Сосюр. Курс загальної лінґвістики

§ 3. Системи письма

Існує дві системи письма:

1.Ідеографічна система, де слово зображується од­ ним знаком, стороннім щодо звуків, з яких воно складається. Цей знак у цілому відповідає слову і тим самим, опосередковано, ідеї, яку воно виражає. Класичний приклад такої системи — китайська пи­ семність.

2.Система, яку звичайно називають “фонетичною”,

прагне відтворити ланцюжок звуків, що становлять слово. Фонетичні системи можуть бути або складовими (силабічними), або буквеними, тобто такими, що ґрун­ туються на далі неподільних елементах мовлення.

При цьому ідеографічні системи легко переходять у системи змішаного типу: деякі ідеограми, втратив­ ши своє первісне значення, стають зображеннями ізольованих звуків.

Ми вже говорили про те, що написане слово прагне замінити в нашій свідомості усне слово: це є слуш­ ним стосовно обох систем письма, але в першій із них ця тенденція сильніша. Для китайця ідеограма та усне слово однаковою мірою суть знаки поняття; для нього письмо — це друга мова, і в розмові, коли два слова вимовляються однаково, він часом мусить вдаватися до написаного слова, аби пояснити свою думку. Але завдяки тому, що ця заміна може бути абсолютною, вона не дає тих прикрих наслідків, які наявні у нашій писемності: китайські слова різних діалектів, які відповідають одному поняттю, однаково добре поєднуються з тим самим графічним знаком.

Ми обмежимося тут розглядом фонетичних систем, зокрема тієї, що використовується дотепер і має своїм прототипом грецький алфавіт.

У час, коли такого роду алфавіт лише встанов­ люється, він досить раціонально відображає стан мо­ ви (якщо тільки не йдеться про алфавіт запозичений, де вже є непослідовності). З логічного погляду грець­ кий алфавіт бездоганний, як ми побачимо далі (с. 55). Проте узгодженість між написанням і вимовою три­ ває недовго. Чому? Власне, це ми й маємо тепер розглянути.

§4. Причини розбіжностей між написанням та вимовою

Ці причини численні; наведемо найважливіші з них. Передусім мова розвивається без упину, тоді як письмо схильне до нерухомості. Внаслідок цього на­ писання кінець кінцем перестає відповідати тому, що воно має зображати. Графічне позначення, відповідне для певного часу, сторіччям пізніше стає абсурдним. Якийсь час графічний знак ще змінюють, підганяючи під вимову, але згодом від цього відмовляються. Так

сталося у французькій мові з оі.

Отже, до XIII сторіччя ще брали до уваги зміни вимови: кожному періоду в історії мови відповідав певний етап розвитку орфографії. Але від XIV сто­ річчя письмо унерухомлюється, в той час як мова продовжує свій розвиток: відтоді й починає зростати розбіжність між вимовою та орфографією. В міру збільшення кількості невідповідних написань це впливало на саму систему письма: графічна сполука оі стала відповідником звучання, яке не має нічого спільного з її елементами.

Приклади можна було б множити до безмежності. Отож, чому записують як mais і fait те, що ми ви­

мовляємо як те і /є? Чому с у французькій мові часто є відповідником звука s? Тому що ми зберегли написання, які не мають більше розумних підстав. Ця причина діє у всі часи; так, на наших очах фран­ цузьке пом’якшене І переходить у йот: ми вимов­ ляємо evzje, muje, як essuyer “витирати”, nettoyer

“чистити”, а писати продовжуємо éveiller “будити”, mouiller “мочити”.

42 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

Друга причина розбіжностей між письмом і вимо­ вою полягає ось у чому. Коли один народ запозичує в іншого алфавіт, часто буває, що засоби запозиченої графічної системи виявляються погано пристосова­ ними до нової функції, тоді доводиться вдаватися до рятівних заходів: наприклад, використовувати дві лі­ тери як відповідник одного звука. Те ж саме сталося з j) (фрикативний зубний глухий) у Германських мо­ вах: його почали позначати через th, тому що ла­ тинський алфавіт не мав жодного знака, який би міг передати цей звук. Меровінзький король Хільперік спробував додати до латинських літер особливий знак для цього звука, але йому це не вдалося: у вжитку лишилося th. Середньовічна англійська мова мала е закрите (наприклад, у слові sed “сім’я”) та е відкрите (наприклад, led “вести”); за браком в алфа­ віті відповідних знаків для цих двох звуків вирішили писати seed та lead. У французькій мові для передачі шиплячого J вдалися до подвійного знака ch і т. д.,

і т. д.

Існують ще міркування етимологічного характеру: в деякі періоди, наприклад за доби Відродження, во­ ни відігравали провідну роль. При цьому нерідко орфографія зазнавала впливу хибної етимології: так, наприклад, запровадили літеру d до французького слова poids “вага”, думаючи, що воно походить від латинського pondus “вага”, тоді як насправді воно бере початок від латинського pensum “зваження”. Але головне не те, правильно чи ні застосовано прин­ цип етимологічного письма, — хибний сам принцип.

Інколи причин може не бути зовсім; деякі примхи письма не виправдовуються навіть етимологічно. Чо­ му, наприклад, по-німецькому пишуть thun замість tun “робити”? Стверджують, що h передає придихо­ вий характер приголосного; однак у цьому випадку його треба було б запровадити всюди, де має місце таке придихання. Проте численні слова так ніколи його і не отримали (Tugend “цнота”, Tisch “стіл” то­ що).

у нас забагато часу. Однією з найбільш прикрих не­ послідовностей є численність графічних позначень одного звука. Так, для передачі звука і французька мова має написання j , g, де (joli, geler, geai); для звука z — літери z та s, для звука s — написання s, c, ç, t {nation), ss (chasser), sc (acquiescer), sç (ac­ quiesçant), x (dix); для звука k — написання c, qu, k, ch, cc, cqu (acquérir). І навпаки, одне графічне позначення може мати декілька відповідностей: так, наприклад, t може зображати звук t або s, a g пе­

редає звуки g та z тощо.

Згадаймо ще про “опосередковане написання”. Хо­ ча у вимові німецьких слів Zettel “листок”, Teller “та­ рілка” тощо немає подвійних приголосних, тут пи­ шуть tt і II з єдиною метою — вказати, що попередня голосна коротка й відкрита. З таких же помилкових міркувань англійці додають у кінці слова німе е, аби подовжити звучання попередньої голосної: порівняй­ те made (вимовляється meid) “зробив” та mad (ви­

мовляється mæd) “божевільний”. Це е створює при зоровому сприйнятті враження другого складу, — але ж насправді ці слова односкладові.

Такі нераціональні написання ще чомусь відпові­ дають у мові, але існують і такі, що не мають жод­ ного сенсу. Сучасна французька не має подвійних приголосних, за винятком старих форм майбутнього часу: mourrai “вмру”, courrai “побіжу”; а однак французька орфографія рясніє безпідставними по­ двоєннями приголосних (bourru, sottise, souffrir тощо).

Буває, що орфографія, не встановившись остаточ­ но, вагається в пошуках правил. Звідси беруть свій початок ті мінливі написання, які свідчать про зроб­ лені в різні часи проби щоразу інакше зображати певні звуки. Так, у староверхньонімецьких словах егtha, erdha, erda або thrï, dhn, dn знаки th, dh, d

передають один і той самий звуковий елемент, але який? Дізнатися про це через письмо неможливо.

44 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

Звідси випливає те ускладнення, що за наявності двох написань для однієї форми не завжди можна визначити, чи справді йдеться про дві різні вимови. Письмові пам’ятки двох сусідніх діалектів зобража­ ють одне й т е саме слово по-різному: одні як asea, інші як ascha; якщо це однакові звуки, то перед нами неусталена орфографія. В іншому разі різниця ма­ тиме фонологічний та діалектний характер, як у грецьких формах paizö, paizdô, paiddö, або йтиметься просто про дві послідовні епохи: в англійських пам’ят­ ках зустрічаємо спочатку hwat, hweel тощо, згодом з’являються ivhat, wheel і т.п. То з чим же ми маємо справу — зі зміною в орфографії чи в фонетиці?

Очевидний висновок зі сказаного — письмо при­ ховує мову від наших очей: перед нами не вдягання, а травестія. Ц е дуже добре показано через написання французького слова oiseau “птах”, де жодний із зву­ ків (wazo) не відповідає своєму графічному симво­ лу — від мовного образу нема й залишку.

Другий висновок полягає в тому, що чим гірше письмо зображає те, що має зображати, тим сильні­ ша тенденція брати за основу саме його; граматисти вперто намагаються привернути увагу до письмової форми мовлення. Психологічно це поясниме, але за своїми наслідками — невтішне. Часте вживання та­ ких слів, як “вимовляти” та “вимова”, санкціонує цю хибну думку і перекручує закономірний та реальний зв’язок між гтисьмом та мовою. Коли говорять, що треба вимовляти літеру так або інакше, то зорове зображення сприймають за зразок. Для того щоб оі вимовлялося як wa, треба спочатку, аби воно існу­ вало саме по собі. Насправді ж це wa зображається на письмі як оі. Аби пояснити цю дивну річ, додають, що в даному випадку йдеться про виняток у вимові о та і, — це знову хибний вираз, тому що тим самим визнається залежність мови від письма. Створюється враження, що ми порушуємо якісь приписи орфо­ графії, — немовби нормою є письмова форма.

Ці фікції виявляються навіть у граматичних пра­ вилах, наприклад у правилі про h у французькій мові. У нас є слова з початковими голосними без

придихання, які, однак, отримали h на згадку про їхню латинську форму; так, наприклад, пишуть homme з h (раніше писали оте) через те, що в ла­ тинській мові було homo “людина”. Однак у фран­ цузькій мові існують інші слова німецького по­ ходження, де h справді вимовлялося: hache “сокира”, hareng “оселедець”, honte “сором” тощо. Поки почат­ кове h не занепало, такі слова поводили себе так, ніби мали початковий приголосний; раніше говорили

deux haches, як d0’aj, le hareng як їз’ага, тоді як, згідно з правилом сполучення у мовленні двох слів, друге з яких починається з голосної, deux hommes

та Vomme вимовлялися як d0zom та Іот. У той пе­ ріод правило “Перед придиховим h злиття та елізія не відбуваються” мало реальну підставу. Але нині ця формула втратила сенс; придихове h на початку слів більше не існує, якщо тільки не називати придиханням те, що не є звуком, але перед чим не відбувається ні злиття, ні елізії. Отже, перед нами хибне коло, a h — лише фіктивне явище, породжене письмом.

Вимова слова фіксується не його орфографією, а його історією. В кожний даний момент його форма відображає певний етап розвитку, який вона змуше­ на пройти і яке регулюється точними законами. Кож­ ний період розвитку може визначатися попереднім. Єдине, що треба брати до уваги, — але про що най­ частіше забувають, — це походження слова, його етимологію.

Назва міста Auch у фонетичній транскрипції — о[ Це єдиний випадок у французькій орфографії, де ch наприкінці слова зображає f. Це не пояснення, якщо казати: кінцеве ch вимовляється як J лише в цьому слові. Єдине питання полягає в тому, аби з’ясувати, яким чином латинське Auscii змогло перейти в oj; орфографія тут ні до чого.

Як треба вимовляти gageure “застава”: з œ чи у? Одні відповідають: gazœ:r, тому що heure “година” вимовляється ое:г. Інші кажуть: ні, gazy:r, бо де від­ повідає і — як у слові geôle “в’язниця”. Марна су­

46 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

перечка! Це питання суто етимологічного характеру: gageure було утворене від gager “заставляти”, як tournure “зворот” — від tourner “обертати”: вони на­ лежать до одного словотворного типу; отже, правиль­ ним буде лише даіу:г, вимова даісет спричинена ви­ ключно двозначністю написання.

Але тиранія літери сягає далі: підпорядковуючи собі масу мовців, вона впливає на мову і змінює її. Це має місце лише у високорозвинених, літературно опрацьованих мовах, де письмовий документ відіграє значну роль. І тоді зоровий образ часом зумовлює помилкову вимову. Тут ідеться про справжній пато­ логічний факт, і такі факти у французькій не рід­ кість. Наприклад, прізвище Lefèvre (від лат. faber) мало два написання — одне народне і просте — Lefèvre, інше — вчене й етимологічне — Lefèbvre. Через плутанину v і и у давньому письмі Lefèbvre було прочитане як Lefèbure — з Ь, якого насправді ніколи не було в цьому слові, та и, що виникло з непорозуміння. І що ж — тепер ця форма справді вимовляється так.

Цілком імовірно, що такі деформації ставатимуть дедалі частішими і що зайві літери вимовлятимуться дедалі більше. У Парижі вже кажуть sept femmes, вимовляючи літеру t Дармстетер передбачає день, коли вимовлятимуться навіть обидві останні літери слова vingt, справжньої орфографічної потвори.

Ці звукові деформації, звичайно, теж стосуються мови, лише вони не зумовлені її природним функ­ ціонуванням, а викликані позамовним чинником. Лін­ гвістика має їх також досліджувати — але в окре­ мому розділі: це випадки тератологічні.

Розділ VII

ФОНОЛОГІЯ

§ 1. Визначення фонології1

Намагаючись подумки відірватися від написання та позбавляючи себе його чуттєвого образу, ми ри­ зикуємо опинитися перед аморфною масою, з якою невідомо що робити. Це все одно, що забрати у но­ вачка у плаванні його корковий пояс.

Потрібно негайно замінити штучне природним; од­ нак це неможливо доти, доки ми не вивчимо як слід звуки мови; адже, відірвавшись від своїх графічних позначень, звуки постають як щось невиразне, тож знову виникає спокуса віддати перевагу, нехай і об­ лудній, опорі письма. Тому перші лінгвісти, яким ні­ чого не було відомо про фізіологію артикульованих звуків, щораз опинялися на слизькому; відступитися від літери означало для них втратити ґрунт під но­ гами; тоді як для нас — це перший крок до істини, бо необхідну підтримку ми знаходимо саме у вивчен­ ні звуків. Сучасні нам лінґвісти нарешті це зрозумі­ ли; розбудовуючи дослідження, початі іншими (фізі­ ологами, теоретиками співу тощо), вони збагатили лінґвістику допоміжною наукою, що поклала край її залежності від графічного слова.

Фізіологію звуків (нім. Laut — або Sprachphysioloдіе) часто називають фонетикою (нім. Phonetik, анґл. phonetics). Цей термін видається нам непридатним; ми замінюємо його терміном фонологія, оскільки фо­ нетика була і повинна залишатися наукою про роз­ виток звуків. Неприпустимо змішувати під однією назвою дві абсолютно різні дисципліни. Фонетика — це історична наука; вона аналізує події, перетворен­ ня і рухається в часі2. Фонологія ж перебуває поза

1 Авторські визначення фонології та фонетики відмінні від сучас­ них. — Прим, ред.

о Сучасний термін — історична фонетика. — Прим. ред.

того, слід чітко розрізняти експлозивні та імплозивні звуки, про що буде сказано далі (див. с. 68).

Чи варто заміняти звичайну орфографію фоноло­ гічним алфавітом? Цього цікавого питання ми може­ мо торкнутися лише побіжно; на нашу думку, фо­ нологічне письмо повинне обслуговувати самих лише лінгвістів. Насамперед, хіба можна змусити англійців, німців, французів та інших прийняти уніфіковану систему? Крім того, алфавіт, застосовний до всіх мов, ризикував би рясніти діакритичними знаками. Не ка­ жучи вже про безнадійно складний вигляд хоча б однієї сторінки такого тексту, цілком очевидно, що, дбаючи про точність, це письмо заплутувало б усе, що має висвітлювати, і збивало б читача з пантелику. Ці незручності не були б відшкодовані достатніми перевагами. Тому поза межами науки фонологічна точність не вельми бажана.

Існує ще питання про способи читання. Річ у тім, що ми читаємо двома способами: нове або не відоме нам слово ми читаємо по літерах, а слово звичайне і знайоме охоплюється оком відразу, незалежно від того, які букви його складають; образ цього слова набуває для нас ідеографічної значущості. Тут тра­ диційна орфографія цілком може боронити свої пра­ ва: корисно розрізняти tant “стільки” і temps “час”; est “є” та ait “мав би”; du (артикль) та dû “повинний”; il devait “він мусив” та ils devaient “вони мусили” тощо. Побажаймо тільки одного — аби загальновжи­ вана орфографія звільнилася від найгірших недолад­ ностей; якщо фонологічний алфавіт і може придатися у викладанні іноземних мов, це не означає, що його треба робити загальнообов’язковим.

§ 3. Критика свідчень письмових джерел

Отож помилково вважати, що, визнавши облуд­ ність письма, треба насамперед реформувати орфо­ графію. Справжня послуга фонології полягає в тому, що вона надає нам можливості вжити запобіжних заходів щодо письмової форми, через яку ми зму­ шені проникнути до мови. Дані, отримувані з пись­