Сосюр. Курс загальної лінґвістики

Крім усього, слід пам’ятати, що фонема ідентифі­ кується у випадку, коли визначено відповідний акт фонації, та що всі типи фонем можна визначити, ідентифікувавши всі акти фонації. До того ж ці акти, як свідчить наша класифікація чинників утворення звуків, розрізняються лише завдяки трьом останнім чинникам. Отже, для кожної фонеми слід встановити: якщо є її ротова артикуляція, то чи містить вона в собі голосовий тон ( ~), чи ні ([ ]), чи має вона носовий резонанс (...), ч:и ні ([ ]). Якщо один з цих трьох еле­ ментів не визначений, ідентифікація звука буде не­ повною; але, щойно всі вони стають відомі, їхні різні сполучення зумовлюють усі істотні типи актів фона­ ції.

Кінець кінцем ми одержуємо таку схему можливих варіантів:

Стовпчик І позначає глухі звуки, стовпчик II — дзвінкі звуки, стовпчик III — глухі назалізовані зву­ ки, стовпчик IV — дзвінкі назалізовані звуки.

При цьому залишається одне невідоме: природа ротової артикуляції, — а тому слід розглянути її можливі різновиди.

§ 3. Класифікація звуків за ротовою артикуляцією

Звичайно звуки класифікують відповідно до місця їх утворення, але наша відправна точка буде іншою. В якому б місці не відбувалося утворення звука, це завжди передбачає певне розкриття артикуляційних

органів, межами якого є повне змикання та макси­ мальне розкриття. Виходячи з цього положення та рухаючись від мінімального розкриття артикуляцій­ них органів до їх максимального розкриття, можна розподілити звуки за сімома ступенями: 0, 1, 2, З, 4, 5, 6. Всередині кожного з цих ступенів ми розпо­ ділимо фонеми за групами відповідно до місця їх утворення.

Ми будемо дотримуватися загальновживаної тер­ мінології, хоча, з різних поглядів, вона недосконала й неточна: такі терміни, як задньоязикові, палаталь­ ні, зубні, плавні тощо, всі більш-менш нелогічні. Було б раціональніше поділити піднебіння на кілька зон і, враховуючи язикову артикуляцію, вказувати, на яку із зон припадає щоразу найбільше змикання. Керу­ ючись цією думкою та використовуючи букви зі схе­ ми на с. 58, ми зображатимемо кожну артикуляцію формулою, де цифра ступеня відкритості артикуля­ ційних органів розташована посередині між лівою грецькою літерою, що позначає активний орган, та правою латинською літерою, яка позначає пасивний орган. Так, формула ßoe означає, що ступінь роз­ криття відповідає повному змиканню (О), а кінчик

язика (ß) дотикається до альвеол над передніми зу­ бами (е).

Нарешті, всередині кожної артикуляції різні типи фонем відрізняються одна від одної залежно від на­ явності чи відсутності голосового тону або носового резонансу, причому і відсутність, і наявність їх од­ наково виступають засобом диференціації фонем.

Саме за таким принципом ми будемо класифіку­ вати звуки. І оскільки тут ідеться лише про просту схему раціональної класифікації, не слід сподіватися знайти в ній фонеми складного або спеціального ха­ рактеру, яким би не було їх практичне значення — наприклад, придихові (ph, dh тощо), африкати (ts, dz, p f тощо), палаталізовані приголосні, слабкі голосні (з або “німе” е тощо), а також і деякі прості, але позбавлені практичного значення фонеми, що не ви­ ступають як окремі звуки.

ми, утворювані повним змиканням, герметичним, але миттєвим закриттям ротової порожнини. Не варто з’ясовувати, чи звук утворюється під час змикання, чи розмикання; насправді він може утворюватися обома способами (див. с. 70 і далі).

За місцем артикуляції розрізняють три головні ти­ пи проривних: губні (р, Ь, т), зубні (t, d, п) та зад­ ньоязикові {к, д, Г)).

Перші артикулюються обома губами; при артику­ ляції других кінчик язика дотикається до передньої частини піднебіння; при артикуляції третіх спинка язика торкається задньої частини піднебіння.

У багатьох мовах, зокрема в індоєвропейській, чіт­ ко розрізнялися дві задньоязикові артикуляції: од­ на — палатальна в зоні / — h, друга — велярна в зоні і. Однак в інших мовах, наприклад у французь­ кій, ця різниця неістотна, і заднє к у слові court “короткий” сприймається вухом так само, як переднє

ку слові qui “хто”.

Уподальшій таблиці наведено формули всіх цих фонем:

Носові т, п , \ — це, по суті, дзвінкі назалізовані проривні; коли промовляють amba, язичок підносить­ ся вгору, аби перекрити носовий прохід у момент переходу ВІД 7П до Ь.

Теоретично кожний тип має ще одну носову без вібрації голосових зв’язок, тобто глуху фонему; так, у скандинавських мовах після глухих звучить т глу­ хе; такі приклади можна знайти й у французькій

мові, однак мовці не вбачають у цьому диференційного елемента.

В таблиці носові показані в дужках; справді, якщо їх артикуляція передбачає певне змикання рота, то вільний прохід до носового каналу надає їм вищого ступеня розкриття (див. клас В).

Б. П е р ш и й с т у п і н ь р о з к р и т т я : ф р и ­ к а т и в н і , а б о с п і р а н т и . Для них властиве неповне змикання в ротовій порожнині, яке не пере­ шкоджає проходу повітря. Термін “спіранти” досить невизначений; термін “фрикативні”, нічого не говорячи нам про ступінь, нагадує про враження тертя, ство­ рюваного проходом повітря (латин, fricäre “терти”).

У цьому класі не можна обмежитися трьома ти­ пами, як у першому. Власне губні, що відповідають проривним р та Ь, вживаються дуже рідко, і ми за­ лишаємо їх поза увагою; звичайно вони заміняються на губно-зубні, які утворюються зближенням ниж­ ньої губи з верхніми зубами (фр. / та v)\ зубні по­ діляються на кілька типів залежно від форми, яку отримує кінчик язика при змиканні; не деталізуючи їх, позначимо різні положення кінчика язика через

ß, Р'та р' У звуках, які пов’язані з піднебінням, вухо звичайно розпізнає артикуляцію передню (палаталь­ ні) та задню (велярні).

£*

Прибічник методики спрощування Ф. де Сосюр визнав зайвим запровадити те саме розрізнення у класі А, незважаючи на те значення, якого набувають в індоєвропейській мові обидві серії та К2. — Прим. вид.

Чи існують фрикативні відповідники до п, т, г/ тощо в ряду змичних, тобто носове V, носове z та ін.? Це легко припустити; так, у французькому слові inventer чується носове V, однак взагалі носова фри­

До цього класу відносять два типи артикуляції.

1. Л а т е р а л ь н а (бічна) артикуляція: язик впи­ рається в передню частину піднебіння, залишаючи, однак, щілину збоку. Це положення позначене в на­ ших формулах через надрядкове

За місцем артикуляції розрізняють І зубне, V па­ латальне, або “пом’якшене”, та / велярне. Майже в усіх мовах ці фонеми дзвінкі, так само як b, z тощо. Однак можлива і глуха латеральна; вона існує навіть у французькій мові, де І після глухої вимовляється без голосового тону (наприклад, у слові pluie на про­ тивагу І у слові bleu), але ми не усвідомлюємо цієї різниці.

Не варто говорити про носове Z, досить рідкісне й нерозрізнюване, хоча воно й зустрічається, особливо після носового звука (наприклад, у французькому

жений до піднебіння, ніж для Z, однак він вібрує, до речі, з різною кількістю коливань (у формулах по­ значено надрядковим v), чим і досягається такий, як і в латеральних, ступінь розкриття артикуляційних органів. Ця вібрація створюється у два способи: спе­ реду — кінчиком язика, який торкається aльвéoл (так зване “розгонисте” г) або ззаду — задньою час­

Як і всі інші голосні, і та у мають назалізовані фор­ ми, але вони настільки рідкісні, що ми можемо зали­ шити їх поза увагою. Слід зазначити, що ті звуки, які у французькій орфографії позначаються через і та и, до цього відношення не мають (див. нижче).

Чи існує і глухе, тобто і, артикульоване без голо­ сового тону? Те саме питання виникає і стосовно и, у та інших голосних. Такі фонеми, що відповідали б глухим приголосним, існують, але їх не треба змі­ шувати з шепітними голосними, артикульованими з розслабленою голосовою щілиною.

Глухі голосні можна уподібнити до придихового h, що вимовляється перед ними; так в hi спочатку

артикуляція яких відповідає артикуляції і, и, у. На­ залізовані голосні зустрічаються часто (наприклад,

є, 5, de у французьких ріп, pont, brun). Глухі форми: h придихове у h є, h о, h се

Nota bene. Чимало мов розрізняють тут декілька ступенів розкриття; так, у французькій мові є при­ наймні два ряди: перший — так званий “закритий”: е, о, 0 (наприклад, у словах dé, dos, deux), другий —

“відкритий”: є, о, се (наприклад, у словах mer, mort, meurt).

Е. Ш о с т и й с т у п і н ь р о з к р и т т я : мак­ симально відкрите а. Воно має назалізовану форму, щоправда, з невеликим звуженням — а (наприклад, у французькому grand) та глуху форму — h у ha.

Розділ II

ФОНЕМА У МОВЛЕННЄВОМУ ЛАНЦЮЖКУ

§1. Потреба вивчення звуків

умовленнєвому ланцюжку

Успеціальних наукових працях, особливо в англій­ ських фонетистів, можна знайти ретельний аналіз звуків мови.

Та чи досить цього, аби фонологія відповідала

своєму призначенню — бути допоміжною дисциплі­ ною лінґвістики? Численні нагромаджені деталі самі по собі цінності не мають, цінний лише їх синтез. У лінгвіста нем:ає жодної потреби бути викінченим фонологом; йому потрібна лише певна кількість даних, необхідних для дослідження мови.

Метод такої фонології особливо хибує в одному відношенні: він досить часто залишає поза увагою той факт, що в мові існують не тільки звуки, а й їхня тривалість; він не приділяє достатньої уваги їхнім взаємозв’язкам. До речі, первинно нам даний не окремий звук: склад сприймається раніше, ніж звуки, що його утворюють. Ми бачили, що деякі пер­ вісні системи письма позначали тільки складові оди­ ниці й лише згодом прийшли до алфавітної системи письма.

Окрім того, прості звукові одиниці ніколи не ста­ новили труднощів для лінгвістики: якщо, наприклад, у певній мові в певний період а переходить в о, то це ще ні про що не говорить, можна обмежитися констатацією цього факту, не намагаючись пояснити його фонологічно. Наука про звуки стає цінною лише відтоді, коли два або кілька елементів опиняються у внутрішній взаємозалежності; адже варіації одного елемента означають варіації іншого. Вже сам факт існування двох елементів передбачає певне відно­ шення і певне правило, що дуже відрізняється від звичайної констатації. Отже, в пошуках своїх прин­ ципів фонологія суперечитиме здоровому глузду, як­ що вона зосередить свою увагу переважно на ізо­

льованих звуках. Досить лише двох фонем, аби спан­ теличити всю фонологію. Так, у давньоверхньоні­ мецькій мові hagl, balg, wojgn, lang, donr, dorn згодом перейшли в hagal, balg, wagan, lang, donnar, dorn; тут результат різний залежно від характеру й по­ рядку послідовності звуків у групі: або між двома приголосними з’являється голосна, або звукосполу­ чення залишається без змін. Однак як сформулювати закон? Що зумовлює відмінність? Поза сумнівом, це — сполучення приголосних (ді, Ід, дп та ін.), що входять до складу цих слів. Цілком очевидно, що всі групи мають змичну: в одних випадках їй переду­ ють, а в інших ідуть за нею слідом плавна або но­ сова; та що ж випливає з цього? Доти, доки g та п розглядатимуться як однорідні величини, ми не змо­ жемо зрозуміти, чому збіг g — п дає одні наслідки, а збіг п — g — інші.

Отож поряд з фонологією звукотипів треба знайти місце і для науки, що вивчатиме бінарні сполучення та послідовності фонем у часі, — бо це вже інша дисципліна. У вивченні ізольованих звуків досить ви­ значити положення органів мовлення; акустична якість фонеми не викликає проблем — вона фік­ сується вухом. Щодо артикуляції, то ми можемо її здійснювати, як нам забажається. Однак щойно по­ стає питання про вимову послідовності з двох звуків, як справа ускладнюється. Доводиться враховувати можливу розбіжність між очікуваним та одержаним ефектом. Ми не завжди спроможні вимовити те, що бажаємо. Свобода сполучати фонологічні типи обме­ жена можливістю сполучення артикуляторних рухів. Аби зрозуміти процеси у звукосполученнях, слід створити таку фонологію, де ці звукосполучення роз­ глядалися б як алгебраїчні рівняння; бінарне звуко­ сполучення припускає певну кількість взаємозумовлених механічних і акустичних елементів; зміна од­ ного з них позначається неминуче на інших: завдан­ ня якраз і полягає в тому, щоб обчислити цей вплив.

Якщо в явищі фонації щось і має універсальний характер, немовби підносячись над усіма локальними різновидами фонем, це, без сумніву, упорядкований