41. Драматургія та її особливості, основні жанри.

Драматургія (від др.-греч.δραματουργία "Твір або постановка драматичних творів") - теорія та мистецтво побудовидраматичноготвору, а такожсюжетно-образнаконцепція такого твору.

Драматургією називають також сукупність драматичних творів окремого письменника, країни або народу, епохи. Розуміння основних елементів драматичного твору і принципів драматургії історично мінливі. Драма трактувалася як дію що відбувається (a не вже вчинилося) при взаємодії характеру і зовнішнього становища дійових осіб. Дія являє собою відому зміну в відомий проміжок часу. Зміні в драматургії відповідає зміна долі, радісна в комедіїі сумна втрагедії. Проміжок часу може охоплювати кілька годин, як у французькій класичній драмі, чи багато років, як уШекспіра.

Трагедія (буквально - козлина пісня) - драм. твір, що грунтується на гострому, непримеренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об'єктивною неможливістю їх реалізації. Кофлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному чи духовному планах, відзначається високим напруженням психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя.

Комедія (весела процесія, пісня) -  драм. твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. Традиційно розрізнюють комедію ситуацій (несподівані сюжетні ситуації, збіги обставин) і комедію характерів (гіпертрофія рис героя, розкриття психології характеру). Наприкінці 19ст. виникли "комедія ідей" (О. Уайльд, Б.Шоу) та "комедія настроїв" (А.Чехов) - увага зосереджується не на зовнішній інтризі та подійності, а на внутрішній дії, на боротьбі ідей, мотивів, настроїв.

Драма сатирів (грец. δρ8μα σατυρι κόν, лат. fabula satyrica) — жанр давньогрецького театру, що займав проміжне місце між трагедією й комедією. Драму сатирів іменували за античних часів також «жартівливою трагедією». З жан­ром трагедії її зближували сюжети й дійові особи, запозичені з міфології, з комедійним жанром — сильний елемент бру­тального комізму. Визначною рисою драми сатирів був хор, який зображав сатирів — лісових демонів з козли­ними ногами із оточення Діоніса.

Становлення драми сатирів як жанру пов'язане з іменем Пратіна (VI—V ст. до н. є.). Своєї вершини жанр досягає у творчості великих афінських трагіків Есхіла, Софокла й Евріпіда. Однак збереглася до нашого часу лише драма сатирів «Кіклоп» Евріпіда, а від творів Есхіла та Софокла залишились фрагменти. Драма сатирів завершувала тетра­логію, що презентувалася трагедійними поетами на Діо-нісіях. Вона пародіювала сюжет, який попередня трилогія розробляла у трагедійному плані. Ймовірно, це робилося з метою зняти емоційне напруження у глядача. Значне міс­це у драмі сатирів посідала музика та сатирівський танок. В IV столітті до нашої ери жанр припиняє своє існу­вання. Значення драми сатирів — у поєднанні «піднесе­ного» і «низького». Цей синтез дістає свій подальший розвиток у таких жанрах, як трагікомедія, трагіфарс тощо.

Трагікомедія - драм. жанр, якому властиві риси і трагедії і комедії. В основі лежить трагікомічне світосприйняття драматурга. Очевидно, що трагічне або комічне як у житті, так і в мистецтві не можуть існувати паралельно, не стикаючись одне з одним. Одним з основних засобів трагікомедії є трагікомічний гротеск, що водночас підкреслює сенс страшного явища й оголює комічно абсурдну рису. Персонажі трагікомедії мають такі контрасні якості, що одночасно виявляють у них і свої смішні риси, і безвиходну приреченість. Трагікомедія - це водночас і похмурий погляд на світ і буфонада. Сучасна трагікомедія майже завжди іронічна. Вона не моралізує, не засуджує, а намагається замислитись разом із глядачем над цією чи іншою проблемою і надати йому право зробити вільний вибір.

Трагіфарс - за допомогою фарсових засобів і прийомів підкреслюється трагічний сенс існування.

Літургійна драма (фр.Le drame liturgique) — рід середньовічного театру, який з'явився у Франції близько X століттяі був впроваджений у святкові церковні служби (літургії), інсценування епізодів зі Священного писання.

Термін літургійна драма з'явився в XIX століттіі не зовсім точно відображає сутність явища, тому ряд дослідників віддають перевагу термінуцерковна драма (фр.Le drame de l'eglise).

Виникла із тропів (фр.trope), латинських літургійних піснеспівів, що будувалися за принципом питання — відповідь і супроводжувалися символічною жестикуляцією.

Міра́кль (фр.miracle, відлат.miracylum — чудо) — один ізжанрівсередньовічноїрелігійно-повчальноїдрами, за основу якої бралися розповіді про «чуда», здійсненіБогородицею.

Сюжетизапозичувалися зжитій,апокрифів, східнихпереказівтощо. Незважаючи на таку природу жанру, в ньому певною мірою відбивалися зміни в житті і свідомості народу: в міраклях згодом вносилися авантюрно-розважальні, побутові мотиви, пов'язані з життям осіб, яким являлося чудо.

В українській літературіподібним до міракля були деякі шкільні драми (17-18ст.). Елементи поетики міракля спостерігаються вдраматургіїсимволізму, що було типологічним проявом жанротворчої функції незвичайного, таємничого в сюжеті драматичного твору.

Ауто (ауту) — одноактнадраматичнавиставарелігійно-алегоричногозмісту, поширена вІспаніїтаПортугаліїу другій половині XIII і відома до XVIII ст.

Спочатку виконувалася трьома-чотирма аматорами. У XVI—XVII ст. набула видовищних ознак, близьких до містерії. До цього жанру зверталися Л. де Вега, Т. де Моліна, особливо П. Кальдерон де ла Барка.

Місте́рія (грец.musterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) —західноєвропейськасередньовічнарелігійнадрама, що виникла на основілітургійногодійства.

В основу містерії різдвяноїтавеликодньоїпокладенобіблійнісюжети. Виникнувши у13ст., вона поширилась у14-15ст. вІталії,Англії,Німеччині,Нідерландах,Франціїу вигляді масових видовищ.

Містерія інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа. Ці три подіїхристиянськоїісторії були їх композиційними центрами, навколо яких компонувалися безліч іншихєвангелійнихепізодів (про прикликанняапостолів, вилікування хворого, зцілення німого, тайну вечерю).

Містерія успадкована Київським шкільним театром. Традиційними містеріями були анонімні «Слово про збурення пекла», «Дѣйствіє на Рождество Христово», «Царство Натури Людської», «Мудрость предвѣчная», «Властотворний образ Человѣколюбія Божія» та інші. У них автори дотримувалися композиції середньовічного типу з притаманним їй неквапливим розгортанням довільно розміщених подій. Виділявся також центральний епізод, якому підпорядковувалися всі інші.

Активно використовувались у містерії алегорія, заміна містеріальних персонажів алегоричними постатями при збереженні містеріальної послідовності. Наприклад, у «Торжестві Єстѣства Человѣчеського» Адам і Єва перетворюються на постаті Відчаю, Плачу; Сатану замінюють фігури Лакомства, Нестримності і т. ін. Містеріальний сюжет міг замінюватися в окремих випадках не тільки біблійним, а й світським, зокрема історичним.

Фарс (начинюю, наповнюю) - основою фарсу є реальна життєва подія, анекдот. Фарсові  п'єси відображають цілком життєподібні побутові ситуації. У фарсах існують типи-маски. Герої фарсів безпосередньо діють: б'ються, лаються, сперечаються. У фарсі чимало фізичних  зіткнень, ексцентрики, буфонади, гострих і динамічних ситуацій, які швидко змінюють одна одну. За рахунок таких змін, а також вільного перенесення дії з одного місця в інше, досить швидко розгортається сюжет. 

Фастна́хтшпіль (нім.Fastnachtspiel) – «дійства на масницю», невеликі віршованікомедії, поширені вНімеччинівXV-XVI століття.

Фастнахтшпілі виникли зі звичаю, за яким первдягнена молодь на масницюходила містом, імпровізуючи невеликі сценки, пересипані грубими жартами, в яких у комічному вигляді відтворювалися різні події з повсякденного життя. З часом подібні вистави набули організованішого характер. Розширилося коло тем: поряд з буфонадним відображенням випадків з шлюбного життя, глузуванням над простакуватістю мужиків тощо, фастнахтшпілі починають заторкувати питання політики й релігії. Водночас фастнахтшпіль звертається до літературних джерел, драматурги запозичують сюжети з великої літературиновел,фацеційташванків. Усього до нас дійшли близько 150 п'єс.

Більша частина їх виникла в місті Нюрнберг, де фастнахтшпілі набули особливо широкої популярності в бюргерському середовищі. Найвизначніші драматурги фастназтшпілю – цеГанс Розенплют(перша половинаXV століття),Ганс Фольц(пом.1515) таГанс Сакс. Цими авторами написано 85 п'єс.

Соті (франц. soties від sot — дурний) — невеликий твір комічного змісту, набув популярності в XV—XVI ст. у Франції. Герої соті — блазні та дурники. Ці комічні п´єси фали аматори, які об´єднувалися у так звані "корпорації дурників", відомою корпорацією була паризька компанія "Безтурботні хлопці". У XV ст. соті розповсюдилися і в інших європейських літературах. Члени корпорації блазнів одягали зелено-жовті костюми, ковпаки з бубонцями і жезли з голівкою блазня. В соті висміювалися різні суспільні верстви. Згодом в соті входить виразний сатиричний елемент, тому король Франциск І заборонив цей жанр. Найвідомішим автором соті був драматург П´єр Ґренгуар ("Гра про князя дурнів та дурепу-маму").

Інтерлюдія - жанр англ.комедійної драми, що виник на зламі 15-16ст. і став попередником побутової комедії. Самостійний драм. твір.

Мораліте́ (лат.moralis — моральний) — повчальнаалегоричнадрама, поширена вЗахідній Європіу15-16ст.

В Українуприйшла з розвитком шкільного театру кінця 16 — початку17ст. і проіснувала до середини18ст. як різновидшкільної драми.П'єсицьогожанрувиставлялися наМасницю. Вони закликали до медитації про сенс життя, нагадували про неминучість розплати за гріхи, відображали загальні закони світопорядку.

Фабулабудувалася на схематизованих взаємовідносинах людини зі світом. Дія проходила, як правило, від колиски до могили, одночасно прямувала до раю, якщо людина вела праведне життя, або до пекла, якщо грішила. Герой мораліте завжди пасивний. За нього борються сили добра і зла, він відчуває на собі їхній вплив. Ця боротьба демонструється співвідношенням алегоричних образів, що уособлюють вади та чесноти. Елементи мораліте впліталися майже в усі п'єси, які ставилися у шкільному театрі. Вони були наявні вмістеріях,міраклях, історичнихдрамах.

Комедія дель арте (професійна комедія) - комедія масок. Одним з головних принципів була імпровізаційність. В основі твору лежав сценарій, що мав лише стислу сюжетну схему. Протягом сценичної дії такі сценарії розширювалися завдяки імпровізаційним обробкам виконавців. Така імпровізація потребувала узгодження між акторами (ансамблевість). Імпровізація не обмежувалася створенням сценичного тексту, вона визначала і пантоміміку вистави. В Комедії дель арте були постійні персонажі (маски), що втілювали різні соціально-психологічні типи. Маски поділялися на три групи - маски панів, маски слуг (дзанні), та маски закоханих. Головним змістом творів була боротьба за щастя ліричніх героїв, а справжньою душею комедій масок були слуги. У виставах існували одночасно слово, спів, танок, пластика, акробатика. Оформлення було незмінним - вулиця міста, балкони та вікна. У п'єсах брали участь 10-13 дійових осіб (дві пари закоханих, двоє слуг, служниця, три сатиричні маски, другорядні персонажі).

Інтермедія (те, що знаходиться посередині) - жанр невеликої комічної п'єси або сцени, яку виконували між діями основної драми. Твори цього жанру могли бути комічною травестією, пародією теми основної драми, або ж сценами, ніяк не пов'язаними з її змістом. Мета - послабити емоційне напруження і розважити стомлених глядачів.

Водевіль - жанр легкої комедійної п'єси, в якій драматична дія поєднується з музикою, піснями, танцями. Водевіль - жарт, якому притаманна обов'язкова плутанина, випадкові збіги, непорозуміння, неочікувані перипетії. 

Драма (дія) - п'єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. Героями є переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. "Міщанська драма" (18-19 ст.) - в основі міщанська родинна трагедія, перевага моралі звичайної людини над можновладцями. З міщанської драми зародився новий жанр - мелодрама. Міщанська драма - Д. Дідро "Позашлюбний син,""Батько родини", Г.Е. Лессінг "Міс Сара Сампсон", "Емілія Галотті". Реалістична драма - Пушкін, Островський, Толстой, Чехов, Ібсен, Гауптман, Стріндберг, Роллан, Прістлі, Чапек, Міллер. Інтелектуальна драма - Сартр, Ануй. Соціально-побутова та психологічна драма - В.Винниченко "Чорна Пантера та Білий Ведмідь", "Молода кров", М.Куліш "Зона", "Патетична соната," "Вічний бунт", "Маклена Граса", М. Зарудний, О. Коломієць, Ю.Щербак, Л.Хоролець.

Мелодрама (музика, пісня, дія) - жанр п'єси з гострою інтригою, перебільшеною емоційністю, різким протиставленням добра та зла, морально-дидактичною тенденцією.  Напружена інтрига, яскрава видовищність, складні сценичні ефекти, музика перед виходом дійових осіб на сцену та перед найбільш почуттєвим епізодом надають сили жанрові. Гострі ситуації виникають внаслідок тяжких обставин драматичного вузла, раптовим узнаванням або розвінчуванням. Складна фабула часто поєднується з винахідливістю представників протидіючих таборів, із нелегкими перешкодами на шляху героїв. Недоліки жанру - персонажі схематично поділені на позитивних та негативних, однобічні характери, суто зовнішні ефекти (бійка, постріли, поранення, смертельні випадки), незвичайні та неправдоподібні події, вчинки героів не є мотивованими, виправданими, логічними. Типовим для мелодрами є "щасливий кінець" для позитивних героїв, які у фіналі мають торжествувати над негативними персонажами.