42. Ліро-епічні жанри.

Ліро-епічний жанр (вигляд) літературно-художнього твору поєднуючі ознаки епосуілірики; сюжетне оповідання про події з'єднується в них з емоційно-медитативними висловами оповідача, що створюють образ ліричного «я». Зв'язок два початків може виступати як єдність теми (революція — тема інтимних виявлень і епічного оповідання в «Добре!» Ст Ст Маяковського), як психологічне мотивування (ліричний коментар в «За далечінню — далечінь» А. Т. Твардовського), як елемент художньої концепції (лірична тема в «Євгенії Онегине» А. С. Пушкина вносить віяння духовної свободи до внутрішньої атмосфери романа, де герої — «невільники» честі, пристрасті, долі). Композиційно це з'єднання часто оформляється у вигляді ліричних відступів. Проміжні між лірикою і епосом художньої освіти мали місце в античній, середньовічній, классицистічеськой літературах (ода, сатира, балада). Розквіт Л.-э. же. відбувається в літературі сентименталізму і романтизму, коли зростає інтерес до особи розповідача («Сентиментальна подорож» Л. Стерна) і скидаються жанрово-родові канони (зразок — «Люцинда» Ф. Шлегеля). Найбільш характерним для Л.-э. же. у 19—20 вв.(століття) є жанр поеми. По відношенню до прозаїчних творів Л.-э. же. частіше уживається термін «лірична проза»; остання широко представлена сучасними автобіографічними творами, есе, нарисами, путніми щоденниками (А. Сент-Екзюпері, А. Камю, І. Бобровський, М. М. Прішвін, До. Р. Паустовський).

Бала́да (фр.ballade, відпрованс.ballar — танцювати) —жанрліро-епічноїпоезіїфантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру здраматичнимсюжетом. Первісно — танцювально хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією.

Балада зазнала посутніх змін від початків свого існування (12-13ст.), коли вживалася як любовнапіснядотанцю(вперше ввів Пон Шаптен), поширювалася уПровансі. Невдовзі вІталії, зокрема в доробкуДанте Аліґ'єрі, під впливомканцонивтратила свій таночнийрефрен. Уфранцузькій поезії14 століттябалада набула канонічних ознак, мала постійні тристрофи, сталу схемуримування(аб аб бв бв), обов'язковий рефрен та звертання до певної особи; зазнала розквіту в творчостіФ. Війона(1431–1463).

Балади бувають: Історичні; Міфологічні; Ліричні; Трагедійні; Розбійницькі; Сімейно-побутові.

Ду́ма — ліро-епічнітвориукраїнськоїусної словесностіпро події з життякозаківXVI—XVIIІстоліть. Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Билина (стари́ни) — російська народна епічна пісня про богатирів та їх подвиги. Народні речитативно-мелодійні епічні пісні соціально-побутового змісту, героїко-патріотичного характеру. Билинні тексти прийнято поділяти на два типи: 1) вій­ськові, власне героїчні (билини про Іллю Муромця, Добри-ню Нікітича, Альошу Поповича); 2) соціально-побутові, в яких, проте, завжди наявний і героїчний елемент («Воль-га і Микула», «Дюк Степанович», билини про Садка). Окрім цього, усі билини діляться на два цикли — київський та новгородський (залежно від того, з якими центрами давньої Русі співвідносяться описувані в них події).

Билинні наспіви дуже подібні до плавної, співучої народної мови. Основа їх музичної побудови — короткі поспівки, що повторюються багато разів. Билини виконували спокійно й наспівно один або кілька співців у супроводі гуслів або інших інструментів. Билини беруть початок в епосі стародавньої Русі. Богатирі билинного епосу — Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович, Садко та інші. Термін «билина» у 30-40-х роках XIX століття ввів російський фольклорист Іван Сахаров. Він запозичив його зі «Слова о полку Ігоревім». Слово походить від рос. Быль Найвідоміші оповідачі билин: Трофим Рябінін, Марія Кривополєнова, Василь Щегольонок, Марфа Крюкова. В українському і білоруському фольклорі билинні сюжети зустрічаються в казках і легендах.

Ба́йка — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту. Байка має здавна сформовану (ще від прозових «притч» легендарного давньогрецького байкаря Езопа — 6 ст. до н. е.) структуру, традиційне коло образів, мотивів, сюжетів. Езопівською мовою інколи називають підтекст художнього твору. Байка — це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше — схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки. Відомими авторами байок є Езоп, Барбіус, Федр, Флавій Авіан, Жан Лафонтен, Іван Крилов. Крім античних джерел, байка зазнала впливу індійської «Панчататри» («П'ять книг», 3 століття до н. е.).

Буколіка — жанр античної поезії, в якому мовилося про вільне, безтурботне, щасливе життя на селі.

Започаткований в Елладі (Феокрит, III ст. до н. е.), він розвинувся у творчості Мосха (II ст. до н. е.), Вергілія (І. ст. до н. е.) та ін., у романі Лонга «Дафніс і Хлоя». За основу буколік правили народні пісні сицилійських пастухів на честь Діоніса. Цей жанр був відроджений в добу Ренесансу (Т. Тассо, Саннадзаро та ін.). Відлуння буколічних мотивів спостерігаються і в українській поезії XVIII ст., зокрема у творчості Григорія Сковороди («О селянський милий, любий мій покою…»). Буколіка має різновиди: пастораль; еклога; ідилія тощо, наявні у доробку багатьох ліриків.

Співомо́вка — короткий гумористичний вірш, часто побудований на якомусь народному анекдоті, дотепі, приказці чи казковому мотиві. Жанрові риси співомовки вже наявні в «байках і прибаютках» Левка Боровиковського та Євгена Гребінки. Але найбільш виявився в цьому жанрі талант Степана Руданського, який у 1851—1860 роках створив три рукописні збірки «Співомовок». Цикл «Нових співомовок» написав Іван Франко. Співомовкою можна назвати й гумористичний вірш Володимира Самійленка «Божий приклад». 1986 року видавництво «Радянський письменник» у серії «Бібліотека поета» видало збірник «Українська співомовка», до якого увійшли твори 51 автора.

Поема (від грец. ποίημα — твір) — ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери. Назва «поема» загальна, у літературознавстві частіше мовиться про конкретний жанровий різновид поеми: ліро-епічну, ліричну, епічну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну і т.п. Виникла поема на основі давніх і середньовічних пісень, сказань, епопей, що уславлювали визначні історичні події. Первісна поема мала епічний характер і нерідко була тісно пов'язана з міфологічною творчістю. Такими є «Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія, «Пісня про Роланда», «Слово про Ігорів похід». В античну добу й середні віки поемою називали анонімну чи авторську епопею. Власне з епопеї виникла сьогоднішня поема — і в першу чергу поема епічна. Іноді поемою називають великий прозовий роман, який, крім глибокого змісту й широкого охоплення життєвих подій, відзначається пафосом і ліризмом («Мертві душі» Миколи Гоголя, «Поема про море» Олександра Довженка). Близькими до них є поеми, писані прозою, які виникли в добу романтизму (Алоїзіюс Бертран) і досягли свого розквіту в добу символізму (Шарль Бодлер, Артюр Рембо). Як жанр, що розвивається на межі епосу, лірики й драми, синтезуючи в собі їх характерні засоби та прийоми, поема залишається найпродуктивнішою і сьогодні.

Мемуа́ри (фр. mémoires — спогади) — оповідь у формі записок від імені автора про реальні події минулого, учасником або ж очевидцем яких він був. Дослідженням мемуарів займається спеціальна історична дисципліна — мемуаристика. Провідною жанровою ознакою мемуаристики є суб'єктивне осмислення певних історичних подій, життєвого шляху конкретно-історичної постаті із залученням документів, співвіднесенням власного духовного досвіду автора з внутрішнім світом його героїв, соціально-психологічною природою їх вчинків, мотивацією дій і рішень. Засновником цього жанру вважається Ксенофонт — автор спогадів про Сократа й військовий похід греків («Анабасис», 401 до н.е). У римську добу до мемуарів звертався Юлій Цезар («Нотатки про Галльську війну»), в добу середньовіччя — П'єр Абеляр («Історія моїх поневірянь»), в епоху Відродження — Бенвенуто Челліні та інші. Інтерес до мемуарів не згасав і пізніше (Йоганн Вольфганг Гете, мадам де Сталь, Стендаль, Генріх Гейне, Іван Тургенєв, Анатоль Франс, Рабіндранат Тагор, Ернест Хемінгуей та інші).

Літературний портрет — жанр літературно-критичного, науково-популярного нарису про життя та творчість письменника, близький до наукової біографії, стисліший за викладом, розрахований на масового читача. Літературний портрет — також досить поширена жанрова форма сучасної мемуаристики. Автор такого літературного портрета не ставить собі за мету відтворити весь життєвий шлях свого героя. Цього важко досягти, оскільки письменникові в такому разі необхідно знати про героя буквально все. Письменник, який працює в жанрі літературного портрета, намагається через одну або кілька зустрічей з героєм показати цілісність, складність і багатогранність його особистості. При цьому він прагне досягти портретної схожості, що теж визначає специфіку жанру. Майстрами літературного портрета зарекомендували себе Микола Бажан («Думи і спогади»), Петро Панч («Відлітають журавлі»), Сава Голованівський («Меморіал»), Семен Журахович («Пам'яті пекучий біль»), Тамара Мороз-Стрілець («Голос пам'яті»), Олекса Ющенко («В пам'яті моїй»).

Художня біографія — це специфічне міжродове жанрове утворення. Однією з найважливіших її жанрових рис є творче змалюння життєвого шляху конкретно-історичної особи, реалізоване на основі справжніх документів і подій свого часу з глибоким зануренням письменника в її духовність і внутрішній світ, соціальну та психологічну природу історичних діянь. Такий творчий підхід до документально-біографічної оповіді може й повинен здійснюватися в органічній єдності принципів наукового дослідження й художнього домислу, виходячи з об'єктивної логіки досліджених фактів і подій біографії героя. Реалізується художня біографія в найрізноманітніших жанрах: від оповідання до роману. Класиками документально-біографічної прози (художньої біографії) стали А. Моруа, І. Стоун, Р. Роллан, С. Цвейг, Б. Франк, Е. Людвіг, Д. Ліндсей, Ю. Тинянов, Б. Окуджава. В українській літературі по­мітне місце посідають художні біографії Шевченка («Петербурзька осінь» О. Ільченка, «Тарасові шляхи» О. Іваненко, «В степу безкраїм за Уралом» 3. Тулуб, «Син волі» В. Шевчука), Марка Вовчка («Марія» О. Іваненко), Лесі Українки («Дочка Прометея» Μ. Олійника), П. Тичини («Кларнети ніжності» П. Загребельного).