Сосюр. Курс загальної лінґвістики
.pdf20 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ
наук: психологією, антропологією, нормативною гра матикою, філологією тощо, які ми чітко відрізняємо від мовознавства, але які, через методологічну по милку, можуть претендувати на мовну діяльність як на один із своїх об’єктів2.
На наш погляд, є лише один розв’язок усіх цих складних питань: треба від початку стати па ґрунт мови і вважати її за підставу (norme) для всіх інших проявів мовної діяльності. Справді, серед стількох двобічних явищ лише мова, здається, спро можна отримати незалежне визначення та становити надійну опору для думки.
То що ж таке мова? На нашу думку, поняття мови не збігається з поняттям мовної діяльності: мова — це лише певна її частина, щоправда, найважливіша. Вона є водночас і суспільним продуктом, і сукуп ністю необхідних умовностей, прийнятих у суспіль стві для забезпечення реалізації мовної здатності індивідами. В цілому мовна діяльність різноманітна й різнорідна. Тісно пов’язана з багатьма галузями, вона є водночас і фізичною, і фізіологічною, і пси хічною; крім того, вона належить до царини індиві дуального та царини суспільного. Її не можна відне сти цілком до жодної з категорій людського буття, адже невідомо, яким чином тоді всьому цьому можна надати єдності.
Мова ж, навпаки, являє собою цілісність “у собі” та становить початкову основу класифікації. Надаю чи їй чільного місця серед явищ мовної діяльності, ми тим самим запроваджуємо природну послідов ність у цю сукупність, що інакше не підлягає жодній класифікації.
Відносно такого принципу класифікації можна було б заперечити, твердячи, що здійснення мовної діяль ності ґрунтується на здатності, одержаній від при роди, тоді як мова — то щось набуте й умовне, щось
2Справді, у цих наук об’єкти значною мірою перетинаються (част ково — спільні), предмети ж — різні. — Прим, рсд
Вступ |
21 |
таке, що мало б залежати від природного інстинкту, замість мати перевагу над ним.
Ось що можна на це відповісти.
Передовсім ніяк не доведено, що мовна діяльність у тій формі, в якій вона проявляється, коли ми го воримо, є чимось цілком природним, що наш мовний апарат призначений для говоріння так само, як но ги — для ходіння. Однак у цьому питанні погляди лінгвістів значною мірою розходяться. Зокрема, на думку Витні, для якого мова є однією з суспільних інституцій поряд з усіма іншими, — ми використо вуємо голосовий апарат як знаряддя мовлення ціл ком випадково, лише з міркувань зручності: люди могли б з таким самим успіхом обрати жести, вико ристовуючи зорові образи замість слухових. Без сум ніву, ця теза надто категоргічна; мова — це не сус пільна інституція, в усьому подібна до інших (див. с. 96 і с. 98); більше того, Витні заходить досить далеко, твердячи, ніби наш вибір лише випадково зупинився на органах мовлення: якоюсь мірою цей вибір був накинутий природою. Але в основному пи танні американський лінгвіст, здається, має рацію: мова — це домовленість, і цілком байдуже, яка саме природа її умовно обраного знака. Отож питання про голосовий апарат другорядне у загальній проблемі мовної діяльності.
Ця думка може бути підкріплена через визна чення того, що ми розуміємо під членоподільною мовою (langage articulé). Латинською мовою articu* lus означає “член, складова частина, поділ послі довного ряду речей”; стосовно мовної діяльності членоподільність може означати або поділ звуково го ланцюжка на склади, або поділ ланцюжка зна чень на значущі одиниці; саме в цьому розумінні по-німецьки й кажуть gegliederte Sprache. Згідно з цим другим визначенням, ми можемо твердити, що природною для людини є не мовна діяльність як говоріння (langage parlé), а здатність творити мову, тобто систему диференційованих знаків, які відпо відають диференційованим поняттям.
22 |
Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ |
Брока відкрив3, що здатність говорити локалізована
в третій лобній звивині лівої півкулі головного мозку;
іна цей факт почали посилатися, аби інтерпретувати мовну діяльність як природне явище. Але ж відомо, що ця локалізація була встановлена відносно всього, що стосується мовної діяльності, включаючи письмо.
Виходячи з цього положення та спостережень різних форм афазії, які виникають внаслідок пошкодження цих центрів локалізації, здається, можна відзначити:
1)що різноманітні розлади усного мовлення у різний спосіб тісно пов’язані з розладами мовлення письмового;
2)що в усіх випадках афазії або аграфії ураженою
єне стільки здатність вимовляти ті чи інші звуки або писати ті чи інші мовні знаки, скільки здатність будь-яким чином викликати в пам’яті знаки впоряд
кованої мовної діяльності. Все це спонукає до при пущення, що над діяльністю різних органів існує за гальніша здатність, котра керує цими знаками і, очевидно, є власне лінгвістичною здатністю. У такий спосіб ми приходимо до того самого висновку, що й раніше.
На підтвердження того, що мова мас посідати го ловне місце у вивченні мовної діяльності, можна, на решті, висунути і той аргумент, що здатність арти кулювати слова — байдуже, природна чи ні — здій снюється лише за допомогою знаряддя, створеного та наданого певною спільнотою. Отже, немає нічого химерного у твердженні, що саме мова забезпечує єдність мовної діяльності.
о
Насправді відкриття належить Ернесту Обертену (Aubertin), який 1861 року зробив на засіданні Паризької антропологічної спілки доповідь на тему: “Про місцезнаходження мовленнєвої здатності” Поль Брока підтвердив цю тезу на своєму пацієнтові (M.Truhlâïové. Obrâzkovÿ slovnflc pro afatiky. — Praha, 1975. — S.5).
—Прим, ped.
Вступ |
23 |
§ 2. Місце мови серед явищ мовної діяльності
Аби знайти в сукупності явищ мовної діяльності сферу, що відповідає мові, слід розглянути індивіду альний акт, який дозволить унаявнити мовленнєвий зв’язок. Такий акт передбачає участь принаймні двох осіб: це той мінімум, який необхідний, щоб замкнути кільце мовленнєвого спілкування. Отже, візьмімо двох співрозмовників: А і Б:
Відправна точка кільцевого мовленнєвого зв’язку міститься в мозку одного з них, наприклад А, де явища свідомості, які ми назвемо “поняттями”, спо лучені з уявленнями про лінгвістичні знаки або з акустичними образами, що служать для їх виражен ня. Припустимо, що певне поняття викликає в мозку відповідний акустичний образ, — це цілком пси хічний феномен, за яким іде фізіологічний процес: мозок передає органам мовлення відповідний образу імпульс; потім звукові хвилі поширюються з уст А і досягають вуха Б — це суто фізичний процес. Далі кільце мовленнєвого зв’язку продовжується в Б у зворотному напрямку: від вуха до мозку — фізі ологічна передача акустичного образу; в мозку — психічний зв’язок цього образу з відповідним по няттям. Коли Б, у свою чергу, заговорить, цей новий мовленнєвий акт матиме той самий перебіг, що й перший, проходячи від мозку Б до мозку А через ті самі послідовні фази. Це можна зобразити так:
24 |
Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ |
|
|
Слухання (аудиція) |
Говоріння (фонація) |
Цей аналіз не претендує на повноту. Можна було б виділити ще суто акустичне відчуття, ототожнення цього відчуття з латентним акустичним образом, м’я зове відчуття на відміну від говоріння тощо. І хоча ми взяли до уваги лише елементи, які вважаємо за сут тєві, наша схема дозволяє відразу відокремити фізичні компоненти (звукові хвилі) від фізіологічних (говоріння та слухання) і психічних (словесні образи та поняття). При цьому вельми важливо зауважити, що словесний образ не збігається з самим звуком і що він так само психічний, як і пов’язане з ним поняття.
Зображений нами мовний акт можна поділити на такі частини:
а) зовнішня частина (звукові коливання, що йдуть від уст до вуха) та внутрішня, яка включає все інше; б) психічна та непсихічна частини, причому остан ня охоплює явища як фізіологічні, властиві мовним
органам, так і фізичні, зовнішні щодо людини; в) активна й пасивна частини: активним є все те,
що йде від асоціативного центру мовця до вух слу хача; а пасивним усе те, що йде від вух слухача до його асоціативного центру4.
Нарешті, всередині локалізованої в мозку психіч ної частини можна назвати екзекутивним усе те, що
4
Дані сучасної нейропсихології свідчать про активний хирактер також і цих процесів. — Яргш. ред.
Вступ |
25 |
активне (П —> О), і рецептивним — усе те, що пасивне
(0-*П ).
До цього слід додати асоціативно-координаційну здатність, яка проявляється, щойно ми починаємо розглядати мовні знаки у взаємозв’язку: саме ця здатність відіграє найважливішу роль в організації мови як системи (див. с. 156 і далі).
Проте аби правильно зрозуміти цю роль, треба вийти за межі індивідуального мовного акту, який становить лише зародок мовної діяльності, і перейти до розгляду мови як соціального явища.
Усі мовці, пов’язані мовним спілкуванням, немину че виробляють певне усереднення: всі вони відтво рюють, — хоча, звичайно, не цілком точно, а при близно, — одні й ті самі знаки, пов’язуючи їх з однаковими поняттями.
У чому ж причина такої суспільної “кристаліза ції”? Яка з частин мовного зв’язку до цього спри чиняється? Адже досить імовірно, що не всі вони беруть у ній однакову участь.
Фізичну частину можна одразу відкинути. Коли ми чуємо розмову незнайомою нам мовою, ми, що правда, сприймаємо звуки, однак через нерозуміння того, про що йдеться, залишаємося поза суспільним явищем.
Психічна частина лише частково бере участь у “кристалізації”: її екзекутивний бік взагалі непри четний до неї, адже виконання ніколи не буває ма совим: воно завжди індивідуальне, і цілковитим во лодарем тут є індивід; ми будемо називати це мов
ленням.
Формування у мовців майже однакових для всіх них психічних образів зумовлене їх здатністю до сприйняття та координації. Тож як треба уявляти собі цей суспільний продукт, аби мова постала відо кремленою від решти явищ? Коли б ми були у змозі охопити сукупність словесних образів, накопичених у всіх індивідів, ми б доторкнулися до того суспіль ного зв’язку, який і утворює мову. Мова — це скарб, відкладений практикою мовлення у мовців однієї
26 |
Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ |
спільноти, це граматична система, потенційно (вірту ально) наявна в кожному мозку, точніше, в мозках сукупності індивідів; адже мова неповна в кожному
зних, вона існує вповні лише в колективі. Відокремлюючи мову від мовлення, ми тим самим
відділяємо: 1) суспільне від індивідуального; 2) істот не від другорядного та більш чи менш випадкового.
Мова — це не діяльність мовця, це готовий про дукт, пасивно засвоєний індивідом; мова ніколи не передбачає попередньої рефлексії, а свідомо в ній здійснюється лише класифікаційна діяльність, про що йтиметься далі (с. 156 і далі).
Мовлення, навпаки, являє собою індивідуальний акт волі й розуму, де слід розрізняти: 1) комбінації, в яких мовець застосовує мовний код, аби висловити власну думку; 2) психофізичний механізм, який доз воляє йому унаявнити ці комбінації.
Слід наголосити, що ми тут визначаємо речі, а не слова; отже, встановленим нами відмінностям шко дить певна двозначність деяких термінів, які не ціл ком відповідають один одному в різних мовах. Так, наприклад, німецьке слово Sprache відповідає фран цузькому langue “мова” та langage “мовна діяльність”, німецьке слово Rede приблизно відповідає французь кому parole “мовлення”, але має ще спеціальне зна чення французького discours “виступ, промова”. Ла тинське sermo скоріше означає langage “мовна діяль ність” і parole “мовлення”, тоді як lingua означає lan gue “мова” і так далі. Немає жодного слова, яке б відповідало повністю хоча б одному з визначених ви ще понять; ось чому даремно визначати окремі слова. Погано, коли при визначенні речей виходять зі слів.
Підсумуємо характерні властивості мови.
1. Мова — це щось цілком визначене в різнорідній множині фактів мовної діяльності. Її можна локалі зувати в тому відрізку кільцевого мовленнєвого зв’яз ку, де слуховий образ асоціюється з певним понят тям. Вона становить суспільну сторону мовної діяль ності, зовнішню щодо індивіда, який сам по собі не може ані створити її, ані змінити. Мова існує лише внаслідок своєрідної давньої угоди, укладеної між
Вступ |
27 |
членами колективу. Проте аби зрозуміти, як вона працює, індивід мусить навчатися мови; дитина її засвоює лише поступово. Мова — це явище настільки особливе, що навіть позбавлена дару слова людина не втрачає її за умови, що розуміє почуті нею мовні знаки.
2. Мова, відмінна від мовлення, являє собою той предмет, який передбачає можливість його окремого вивчення. Ми не говоримо мертвими мовами, однак ми можемо добре засвоїти їхній мовний механізм. Наука про мову цілком може обійтися без інших елементів мовної діяльності, вона взагалі можлива лише за умови, що ці інші елементи не домішуються до її предмета.
3. У той час як мовна діяльність за своїм харак тером різнорідна, мова, як вона визначена тут, є од норідною: це знакова система, у якій суттєвим є ли ше поєднання змісту з акустичним образом, і ці обидві частини мовного знака однаково психічні.
4. Мова не менше від мовлення за своєю природою конкретна, і це вельми сприяє її дослідженню. Мовні знаки, хоча й психічні за своєю суттю, разом із тим не є абстракціями; закріплені згодою колективу асо ціації, сукупність яких і складає мову, є реальністю, локалізованою в мозку. Більше того, мовні знаки, сказати б, відчутні; на письмі їх можна зафіксувати в умовному зображенні, тоді як сфотографувати в усіх подробицях мовленнєві акти просто неможливо; фонація навіть найкоротшого слова потребує безлічі м’язових рухів, які надзвичайно важко розпізнати та зобразити. В мові ж, навпаки, існує лише акустичний образ, який можна передати певним зоровим обра зом. Адже, коли абстрагуватися від безлічі рухів, не обхідних для реалізації акустичного образу в мовленні, кожний акустичний образ виявиться, як ми побачимо згодом, лише сумою обмеженої кількості елементів або фонем, які, в свою чергу, можна зо бразити на письмі відповідною кількістю знаків. Саме завдяки такій можливості фіксувати явища мови словник і граматика можуть правити за її правдиве
28 |
Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ |
зображення; мова — це сховище акустичних образів,
аписьмо надає їм відчутної форми.
§3. Місце ліоеи серед явищ людського життя. Семіологія
Викладені в попередньому параграфі характерні риси мови ведуть до виявлення іншої, важливішої особливості. Мова, виділена в такий спосіб із сукуп ності явищ мовної діяльності, посідає, на відміну від останньої, особливе місце серед проявів людського життя.
Ми щойно переконалися, що мова — це суспільна інституція, яка, проте, за рядом ознак відрізняється від інших інституцій — політичних, юридичних тощо. Аби зрозуміти специфічну природу мови, слід залу чити ряд нових фактів.
Мова — це система знаків, які виражають поняття, а отже, її можна порівняти з письмом, з абеткою для глухонімих, з символічними обрядами, з форма ми ввічливості, з військовими сигналами тощо. Вона лише найважливіша поміж усіх цих систем.
Отож можна уявити собі науку, що вивчає життя знаків у житті суспільства; ця наука становила б частину соціальної психології, а отже, і загальної психології; назвімо її семіологієюь (від грецького sc- теіоп “знак”). Вона має відкрити нам, чим саме є знаки та які закони керують ними. Оскільки цієї науки ще не існує, не можна сказати, якою їй бути; але вона має право на існування, і місце її визначено наперед. Мовознавство — лише частина цієї за гальної науки, а закони, які відкриє семіологія, бу дуть застосовні й до мовознавства, — таким чином, воно опиниться у складі чітко визначеної галузі в системі явищ людського життя.
5
Слід уникати змішування семіології з семантикою, яка вивчає зміну значень і щодо якої Ф. де Сосюр не залишив методичного викладу, але основний принцип якої сформульовані) ми с. 97. —
Прим. вид.
Вступ |
29 |
Точно визначити місце семіології має психолог6; завдання ж лінгвіста — з’ясувати, що саме прита манне мові як особливій системі в сукупності явищ семіології. Це питання буде розглянуте далі, а тут зазначимо лише одне: якщо нам уперше вдалося визначити місце мовознавства серед інших наук, то це лише тому, що ми пов’язали його з семіологією.
Чому ж семіологія, що має, як і кожна інша наука, свій власний предмет, досі не визнана як самостійна дисципліна? Тому що ми обертаємося в хибному колі: з одного боку, мова найбільш придатна для розумін ня природи семіологічної проблеми; з іншого боку, для належної постановки цієї проблеми слід би вивчати мову “в собі” (en elle-mêm e); тим часом до тепер її намагаються розглядати переважно в за лежності від чогось іншого та зі сторонніх щодо неї поглядів.
Передусім існують поверхові уявлення широкої публіки, яка вбачає в мові лише номенклатуру (див. с. 86), а це унеможливлює будь-яке дослідження справжньої природи мови.
Відомий інший погляд — психологів, які вивчають механізм знака в індивіда: це найлегший метод, од нак він не виходить за межі індивідуального мовного акту й не сягає мовного знака, суспільного за своєю природою.
Окрім того, навіть побачивши, що знак слід трак тувати як суспільне явище, звичайно звертаються лише до тих рис мови, що пов’язують її з іншими суспільними інституціями, більше чи менше залеж ними від нашої волі, — а отже, проминають ціль, бо залишають поза увагою риси, властиві тільки семіологічним системам у цілому або, зокрема, мові. Адже до певної міри знак завжди уникає як інди відуальної, так і суспільної волі: в цьому й вияв ляється головна його риса, хоча на перший погляд вона найменш помітна.
6Пор.: Adrien Naville, Nouvelle classification des sciences, 2e éd., p. 104. — Прим. вгид.