17. Мілетська натурфілософія

Мілетська школа(іонійська школа натурфілософії)— (давньогрецька)філософськашкола, заснованаФалесомуМілеті, одному з містІонії, у першій половині VI ст. до н.е. ПредставленаФалесом,АнаксимандромйАнаксименом.

Натурфілосо­фіястала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла згрецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес,Анаксимен,Анаксимандр— VI ст. до н. е.),Геракліт,елеати,піфагорійці,софісти,Емпедокл,АнаксагоріДемокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космосвважався жи­вим, маврозумідушуй розвивався за своїми законами, голов­ним з яких бувЛогос(закон), а Земля зображалася здебіль­шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз­ком, що породжував подібний до нього тип людського існу­вання — гармонійна відповідністьУніверсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса цевода, у Анаксимена —повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич­ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок­ремої людини.

На думку Геракліта(близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і муд­рим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве від­даляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природ­на». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змі­нюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання інди­відуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали за­гальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедли­вості відбувається згідно з нормами таліонаі розуміється як «рівна відплата».

18. Піфагорійська філософія

Піфагор був першим мислителем, який за переказами назвав себе філософом, тобто "любителем мудрості". Він же вперше назвав всесвіт космосом, тобто "прекрасним порядком". Предметом його вчення був світ як струнке ціле, підлегле законам гармонії і числа.

Основу подальшого філософського вчення піфагорійців склала категоріальна пара двох протилежностей - межі і безмежного. "Безмежна" не може бути єдиним початком речей; інакше ніщо певне, ніякої "межа" не був би мислимо. З іншого боку, і "межа" припускає щось таке, що визначається ним. Звідси випливає висновок Филолая, що "природа, суща в космосі, гармонійно злагоджена з безмежних і визначають; так влаштований і весь космос, і все, що в ньому".

Піфагорійцями була складена таблиця 10 протилежностей; Аристотельприводить її у своїй "Метафізиці" (I, 5):

• межа - безмежне

• непарне-парне

• одне - багато

• праве - ліве

• чоловіче - жіноче

• спокій - рух

• пряме - криве

• світло - тьма

• добро - зло

• квадрат - витягнутий прямокутник

Світова гармонія, в якій полягає закон світобудови, є єдність в безлічі і безліч в єдності. Як мислити цю істину? Безпосереднім відповіддю на це є число: у ньому поєднується безліч, воно є початок усяку міру. Досліди над монохордомпоказують, що число є принципзвукової гармонії, яка визначається математичними законами. Чи не є звукова гармонія окремий випадок загальної гармонії, як би її музичне вислів? Астрономічні спостереження показують нам, що небесні явища, з якими пов'язані всі найголовніші зміни земного життя, наступають з математичною правильністю, повторюючись в точно певні цикли.

Піфагорейскічисла мають не просте кількісне значення: якщо для нас число є певна сума одиниць, то для піфагорійців воно є, скоріше, та сила, яка підсумовує дані одиниці в певне ціле і повідомляє йому певні властивості.Одиницяє причина єднання, два - причина роздвоєння, поділу, чотири - корінь і джерело всього числа (1 + 2 + 3 + 4 = 10). В основі вчення про число вбачалася, мабуть, корінна протилежність парного і непарного: парні числа суть кратні двох, і тому "чет" є початок подільності, роздвоєння, розладу; "непара" знаменує протилежні властивості. Звідси зрозуміло, що числа можуть володіти й моральними силами: 4 і 7, наприклад, як середні пропорційні між 1 і 10, є числами, або началами, пропорційності, а отже, і гармонії, здоров'я, розумності.

Піфагорійці піднімались до сходу сонця, виконували мнемонічні (пов'язані з розвитком і зміцненням пам'яті) вправи, а потім йшли на берег моря зустрічати сонце, обдумували майбутні справи, працювали. Наприкінці дня після обмивання всі спільно обідали і славили богів. Потім — спільне читання. Перед сном кожний піфагорієць звітував про минулий пройдений день. В основі піфагорійської етики лежало вчення про належне: перемогу над пристрастями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора. Такий спосіб життя мав світоглядні основи, виходив із уявлень про Космос як упорядковану і симетричну цілісність, краса якого відкривається не всім, а лише тим, хто веде праведний спосіб життя.