2.1. Польсько-українсько-турецька війна 1671-1672 років. Бучацький мирний договір

З початку 70-х років XVII століття політичне протистояння Петра Дорошенка з Річчю Посполитою досягла свого апогею і врешті-решт переросло в війну, в якій не останню роль відіграла союзниця правобережного гетьмана Османська імперія. Зміцнення гетьманської влади П. Дорошенка та його діяльність, спрямована на повний відрив козацької України від Речі Посполитої, вельми непокоїла польське керівництво. У Варшаві дедалі гучніше лунають заклики до початку широкомасштабної війни з Петром Дорошенком.

Військові дії між Польщею та військами П. Дорошенка, які розпочалися у 1671 р., відбувалися на тлі найгостріших суперечностей не лише між воюючими сторонами, а й усередині їх, що ускладнювало політичну та воєнну обстановку на Правобережжі, руйнівно позначалося на його населенні.

У кінці березня 1671 р. Дорошенко знову висилає до Варшави пропозиції примирення (вони повторювали Острозький проект) тим самим востаннє пропонуючи Короні прийняти їх перед загрозою оголошення війни. Отримавши чергову відмову, гетьман у липні за сприяння татарсько‑турецьких сил розпочинає облогу Білої Церкви. ( пос 1 ) Натомість на територію правобережної частини козацької України вступає польська армія на чолі з Собеським. На допомогу коронному гетьману прийшли козацькі полки М.Ханенка, які нараховували 16 тисяч козаків і 5 тисяч калмиків. ( пос 2 Ці формування взяли активну участь у поході польської армії на Правобережжя Іван Сірко, який був одним із головних винуватців розгрому полків М. Ханенка під Стеблевом у 1669 р., постійно змінюючи упродовж незначного часу свої політичні орієнтири, нарешті перейшов на бік правобережного гетьмана М. Ханенка. Разом вони розбили кримського хана Селім-Гірея, який намагався допомогти П. Дорошенкові, напали на татарські улуси Білгородщини, а ще згодом навіть здійснили кілька важких і виснажливих спільних походів на турецькі міста Аслам і Джан-Кермен.

Дорошенко майже чотири тижні без успіху тримав в облозі фортецю Біла Церква, а потім вирушив на допомогу своєму брату Григорію, який із 1500-ма козаками стояв між Вінницею й Браїловим і якому загрожував польський наступ. Повернувшися до своєї резиденції в Чигирин, гетьман чекав на допомогу — прихід ханських орд. У Дорошенка на той час було всього десять тисяч сердюцьких військ. Крім того, в ряді міст трималися віддані йому козацькі залоги. ( пос 5

Дорошенкові вдалося добитися від Порти змін на кримському троні. Хан Аділ-Гірей, який допомагав Ханенкові, був скинутий, а його місце зайняв Селім-Гірей. Варто зауважити, що полководницький талант Селім- Гірея був ще не раз належно оцінений турецьким керівництвом, яке ще чотири рази садило його на ханство. Як правило, це відбувалося тоді, коли султану був потрібен досвідчений воєноначальник і цілком лояльний васал. ( пос 4 ) За свої ратні подвиги Селім-Гірей заслужив вельми почесний титул «рятівника релігії та держави».Однак проти нього виступив колишній хан, який закликав собі на поміч донських козаків Степана Разіна, астраханську орду, черкесів і калмиків. Між ними точилася міжусобна боротьба. Дорошенко послав Селім-Гірею на допомогу дві тисячі козаків. Білгородська орда, яка була при Дорошенкові, змушена була покинути його, почувши про наскоки Івана Сірка із запорожцями на її улуси. ( пос 3 )

Коли ж, нарешті, татарські орди прийшли на допомогу гетьманові (20 тисяч ногайської і кримської орди, одна тисяча турецької кінноти), Дорошенко розіслав 16 листопада 1671 р. з-під Лисянки універсал до корсунського, канівського, черкаського й чигиринського полковників, і до всієї старшини, і всіх «посполитих людей», щоб вони оберігалися від тих його союзників. Він радив, щоб люди «не плуталися по гостинцях» (дорогах) і щоб зі своїми товарами й набутками трималися в обережності по містах коло свого добра. Гетьман наказував, щоб цей його універсал усі, перечитавши, негайно пересилали далі «і вдень, і вночі». ( пос 6 ).

Бажаючи уникнути великого кровопролиття і руйнації, Дорошенко звертався до жителів малих міст і містечок не чинити опору військам Собеського й піддаватися їм добровільно. Понад двадцять таких міст і містечок, що піддалися військам поляків і Ханенка, коли до них наблизився Дорошенко з військами, переходили знову на його бік. Взагалі, місцеве населення співчувало Дорошенкові й доносило йому про кожний рух ворогів( пос 7.

Коронний гетьман Ян Собеський діяв на Правобережжі з невеликим польським військом — 12-14 тисяч чоловік. Для того щоб виступити проти об'єднаних козацько-татарських військ, він чекав з години на годину литовської армії, яка вже зібралася в Дубенцях над Західним Бугом. Але наприкінці жовтня прийшла звістка, що литовське військо, якому не виплатили жалування, збунтувалося, покинуло свої корогви й розійшлося.

Протягом кампанії 1671 р. найжорстокішими були бої за Брацлав і сильно укріплений Кальник. Брацлав — колишня столиця воєводства, великий торговельний центр, мав чотири церкви. Його мешканцями були переважно козаки. 28 серпня до міста підійшли польські війська й розпочали воєнні дії. Козаки встигли замкнутися в місті, а татари стали обозом під охороною гармат. Собеський прагнув роз'єднати козаків і татар. Після невдалої спроби вигнати татар у поле, поляки спалили нижнє дерев'яне місто, а татар, які кинулися навмання тікати, знищили (полягло їх 500 чоловік, загинуло 3 тисячі коней). За рештою втікачів гналися аж до «дикого» степу.

Григорій Дорошенко замкнувся в Брацлаві з цілим Брацлавським полком, із сердюками й зі значною кількістю озброєних селян. Поляки нічого не могли з ними вдіяти, оскільки не мали ні піхоти, ні важкої артилерії для штурму і облоги. Собеський відступив до Бара, який став його головною базою. Звідти він керував менш масштабними операціями.

Коли Ханенко з запорожцями прибув до Брацлава, той піддався їм, як і Ямпіль та Умань. Місцеві власті зазначали, що піддаються не полякам, а запорожцям. Польських залог козацька старшина намагалася не пускати. Собеський вдався до хитрощів. 12 жовтня за таємною домовленістю з Ханенком старшину виманили з міста, ніби на нараду, а тим часом польське військо захопило брами й після короткої сутички з козацькою вартою заволоділо містом. Собеський зізнався в листі, що захоплення цього майже неприступного замку було якимось чудом. Ханенко дуже каявся, що допоміг полякам опанувати містом. Його популярність серед козаків, і так не досить велика, зовсім підупала.

Щодо Кальника, сильно укріпленого міста, де твердо трималися дорошенкова залога й місцеві жителі, яким Дорошенко двічі надсилав допомогу, Собеський зі своїми жовнірами ні штурмом, ні бомбардуванням, ні облогою нічого не змогли вдіяти й відступили до Брацлава. ( пос 7

У грудні 1671 р. П. Дорошенко з 27-тисячним військом підступив до Ладижина. М. Ханенко з козаками зачинився в замковій фортеці. На вимогу видати Ханенка старшина 9 грудня відповіла Дорошенку листом, який є дуже цікавий з погляду на ідеологічні засади тієї частини українського козацтва, котра підтримувала «польського» гетьмана протягом його правління. Докоряючи П. Дорошенкові за союз із турецьким султаном, ханенківці радили йому: «Віддалися від поганської протекції і поклонися королеві, природному своєму панові… Тоді наш побачить Пан твою прихильність і покору, а Військо Запорозьке теж побачить твою до себе зичливість, будь, Ваша Милість, певен, що його Милість Пан Гетьман наш дані собі от короля клейноди і знаки військові положить, і по залученню братерському з нами всіма й військо коронне без труднощів відступлять. А тоді запевно і віра свята, і мила отчизна будуть краще процвітати вольностями своїми…»( пос 10

Наступала зима, й воєнні операції припинились. Однак Дорошенко, одержавши нарешті татарську підмогу: 20 тисяч чоловік із ногайської і кримської орд й одну тисячу турецької кінноти, 24 грудня перейшов Буг і оволодів містом Тростянцем. Потім відійшов від Тростянця і повернувся до Чигирина, припинивши бойові дії, але не боротьбу. Він готувався до весняної кампанії проти Польщі. Союзник у нього тепер мав бути значно могутніший, ніж татарські орди.

На початку вересня 1671 р. Оттоманська Порта переможно закінчила війну з Венецією й здобула острів Кріт. Стала реальною загроза вступу у війну Порти. Я.Собеський, враховуючи її, радив сейму й королю піти на поступки П.Дорошенку, а також відзначав корисність союзу з українцями у майбутній боротьбі з турками. Але ці застереження були проігноровані, як і ультиматум султана відмовитися від претензій на Україну. …»( пос 11

В березні 1672 року перед султанським палацом в Адріанополі було виставлено бунчуки, а в Османській Імперії оголошено Священну війну. Одночасно організовано масову заготівлю продовольства. ( пос 14 На початку червня 100—тисячна турецька армія, очолювана Мегмедом IV, вирушила у похід. Вона рухалася повільно, бо турецький уряд не втрачав надії на мирне врегулювання конфлікту. Але цього не сталося й розпочалася польсько-турецька війна. Оттоманська Порта направила в Україну власне турецькі війська, війська молдавського і волоського господарів, орди кримського хана. Згодом до них приєднався Дорошенко з 12 тисячами козаків. Артилерія турецького війська налічувала 200 гармат. …» ( пос 12. За указом султана татарські орди були підпорядковані Дорошенкові. Вони прибули до правобережного гетьмана в Чигирин ще задовго до того, як основні турецькі сили увійшли в межі України. Незначне польське військо (шеститисячний корпус) під командуванням Лужецького й кілька тисяч козаків Ханенка, яких направив Ян Собеський, щоб перегородити Дорошенкові шлях до злуки з турками, зазнали поразки від правобережного гетьмана під Четвертинівкою на Поділлі в липні 1672 р. Під Кам'янцем Дорошенко приєднався до армії султана. ( пос 13 По дорозі звільняли від польських залог подільські міста й містечка

Коли П.Дорошенко отримав аудієнцію у Мегмеда IV з'ясувати вкрай важко. Так, Валерій Степанков вважає, що найбільш достовірними є дані хроніки турецького автора Рашид-ефенді, вона відбулася 15 серпня, тобто до прибуття султана під стіни Кам'янця. Під час зустрічі український гетьман засвідчив своє підданство, послушенство і вірність. Отримав у знак прихильності володаря Порти розкішний халат, булаву та коня. ( пос 15 Цього ж дня прийняв кримського хана, котрий прибув до табору турецького війська разом з П.Дорошенком

Три тижні тривала облога. Наприкінці серпня фортеця капітулювала 2 вересня Мегмед IV урочисто в'їхав до Кам'янця. З приводу оволодіння містом-фортецею у Стамбулі, Каїрі та в інших центрах імперії влаштовувалися триденні святкування З другого боку, швидка капітуляція “золотого ключа до кордонів Речі Посполитої”, потужного бастіону “християнського передмур'я”, як не без почуття гонору любила характеризувати місто шляхта, викликала тепер у неї психологічний шок. ( пос 16.

Швидке оволодіння Кам'янцем істотно вплинуло не лише на подальший хід кампанії турецької армії, але й на реалізацію політичних задумів П.Дорошенка, що передбачали приєднання західноукраїнських земель до Правобережної гетьманщини. Припускаємо, що гетьман відвідав Кам'янець. Проте часто використовувана істориками інформація Самовидця про його проїзд разом із султаном вулицями міста, вимощених «образами божиими», вилучених з християнських храмів («Не заболіло его сердце такого безчестія образов божіїх задля свого нещасливого дочасного гетманства») . ( пос 17, є не більш ніж чуткою, котрих чимало кружляло тоді серед населення Гетьманщини.

30 серпня П.Дорошенко звернувся з універсалом до наказного канівського полковника і старшини, повідомляючи про капітуляцію 27 серпня провідників кам'янецької залоги. Наголошував на тому, що Мегмед IV «на заспокоєння Украйни і на згубу осад ляцьких з військами своїми тепер відпускає...». Переконував їх, аби «ні в чому не сумнівалися, а на нашу оборону, з якою були б надійними так супроти неприятелів, на вас наступаючих, ставали мужньо, Ханенковим принадливим листам й особам віри й місця в себе не давали...» . ( пос 18.В. Степанков зазначає, що уважне прочитання листа дозволяє висловити наступне спостереження: кидається у вічі вельми стриманий, якщо не холодний, тон оцінки дій сюзерена і ніякої похвали за готовність повелителя імперії виконати взяті на себе зобов'язання, передбачені умовами прийняття 1669 р. його протекції. Важко позбутися враження, що листа писала розчарована людина. ( пос 19.

Постає питання: чи існували фактори, які, направду, могли породити зневір'я П.Дорошенка? Зрозуміло, їх слід шукати у політиці турецького уряду. Швидка капітуляція Кам'янця й відсутність даних про наближення польських військ підштовхнули Мегмеда IV вимагати від Речі Посполитої не тільки визнання його протекції над Правобережною гетьманщиною, але й територіальних поступок у межах всього Подільського воєводства Так, османська політична еліта перекреслювала один з основних постулатів політичної програми П. Дорошенка та його соратників — включення західноукраїнських земель до складу козацької України. Не вбачаючи у Польщі сильного супротивника, а в Правобережній гетьманщині гідного поваги васала, великий візир не вважав за необхідне добиватися відокремлення від Речі Посполитої Західноукраїнського району (з метою її послаблення) з наступною передачею козацькій Україні. Аби віднайти швидше порозуміння з М.Вишневецьким, вирішив відібрати у Польщі лише Подільське воєводство, яке мало належати султану, а не гетьману. . ( пос 19

Не виключаємо, що вражений таким перебігом подій гетьман попрохав султана відпустити його у козацьку Україну, аби утвердити свою владу у містах, де ще знаходилися польські залоги. І як промовляє зміст уже цитованого нами його листа до наказного канівського полковника, клопотання гетьмана було задовільнене. Однак, з невідомої причини, через кілька днів гетьман отримав розпорядження разом з турецьким військом вирушати у похід до Львова. Татарські орди на чолі з Селім-Гіреєм, турецькі частини під керівництвом Каплан-паші Калеби, молдавські та волоські війська, а також сердюцькі полки Дорошенка султан направив на завоювання Львова. Це строкате військо спалювало й знищувало все, що опинялося на його шляху, не затримуючися, проте, біля тих українських міст, котрі чинили опір.

Облога Львова закінчилась угодою про викуп, що значною мірою була наслідком суперечностей між ханом і султаном. Хан не мав наміру завоювати для Оттоманської Порти всю Україну, яка була для нього об'єктом безперервних грабежів, джерелом прибутків. Згодом хан, салтани, аги і мурзи прийняли рішення розпустити свої чамбули на Правобережну Україну. Вони знали, що польського війська тут немає, позаяк шляхта веде переговори з турецькими представниками про мир.

2 вересня 1672 р. почалося безприкладне пограбування країни. В історії не було подібного татарського нападу щодо розмірів території, на яку він поширився, і щодо кількості захоплених у полон людей. Величезне ординське військо перейшло до суцільного грабежу, вдавшися до своєї звичайної тактики послідовного дроблення загонів. Татарські чамбули доходили до Вісли, Сана й Карпатських гір. . ( пос 21

Хан поділив свої орди на три великі групи, які розташували власні коші в Немирові, Комарові й за Дністром. Коші, котрі охороняли добірні ханські війська, являли собою опорні пункти, де зосереджувалося по 10-15 тисяч ординців і куди звозилися захоплені здобич і ясир. Звідти по всій країні розсіялися дрібні татарські загони, покривши її неначебто сіткою. Ординці проникали в такі глухі куточки, де населення не чекало ворога й не вживало запобіжних заходів. Саме тут татари захопили найбільше ясиру.

Неможливо визначити кількість захоплених у полон, але відомо, що тоді козаки за один раз відбивали по 20 тисяч невільників. Представники польського посольства у своєму щоденнику записали, що повз Львів татари щодня ведуть багатьох полонених, особливо жінок і дітей. За короткий строк їх пройшло кілька десятків тисяч. Можна припустити, що татари гнали в неволю населення цілих районів. . ( пос 22

Польща приголомшена такою швидкою перемогою турецьких військ на Поділлі з огляду на деморалізованість керівництва Речі Посполитої вирішило не чинити опору а підписати мир.

18 жовтня 1672 р. польський уряд уклав у Бучачі мир з Оттоманською Портою. Українські представники були постійно присутні під час підготовки Бучацького договору між Стамбулом і Варшавою — перед кожної сесією бували у каймакана (на той час керівника турецьких дипломатів.)

Під час чергової зустрічі з султаном, яка відбулася в жовтні 1672 р., Дорошенко висловлював прохання щодо виконання турецькою стороною взятих перед цим зобов’язань сприяння гетьману в об’єднанні України. На що після аудієнції у Мегмеда IV Авджи великий візир відповів: невдовзі під владою гетьмана «буде і Київ і ціла Лівобережна Україна». . ( пос 23

За Бучацькою угодою, до Османів відходило Поділля. Крім того, Річ Посполита відмовилась від Брацлавщини й південно-західної частини Київщини, територія яких передавалась під безпосереднє управління українського гетьмана: «Держава Українська має належати козакам у старих кордонах»—зазначалося в польському варіанті договору. Таким чином, під владою Дорошенка перебували Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Решта українських земель залишалася за Польщею. ( пос 24

Представники України під час польсько-турецької комісії вимагали включити до бучацьких положень пункт щодо встановлення західного кордону Гетьманату, який мав проходити по річкам Горинь і Лабунь. Згідно з Бучацькою угодою, всі попередні договори між двома країнами зберігали свою чинність. Польща мала сплатити 80 тис. талерів контрибуції, а також щорічно давати турецькому султану 22 тис. злотих данини.

У листопаді 1672 р. український гетьман отримав грамоту від Мегмеда ІV Авджи на підтвердження його прав щодо володіння Правобережною Україною в статусі османського підданого. Цією султанською грамотою закріплювалися положення Бучацького миру. Султан також особисто вручив П. Дорошенку золоті булаву і кафтан. Урочистий турецький одяг вручили і тридцяти козацьким старшинам. . ( пос 25

Проте становище правобережного гетьмана було надзвичайно складним. Здобуття Кам'янця, де турки обернули костьоли і церкви на мечеті й чинили різні насильства і знущання над християнською вірою, а також пограбування країни татарами викликало в усіх людей великий жах. Народ обурювався Дорошенком, вважаючи його головним винуватцем страшного лиха. Дорошенко й сам не був байдужий до результатів турецької інтервенції. З усього Правобережжя в його володіння перейшли тільки напівзруйновані та обезлюднені Брацлавщина й Київщина. Він узагалі був розчарований турецькою протекцією. В останні дні 1672 р. Дорошенко зібрав старшинську раду, на якій порушив питання, чи залишатися під протекцією Туреччини. Рада ухвалила не відступатися від турецького султана, бо «тепер крім султана нікуди дітись»..( пос 26

Слід відзначити, що положення Бучацького миру, з одного боку, були певною дипломатичною перемогою П. Дорошенка (адже Річ Посполита вдруге у практиці міжнародних договорів відмовлялася від значної частини України на користь суперника та визнавала владу українського гетьмана), з іншого — не виправдали його сподівань на допомогу султана у відвоюванні прав у польського короля та московського царя на всю територію України.