21 Атомістична філософія Демокріта

Демокріт розвинув вчення про атоми свого вчителя філософа Левкіппа, що є головним досягненням демокрітової філософії.

Демокріт приходить до ідеї неподільних атомів, які можуть бути різної конфігурації: гачкоподібні, якореподібні, кутасті, вигнуті тощо.

За Демокрітом фізичні атоми неподільні, але подумки в них можна виділити певні частини – точки, які не мають ваги і які не можна від атомів відторгнути. Це – уявна частина атома – „амера” (та, що не має частин). Згідно з деякими свідченнями (серед них є опис так званої „площі Демокріта” у Джордано Бруно), у найдрібнішому атомі було 7 амер: верхня, нижня, ліва і права, передня і задня, серединна. Це була математика, узгоджена з даними чуттєвого сприйняття, які говорили, що, яким би малим не було фізичне тіло - наприклад, невидимий атом, - точки частини (сторони) у ньому завжди можна уявити, ділити нескінченно навіть подумки неможливо.

22 Загальна хар-ка класичного періоду розвитку ант. Філ..

Антична філософія підрозділяється на давньогрецьку і давньоримську. Антична філософія сформувалася під впливом і впливомпредфилософской грецької традиції, яку умовно можна як ранній етап самої античної філософії, і навіть поглядів мудреців Єгипту, Месопотамії, давньосхідних країн.

Вершина розвитку античної грецької філософії доводиться приблизно тимчасово від другої половини V остаточно IV в. е. Це період найбільшого розквіту класичної грецької рабовласницькою демократії, спирається на політичну форму міста-держави — поліси.

Завдяки трьом найвидатнішою сьогодні представникам класичної грецької філософії — Сократові, Платону і Арістотелеві— Афіни приблизно 1000 років стали центром грецької філософії. Сократ вперше у історії порушує питання особистості з її рішеннями,диктуемими совістю, і з її цінностями. Платон створює філософію як закінчену світоглядно - політичну талогико-етическую систему; Аристотель — науку якисследовательски-теоретическое вивчення реального світу.

Старогрецька філософія справила визначальним чином вплинути протягом усього історію західної та почасти навіть світової філософії до сьогодні. Самим терміном «філософія» завдячувала своєю появою античності. Розквіт давньогрецької філософії посідаєV—IV ст. е., а відгомони її завмирали ще протягом тисячоліття.

У Візантії й країнах ісламу панує вплив грецької філософії зберігалося протягом усього наступного тисячоліття; потім, у період Ренесансу і гуманізму, у Європі сталося відродження грецької філософії, що призвело до творчим новоутворенням, починаючи з платонізму іаристотелизма епохи Ренесансу і закінчуючи впливом грецької філософії попри всі розвиток європейської у філософській думці.

23 Загальна хар-ка софістичної філ. Сутність релятивізму

•   У період високої класики об'єктом осмислення для філософії ста-₉ ють усі сфери людської життєдіяльності.

Першими повернення проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійснили софісти - платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481 -411 pp. до Р. X.) "людина є мірою усіх речей" вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип "все є відносним") у позиції софістів.

Сутність релятивізму

Суть даного філософського напрямку: всяке знання відносно неусталене, суб'єктивне, залежить від людини.

Гносеологічні корені релятивізму — відмова від визнання неперервності у розвитку знання, перебільшення впливу конкретних умов. Факт розвитку пізнання, в ході якого воно переходить на новий вищий рівень, релятивісти розглядають як доказ його неістиності, суб'єктивності. Це приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностицизму.

Історія вчення

Релятивізм в часі сягає вчення давньогрецьких софістів. Раннім релятивістом можна вважати Протагора. Елементи релятивізму характерні і для античного скептицизму.

Аргументи релятивізму філософи XVI—XVIII ст. (Еразм Ротердамський, Мішель Монтень, П'єр Бейль) використовували для критики догматів релігії і основ метафізики. Іншу роль релятивізм відіграє у ідеалістичному емпіризмі (Джордж Берклі, Девід Юм; махізм, прагматизм, неопозитивізм). Абсолютизація відносності пізнання служить тут обґрунтуванням суб'єктивізму

24 Проблема людина в філ. Сократа

Саме проти цих принципів софістичної філ. виступив Сократ (469 - 399 pp. до P. X.), який вважав, що:

♦  людина повинна ґрунтувати свою поведін-ку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними;

♦ мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, адже саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі {"Пізнай себеГ), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та но вих народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками ("сократичні бесіди"), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність.

Не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: ",# знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того". Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно - "Я знаю". Але про що знає Сократи - Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, щоб відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, які б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки - все це можна вважати важливим і виправданим.

Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником занепокоєння духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового корення знань. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.

25 обєктивно ідеалістична філ. Платона. Платон (427 - 347 pp. до P. X.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї— незмінні сутнісні основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.

Чим є ідеї за змістом? - Це розумово схоплена повнота та єдність кожної речі ("'ейдос"— вигляд). Молена було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існування певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у необхідній єдності. "Єдине " у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей - це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі - лише тіні ідей.

Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло - в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект "ідеальної" (а тому - і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він уводив певні елементи казарменного тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях та ін.). В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності.

Платон у 386 p. до Р.Х. відкрив в Афінах Академію - перший в історії людства вищий навчальний заклад.