Сосюр. Курс загальної лінґвістики

140 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

Аби уникнути ілюзій, слід передусім пройнятися переконанням, що конкретні сутності мови не дано нам безпосередньо у спостереженні. Слід намагатися їх схопити, зрозуміти, і лише тоді ми доторкнемося реальності, а виходячи з неї, можна буде опрацювати всі класифікації, необхідні лінгвістиці для впорядку­ вання фактів своєї галузі. З іншого боку, спиратися при цих класифікаціях не на конкретні сутності, а на щось інше, — наприклад, твердити, що частини мови — це складники мови просто через те, що вони відповідають логічним категоріям, — значить забу­ вати, що немає мовних фактів, окремих від звукової матерії, поділеної на значеннєві елементи.

В. Нарешті, всі розглянуті в цьому розділі поняття не відрізняються, по суті, від того, що ми раніше назвали вартістю. Нове порівняння з грою у шахи допоможе це зрозуміти (див. с. 113). Візьмімо коня: чи є він сам по собі елементом гри? Аж ніяк, оскіль­ ки в своїй чистій матеріальності поза своєю клітин­ кою та іншими умовами гри він є нічим для гравця; він стає реальним і окремим елементом, лише на­ бувши певної ролі і утворивши з нею єдине ціле. Припустимо, що під час гри ця фігура ламається або губиться: чи можна її замінити іншою, рівноцінною фігурою? Звичайно, так: і не лише інша фігура коня, а й будь-яка інша річ, позбавлена будь-якої з ним схожості, може бути оголошена тотожною з конем, аби їй було надано тої ж ролі. Таким чином, ми бачимо, що в семіологічних системах, як-от у мові, де всі елементи взаємно врівноважені за визначени­ ми правилами, поняття тотожності збігається з по­ няттям вартості й навпаки.

Ось чому поняття вартості, кінець кінцем, цілком покриває поняття одиниці, конкретної мовної сутнос­ ті й мовної реальності. Але якщо між цими різними аспектами не існує жодної суттєвої відмінності, то з цього випливає, що проблему можна послідовно ста­ вити в різній формі. Що б ми не намагалися визна­ чити: одиницю, реальність, конкретну сутність чи вартість — щоразу постає те саме центральне пи­ тання, яке домінує в усій статичній лінгвістиці.

З практичної точки зору було б цікаво почати з одиниць: визначити їх і усвідомити всю їхню різно­ манітність, здійснивши їх класифікацію. Треба з’я­ сувати, на чому ґрунтується поділ на слова; адже слово, незважаючи на складнощі визначення, стано­ вить знакову єдність, яка знову і знову постає перед нами настійливо як щось центральне у механізмі мо­ ви; лише одній цій темі можна присвятити цілий том. Далі треба було б класифікувати знакові єдності нижчого рівня, потім — вищі тощо. Наша наука, ви­ значивши у такий спосіб елементи, якими вона опе­ рує, повністю виконала б своє завдання, бо звела б усі явища своєї галузі до їх основного принципу. Ми не можемо сказати, що ця центральна проблема будь-коли ставилася або що її важливість і склад­ ність розв’язку повністю усвідомлені; досі при ви­ вченні мови завжди задовольнялися оперуванням над одиницями, як слід не визначеними.

Проте незважаючи на першорядну важливість одиниць, краще буде підійти до проблеми з боку по­ няття вартості, оскільки, на нашу думку, саме вона становить найістотніший її аспект.

Розділ IV

МОВНА ВАРТІСТЬ

§1. Мова як думка, організована

взвуковій матерії

Для усвідомлення того, що мова — це лише сис­ тема чистих цінностей, досить розглянути два еле­ менти, що взаємодіють у ній: поняття і звуки.

З психологічного погляду, наша думка, якщо абстрагуватися від вираження її словами, являє со­ бою аморфну і невиразну масу. Філософи і лінгвісти завжди доходили згоди в тому, що без допомоги зна­ ків ми були б нездатні виразно і стабільно відрізняти одне поняття від іншого. Взята сама по собі думка схожа на туманність, де ніщо чітко не розмежоване. Заздалегідь усталених понять немає, і ніщо не роз­ різняється до появи мови.

А може, на відміну від цього плинного царства думки саме звуки як такі були сутностями, розчле­ нованими від початку?

Аніскільки! Звукова субстанція ані стабільніша, ані визначеніша за думку; це аж ніяк не матриця, фор­ ми якої повинна набирати думка, а пластична маса, яка поділяється на окремі частини, аби забезпечити думку необхідним для неї позначенням. Отже, ми можемо зобразити мовне явище в усій його сукуп­ ності, тобто мову, у вигляді ряду послідовних від­ тинків, здійснених водночас як у невизначеному пла-

ні невиразних понять (А), так і в не менш невизначеному плані звучань (Б). Все це дуже приблизно можна передати вищенаведеною схемою.

Особлива роль мови стосовно думки полягає не у створенні матеріальних звукових засобів для вира­ ження понять, а в посередницькій функції між дум­ кою і звуком за таких умов, аби їх об’єднання обо­ в’язково приводило до обопільного поділу на одиниці (знакові єдності). Хаотична за природою думка, роз­ кладаючись на частини, неминуче уточнюється. Та­ ким чином, немає ані матеріалізації думок, ані “спіритуалізації” звуків, а йдеться лише про деякою мі­ рою таємниче явище, — коли ряд “думка — звук” передбачає попередні поділи, а мова виробляє свої одиниці (знакові єдності), формуючись між двома аморфними масами. Уявімо собі повітря, яке сти­ кається з поверхнею води: коли атмосферний тиск змінюється, поверхня води зазнає цілого ряду чле­ нувань, тобто утворюються хвилі; от ці хвилі й мо­ жуть дати уявлення про зв’язок, або, сказати б, про “парування” думки зі звуковою матерією.

Мову можна назвати цариною артикуляцій (членоподільності), беручи це слово у наведеному вище визначенні (див. с. 21): кожний мовний елемент ста­ новить “членик” (articulus) — виділений відрізок, у якому поняття фіксується певним звучанням, а звук стає знаком поняття.

Мову можна ще порівняти з аркушем паперу: дум­ ка — його лицевий бік, а звук — спідній; не можна розрізати лицевий бік, не розрізавши і спідній; так само і в мові не можна відділити ані думку від звуку, ані звук від думки; цього можна досягти лише через абстракцію, що неминуче призводить або до чистої психології, або до чистої фонології.

Отже, мовознавство діє в перехідній зоні, де спо­ лучаються елементи обох родів; це сполучення ство­ рює форму, а не субстанцію.

Ці міркування допомагають глибше зрозуміти ска­ зане на с. 89 про довільність знака. Не лише обидві

144 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

галузі, поєднані мовним фактом, невиразні й аморф­ ні, а й вибір, який пов’язує певний акустичний від­ різок з певним поняттям, цілком довільний. Якби бу­ ло інакше, поняття мовної вартості втратило б одну з своїх особливостей, бо в ній з’явився б запровадже­ ний ззовні елемент. Однак насправді вартості зали­ шаються цілком відносними, через що зв’язок між поняттям і звуком є довільним за самою своєю суттю.

Довільність знака, у свою чергу, допомагає нам краще зрозуміти, чому лише суспільний факт здат­ ний створити мовну систему. Колектив необхідний для встановлення мовних вартостей, існування яких виправдовується лише звичаєм і загальною згодою; окрема людина неспроможна встановити жодної з них.

До всього визначене таким чином поняття вартості показує нам, що буде великою помилкою розглядати член мовної системи просто як поєднання певного звучання з певним поняттям. Визначити його так означало б відокремити його від системи, до якої він входить; це веде до хибної думки, нібито можна по­ чати з елементів системи і, складаючи їх разом, по­ будувати систему, тоді як насправді треба виходити з сукупного цілого, щоб шляхом аналізу дійти до його складових елементів.

Для розвитку цієї тези ми послідовно станемо на точку зору сигніфікату або поняття (§ 2), сиґніфіканту позначення (§3) і знака (signe) в цілому (§4).

Оскільки ми не в змозі безпосередньо виділяти конкретні сутності або одиниці мови, ми оперувати­ мемо словами. Хоча слово повністю й не підпадає під визначення мовної одиниці (див. с. 131), воно при­ наймні дає про неї певне, хай і приблизне, уявлення, перевагою якого є конкретність. Отож ми братимемо слова лише як взірці, рівнозначні реальним елемен­ там синхронічної системи, а принципи, сформульо­ вані стосовно слів, будуть дійсними для мовних сутностей взагалі.

Коли говорять про вартість слова, звичайно й на­ самперед думають про його здатність представляти поняття, і це насправді є одним із аспектів мовної вартості. Але якщо це так, то чим же тоді відріз­ няється ця вартість від того, що ми називаємо зна­ ченням? Чи це синоніми? Ми так не вважаємо, хоча сплутати їх легко, тим більше, що до цього спричи­ няється не стільки близькість термінів, скільки тон­ кощі в позначуваних ними відмінностях.

Мовна вартість, узята в своєму поняттєвому аспек­ ті, — це, безперечно, елемент значення, і вельми важко з’ясувати, чим останнє відрізняється від цієї вартості, перебуваючи разом з тим у повній залеж­ ності від неї. Проте це питання необхідно висвітлити, інакше ми ризикуємо звести мову до простої номен­ клатури (див. с. 86).

Візьмімо для початку значення таким, як йо­ го собі звичайно уявля­ ють і як ми його зобра­ зили вище (с. 88).

Як показують стріл­ ки на схемі, значенням є лише те, що пов’яза­ не протиставленням (contre-partie) з акус­

тичним образом. Все відбувається між акустичним образом і поняттям у межах слова, розгляданого як щось замкнене і самодостатнє.

Але ось у чому парадоксальність питання: з одного боку, поняття сприймається як пов’язане протистав­ ленням з акустичним образом всередині знака, але з іншого боку, сам знак, тобто відношення, що по­ в’язує обидва його елементи, також і настільки ж пов’язаний протиставленням з іншими знаками мови.

Оскільки мова становить систему взаємопов’язаних елементів, де вартість кожного випливає лише з од­ ночасної наявності інших, згідно зі схемою на с. 146, то як же виходить, що визначена в такий спосіб

вартість може сплутуватися зі значенням, тобто з тим, що пов’язане протиставленням з акустичним об­ разом?

Видається неможливим прирівнювати відношення, зображені тут горизонтальними стрілками, до відно­ шень, зображених вище стрілками вертикальними. Іншими словами, повертаючись до порівняння з роз­ різаним аркушем паперу (див. с. 143), ми не бачимо, чому відношення, встановлене між окремими арку­ шами А, В, C, D тощо, не відрізняється від відно­ шення між лицьовим і зворотним боком того самого

аркуша, тобто А:А', В:В' і т. д.

Для відповіді на це питання слід передусім конс­ татувати, що навіть поза межами мови всі вартості керовані тим же парадоксальним принципом. Вар­ тість завжди визначається:

1 ) наявністю якоїсь відмінної речі, придатної для обміну на те, вартість чого має бути встановлена;

2) наявністю якихось схожих речей, які можна по­ рівнювати з тим, про вартість чого йдеться.

Обидва чинники необхідні для існування вартості. Так, наприклад, аби визначити вартість п’ятифранкової монети, треба знати: 1) що її можна обміняти на визначену кількість чого-небудь іншого, напри­ клад хліба; 2) що її можна порівняти з іншою по­ дібною вартістю тієї ж системи, наприклад з монетою в один франк або ж з монетою іншої системи (один долар тощо). Так само можна і за слово здобути щось на нього несхоже, наприклад — поняття. З ін­ шого боку, слово можна порівняти і з чимось одно­ рідним — з іншим словом. Отже, вартість слова ви­ значається не лише засвідченням того, що його мож­ на “обміняти” на те чи інше поняття, тобто що воно

Буде неточним приписувати однакову вартість мно­ жині в санскриті та у французькій мові, адже в сан­ скриті множина не може вживатися у всіх тих ви­ падках, де вона вживається у французькій мові; отож вартість множини залежить від того, що пере­ буває поза нею і навколо неї.

Коли слова повинні були б виражати завчасно дані поняття, то кожне з них отримувало б у кожній мові точні змістові відповідності; проте в дійсності це не так. Французькою мовою можна сказати louer (une maison) “орендувати” як у значенні “зняти” (буди­ нок), так і у значенні “здати (будинок) в оренду”, для чого у німецькій мові вживають два дієслова: mieten “зняти’’ і vermieten “здати в оренду”; отже, тут немає точної відповідності мовних вартостей. Ні­ мецькі дієслова schätzen “цінувати” і urteilen “суди­ ти” становлять сукупність значень, відповідних у ці­ лому значенням французьких слів estimer “цінувати” і juger “судити”; проте в окремих випадках ця від­ повідність порушується.

Словозміна дає тут разючі приклади. Таке звичай­ не для нас розрізнення часів невідоме для деяких мов; давньоєврейська мова не знає навіть такого іс­ тотного розрізнення, як відмінність минулого, тепе­ рішнього і майбутнього часів. Праґерманська мова не мала спеціальної форми для майбутнього часу; коли кажуть, що в цій мові майбутній час передається теперішнім, то висловлюються хибно, адже мовна вартість теперішнього часу у праґерманській мові не збігається з його роллю в мовах, де поряд із тепе­ рішнім часом існує майбутній. Слов’янські мови зав­ жди розрізняють два види дієслова: доконаний вид передає дію в її завершеній цілісності, як визначену точку поза всяким становленням; недоконаний вид показує її на шляху до становлення і на лінії часу. Ці категорії становлять труднощі для француза, бо в його мові їх немає: коли б вони були дані наперед, таких труднощів не було б. У всіх цих випадках, отже, замість заздалегідь даних понять ми натрап­ ляємо на варт ост і, зумовлені системою мови. Коли кажуть, що мовні вартості відповідають поняттям, то

мають на увазі, що вартості виключно розрізняльні, тобто визначаються не позитивно — своїм змістом, а негативно — своїми відношеннями з іншими чле­ нами системи. Ось їхня найточніша характеристика: вони є тим, чим не є інші.

Зі сказаного випливає така реальна інтерпретація схеми знака:

Ця схема означає, що поняття “судити” пов’язане з акустичним образом “судити”, тобто цей образ символізує значення; од­ нак зрозуміло, що понят­ тя “судити” не має нічого споконвічного, що воно є лише мовною вартістю, визначеною відношеннями до інших однопорядкових

мовних вартостей, і що без них значення не існувало б. Коли я просто тверджу, що слово дещо означає, коли я спираюся на зв’язок акустичного образу з поняттям, я здійснюю операцію, яка може бути до певної міри точною і дасть уявлення про дійсність, однак я аж ніяк не виражаю мовного факту в усій його суті й в усій його повноті.

§ 3. Мовна вартість у матеріальному аспекті

Так само, як і поняттєвий аспект мовної вартості, її матеріальна сторона утворюється виключно відно­ шеннями й відмінностями від інших елементів мови. У слові важливий не звук сам по собі, а звукові відмінності, які дозволяють відрізнити це слово від усіх інших, оскільки саме вони й виражають значен­ ня.

Такі міркування можуть видатися дивними, однак чи можливий насправді протилежний погляд? Ос­ кільки немає звукового образу, відповіднішого, порів­ няно з іншими, до того, що він має виражати, то стає очевидним, навіть a priori, що будь-який сегмент мови може спиратися на свій незбіг з рештою явищ