13. Композиція художнього твору.

КОМПОЗИЦІЯ — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата..

Композиція (з латин. — складання, створення) — це будова художнього твору, розташування й співвідношення всіх його компонентів: сюжетних, позасюжетних елементів, висловлювань героїв твору тощо.

Найпоширеніші види: лінійна — події зображаються в хронологічній послідовності; ретроспективна — події, що відбулися раніше, зображаються пізніше; паралельна — дві події, що відбулися одночасно, зображаються як послідовні; монтаж — кілька подій, що відбуваються одночасно, зображуються по черзі.

Композиція може бути: 1. замкнута, тобто вписуватись в певну форму і повністю підпорядкована їй; 2. відкрита, тобто композиція припускає уявне продовження в просторі за межами твору.

Характерною ознакою композиційної побудови є структурність, складність внутрішньої будови твору. Композиційна побудова відрізняє наявність частин, пов'язаних один з одним системою відносин. Це складне ціле складається з нерівноцінних за змістом та значенням частин. У ньому завжди можна виділити головне і другорядне, центр і периферію. Навіть в орнаментальних композиціях за відсутності організаційного центру композиції можна виділити головний мотив і супроводжуючі його підлеглі мотиви. Співпідпорядкованість частин — так можна визначити цю ознаку.

Найважливіша ознака композиції — це єдність і цілісність твору. У закінченої композиції все взаємопов'язане і все підпорядковано єдиній меті — ідеї, художньому задуму. Ця зв'язаність виявляється і в сюжетно-образному рішенні твору, і в гармонійній впорядкованості його форми. В єдності змісту і форми.

14. ХУДОЖНЯ ДЕТАЛЬ — засіб словесного мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція. Через деталь значною мірою виявляється спосіб художнього мислення митця, його здатність вихопити з-поміж безлічі речей чи явищ таке, що у сконцентрованому, спресованому вигляді економно і з великою експресивністю дає змогу виразити авторську ідею твору. Х.д. з'являється часто внаслідок інтуїтивного імпульсу, як осяяння, навколо неї нерідко "організовується" уся будова твору.

В одних випадках Х.д. може набирати характеру символу, в інших — бути деталлю-штрихом. У тексті цей спосіб мислення матеріалізується в речових, портретних, пейзажних, інтер'єрних деталях.

Х.д. може надавати особливого забарвлення мовленню персонажа тощо. Х.д. буває як наскрізною (повторюваною) у творі, так і одномоментною, але в кожному разі вона має в собі прихований сенс, підтекст, може викликати широкий спектр асоціацій, здатна замінити собою розлогий опис, авторську характеристику, міркування, цілий епізод тощо. (Наприклад, в оповіданні М.Коцюбинського "Маленький грішник" можна виділити речову Х.д. — "козик" — ніж, на придбання якого витратив Дмитрик гроші, що їх дала йому хвора мама на хліб. Цей козик міг би загубитися у тексті серед назв інших речей, коли б автор не поклав його на лікарняний столик поряд із ліжком, на якому лежить фізично й морально травмований восьмилітній Дмитрию. У заключному епізоді оцей "козик" на столику серед пляшечок з ліками нагадує хлопчикові про його вину (мати померла, поки він бігав, розважався на вулиці, ночував у чужих людей). Саме у цій речовій деталі сконцентровано "гріх", провину, муки сумління, саме тому й назва оповідання — "Маленький грішник". "Козик" з'являвся у тексті декілька разів, але без появи його на столику він не піднявся б до рівня Х.д., що конденсує у цьому випадку трагізм ситуації.)

У структурі твору Х.д. — то прикметний мікрообраз, що може вирізнятися через свою значимість, вагу і шляхом авторського акценту на ньому.

( Орган («То дарма, що з органу,немов з обійстя,

Повели його славу у ніч конокради») протягом твору стає деталлю, досягаючи свого апогею в останній строфі «я шукаю в ефірі органний глагол», концентруючи в собі велич митця, його вічний зв'язок з мистецтвом)

15. ХУДОЖНІЙ МОТИВ – це образ, який повторюється в декількох творах одного або багатьох авторів чи навіть цілого художнього напряму (мотив осінньої туги в ліриці Б. Лепкого). Це формально-змістова одиниця твору (або творів), що є складником фабули і рушієм сюжету, засобом розкриття художнього образу і втілення ідейно-естетичного задуму митця. Мотив виявляє діалектику форми та змісту твору, забезпечує органічний зв’язок між ними.

Лейтмотив (нім. Leitmotiv — букв.: чільний, провідний мотив) — конкретний образ, головна тема чи ідея, визначальна інтонація, що пронизує твір або творчість митця, ненастанно згадувана художня деталь, ключова для розкриття задуму митця.

Мотив як семантична одиниця тісно пов’язаний з тематикою літературного твору, однак тема – набагато ширше поняття, а мотиви фактично реалізують тему через певні складові. Порівняно з темою, що є відносно постійною величиною, мотив є надзвичайно гнучкою в художньому смислі категорією, адже він здатен видозмінюватися, трансформуватись, поєднуватися з іншими мотивами твору. Мотив визначає сюжетні колізії, динамізує їх, зумовлює розвиток подій. Разом з тим мотив організовує не тільки сюжет, а й усю структуру художнього твору, поряд з іншими компонентами бере участь у створенні цілісної картини художнього світу. Тому, крім сюжетотвірної, мотив виконує структуротвірну функцію в художньому творі.

Мотив є також важливою складовою структури стилю. Через мотивну організацію творів виявляється стиль митця, традиції й новаторство художника, діалектика загального та індивідуального в його стилі. Мотив (або комплекс мотивів) нерідко стає стильовою домінантою творчості митця або навіть загального стилю епохи, напряму, течії.

В основу типології мотивів покладені такі параметри, як семантика (філософські, соціально-історичні, екзистенціальні та ін.), походження (фольклорні, міфологічні, літературні та ін.), засоби втілення (мотиви-ситуації, мотиви-дії, мотиви-образи, мотиви-символи, мотиви-мовлення, мотиви-кольори та ін.), традиція (традиційні та нетрадиційні), ступінь повторюваності (мотиви і лейтмотиви), зв’язок із загальними напрямами, течіями, стилями (класицистичні, барокові, романтичні, імпресіоністичні, символістські, сюрреалістичні та ін.).

При цьому варто враховувати й те, що мотиви здебільшого не існують у „чистому” вигляді, вони можуть перехрещуватися, видозмінюватись, накладатися, поєднуватись, даючи нові мотивні утворення.

(Лейтмотивом поезії є незнищенність, вічність мистецтва; Мотиви: самотності митця, його відреченості в ім’я вічного)

16.