Сосюр. Курс загальної лінґвістики

80 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

бору між розкривною та закривною артикуляцією значною мірою зберігається, і саме від цього вибору, а не безпосередньо від фонологічних типів, залежить складоподіл.

Звичайно, ця теорія не вичерпує і не розв'язує всіх питань. Так, часто спостережуване зяяння — це не що інше, як розрив імплозивного відрізка, зроб­ лений свідомо чи ні: наприклад, г — а (у il cria) або а — г (в ébahi). Легше за все воно утворюється між звукотипами з високим ступенем розкриття.

Зустрічаються також і розірвані експлозивні від­ різки, які, хоч і не градуйовані, входять до звукового ланцюжка, як і звичайні групи. Ми розглянули цей випадок у зв’язку з грец. ktei'no (див. с. 75). Для прикладу можна взяти ще сполучення pzta, що зви­ чайно вимовляється лише як pz£â, отже, воно пови­ нно мати два склади — і справді їх має, коли чітко відтворюється голосовий тон z; але коли z оглушуєть­ ся як одна з фонем, що потребують найменшого роз­ криття, то через опозицію z — а сполучення pzta сприйматимемся як один склад, і ми почуємо щось подібне до pzta.

У всіх таких випадках втручання волі й наміру може до певної міри змінювати й коригувати фізіо­ логічні потреби. Часто навіть важко сказати, яку роль відіграє кожен із цих факторів. Однак що б там не було, фонація завжди передбачає послідовність імплозій та експлозій, що і являє собою основну умо­ ву складоподілу.

§ 6. Тривалість імплозії та експлозгі

Пояснивши склад через взаємодію експлозій та ім­ плозій, ми приходимо до важливого спостереження, яке лише узагальнює факт метрики. У грецьких і латинських словах розрізняють два типи довготи: природний (mater) і позиційний (fäctus). Чому /ас вважається довгим у fäctusl Відповідають: через групу ct. Але якщо це залежить від групи як такої, то будь-який склад з двома початковими приголос­

ними матиме також довгу тривалість; однак у дій­ сності це не так (пор. cltens тощо).

Справжня причина полягає в тому, що експлозія та імплозія розрізняються головним чином за трива­ лістю. Експлозія завжди минає так швидко, що сприймається слухом як ірраціональна кількість. Са­ ме через це вона ніколи не справляє вокалічного вра­ ження. Лише імплозію можна оцінити належно; звід­ си і враження довшої затримки на голосній, з якої вона починається.

З іншого боку, відомо, що голосні перед сполукою, утвореною змичним або фрикативним плюс плавний, можуть трактуватися у два способи: у слові patrem а може бути довгим або коротким; це пояснюється тим же принципом. Фактично сполучення tr може вимовлятися як або їг; перший спосіб артикуляції дозволяє а залишатися коротким, другий спосіб ство­ рює довгий склад. Таке подвійне трактування а не­ можливе у словах типу fäctus. адже вимовляти et можна лише як с£, але не як сі.

§7. Фонеми четвертого ступеня розкриття. Дифтонґи та їх написання

Фонеми четвертого ступеня розкриття потребують деяких зауважень. Ми вже бачили (див. с. 72), що на відміну від інших звуків звичай усталив для зву­ ків четвертого ступеня розкриття подвійне написання (ю = й; и = Ь\ j = г; і = г). Річ у тім, що в таких групах, як aija, аиюа, краще, ніж будь-де, відчу­ вається £Ізниі*я, позначена діакритичними значками < та >; г та и справляють чітке враження голосних, а г та и — враження приголосних4. Навіть не пояс­ нюючи цього факту, ми помічаємо, що цей приголос­ ний і ніколи не виступає як закривний, Так, напри­ клад, не існує сполучення аг, в якому г створює той самий ефект, що j в aija (пор. анґл. boy і фр. pied);

л

Не треба змішувати цей звукотип четвертого ступеня розкриття з дзвінким палатальним фрикативним (нім. liegen у північній вимові). Цей фонологічний тип належить до приголосних і має всі їхні характеристики. — Прим. вид.

таким чином, j вважається приголосним, а г — го­ лосним лише за положенням, адже ці різновиди типу І не можуть з ’являтися однаково всюди. Ті ж зау­

важення стосуються и і w, а також у і у.

Сказане прояснює питання дифтонґа. Дифтонг — це Janine окремий випадок імплозивного відрізка; гру­ пи arta і auta цілком аналогічні; вони відрізняються лише ступенем розкриття другого елемента: диф­ тонг — це імплозивний відрізок з двох фонем, друга з яких відносно відкрита. Звідси й особливе акус­ тичне враження: сонант ніби продовжується в дру­ гому елементі групи. І навпаки, така група як ija, ні в чому не відрізняється від групи типу ira, хіба що ступенем розкриття другого експлозивного еле­ мента. Це означає, що групи, які фонологи називають висхідними дифтонгами, — то зовсім не дифтонги, а експлозивно-імплозивні групи, перший елемент яких відносно відкритий, але з акустичного погляду це ні до чого особливого не при^води^ь (tja). Щодо груп типу ио, га з наголосом на и та і, які зустрічаються в деяких німецьких діалектах (пор. buob, Hab), то це також лише псевдодцс^тсщґи, що не справляють вра­ ження єдності, як-от ou, аг тощо. Не можна вимовити ио як сполучення з двох імплозивних, не розриваючи мовленнєвого ланцюжка, якщо тільки якась штучна обставина не надасть цій групі невластивої їй від природи єдності.

Таке визначення дифтонґа, підводячи його під за­ гальні принципи імплозивних відрізків, показує, що він не є, як можна було б подумати, чимось невід­ повідним та існуючим поза межами фонологічних явищ. Не варто виділяти його окремо. Його власти­ вості насправді не становлять жодного інтересу і не­ істотні. Важливо фіксувати не кінець сонанта, а його початок.

Зіверс і багато хто з лінгвістів розрізняють на письмі і, и, ü, ç, і\ тощо та і, и, іі, г, п тощо (і = “unsilbisches” і та і = “silbisches” г) і пишуть mirta, mairta, miarta, тоді як ми пишемо mirta, mairta, mjarta. Констатувавши, що і та j належать до одного фонологічного типу, вони відразу забажали зобража­

ти їх єдиним родовим знаком (це знову та сама дум­ ка, що нібито звуковий ланцюжок складається з по­ слідовності звукових типів). Однак це написання, хоч і спирається на слухове враження, суперечить здо­ ровому глузду і якраз стирає суттєву різницю. Внас­ лідок цього: 1) розкривні і, u(=j, ю) змішують з г, и закривними; тоді, наприклад, неможливо відрізнити пеюо від пеио; 2) навпаки, поділяються надвоє г, и закривні (пор. mirta і mairta). Ось декілька прикладів недоречності такого написання. Розгляньмо давньо­ грецькі dwis і dusi та, з іншого боку, rhéwô і rheûma: ці два протиставлення постають за цілком однакових фонологічних умов і звичайно виражаються тим са­ мим графічним протиставленням: залежно від того, чи з’являється після и більш або менш відкрита фо­ нема, воно стає або закривним (w), або розкривним (и). Якщо писати d^is, dusi, rheuö, rheuma, то вся різниця стирається. Так само і в індоєвропейській мові обидва ряди mater, matrai, materes, mâtrsu та süneu, sunewai, sunewes, sunusu чітко паралельні в своєму подвійному трактуванні: з одного боку — г, з іншого — и. Принаймні в другому ряді опозиція імплозій та експлозій відбивається на письмі; коли ж прийняти щойно критиковане написання, це про­ тиставлення зникає (suneu, suneuai, suneues, sunusu).

Слід не лише зберегти санкціоновані звичаєм відмін­ ності між розкривними і закривними (и : w тощо), а й поширити їх на всю систему і писати, наприклад: mater, matpai, mâtepes, mätrsu. Тоді складоподіл унаявнився б з усією очевидністю, а вокалічні точки й межі складів визначалися б самі собою.

Примітка видавців. Ці теорії висвітлюють кілька проблем з-поміж розглянутих Ф. де Сосюром на його лекціях. Додамо кілька інших прикладів.

1. Зіверс наводить ЬегіЩщп (німецьке berittenen) як типовий приклад того факту, що один і той самий звук може функціонувати почергово: двічі як сонант і двічі як консонант (насправді п виступає тут як консонант лише раз, а тому слід писати beritnnn, проте це неістотно). Немає яскравішого прикладу, аби

84 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

показати, що “звук” і “тип” — це якраз не синоніми. Справді, якби ми обмежилися одним п, тобто на ім­ плозії та систантній артикуляції, ми б отримали ли­ ше один довгий склад. Аби здійснити чергування сонантних і консонантних п, треба почати з імплозії (перше ті), перейти до експлозії (друге п), а потім закінчити імплозією (третє п). Оскільки цим обом імплозіям не передує жодна інша, вони обидві мають сонантний характер.

2. У французьких словах типу meurtrier, ouvrier тощо кінцеві сполучення = trier, = vrier утворювали колись лише один склад (незалежно від їх вимови, див. с. 76 прим.). Згодом їх почали вимовляти у два сі^ади [теиг—trimer, із зяянням чи без нього, тобто Іїге або irîjè). Зміна відбулася не внаслідок того, що “складовий наголос” (ставився) на елементі і, але внаслідок заміни експлозивної артикуляції цього зву­ ка на імплозивну.

Відома просторічна вимова ouvérier замість ouvrier: це явище схоже на описане, однак тут не третій, а др^т^ій елеі^е^т змінив артикуляцію і став сонантом: uvrje — uvrje. В результаті перед сонантним г з’я­ вилося е.

3. Згадаймо ще добре відомий приклад з проте­ тичним голосним перед s з наступною приголосною у французькій мові: латинське scutum —» iscütum

—> фр. escu, écu. Група sk (див. c. 75) — це перерва­ ний відрізок; отже, sk буде природнішим. Але це ім­ плозивне $ утворює вокалічну точку, лише коли пе­ ребуває на початку фрази або коли попереднє слово закінчується на приголосну з малим ступенем роз­ криття. Протетичні елементи і або е лише урельєфнюють цю сонантну якість; всяка ледь помітна фо­ нологічна особливість стає очевиднішою, відколи ви­ никає намір її зберегти. Саме таке явище і спосте­ рігаємо у слові esclandre та в простонародній вимові esquellette, estatue. Його можна зустріти в народній вимові прийменника de, що записується як ed: un œil ed tanche. Завдяки синкопі de tanche стало d9tanche9 однак, щоб бути сприйнятим у цій позиції,

d має бути імплозивним: тому перед d і виникає голосна, як і в попередніх випадках.

4. Мабуть, не варто повертатися до питань, пов’я­ заних з індоєвропейськими сонантами, і, наприклад, з’ясовувати, чому давньоверхньонімецьке hagl пере­ йшло у hagai, тоді як balg залишилося без змін. Звук

І цього останнього^слова, як другий елемент імпло­ зивного відрізка (baîg), відіграє роль консонанта й не має жодної підстави для зміни своєї функції. Нав­ паки, у слові hagl звук і, хоча й імплозивний, утво­ рює вокалічну точку. Сонантне за природою, це І викликало появу перед собою відкритішої голосної (а; про це свідчить написання). Проте з часом ця голосна почала^^непадати, бо тепер Hagel вимовля­ ють знову як hagî. Якраз у цьому полягає відмінність між вимовою цього слова та вимовою французького aigle: у німецькому слові звук І — закривний, а у французькому перед німим кінцевим е — відкривний

Частина перша ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ

Розділ І

ПРИРОДА ЛІНГВІСТИЧНОГО ЗНАКА

§1. Знак, позначене (сиґніфікат)

іпозначення (сиґніфікант)

Дехто схильний вважати мову по суті номенкла­ турою, тобто розглядати її як перелік слів, кожне з яких відповідає окремій речі

Наприклад:

Таке розуміння не захищене від крити­ ки з багатьох погля­ дів. Воно передбачає, що словам передують уже готові поняття (див. с. 142 і далі), во­ но не говорить нам про те, яку природу має назва — голосову чи психічну, адже слово arbor можна розглядати і в пер­ шому, і в другому плані; нарешті, воно дозволяє думати, що зв’язок між назвою і річчю встановлюєть­ ся зовсім просто, на­

справді ж це далеко не так. Проте цей спрощений погляд може наблизити нас до істини, адже показує, що мовна одиниця є чимось подвійним, утвореним внаслідок поєднання двох складників.

Розглядаючи мовленнєвий зв’язок (с. 23), ми з’я­ сували, що обидві сторони лінгвістичного знака пси­ хічні і з’єднані в нашому мозку асоціативним зв’яз­ ком. Ми особливо на цьому наголошуємо.

Лінгвістичний знак поєднує не річ і назву, але по­ няття та акустичний образ . Цей останній є не ма­ теріальним звучанням, чисто фізичною річчю, а пси­ хічним відбитком цього звучання, уявленням, яке ми отримуємо про нього від наших органів чуттів, акус­ тичний образ має чуттєву природу, і якщо іноді ми називаємо його “матеріальним”, то лише з цієї при­ чини і для протиставлення його іншому, взагалі абстрактнішому, члену асоціативної пари — поняттю (концепту).

Психічний характер акустичних образів добре вид­ но при спостереженні за нашою власною мовною ді­ яльністю. Не ворушачи ні губами, ні язиком, ми мо­ жемо розмовляти самі з собою або повторювати подумки якийсь вірш. Саме через те, що слова мови є для нас акустичними образами, не слід говорити, що їх складають “фонеми”. Цей термін стосується акту фонації і може відповідати лише усному, вимовле­ ному слову як реалізації внутрішнього образу в мов­ ленні. Ми можемо уникнути цього непорозуміння, го­ ворячи про звуки та склади слова, але пам’ятати при цьому, що йдеться про акустичний образ (звука)2.

Термін “акустичний образ” може видатися занадто вузьким, адже поряд з відтворенням звуків слова є ще і відтворення його артикуляції, м’язовий образ акту фонації. Проте Ф. де Сосюр вбачає у мові передусім скарб, отриманий мовцями ззовні (с. 25). Акустичний образ становить переважно природну репрезентацію слова і виступає як факт віртуальної мови поза всякою реалізацією в мовленні. Таким чином, руховий аспект може лише матися на увазі чи принаймні посідати щодо акустичного образу підпорядко­ ване місце. — Прим. вид.

У сучасних знакових теоріях “акустичний образ” знакової кон­ цепції Ф. де Сосюра відповідає термінам “узагальнений акустич­ ний образ”, “акустичне поняття”: див. KM. Тищенко. Лінгвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення. — Мовознавство. — 1980.— № 1. — С.ЗО—34. — Прим. ред.

2Подальший розвиток лінгвістичної термінології привів до сучас­ ною розуміння фонеми саме як абстрактного акустичного понят­ тя — типу або класу конкретних психічних образів реальних фізичних звуків мовлення. Звуки мовлення вивчає фонетика, їхні конкретні психічні образи — психофонетика, а фонеми — фоноло­ гія. — Прим. ред.

Отже, лінгвістичний знак є двосторонньою психіч­ ною сутністю, яку можна зобразити схематично в такому вигляді:

Обидва ці елементи гли­ боко пов’язані між собою і один одного передбачають. Чи шукаємо ми зміст ла­ тинського слова arbor, чи слово, якому в латині від­ повідає поняття “дерево”, ясно, що лише такі освячені мовою зіставлення, як

видаються нам відповідними дійсності, а будь-які ін­ ші, породжені уявою зіставлення, ми відкидаємо.

Це визначення порушує важливе питання термі­ нології. Ми називаємо знаком поєднання поняття та акустичного образу, але у загальноприйнятому розу­ мінні цей термін звичайно означає лише акустичний образ, наприклад, слово arbor тощо. Забувають, що коли arbor і називають знаком, то лише тому, що воно містить у собі поняття “дерево”, і, отже, чуттєва частина знака передбачає знак як ціле3.

Двозначність зникне, коли назвати всі три наявні тут поняття іменами, що передбачають одне одного і водночас взаємно протиставлені. Ми пропонуємо за­ лишити слово знак для назви цілого, а терміни по-

Ф. де Сосюр обстоює тут білатеральну (двобічну, менталістичну) концепцію мовного знака, критикуючи унілатеральну (антименталістичну) його концепцію, що згодом запанувала серед лінгвістів США. — Прим. ред.

няттпя та акустичний образ замінити відповідно на

позначене (сигніфікат) і позначення (сиґнгфікант)]

останні два терміни мають ту перевагу, що вказують на протиставлення як між собою, так і щодо цілого, частинами якого вони є. Що стосується слова знак, то ми змушені залишити його без змін, адже не знаємо, чим його замінити, бо повсякденна мова не підказує нічого кращого.

Визначений таким чином лінгвістичний знак має дві першорядні властивості. Вказуючи на них, ми тим самим формулюємо принципи досліджуваної тут галузі знань.

§ 2. Перший принцип: довільність знака

Зв’язок між позначеним і позначенням довільний; оскільки під знаком ми розуміємо ціле, що виникає внаслідок поєднання (асоціації) певного позначення (сиґніфіканта) з певним позначенням (сигніфікатом), можна висловитися простіше: лінґвістичний знак довільний.

Так, наприклад, поняття sœur “сестра” не пов’я­ зане жодним внутрішнім зв’язком з послідовністю звуків s-ce:-r, що є її французьким позначенням; во­ но могло б виражатися і будь-яким іншим сполучен­ ням звуків; відмінність між мовами і сам факт існу­ вання різних мов може тут правити за доказ: по один бік мовного кордону позначене “бик" виражене через позначення b - œ - f (фр. bau/), а по інший — через позначення o-fc-s (нім. Ochs).

Принцип довільності знака ніким не заперечується, однак часто легше відкрити істину, аніж визначити їй належне місце. Названий принцип домінує в усій лінґвістиці мови; наслідки з нього незліченні. Що­ правда, не всі вони помітні з першого погляду з од­ наковою очевидністю; віднайти їх можна лише після багатьох зусиль, — що, власне, й доводить першо­ рядну важливість цього принципу.