшле ззовні ts ідеться не про зміну традиційного прототипу, а про наслідуван­ ня сусідньої говірки без огляду на цей прототип; ко­ ли форма herza “серце”, прийшовши з Альп, заміняє в Тюринґії давнішу форму herta, слід говорити не про фонетрічну зміну, а про запозичення фонемрі.

§ 2. Зведення обох взаєм одію чих сил до єдипого принципу

В певній точці території, тобто на мінімальній пло­ щі, яку можна прирівняти до точ крі (див. с. 253), наприклад в окремому селі, досить легко відрізнити, що зумовлюється духом хуторянства, а що — ср іл о ю комунікативних стосунків; мовний факт залежить лише від однієї з цих двох сил; будь-яке явище, властиве також іншій говірці, зумовлене дією си лр і комунікації; будь-яке явище, притаманне лише го­ вірці даного пункту, породжене духом хуторянства.

Проте ЩОЙНО MPI переходимо від точки до площі, наприклад до кантону, виникає ускладнення: вияв­ ляється. тут уже не можна сказати, до якого з двох чинників в ід н є с т р і дане явище — обидва вони, хоч і взаємно протиставлені, проте наявні в кожній особ­ ливості говірки. Те, що є відмінною ознакою для кан­

тону А, властиве всім його частинам; тут діє сила місцевої відокремленості, яка перешкоджає цьому кантону наслідувати в чомусь сусідній кантон В, і навпаки. Але водночас діє і об’єднавча сила, тобто сила спілкування, комунікативних стосунків, бо вона наявна між різними частинами кантону А (Аь Аз, А;з і т. д.). Таким чином, коли йдеться не про точку, а про площу, то обидва чинники діють водночас, хоча і в різних пропорціях. Що більше спілкування сприяє інновації, то більшою стає область її поширення; що ж до принципу хуторянства, то його дія полягає в утриманні мовного факту в досягнутих ним межах та в захисті його від зовнішньої конкуренції. Перед­ бачити наслідки дій обох цих сил неможливо. Як ми вже бачили (див. с. 259), на германській мовній те­ риторії, яка пролягла від Альп до Північного моря, перехід р y d був загальним, а от зміна t на ts (z) торкнулася лише півдня; дух хуторянства утворив протиставлення між північчю та півднем; однак все­ редині двох теренів завдяки силі комунікативних стосунків наявна мовна єдність. Отже, в принципі немає суттєвої різниці ■між цим другим явищем і першим. Наявні ті самі сили, але інтенсивність їхньої дії різна.

Це означає, що на практиці при вивченні мовних еволюцій. властивих певній території, можна абстра­ гуватися від чинника місцевої відокремленості або, що те саме, розглядати його як негативний аспект об’єднавчого чинника. Якщо останній достатньо по­ тужний, він забезпечує єдність на всій території; у противному разі явище зупиниться на півдорозі, охо­ пивши лише частину території; проте ця обмежена область виявиться єдиним цілим щодо своїх частин. Ось чому все можна звести лише до дій об’єднувального чинника і не вдаватися до чинника хуто­ рянства, оскільки цей останній являє собою не що інше, як ту ж силу комунікативних стосунків, але властиву кожній окремій області.

262 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

§ 3. Мовна диференціація па р о з’єднаних т ерит оріях

Лише переконавшись у тому, що в одномовному середовищі сила зчеплення неоднакова для кожного мовного явища, що не всі інновації дістають повсюдне поширення, що географічна безперервність не пере­ шкоджає постійним процесам диференціації, — лише тоді можна перейти й до розгляду питання про мову, яка розвивається паралельно на двох роз’єднаних територіях.

Це явище досить поширене: відтоді як. наприклад, германська мова проникла з суходолу на Британські островрі, її розвиток пішов у двох різнріх напрямках; з одного боку — німецькі діалектрі. з іншого — англо­ саксонська мова, від якої походить англійська. Варто згадатрі ще й французьку мову, перенесену до Канадрі. Розррхв мовних зв’язків не завждрі викликанрій колонізацією або завоюванням, він може статріся й через ізоляцію: так, румунська мова втратила кон­ такт з романомовнрім середовищем через вклинення слов’янських народів. А втім, пррічргна — не головне; питання полягає передусім у тому, щоб з’ясувати, чи відіграє ізоляція якусь роль у розвитку мов і чи врікликає вона наслідки, відмінні від тр іх, я к і по­ роджуються протяжністю мовної території.

Аби краще з’ясувати переважну дію чріннріка часу, мрг уяврілрі собі вище таку мову, яка розврівається паралельно у двох невеликих за площею пунктах, напрріклад на двох острівцях; це той випадок, к о л р і можна абстрагуватися від ступеневого пошрірення мови. Однак, перейшовши до двох територій більшої протяжності, MPI в ж е не можемо о о ій т р і увагою це явище, яке приводить до появи діалектних відмін­ ностей, — таким чином, проблема аніскількрі не спро­ щується і в разі роз’єднаності територій. Не слід припрісуватрі ізоляції те, що можна пояснити і без

ніж шляхом географічного подрібнення. Справді, від­ мінність мов набагато легше пов’язати з відокремле­ ністю їх територій, тож при поверховому спостере­ женні це може видатися необхідним і достатнім по­ ясненням самої диференціації мов. Це ще не все: поняття мови вони пов’язували з поняттям народу, пояснюючи перше другим; у такий спосіб лінгвісти уявляли собі слов’ян, германців, кельтів тощо у ви­ гляді роїв, що вилетіли з одного вулика; ці племена, відірвавшись від рідного ґрунту, буцімто рознесли у своїх мандрівках загальну індоєвропейську мову по

Sprachen” відкрріла лінгвістам очі й поклала початок теорії безперервності, або “теорії х в р іл ь ” (Wellentheo­ rie). Стало зрозуміло, що для пояснення співвідно­ шень між індоєвропейськрімрі мовамрі цілком достат­ ньо спріратріся на факти їх дріференціації на місці й зовсім не треба припускатрі переміщення народів сто­ совно одрін одного у просторі (д р ів . с. 256); діалектні відмінності м о глр і й п о вр ін н і булРі зароджуватріся ще

уявлення про індоєвропейську передісторію, а й по­ яснює основні законрі всіх я вр іщ мовної диференціації та умови, що спричиняють спорідненість мов.

Однак теорія хвиль, протиставлена теорії міграцій, не заперечує останню. Історія індоєвропейськріх мов дає нам чимало прикладів відрріву народів від цієї великої мовної сім’ї внаслідок переселення, і ця обставріна мала викликати специфічні наслідки для моврі. Останні, щоправда, злріваються з наслідкамрі ди­ ференціації мови на безперервній території, а тому д о ср іт ь важко сказати, в чому вонрі полягають. Отже, ми знову повертаємося до проблемрі еволюції однієї моврі на роз’єднаних територіях.

Візьмімо староанглійську мову. Внаслідок міграції вона відірвалася від спільного германського стовбура. Можлргво. вона б мала тепер ін ш р ій в р іг л я д , я к 6р і в

264 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

V ст. сакси залишилися на суходолі. Але ж які були специфічні наслідки відокремлення? Щоб відповісти на це запитання, передусім треба з’ясувати, чи не мала б та або інша зміна виникнути також і на без­ перервній території. Припустимо, що замість Бри­ танських островів англи зайняли б Ютландію; чи можна твердити, що жоден з фактів, пояснюванріх повним відокремленням, не мав би місця за умови збереження безперервності території? Казати, що ві­ докремленість дозволила англійській мові зберегти давній звук р. який на суходолі перейшов у сі (пор. англ. thing і нім. Ding “річ”), — це все одно що твердити, буцімто в германських мовах на суходолі перехід р у d став загальним явищем завдяки гео­ графічній безперервності, тоді як в дійсності загаль­ ного поширення цей перехід міг би й не отримати, незважаючи на безперервність територій. Як завжди, помрілка вріникає з протиставлення ізольованого ді­ алекту діалектам географічно суміжнрім. Адже нічим, по суті, не доведено, що англи, якбрі вони о с є л и л р іс я в Ютландії, обов’язково “заразришся” б загальнрім переходом р у d. Ми вже бачилрі, що на території французької мови к (+а) збереглося лише в Пікардії та Нормандії, тоді як в усіх інншх місцях воно змі- н р іл о ся на шипляче f. Таким чином, пояснення дією ізоляції виявляється недостатнім і поверховим. Аж ніяк немає потреби посрілатріся на цей ч и н н рік для пояснення мовної дріференціації; те, що врікликає ізо­ ляція. може виникатрі і пррі географічній безперер­ вності; навіть якщо й існує різниця між цими двома рядами я вр іщ , вловити її ми неспроможні.

Проте, розглядаючи дві споріднені мови вже не в

у випадку ізоляції будь-які комунікативні стосункрі потенційно розірвані від моменту відокремлення мов. тоді як у вріпадку географічної безперервності певна єдність залишається навіть між дуже різними говіркамрі, аби тільки вонрі були пов’язані проміжнимрі діалектами.

Отже, при з’ясуванні ступеня спорідненості мов слід чітко розрізняти географічну безперервність та ізоляцію. В цьому останньому випадку обидві мови зберігають від свого спільного минулого певні риси, які свідчать про їхню спорідненість; однак, оскільки кожна з мов розвивається незалежно, нові ознаки однієї з них не повторюватимуться в іншій (за ви­ нятком тих випадків, коли деякі виниклі після відо­ кремлення риси вріпадково виявляються тотожними в обох мовах). В усякому разі, заперечується мож­ ливість поширення цих нових ознак шляхом “зара­ ження’5. Взагалі кажучи, мова, сформована за умов географічної роз’єднаності, виявляє щодо спорідне­ них мов сукупність рис, властивих лише їй; коли ж ця мова, у свою чергу, сама зазнає подрібнення, утворені від неї різні діалекти свідчать завдяки спільним своїм рисам про тіснішу спорідненість її діалектів між собою, але не з діалектами іншої тери­ торії. Вони справді утворюють окрему гілку, від’єд­ нану від загального стовбура.

Зовсім інші відношення мають мови на протяжній території; виявлені в них спільні риси не обов’язково давніші від рріс, які їх роз’єднують; і справді, в кож­ ний момент інновація, виникнувши в якомусь певно­ му місці, може стати поширеним явищем і навіть охопити всю терріторію. Крім того, о с к і л ь к р і області пошрірення інновацій в кожному випадку неоднакові, то дві суміжні MOBPI можуть матрі спільну особлрівість, навіть якщо вони й не утворюють окремої гру- п р і в загальному цілому і кожна з них може бути

Частина п'ята ПИТАННЯ РЕТРОСПЕКТИВНОЇ

ЛІНҐВІСТИКИ. ВИСНОВКИ

Розділ І

ДВІ ПЕРСПЕКТИВИ ДІАХРОНІЧНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

На відміну від синхронічної лінгвістики, яка пе­ редбачає лише одне бачення мови — бачення мовців, а отже, і один метод, лінгвістика діахронічна оперує відразу двома перспективами: проспективною, спря­ мованою за течією часу в майбутнє, і ретроспектив­ ною, спрямованою проти течії часу в минуле (див. с. 115).

Перша перспектива діахронічної лінґвістики відпо­

якого розділу історичної лінгвістики або при викладі якогось питання з історії м о в р і . Її метод полягає в р і - ключно в кррітиці досяжних письмових джерел; од­ нак у багатьох випадках він виявляється недостатнім і незастосовним.

Справді, аби відобразрітрі історію мови в усіх подробріцях, рухаючрісь за течією часу, треба було б мати безліч фотографій мови, з н я т р і х у кожний мо­ мент її розвитку. Однак ця умова ніколи не вико­ нується: романісти, напрріклад, маючи ту перевагу, що їм відома латрінь — відправний пункт їхніх до­ сліджень, а також володіючи величезною кількістю документів, написанріх упродовж низки сторіч, що­ миті пересвідчуються у величезних прогалинах у своїй документації. У таких вгіпадках слід в і д м о в р і - тися від проспективного методу, від безпосереднього викоррістання джерел, і й т р і у зворотному напрямку, ретроспективно долаючи течію часу. В цьому випад­ ку, ставши на позиції певної епохи, з’ясовують не

Якщо проспективний підхід зводиться до простої розповіді й повністю ґрунтується на критиці джерел, ретроспективний підхід потребує застосування мето­ ду реконструкції, що спирається на порівняння. Не­ можливо встановити первісну форму для одного ізо­ льованого знака, тоді як два різні, але спільні за походженням знаки, — як-от, лат. рater “батько”, санскр. pitar- “батько” або основи лат. дег-о “ношу” та ges-tus (дієприкм. мин. часу від дег-о), — дозво­ ляють через їх порівняння уявити діахронічну оди­ ницю, що поєднує їх з прототипом, який можна від­ творити шляхом індукції. Чим більше членів порів­ няння, тим точніше ці індукції, які за достатньої кількості даних можуть привести до справжніх ре­ конструкцій.

Те саме можна сказати і щодо всіх мов взагалі. З баскійської мови самої по собі видобути нічого не можна, адже внаслідок своєї ізольованості вона не­ придатна для порівнянь. Але з пасма таких спорід­ нених мов. як грецька, латинська, старослов’янська та інші, стало можливим шляхом порівняння виді­ лити спільні для них первісні елементи і відновити в суттєвих рисах вигляд індоєвропейської прамови, який вона мала ще до просторового подрібнення. Те, що зроблено для всієї мовної родини в цілому, по­ вторено в меншому обсязі. — але з застосуванням тих самих засобів, — для кожної з її частин, усюди, де це було необхідно і можливо. Так, наприклад, як­ що ч р і с л є н н і германські мови засвідчені безпосеред­ ньо письмовими пам’ятками, то загальногерманська прамова, з якої вийшли всі ці мови, відома нам лише опосередковано завдяки застосуванню ретроспектив­ ного методу. В той самий спосіб лінґвісти зі змінним успіхом дослідили первісну єдність інших мовних ро­ дин (див. с. 241).

Отже, ретроспективний метод дозволяє нам про­ никнути в минуле м о в р і глрібше, ніж найдавніші пись­ мові пам’ятки. Так, проспектрівна історія латріні почргнається заледве від III—IV ст. до н. е., — а рекон­ струкція індоєвропейської прамови дозволила скластрі уявлення про те. що мало відбуватися в період

між первісною єдністю і першими відомими нам пам’ятками латинської мови, і лише після цього ста­ ло можливим намітити проспективну картину роз­ витку.

З цього погляду еволюційну лінгвістику можна по­ рівняти з геологією, яка також належить до історич­ них наук; геології зрідка доводиться описувати і ста­ лі стани (наприклад, нинішній стан басейну Женев­ ського озера), абстрагуючись від того, що передувало їм у минулому; однак переважно вона займається подіями і трансформаціями, послідовність яких ство­ рює діахронічні ряди. Теоретично проспективну гео­ логію уявити можна, але в дійсності найчастіше її точка зору виявляється лише ретроспективною; перш ніж розповісти про події минулого в тій чи іншій точці землі, доводиться відновлювати ланцю­ жок подій і з’ясовувати, що саме призвело цю час­ тину земної кулі до теперішнього стану.

Окрім того, що методи обох перспектив разюче від­ мінні, з дидактичного погляду виглядає недоцільним їх одночасне використання в одному викладі. Так, вивчення фонетичних змін відкриває перед нами дві докорінно різні картини залежно від обраного методу. Оперуючи проспективним методом, ми намагаємося дізнатися, у що перейшов у французькій мові звук е класичної латині; виявляється, що цей єдиний звук еволюціонував різними шляхами і дав початок де­

кільком фонемам: пор. pëdem “ногу” —> pje (pied) “нога”, vëntum “вітер” (зн. в. ) -> va (vent) “вітер”, lëctum “ложе” (зн. в. ) -» Іі (lit) “ліжко”, песаге “вби­

вати” —> nwaje (noyer) “топити” тощо. З іншого боку, якщо в ретроспективному плані досліджувати, чим було в латині французьке відкрите є, то виявиться, що цей єдиний звук є кінцевим пунктом розвитку кількох початково різних фонем: пор. ter (terre) “зем­ ля” <- tërram “землю”, vzr^ (verge) “лозина” <—vïr-

дат “лозина” (зн. в.), /е (fait) “діло” <- factum “діло” (зн. в.) тощо. Еволюцію формантів можна було б так само зобразити в два різні способи, тоді обидві кар­

Частина п’ята. Питання ретроспективної лінґвістики 269

тини вийшли б різними; a priori це вже зрозуміло з сказаного про аналогічні утворення (див. с. 214). Якщо ми, наприклад, ретроспективно дослідимо по­ ходження суфікса французького дієприкметника на -é, то дійдемо до латинського -ätum; цей латинський суфікс за своїм походженням перш за все пов’я­ зується з латинськими відіменниковими дієсловами на -are, які у свою чергу походять переважно від іменників жіночого роду на -а (пор. plantare “саджа­ ти” (рослини): planta “рослина”, грец. tïmàô “шану­ вати”: ttmä “шана” тощо); з іншого боку, -atum не існував би, коли б індоєвропейський суфікс -to- не був сам по собі живим і продуктивним (пор. грец. klu-tô-s “славетний”, лат. in-clu-tu-s “відомий”, санскр. çm -ta-s “відомий” тощо); -atum містить у собі ще формант знахідного відмінка однини - т (див. с. 194). Якщо ж запитати себе, виходячи з проспективного способу дослідження, у яких французьких фор­ мах зустрічається первісний суфікс -to-, то можна згадати не лише різні продуктивні чи непродуктивні суфікси дієприкметника минулого часу (франц. aimé

<г- лат. amätum, зн. в. від arriätus “коханий”; франц. fin i <- лат. finïtum , зн. в. від fînitus “закінчений”; франц. clos <- лат. clausum, зн. в. від clausus “зачи­ нений” замість *claudtum “зачинений, замкнений”), але й інші, як-от франц. -и <- лат. -їїtum (пор. франц. cornu <- лат. comutum, зн. в. від comutus “рогатий”), книжний французький суфікс -tt/ <- лат. tivum

(франц. fugitif <- лат. fugitîvum, зн. в. від fugitîvus

“утікач”: так само, як і франц. sensitif “чуттєвий”, négatif “негативний” тощо) і безліч інших слів, які вже не розкладаються, як, наприклад, франц. point

“пункт” <- лат. punctum (зн. в. від punctus “проко­ лотий”), франц. dé “гральна кістка” <- лат . datum

(зн. в. від datus “кинутий”), франц. chétif “леда­

чий” <- лат. captïvum (зн. в. від captïvus “полоне­ ний”) тощо.