2. Проблема етногенезу в сучасній науці.

Проблема походження слов”ян є предметом жвавих дискусій, що точаться навколо питань території, де відбувався процес формування слов'янського народу і слов'янської мови, часу, коли слов'янство вперше виступило на історичній арені як етнічна спільність. Є кілька концепцій, з яких найпоширеніша така: витоки нашої слов'янської історії сягають щонайменше II тис. до н. е. У цей час з масиву племен, що становили індоєвропейську мовно-культурну єдність, почала виділятися, поряд з іншими групами (германською, кельто-ІллІрійською, індоіранською та ін.), й слов'янська група племен з притаманними їй мовними, етнографічними і культурними особливостями.

Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової правобережної України не було змін етнічного складу населення (правобережної його більшості) щонайменше з XIII—XII ст. до н. е. до перших століть нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населення — венеди. Венеди залишилися основним населенням і в пізніші часи, до середини І тис. н. е., коли поруч з ними з'явилися анти і склавши — дві групи слов'янського населення, які на той час виділялися з венедів.

Загальнослов'янську назву венедів дослідники вважають характерною для ранньої доби слов'янської спільності, тобто до часу розмежування слов'ян на західних, південних І східних (венедів, склавінів та антів), що відбулося в IV—VI ст. За змістом термін «венеди» пов'язують із слов'янським «вящий» — найбільший.

З IV ст. народи, які жили на землях між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря, були відомі як анти. Назва антів донині не з'ясована: можливо, це одне племя, що утворило об'єднання і дало назву цілому народові.

Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву слов'яни. Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропейській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

У VII ст. східні слов”яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Радянські вчені обстоюють думку, що східні слов”яни (чи їх предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, содяться на думці, що східні слов”яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. До інших східно-слов”янських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході,. уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Аналіз наявних наукових даних дає підстави стверджувати, що слов'яни сформувались як спільнота в результаті процесу злиття праслов'янських племен, які використовували давньослов'янську мову, з іншими етнічними спільнотами, що в ті часи населяли (або опинилися там в результаті міграції) Центрально-Східну Європу. Так, південні слов'яни сформувалися після слов'янізації фракійців, іллірійців та іншого населення Балкан. Саме цим, певною мірою, можна пояснити той факт, що за всієї подібності мов і тотожності багатьох елементів культури, в усьому іншому між різними слов'янськими народами існують суттєві відмінності, зокрема за антропологічними ознаками. Це стосується як східних, так і південних, і західних слов'ян, проте відмінності такого роду є характерними також для окремих груп тих чи інших європейських народів.

Досить суттєві відмінності виявляються й у сфері матеріальної культури, оскільки етнічні спільноти, що ввійшли як складова частина до тих чи інших слов'янських племен, перебували на різних стадіях культурного розвитку. В царині духовної культури, скажімо в музиці, співі, танцях тощо, істотні розбіжності спостерігаються навіть у споріднених народів.

Імовірно, в глибоку давнину слов'янські племена розмовляли загальнозрозумілою давньослов'янською мовою (попередницею сучасних слов'янських мов), однак ареал її вживання був обмежений певною територією.

Незначною була й територія розселення давніх слов'ян. Зважаючи на те, що писемні повідомлення про них до початку нової ери майже зовсім відсутні або надзвичайно фрагментарні (здебільшого вони надходили з районів Північного Причорномор'я), до територій імовірного розселення праслов'ян слід включати певну частину території сучасної України, насамперед Північно-Західну Волинь. Характерно, що перші згадки про венедів (імовірних пращурів слов'ян) з'явилися у римлян тільки після того, як вони внаслідок своєї експансії досягли Паннонії, Середнього Дунаю та Норику (сучасні Австрія та Угорщина). До того ж ці свідчення були вкрай розпливчастими й неточними.