Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Кафедра історії та етнології України

Майоренко Ірина Олексіївна стосунки гетьмана петра дорошенка з кримським ханством і османською імперією

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА

ЗІ СПЕЦІАЛЬНОСТІ 6.020302 «Історія»

Науковий керівник:

д. і. н., професор

Масненко Віталій Васильович

Черкаси – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП ................................................................................................................

РОЗДІЛ 1. ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ І КРИМСЬКЕ ХАНСТВО У ПОЛІТИЦІ ПЕТРА ДОРОШЕНКА У 1665 – 1670 РР.

1. Кримські татари як союзники П. Дорошенка у здобутті ним влади на Правобережжі (1665 – 1666 рр.)………………………………………………..

2. Вплив Андрусівського договору на зміну зовнішньополітичних пріоритетів Петра Дорошенка та встановлення дружніх відносин з Оттоманською Портою (1667 -1668 рр.)……….………………….………….

3. Прийняття Петром Дорошенком турецької протекції. Корсунська рада 1969 року …………………………………..

РОЗДІЛ 2. ВІДНОСИНИ ГЕТЬМАНА ПЕТРА ДОРОШЕНКА З ТУРЕЧЧИНОЮ ТА КРИМОМ У 1671-1676 РР.……………………

2.1. Польсько-українсько-турецька війна 1671-1672 років. Бучацький мирний договір …………………………………………………………………….

2.2. Закінчення турецько-польської війни та крах про турецької політики Петра Дорошенка (1673-1676 роки)………………………………………

РОЗДІЛ 3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ……………………………………………….

ВИСНОВКИ.......................................................................................................

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.....................

ВСТУП

Актуальність теми. Дослідження минулого міжнародного становища України є одним з актуальних питань сучасної історіографії. Особливо потрібно зазначити важливість південного геополітичного напряму для України, який у добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу репрезентувала Османська імперія з її численними васалами, головним серед яких було Кримське ханство. Протягом багатьох століть українське козацтво торувало собі шлях до Чорного моря, а в стосунках зі Стамбулом та Бахчисараєм були різні періоди співіснування – від наступальних військових походів до політичної залежності та миру. Немає, мабуть, більш складної проблеми в осягненні Україною незалежності, ніж взаємини її з своїми могутніми південними сусідами: Османською Портою та її васалом – Кримом. Розділені вірою, звичаями, мовою, культурою Кримське ханство та Україна постійно протистояли одне одному. І незліченні страждання приносили татарські орди на нашу землю. Однак геополітичні інтереси обох держав штовхали їх до союзу.

Найбільш помітну і послідовну політику щодо Османської імперії та Кримського Ханства проводив гетьман Правобережної України Петро Дорофійович Дорошенко, який своє життя та діяльність підпорядкував боротьбі за її державність. Державний діяч і дипломат, він пройнявся метою вивести свою Вітчизну з руїни, об'єднати її розірвані частини, відновити самостійну Українську державу і намагався використати для досягнення цієї мети будь-які засоби. Розуміючи, що ані Московське царство, ані Річ Посполита не допоможуть обєднати Україну, тим більше що з 1667 році вони пішли на зближення і підписали Андрусіївський договір, про розподіл сфер впливу в Україні, він звернувся до третього, на його думку найвигіднішого напрямку зовнішньої політики, який повинен був принести Україні самостійність – зближення з Османською імперією та її васалом Кримським Ханством.

Вважаємо, що вказана тема є досить важливою з огляду на її актуальність, адже відповіді на питання поставлені в кваліфікаційній роботі зможуть допомогти не лише усвідомити основні етапи взаємовідносин України та Туреччини трьохсотлітньої давнини, а й осмислити сьогоденні проблеми становлення нашої держави як складової частини світової цивілізації, особливо щодо вибору стратегічних партнерів і вступу до тих чи інших міжнародних утворень.

Об'єктом дослідження є геополітична ситуація, яка склалася у Центрально-Східній, Південно-Східній та Східній Європі, в контексті якого реалізовувалася зовнішня політика гетьманського уряду Петра Дорошенка.

Предметом дослідження є взаємовідносини українського гетьмана Петра Дорошенка з османською та кримськотатарською державами в часи його гетьманування.

Хронологічні рамки кваліфікаційної роботи охоплюють 1665–1676 рр. Нижня хронологічна межа пов’язана з приходом до влади Петра Дорошенка та встановленням мирних відносин спочатку з Кримським Ханством, а потім і з його протектором Османською імперією. Вибір верхньої межі обумовлюється крахом протурецької політики гетьмана у 1676 році та його зречення з гетьманства.

Територіальні межі кваліфікаційної роботи включають в себе території України, яка у 1660–70-х рр. поділялася на такі державно-політичні утворення як Правобережне та Лівобережне гетьманства, Запорізьку Січ, а також Оттоманської Порти та Кримського Ханства. Досліджуючи вказану тему не можливо оминути також Московське царство та Річ Посполиту, які мали досить великий вплив на зовнішню політику Українського гетьманату.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі узагальнення історіографічних здобутків й аналізу доступних джерел розглянути особливості зовнішньої політики Українського гетьманату за правління Петра Дорошенка відносно Оттоманської Порти та Кримського Ханства .

Відповідно до мети поставлено такі дослідницькі завдання:

• з’ясувати значення допомоги кримських татар у здобутті влади на Правобережжі Петром Дорошенком;

• дослідити вплив Андрусівського договору на зміну зовнішньополітичних пріоритетів Петра Дорошенка та встановлення дружніх відносин з Оттоманською Портою;

• простежити процес прийняття Петром Дорошенком турецької протекції та проаналізувати Корсунської ради 1669 року;

• розглянути основні події польсько-українсько-турецької війни 1671-1672 років та розкрити основні положення Бучацького мирного договору;

• показати закінчення турецько-польської війни та крах протурецької політики Петра Дорошенка у1673-1676 роках.

Історіографія дослідження. Політична історія українських земель у часи польсько-російсько-турецького суперництва за них у 60-70-х рр. ХVІІ століття висвітлена неповно. Не багато уваги приділялося в дослідженнях політичної біографії та напрямкам державотворчої діяльності однієї з головних її дійових осіб Петра Дорошенка. Головна причина нехтування його історичними заслугами крилася в ідеологічних оцінках цього володаря гетьманської булави, які фокусувалися головним чином навколо його протурецької політики та, відповідно, навішування ярликів «зрадника». Вельми помітно, що на українських землях, які входили до складу Російської імперії, а згодом Радянського союзу, світ побачили лише поодинокі дослідження, присвячені цій непересічній постаті, в яких описувались окремі факти його життя, і факт прийняття турецької присяги, але не більше.

До дорадянської історіографії, в якій проаналізована зовнішня політика Петра Дорошенка можна віднести праці українських та зарубіжних істориків ХІХ ст. У першій половині ХІХ ст. з'явилися праці Д. Бантиша-Каменського «История Малой Росии», який у своєму дослідженні використовував масу архівних документів, але оцінював внутрішню і зовнішню політику гетьманів не під кутом зору її відповідності інтересам України, а в світлі вірності російській державній ідеї, московському трону, саме тому П. Дорошенкавін зображував владолюбним, підступним, віроломним, володарем Правобережного гетьманату, котрий прийшов до влади «на згубу Украйні і шкоду Росії» й перетворився у «порушника загального спокою».

У другій половині ХІХ ст. в українській історіографії утвердився народницький напрям. Його ознакою була постановка на перше місце інтересів народу, яким, на думку істориків, мали підпорядковуватися інтереси всіх суспільних груп. Вперше на основі аналізу різноманітних джерел дослідив політичну діяльність П.Дорошенка видатний історик М.Костомаров, котрий у визвольних змаганнях українців кінця 40–70-х рр. XVII ст. спромігся побачити прагнення до політичної самостійності України. Костомаров вважав, що враховуючи ворожість Московії й Польщі щодо національних устремлінь українців, П. Дорошенко вирішив прийняти протекцію султана, сподіваючись, що Туреччина залишить Україну під її місцевим управлінням, не займаючи ні віри, ні звичаїв, задовольняючись лише певного роду васальною залежністю. Позитивну характеристику постаті гетьмана дав й інший видатний історик – В. Антонович, котрий присвятив його життю й діяльності короткий біографічний нарис.

З кінця ХІХ ст. розпочалося становлення державницького напряму в українській історіографії, що зумовило зміну методологічних засад історичного дослідження. Підхід до державних діячів нашого минулого був узалежнений від того, як і наскільки вони прислужилися державному будуванню України. Таким чином інтерес до П. Дорошенка, як державотворця зростає, зокрема його зовнішньополітична діяльність зображена в працях М. Грушевського, О.Єфименко, І. Крипякевича. М. Андрусяк відтворив картину боротьби гетьмана проти зазіхань на булаву П. Суховія, підтримуваного кримською елітою.

У 20-40 рр. ХХ ст.. під ідеологічним впливом державно-партійного апарату у Наддніпрянській Україні відбувається криза державницької історіографії, дослідження політичної діяльності Петра Дорошенка відсувається на другий план. По-іншому розвивається вітчизняна історична наука за кордоном. Саме в цей час, було написано безсумнівно, найвидатніший здобуток у вивченні постаті П. Дорошенка – завершене у 1939 р. монографічне дослідження Д. Дорошенка, яке, на жаль (через події Другої світової війни й втрату рукопису 1945 р.), побачило світ через багато років після смерті (1951 р.) автора у Нью-Йорку 1985 р., дякуючи зусиллям співробітників Української Вільної Академії Наук у США. Уперше в історіографії,на основі аналізу різноманітного кола джерел й творчої спадщини науковців, було відтворено цілісну панораму біографії гетьмана. У своїй праці Д. Дорошенко не приховував факту важливого значення підтримки татар в оволодінні булавою, грунтовно дослідив процес утвердження Петром Дорошенком влади на Правобережжі, реконструював події Підгаєцької кампанії гетьмана. В праці вияснені також обставини, що спонукали П. Дорошенка та його соратників врешті-решт зробити вибір на користь Порти, а не Речі Посполитої чи Московії. Вражаюче точно вимальовано трагізм безнадійності геополітичного становища Правобережного гетьманату в 1673–1676 рр.

У 50-80 рр. ХХ ст українська історична наука переживала важкі часи. Ідеологічний тиск партійно-державного апарату не давав змоги розвиватися об'єктивним поглядам на українську історію. Непохитно панувала єдина концепція історії СРСР. Така ситуація вплинула і на вивчення питань, що стосувалися гетьманування П.Дорошенка. Проте навіть у таких умовах з'явилися праці О.Апанович, В.Голобуцького та ін.

В українській історичній науці перегляд історіографічних догм і міфів стосовно масштабів і напрямків політичної та військової діяльності гетьмана П. Дорошенка відбувся з початком 90-х років та здобуттям Україною незалежності. Вперше (1993 р.) у пострадянській українській історіографії політичний портрет П. Дорошенка виписала О. Апанович, слушно назвавши його «найтрагічнішим гетьманом України». В цей час зявляються праці Т. Чухліба [ 50 ], [ 51 ], [ 52 ], [ 53 ], В. Смолія [ 39 ], Ю. Мицика [ 34 ], [ 35 ], В.Степанкова [ 42 ], [ 43 ], [ 44 ], В. Щербатюка [ 59 ], М. Крикуна [ 28 ], [ 29 ], К. Івангородського [ 24 ] та інших вчених. Вони переосмислюють зовнішню політику гетьманських уряду Петра Дорошенка, впливи на внутрішньополітичні події в Україні інших держав, зокрема, Кримського Ханства і Османської імперії. Великий внесок у дослідження відносин Петра Дорошенка з його південними сусідами зробив Т. Чухліб, який у низці своїх праць намагається доказати, що спочатку П. Дорошенко проводив полівасалітетну політику, і добивався підлеглості і від Речі Посполитої і Туреччини, але потім був вимушений прийняти турецьку допомогу та стати турецьким підданим, бо Польща не підтримала його таку політику. Також потрібно відзначити науковий доробок Миколи Крикуна, який використовуюи силу українських, турецьких, польських, російських джерел та матеріалів розкрив окремі епізоди стосунків П. Дорошенка і південних сусідів, зокрема події Корсунської ради 1669 р., коли була прийнята турецька протекція козаками Дорошенка, а також турецький похід на Правобережну Україну 1774 року, який підтвердив умови Бучацького мирного договору.

Окремі аспекти тематики, що досліджується не залишила поза увагою і російська історіографія. Російські дослідники Г. Санин [ 37 ], [ 38 ], С. Тарасов [ 46 ], Г. Ходирєва [ 47 ], [ 48 ], [ 49 ] досліджуючи окремі аспекти російсько-турецьких відносин зазначеного періоду не оминули і політичну діяльність Петра Дорошенка та вплив його зближення з Туреччиною на розстановку сил у Східній Європі.

Огляд та аналіз історичної літератури засвідчує, що поряд із значною увагою до зазначеної проблеми існує її тематична фрагментарність та потреба в комплексному проблемному вивченні подій, пов'язаних із міжнародним становищем України в другій половині XVII ст. та стосунків Петра Дорошенка з Кримським Ханством та Османською імперією.

З початку 90-х рр. розпочався новий період у дослідженні історії України. Жвавий інтерес викликають питання українського державотворення. Першими працями, в яких було поставлено завдання комплексного дослідження періоду гетьманування П.Тетері стали статті Я.Дашкевича. Зазначаючи, що П.Тетеря як гетьман був фігурою дуже суперечливою, автор стверджував, що він був визначним політиком і зручним дипломатом, майстром подвійної гри. На його думку, за більш стабільних умов Тетеря був би видатною державотворчою особистістю¹. Подібний підхід до досліджуваної проблеми спостерігається в працях Н.Яковенко, яка вважжає за необхідне відкинути оцінку П.Тетері як людини "...нікчемної, жорстокої і користолюбної"². На необхідності відходу від "...панівної в українській історіографії однобічно негативної оцінки ролі П.Тетері" наголосив і В.Брехуненко³.

Важливим кроком для дослідження суспільно-політичної історії України XVII ст., зокрема першої половини 60-х рр., стала започаткована В.Смолієм та В.Степанковим розробка нової концепції історії Національно-визвольної війни українського народу 1648 - 1676 рр. З другої половини 90-х рр. автори ввели стосовно цих подій поняття "національна революція", що засвідчувало прагнення акцентувати увагу на процесах державотворення, кардинальних змінах у соціально-економічному та політичному житті держави. На їх думку, політика наступників Б.Хмельницького, зокрема й П.Тетері, проводилася в руслі розв'язання головних завдань революції. Вони зазначають, що П.Тетеря зарекомендував себе "...прибічником державної самостійності України..., намагаючись домогтися возз'єднання козацької України, відновлення чинності умов Гадяцького договору"⁴.

Для з'ясування поставленої в дисертації проблеми, важливими є статті Н.Герасименко, О.Гуржія, М.Крикуна, Ю.Мицика, В.Степанкова, Т.Чухліба, що стосуються діяльності впливових постатей 60-х років XVII ст., які дають можливість проаналізувати суть суспільно-політичних поглядів осіб, що мали безпосередній вплив на політику гетьманського уряду ⁵.

Проблем геополітичного становища України в 60-х рр. XVII ст. торкаються у своїх працях В.Горобець, О.Струкевич, Л.Мельник і Т.Чухліб ⁶.

Питання участі представників Української православної церкви у політичних подіях другої половини XVII ст., зокрема і в 1663 - 1665 рр., розглядалися в дослідженнях О.Крижанівського, С.Плохія та М.Харишина⁷.

У російській історіографії окремі аспекти, що стосуються досліджуваної проблеми, знайшли відбиття у працях істориків другої половини ХІХ ст. А.Востокова, В.Ейнгорна, Д.Павліщева та С.Соловйова. Основна увага приділялася питанням зовнішньої політики російського уряду і, зокрема, його стосункам з польським і кримським керівництвом у вирішенні українського питання. Проте характерною їх ознакою була оцінка українського козацтва як анархічного, руйнівного, не здатного на державне будівництво ⁸.

Серед російських представників радянської історіографії, в чиїх працях знайшли відображення проблеми історії козацької України періоду гетьманування П.Тетері, слід виділити І.Галактіонова та О.Новосельського. Їх дослідження, зокрема, стосуються перебігу подій воєнної кампанії 1663-1664 рр. на Лівобережжі, а також боротьби сусідніх держав за вплив в Україні ⁹.

З-поміж сучасних російських дослідників варто відзначити науковий доробок Т.Яковлевої. У своїх працях вона дає визначення Руїни, яка, на її думку, ознаменувалася різким загостренням боротьби за владу, внутрішніми суперечностями та соціальною напругою, черговим спалахом громадянської війни, частою зміною гетьманів та посиленням втручання іноземних держав у внутрішні справи України. Водночас, Тетерю характеризує як переконаного полонофіла, людину, що не гребувала будь-якими засобами для досягнення мети ¹⁰.

Серед польських істориків діяльністю гетьмана П.Тетері займався відомий дослідник другої половини ХІХ ст. Е.Руліковський. Його "Moнографія Павла Тетері", яка збереглася лише в рукописному вигляді, є першою науковою працею в польській історіографії, що присвячена висвітленню діяльності українського державного діяча ¹¹.

Питання участі П.Тетері й правобережних козацьких полків у поході військ Яна Казимира на Лівобережжя торкнувся Т.Корзон у праці, присвяченій діяльності Яна Собеського ¹². У перші десятиліття ХХ ст. з'являються праці Ф.Равіти-Гавронського. Зокрема, він відзначив активну участь П.Тетері у розробці статей Гадяцького трактату. Також звернув увагу на той факт, що його політика на посаді гетьмана була спрямована на те, щоб домогтися від польського уряду виконання взятих зобов'язань щодо православної церкви, прав і вольностей козацтва тощо ¹³.

У сучасній польській історіографії спостерігається інтерес до окремих аспектів гетьманування П.Тетері, зокрема взаємин України, Польщі, Росії та Кримського ханства. Так, українському питанню в стосунках між Польщею та Кримом, зокрема в 1663 - 1665 рр., значну увагу приділив Л.Подгородецький ¹⁴.

Чи не найбільший науковий доробок у вивченні польсько-українських стосунків у першій половині 60-х рр. становлять досідження З.Вуйціка. Торкаючись питання політики П.Тетері, автор висловив міркування, що, будучи щирим прихильником Речі Посполитої, людиною надзвичайно самолюбивою, гетьман урешті став небезпечним для Польщі¹⁵.

Cлід виділити також праці В.Маєвського, які присвячені дослідженню воєнно-політичних подій у козацькій Україні наприкінці 1663 -1664 рр., а також розвитку національно-визвольної та соціальної боротьби на Правобережжі під час повстання у 1664 - 1665 рр. Зокрема, вчений звернув увагу на прагнення кримського хана домогтися від українського керівництва розриву стосунків з Польщею й укладення договору з Кримом ¹⁶.

Аналіз стану наукової розробки досліджуваної проблеми дає підстави стверджувати, що, попри безумовні здобутки (вивчено напрями польсько-російсько-кримських стосунків у вирішенні українського питання, хід військово-політичних подій в козацькій Україні у 1663 - 1665 рр., розгортання соціальної боротьби, спрямованої проти уряду П.Тетері у травні 1663 і в 1664 - 1665 рр.) нині немає спеціального дослідження, де б було здійснено комплексний аналіз питань, що стосуються розвитку суспільно-політичної кризи в Україні у 1663 - 1665 рр., формування та реалізації внутрішньополітичного курсу уряду Тетері, напрямів і цілей його зовнішньополітичної діяльності.

В українській історичній науці перегляд історіографічних догм і міфів стосовно масштабів і напрямків політичної та військової діяльності гетьмана П. Дорошенка відбувся з початком 90-х років та здобуттям Україною незалежності. Зокрема, зявляються праці Т. Чухліба [ 50 ], [ 51 ], [ 52 ], [ 53 ], В. Смолія [ 39 ], Ю. Мицика [ 34 ], [ 35 ], В.Степанкова [ 42 ], [ 43 ], [ 44 ], В. Щербатюка [ 59 ], М. Крикуна [ 28 ], [ 29 ], К. Івангородського [ 24 ] та інших вчених. Вони переосмислюють зовнішню політику гетьманських уряду Петра Дорошенка, впливи на внутрішньополітичні події в Україні інших держав, зокрема, Кримського Ханства і Османської імперії. Великий внесок у дослідження відносин Петра Дорошенка з його південними сусідами зробив Т. Чухліб, який у низці своїх праць намагається доказати, що спочатку П. Дорошенко проводив полівасалітетну політику, і добивався підлеглості і від Речі Посполитої і Туреччини, але потім був вимушений прийняти турецьку допомогу та стати турецьким підданим, бо Польща не підтримала його таку політику. Також потрібно відзначити науковий доробок Миколи Крикуна, який використовуюи силу українських, турецьких, польських, російських джерел та матеріалів розкрив окремі епізоди стосунків П. Дорошенка і південних сусідів, зокрема події Корсунської ради 1669 р., коли була прийнята турецька протекція козаками Дорошенка, а також турецький похід на Правобережну Україну 1774 року, який підтвердив умови Бучацького мирного договору.

Окремі аспекти тематики, що досліджується не залишила поза увагою і російська історіографія. Російські дослідники Г. Санин [ 37 ], [ 38 ], С. Тарасов [ 46 ], Г. Ходирєва [ 47 ], [ 48 ], [ 49 ] досліджуючи окремі аспекти російсько-турецьких відносин зазначеного періоду не оминули і політичну діяльність Петра Дорошенка та вплив його зближення з Туреччиною на розстановку сил у Східній Європі.

Огляд та аналіз історичної літератури засвідчує, що поряд із значною увагою до зазначеної проблеми існує її тематична фрагментарність та потреба в комплексному проблемному вивченні подій, пов'язаних із міжнародним становищем України в другій половині XVII ст. та стосунків Петра Дорошенка з Кримським Ханством та Османською імперією.

Огляд джерельної бази. Основою джерельної бази даної кваліфікаційної роботи послужили архівні матеріали, які містяться в багатотомнику «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею», які виходили за редакцією Миколи Костомарова з 1863 по 1862 роки. Вміщені у цьому виданні матеріали – допомагають реконструювати картину міжнародного життя східноєвропейського регіону, дають змогу зрозуміти напрями зовнішньої політики Українського гетьманату та його стосунки з Москвою, Варшавою та Стамбулом протягом протягом 1665 – 1676 рр.

Значну кількість архівних джерел опрацьовано і видано Ю. Мициком [ 45 ], В. Крисаченка [ 31 ]. Зокрема, В. Крисаченком видана ґрунтовна праця де зібрана і опрацьована значна кількість документів, що стосуються історії Кримського Ханства, зокрема вміщено українсько-турецький договір 1668 р., який закріплював перехід України, що була під Петром Дорошенком під турецьку протекцію.

Також використано велику кількість опублікованих джерел літописного, епістолярного та мемуарного характеру, зокрема літопис Самовидця [ 33 ], де хоча і негативно, але досить детально описано стосунки Правобережної України з її південними сусідами.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Положення й висновки кваліфікаційної роботи можуть бути використані студентами для підготовки до семінарських занять, при написанні наукових робіт та статей, а також для подальшого дослідження проблематики взаємовідносин Української держави з її південними сусідами.

Структура кваліфікаційної роботи зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 65 найменувань.