Сосюр. Курс загальної лінґвістики

ВСТУП

Розділ І ОГЛЯД ІСТОРІЇ МОВОЗНАВСТВА

Наука про мовні явища пройшла три послідовні фази розвитку, перш ніж було визначено її справ­ жній та єдиний предмет.

Все почалося з так званої “граматики”. З’явившись

угреків і згодом набувши розвитку головним чином

уФранції, “граматична” наука виходила з основних

положень логіки та була позбавлена будь-якого нау­ кового чи об’єктивного погляду на саму мову. Вона мала за мету дати лише правила для розрізнення правильних та неправильних форм. То була норма­ тивна дисципліна, досить далека від чистого спосте­ реження: тому й не дивно, що її бачення було дуже обмеженим.

Потім виникає філологія. “Філологічна” школа існу­ вала вже в Александрії, але сам термін більш пов’я­ заний з науковою течією, започаткованою 1777 року Фрідріхом Авґустом Вольфом та існуючою дотепер. Мова — то не єдиний предмет філології: ця наука має перш за все фіксувати, тлумачити й коментувати тек­ сти. Такі основні завдання змушують її звертатися, крім усього іншого, ще й до вивчення історії літера­ тури, побуту, соціальних інституцій тощо. Усюди вона використовує свій власний метод: метод критики дже­ рел Якщо вона й торкається лінгвістичних питань, то лише для того, щоб порівняти тексти різних епох, виз­ начити особливості мови певного автора, розібрати та пояснити написи архаїчною або маловідомою мовою. Без сумніву, саме такі дослідження підготували основу для появи історичної лінгвістики: праці Рітшля про Плавта можна вже назвати лінгвістичними. Але тут філологічна критика хибує на один суттєвий недолік: вона догідливо схиляється перед письмовою мовою, забуваючи про мову живу; до того ж вона цілком по­ ринула у вивчення грецької та латинської античності.

Початок третього періоду пов’язаний з відкриттям можливості порівнювати мови між собою. Так виник­

ла компаративна філологія, або, інакше, порівняльна граматика. 1816 року Франц Боп у своїй праці “Про систему відмінювання у санскриті” вивчає відношення, які пов’язують санскрит з германськими, грецькою, латинською та іншими мовами. Проте Боп був не пер­ ший, хто встановив існування цих зв'язків і висунув припущення, що всі ці мови належать до однієї родини. Це було зроблено до нього — зокрема, англійським сходознавцем Вільямом Джоунзом (1716—1794). Та кількох окремих розрізнених висловлень ще не досить, аби стверджувати, нібито до 1816 року значення й важливість цієї істини стали вже зрозумілими для всіх. Отже, заслуга Бопа не в тому, що він відкрив існу­ вання спорідненості між санскритом і деякими мовами Європи та Азії, а в тому, що він зрозумів можливість створення окремої науки, предметом якої можуть ста­ ти відношення між спорідненими мовами. Аналіз однієї мови через іншу, пояснення форм однієї мови формами іншої — ось що було нове у Бопа.

Навряд чи зміг би створити Боп свою науку (при­ наймні за такий короткий термін), якби цьому не передувало відкриття санскриту. Ця мова як третє джерело інформації поряд з грецькою та латинською мовами забезпечила йому розширення та зміцнення бази досліджень. Така вигідна обставина була поси­ лена й тим, що санскрит створював надзвичайно сприятливі умови для пояснення порівнюваних з ним мов.

Покажемо це на прикладі. Якщо ми розглянемо парадигми латинського “genus” (genus, generis, genere, genera, generum тощо) та грецького “génos” (génos, géneos, génëi, génea, géneon тощо), то ці ряди, чи то взяті окремо, чи то порівнювані між собою, ще не дозволяють зробити якихось висновків. Та все цілком зміниться, коли ми порівняємо їх з відповідною санскритською парадигмою ('ganas, 'ganasas, 'ganasi, іganassu, 'ganasäm і т.д.). Досить тільки погляду на неї, щоб помітити зв’язок, який існує між грецькою та латинською парадигмами. Якщо припустити, що 'ganas являє собою первісний стан цього слова (а таке припущення сприяє кращому поясненню), то можна

12 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

легко зробити висновок, що “s” у грецьких формах géne(s)os тощо мало випадати щоразу, опинившись між двома голосними. Далі приходимо до висновку, що за тих умов s у латинській мові переходило в г. Крім того, з погляду граматики, санскритська пара­ дигма уточнює поняття індоєвропейського кореня, оскільки цей елемент відповідає цілком визначеній та сталій одиниці ('ganas-). Латинській та грецькій мовам лише у період їх виникнення був властивий той стан, який відображений у санскриті. Отже, саме завдяки збереженню всіх індоєвропейських s сан­ скрит посідає показове положення. Однак в інших відношеннях він гірше зберіг характерні риси про­ тотипу: так, наприклад, у ньому докорінно змінився вокалізм. Але загалом збережені в ньому первісні елементи чудово допомагають дослідженню, і завдя­ ки такому збігові обставин саме санскрит виявля­ ється мовою, зручною для з’ясування різних явищ в інших мовах.

Поряд з Бопом з’являється цілий ряд інших визна­ чних лінгвістів: Якоб Ґрім, засновник германістики (його “Граматика німецької мови” була опублікована у 1822— 1836 роках); Пот, чиї етимологічні дослідження забез­ печили багатьох лінґвістів значною кількістю матеріалу; Кун, праці якого стосувалися як порівняльного мово­ знавства, так і порівняльної міфології; індологи Бенфей, Ауфрехт та ін.

Нарешті, серед пізніших представників цієї школи особливо слід відзначити Макса Мюлера, Георга Курціуса та Авґуста Шлейхера. Кожен із них чимало зробив у своїй галузі для розвитку порівняльного мовознавства. Макс Мюлер, наприклад, популяри­ зував його у своїх чудових лекціях (“Лекції з науки про мову”, 1861, англійською мовою), щоправда, йому не можна закинути надмірне сумління. Визначний філолог Курціус, відомий головним чином своєю пра­ цею “Основи грецької етимології”, був одним із пер­ ших, хто погоджував порівняльну граматику з кла­ сичною філологією. Остання тоді ще з недовірою сприймала успіхи молодої науки (ця недовіра згодом стала взаємною). Нарешті, Шлейхер був першим, хто

спробував поєднати результати всіх окремих порів­ няльних досліджень. Його “Короткий виклад порів­ няльної граматики індогерманських мов” (1861) являє собою першу спробу систематизації започаткованої Бопом науки. Ця книжка, що тривалий час надихала стількох лінгвістів, як жодна інша уособлює школу порівняльного мовознавства на першому етапі існу­ вання індоєвропеїстики.

Проте цій школі, чия заслуга у відкритті нової родючої ниви для досліджень незаперечна, не вда­ лося створити справжньої лінгвістичної науки. Вона так і не спромоглася з’ясувати сутність свого пред­ мета. А без такого попереднього аналізу жодна з наук не здатна опрацювати свій метод.

Головною помилкою порівняльної граматики, по­ милкою, яка вже в зародку таїла в собі всі інші, було те, що в своїх дослідженнях, обмежених до всього лише індоєвропейськими мовами, представни­ ки цієї школи ніколи не запитували себе, що ж стоїть за зробленими ними зіставленнями, що озна­ чають відкриті ними співвідношення? Ця наука була виключно порівняльною замість стати історичною. Без сумніву, порівняння — це необхідна умова для всякого відтворення історичної дійсності, проте з одних лише порівнянь не можна зробити правильних висновків. Ці висновки не давалися компаративістам поготів тому, що вони розглядали розвиток двох мов майже так, як природознавець досліджує розвиток двох рослин. Наприклад, Шлейхер, котрий закликає завжди виходити з індоєвропейської прамови, тобто, здавалося б, виступає як справжній історик, навіть не вагається, називаючи е та о грецької мови двома “ступенями” (Stufen) одного вокалізму.

Річ у тім, що в санскриті існує система чергування голосних, яка спонукає до уявлення про такі ступені. Отже, припускаючи, що розвиток за цими ступенями проходить окремо й паралельно в кожній мові, — подібно до того, як рослини одного виду проходять кожна ті самі фази розвитку, — Шлейхер вбачає у грецькому о посилений ступінь е — так само, як у санскритському а він вбачає посилення а. Насправді

14 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

тут ідеться про індоєвропейське чергування звуків, яке по-різному відбиваєтеся у грецькій мові та санскриті; однак граматичні наслідки, породжені ним в обох мовах, зовсім не обов’язково тотожні (див. с. 199 і далі).

Цей виключно порівняльний метод тягне за собою цілий ряд помилкових уявлень, які не відповідають жодній дійсності й суперечать справжнім умовам іс­ нування будь-якої мови. Мова розглядалася тут як особлива сфера, як четверте царство природи, — от звідки беруться міркування, що викликали б подив у будь-якій іншій науці. У наш час неможливо про­ читати й десятьох рядків, написаних у той час, аби не подивуватися примхливим думкам і термінам, вжитим для їхнього виправдання.

Однак з методологічного погляду досить корисно ознайомитися з цими помилками: перші хибні кроки науки нагадують у збільшеному вигляді помилки мо­ лодих дослідників; до деяких з цих помилок у нас буде ще нагода повернутися.

Лише на початку 70-х років XIX сторіччя вчені почали цікавитися умовами існування мов. Саме тоді стало помітно, що відповідності, які їх поєднують, — це лише прояви явища, яке ми називаємо мовою, а порівняння — це лише спосіб, метод відтворення фактів.

Лінгвістика у власному розумінні цього слова та лінгвістика, яка надала належне місце порівняльному методові, виросла з вивчення романських і герман­ ських мов. Зокрема, саме романістика, започаткована Фрідріхом Діцем (його “Граматика романських мов” була видана у 1836—1838 роках), значною мірою допомогла лінгвістиці наблизитися до свого справ­ жнього предмета. Річ у тім, що романісти перебували у сприятливіших умовах, ніж індоєвропеїсти, адже першим була відома латинь, прототип романських мов; до того ж численні письмові пам’ятки дозволяли їм детально простежувати розвиток романських мов. Ці дві обставини обмежували поле гіпотетичних по­ будов і надавали конкретності усій дослідницькій роботі романістів. Германісти перебували її схожому

становищі; звичайно, праґерманська мова нам безпо­ середньо не відома, однак історію мов, які походять від неї, можна простежити на великому матеріалі пам’яток упродовж довгої низки сторіч. Через це Германісти, стоячи ближче до дійсності, прийшли до теоретичних поглядів, відмінних від поглядів перших індоєвропеїстів.

Першим поштовхом стала праця американця Вільяма Витні “Життя й розвиток мови” (1875). А неза­ баром сформувалася нова школа — школа молодо­ граматиків (Junggrammatiker), на чолі якої стояли виключно німецькі лінгвісти: Карл Бруґман, Герман Остгоф, Германісти Вільгельм Брауне, Едвард Зіверс, Герман Пауль, славіст Авґуст Лескін та інші. їхня заслуга була в тому, що всі результати порівняння вони розмістили в історичній перспективі, тим самим пов’язавши факти в їх природній послідовності. Зав­ дяки їм ми вже не розглядаємо мову як організм у процесі саморозвитку, а вбачаємо в ній продукт ко­ лективної свідомості мовних ґруп. Тим самим стало зрозумілим, наскільки помилковими та обмеженими були ідеї філології та порівняльної граматики1.

Однак якими б великими не були заслуги названої школи, не слід вважати, що вона висвітлила всю проблему в цілому, адже основні питання загальної лінгвістики чекають на розв’язок і дотепер.

Нова школа, що прагнула до найбільш об’єктивного трактування дійсності, оголосила війну термінології компаративістів, зокрема її нелогічним метафорам. Тепер ми вже не наважуємося сказати: “мова робить те й те” або говорити про “життя мови” і т.ін., адже мова — це не якась окрема сутність, вона існує лише у мовцях. Однак не треба тут заходити надто далеко: головне — це лише зрозуміти, про що йдеться. Існують метафори, без яких нам просто годі обійтися. Вимагати вживання тільки тих термінів, які відповідають реальним фактам мови, — це все одно, що стверджу­ вати, нібито в цих фактах для нас вже немає нічого невідомого. До цього ще далеко; тож і ми, не вагаючись, вживатимемо при нагоді певні вирази, засуджені свого часу молодограматиками.

Розділ II

ДОСЛІДНИЙ МАТЕРІАЛ

ІЗАВДАННЯ ЛІНГВІСТИКИ; ЇЇ ЗВ'ЯЗОК ІЗ СУМІЖНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ

Дослідний матеріал лінгвістичної науки складають насамперед усі факти мовної діяльності людини від первісних народів до розвинутих націй, як за арха­ їчних часів, так і в епоху культурного розквіту й занепаду, причому в кожному періоді є потреба охо­ пити не лише усталену чи “літературну” мову, а й усі інші мовні прояви. Однак це не все: оскільки в більшості випадків мовна діяльність недосяжна для спостереження, мовознавець має враховувати і пись­ мові тексти як єдине джерело знань про мови ми­ нулих часів чи далеких країв.

Завданням лінґвістики є:

а) опис та історичний аналіз усіх доступних для неї мов, що уможливлює подальше встановлення історії мовних родин та, в міру можливого, відтво­ рення їхньої прамови;

б) пошук чинників, які постійно та універсально діють у всіх мовах, та виявлення загальних законів, до яких можна звести конкретні явища історії цих мов;

в) окреслення свого предмету і визначення самої лінґвістики.

Лінгвістика має дуже тісні зв’язки з іншими нау­ ковими дисциплінами, які чи то запозичують у неї її дані, чи то, навпаки, надають їй свої. Межа, яка відокремлює її від інших наук, не завжди виразна. Так, наприклад, лінгвістику слід чітко відокремлю­ вати від етнографії та історії давніх часів, де мова виступає лише як засіб документації. Її треба також відрізняти від антропології, яка вивчає людину лише як біологічний вид — у той час як мова є суспільним фактом. Але в такому разі чи не слід її включити

до складу соціології? Як пов’язані між собою лінгві­ стика й соціальна психологія? Власне, у мові все є психічним, включаючи матеріальні та механічні про­ яви мови, як, наприклад, зміна звуків; і оскільки лінгвістика постачає соціальній психології такі цінні дані, то чи не складає вона з нею єдине ціле? Ці питання ми зачіпаємо тут лише побіжно з тим, аби згодом до них повернутися.

Зв’язок лінгвістики з фізіологією має простіший вигляд: він однобічний у тому розумінні, що вивчення мов потребує даних про фізіологію звуків, але, зі свого боку, жодних даних фізіології не дає. В уся­ кому разі, змішування цих двох наукових дисциплін неможливе: сутність мови, як буде показано, не залежить від звукового характеру мовного знака.

Стосовно філології, то, як ми вже визначили, ос­ тання чітко відрізняється від лінґвістики, незважа­ ючи на спільні точки дотику та взаємні послуги.

Отже, в чому полягає практичне значення лінгві­ стики? Небагато людей має про це чітке уявлення, що не варто й доводити. Проте очевидно, що лінгвіс­ тичні питання цікавлять усіх, хто, як історик, пси­ холог тощо, мають справу з текстом. Ще очевидніша важливість лінгвістики для загальної культури: в житті як окремих людей, так і цілого суспільства мовна діяльність вважається найважливішою з усіх існуючих. Отож не можна навіть припустити, аби її вивчення залишалося справою небагатьох фахівців. Власне, різною мірою нею займаються всі. Однак прояв цього загального інтересу до питань мови дає парадоксальні наслідки: немає іншої галузі знань, де б виникало більше безглуздих ідей, упереджень, ма­ рев та вигадок. З психологічного погляду, такі по­ милки не слід залишати поза увагою; проте першо­ чергове завдання лінгвіста — виявляти їх та якомога повніше спростовувати.

Розділ III

ПРЕДМЕТ МОВОЗНАВСТВА

§ 1. Мова та її визначення

Що становить цілісний і водночас конкретний пред­ мет1 мовознавства? Питання це винятково складне: згодом ми побачимо, чому саме; а тут лише обме­ жимося самим фактом складності.

Інші науки оперують заздалегідь даними пред­ метами, які можна розглядати з різних точок зору; в нашій галузі нічого подібного немає. Нехай хтось вимовив французьке слово пи “оголений”: непідготовленому спостерігачеві може здатися, що це кон­ кретний лінгвістичний об’єкт; однак уважніший роз­ гляд виявляє в пи три або чотири цілком різні речі, залежно від того, як ми будемо підходити до цього слова: лише як до звучання, чи як до вираження певного поняття, чи як до відповідника латинського nudum тощо. Не тільки об’єкт мовознавства не зу­ мовлює точку зору, а, навпаки, можна сказати, що саме точка зору створює свій предмет. До того ж нам ніщо не говорить про те, який із цих способів розгляду даного факту є первинним або доскона­ лішим порівняно з іншими.

Крім того, який би підхід ми тут не застосували, те чи інше мовне явище завжди має дві сторони, взаємно відповідні та одна без одної не дійсні. На­ ведемо кілька прикладів.

1. Артикульовані склади — це акустичні явища, які сприймаються вухом, однак самі звуки не існу­ вали б, якби не було органів мовлення; так, звук п існує лише завдяки кореляції цих двох аспектів.

1 Objet відповідає в українській мові двом різним поняттям: об’єкт (як сукупність дослідного матеріалу науки, явищ, що вона вивчає) і предмет (як сукупність дослідницьких фактів науки, досліджу­ ваних наукою якісно специфічних сторін цього матеріалу). Об’єкт може бути спільним для кількох наук Предмет у кожної науки свій. Очевидно, що в тексті йдеться саме про предмет. — Прим, ред.

Отже, не можна звести мову до звучання, як і не можна відірвати саме звучання від артикуляції ор­ ганів мовлення; так само неможливо визначити рухи органів артикуляції, залишаючи поза увагою акустич­ ний чинник (див. с. 54 і далі).

2. Але припустімо, що звучання — це справді де­ що просте: то хіба ж ним вичерпується мовна діяль­ ність? Ні, звук — це лише засіб вираження думки і задля себе існувати не може. Отже, з’являється нове ускладнення зв’язків: звук, складна акустикоартикуляційна єдність, у свою чергу, утворює з по­ няттям іншу складну фізіолого-ментальну єдність. Та

йце ще не все.

3.Мовна діяльність має дві сторони: індивідуальну та суспільну, причому зрозуміти їх окремо одна від одної неможливо.

4.Крім того, щомиті мовна діяльність передбачає

водночас усталену систему і розвиток, щомиті вона одночасно є і сучасним явищем, і продуктом мину­ лого. На перший погляд, здається дуже просто роз­ різняти цю сучасну систему та її історію, тобто те, що є, і те, що було. Проте насправді ці дві речі так тісно пов’язані, що роз’єднати їх вельми важко. Чи спроститься проблема, коли дослідити мовну діяльність у самому її зародку, наприклад, почав­ ши з вивчення мовної діяльності дитини? Анітрохи, адже буде величезною помилкою вважати, буцімто в питанні про мовну діяльність проблема виникнен­ ня відмінна від проблеми постійної зумовленості; отож ми залишаємося в тому самому хибному колі.

Отже, з якого боку не розглядати це питання, ми так і не бачимо цілісного предмета мовознавства. Усюди ми стикаємося з дилемою: або стежимо лише за одною стороною кожної проблеми, ризикуючи тим самим проминути згадані вище двоїстості, або вив­ чаємо мовну діяльність водночас з різних поглядів, тоді предмет мовознавства постає перед нами як купа різнорідних і не пов’язаних між собою явищ. Вчинивши так, відчинимо двері перед цілою низкою