2.2 Закінчення турецько-польської війни та крах про турецької політики Петра Дорошенка (1673-1676 роки)

Починаючи з 1673 року гетьман Петро Дорошенко починає поступово відходити від турецької орієнтації. Виявилося, що Мегмед ІV нічим не відрізнявся у своїй політиці щодо Українського гетьманату від своїх «коллег» — монархів. Він оголошує провінцією Османської імперії («еялетом») Західне Поділля з центром у Кам’янці. Турецькі гарнізони вводяться не лише до західноподільських міст, але й до східних — Брацлава та Кальника. Розпочалися утиски місцевого православного населення у релігійній сфері. І хоча після звернення Дорошенка до Мегмеда ІV, останній у січні 1673 р. видав спеціальний диплом у якому говорилося: «в містах і осадах Українського еялету, котрі знаходяться під його ( П. Дорошенка) владою, не сміє ніхто чинити утиски церквам», ( пос. 1) це не зняло напруги у ставленні українців до присутніх на їх землях турецьких військових та урядовців.

Великим розчаруванням для гетьманського уряду стало вирішення спірної проблеми з приналежністю до української чи турецької юрисдикцій міста Могилева. Султан Мегмед ІV, який перед тим хотів включити його до Кам’янецького еялету, все ж таки не встояв перед домаганнями Дорошенка і залишив під його владою полкове місто на умовах, що місто Могилів буде знаходитися під особистим гетьманським правлінням, але після смерті гетьмана місто перейде до складу османських земель( пос. 2)

Як свідчили сподвижники П. Дорошенка, той «сам лютує, що піддався турчинові» ( пос. 3) . В Україні, зокрема на волинських землях, поширилися чутки про те, що гетьман хоче відмовитися від зверхності султана. Невдоволення султанським протекторатом висловили правобережні козаки на Генеральній раді у червні 1673 р. під Росавою. Уманський полк та й самі жителі Умані, висловлюючи протест проти «обусурманення» Дорошенка, знову переходить під владу його противника М. Ханенка, який значно активізував свої дії у 1673 р.

Розгром Польщі 1672 року та підписання ганебних статей викликали патріотичну реакцію. Сейм ухвалив виділити кошти на 60-тисячну армію. Римський папа також підтримав підданих і прислав значну суму грошей на військо. Польща і не думала виплачувати туркам контрибуції. Восени 1673 року приготування Польщі до нової війни були закінчені. Вони організували таку армію, якої Польща, як каже один історик, не бачила від часів Берестечка: 40 тисяч прекрасно узброєного війська при 50 гарматах і, крім того, ще 12 тисячний литовський корпус, не рахуючи узброеної челяді. На чолі цього війська став Ян Собеський. Обставини були сприятливі, кримський хан був хворий, і в цілому Криму панувала епідемія. Сірко, якого московський уряд скоро випустив із заслання назад на Україну, тривожив Крим своїми нападами. Волоський і Молдавський господарі на самому початку кампанії перейшли на польський бік. ( пос. 4)

11 листопада 1673 р. Собеський розбив передову турецьку армію Гусейна-паші під Хотином, а на другий день піддався полякам і сам Хотин із його могутньою фортецею. Дорошенко, хоч і дістав від турків великі запаси зброї й амуніції, не брав участі в битві. Він намагався відвести від України загрозу нового вторгнення турків і татар. . ( пос. 5) Поляки захопили 400 штандартів і бунчуків, цілий турецький обоз. Також було захоплено в полон 4.000 татар разом з Гусейн-пашою, яких було відведено до Кам’янця. Це була досить сильна поразка турків, навіть султан Мухамед IV переніс свою зимову резиденцію далі від Дунаю.

Розгром турецького війська на чолі з Гусейном-пашею у правлячих колах Османської імперії був справедливо розцінений як серйозний вияв прагнення Речі Посполитої скасувати умови укладеного в жовтні 1672 р. Бучацького трактату, за яким вона зобов'язалася сплачувати імперії щорічно данину і поступилась їй територією Подільського воєводства.

Відповіддю Туреччини на хотинську перемогу поляків став очолений султаном Мегмедом IV похід проти Речі Посполитої. Однак на певному етапі його політичне спрямування зазнало зміни — у зв'язку з тим, що союзник Порти, правобережний гетьман Петро Дорошенко, звернувся до її властей з нагальним проханням допомогти йому відбити спільний наступ московської армії та лівобережного гетьмана І. Самойловича (Д. Многогрішний був зміщений у березні 1672 р.) Метою наступу було покінчити з гетьманством П. Дорошенка й утвердити панування Москви та її сателіта І. Самойловича на Правобережжі. В інтересах Туреччини було захистити свої позиції у цьому регіоні, тому її армія рушила на допомогу П. Дорошенкові.

Похід розпочався і закінчився у 1674 р. Всі воєнні дії, пов'язані з ним, відбулися на Правобережжі. У них на боці Порти взяло участь татарське військо, на чолі якого стояв кримський хан Селім-Ґірей.

В лютому 1674 року султанський бунчук — символ приготування Порти до війни – був вивішений у ставці падишаха, а за посередництвом капиджи-паші Омер-бея кримському ханові був надісланий наказ закінчити розпочаті приготування до походу і з’єднати свої загони з турецьким військом. ( пос. 7).

20 липня, коли султан довідався про те, що поляки поступились туркам Хотином, він віддав своїй армії наказ рушити до молдавського міста Сороки, що на правому березі Дністра, перейти на територію Правобережної України і надати допомогу П.Дорошенку в його протистоянні військам князя Г.Ромодановського і І.Самойловича.

На початку серпня 1674 р. на Поділля вторглися війська під командуванням Каплан-паші, а слідом за ними — головні турецькі сили, які захопили міста Бар, Підгайці, Меджибіж, Умань та ін., спустошуючи й грабуючи їх, забираючи в неволю їх мешканців. Особливо трагічною була доля населення Ладижина та Умані. П'ятисотенна залога в Ладижині відважно захищала місто, оточене з усіх боків турецьким військом. Дорошенко переконав ладижинських жителів здати місто, гарантуючи їм безпеку. Але козаки під керівництвом Мурашка сховалися в замку й продовжували захищатися, поки всі не загинули. Турки вдерлися до міста, спалили його, перебили багатьох жителів, а частину погнали в неволю. ( пос. 14).

В Умані Дорошенко умовив старшину звернутися до турецького командування з повинною. Однак візир Кара-Мустафа наказав спалити місто, а жителів — частину вирізати, а решту погнати в неволю. Полковників та іншу старшину в турецькому таборі схопили й відправили як невільників. Населення міста й козацька залога протягом семи днів продовжували вести боротьбу з турецько-татарським військом, яке, зайнявши Умань, спалило її. Серед полонених з Умані та Ладижина було чотири тисячі запорозьких козаків. 5 вересня 1674 р. недалеко від руїн Умані Дорошенко знову зустрівся з турецьким султаном і домігся свободи для полонених уманців. ( пос. 15).

Турецький похід 1674 року, спрямований спершу проти Речі Посполитої, а згодом проти московського та лівобережного військ у Правобережній Україні, охопив період від травня, коли армія на чолі з султаном виступила з Фракії, до середини листопада, коли вона прибула до Адріанополя. З цього на перебуванні її на теренах Правобережної України припадає серпень, вересень і початок жовтня. Головна мета походу в Правобережну Україну була досягнута — названі війська при допомозі загонів союзника Туреччини — кримського хана, який їх очолював, і козаків, керованих П.Дорошенком, відновили тут владу П.Дорошенка як гетьмана і протекторат Туреччини над цією територією. У зв’язку з цим запланований турецько-татарський наступ на Київ не відбувся. Воєнні дії турецької армії проходили в межах порівняно неширокої територіальної смуги — від містечка Стіни на заході до міста Умані на сході. Головні її зусилля були затрачені на здобуття Ладижина та Умані. Можна сказати, що турецький похід 1674 року врятував П.Дорошенка як гетьмана, продовжив його перебування на гетьманському уряді — до 1676 року, коли він був змушений зректись гетьманства і віддатись на милість московського самодержця.

5 вересня гетьман мав прийом у султанському шатрі поблизу Умані. Тут Мегмед ІV вручив йому на знак своєї приязні кафтан, оксамитову соболину шапку, кілька породистих коней, а також золоту булаву. Таким чином П. Дорошенко й надалі погоджувався бути володарем частини України від імені султана Османської імперії. . ( пос. 6)

Невдовзі турки покинули Україну, натомість на її землі черговий напад здійснило коронне військо на чолі з новопроголошеним королем Речі Посполитої, колишнім великим коронним маршалком Я. Собеським, що відвоювало у Дорошенка Могилів, Брацлав та інші міста Правобережної України. Зважаючи на військові успіхи поляків, гетьман у грудні 1674 р. висилає до королівської резиденції своїх послів, які мали просити Яна ІІІ Собеського призначити комісарів для проведення польсько-української комісії з укладення спільної угоди . Як не дивно, але король відразу ж відгукнувся на пропозиції Дорошенка й вислав до Чигирина своїх представників. Вони мали отримати від гетьмана чіткі й остаточні запевнення в тому, що він назавжди відмовляється від турецької протекції, адже у Варшаві ходили чутки про піддання Дорошенка королю лише на період зими, після чого він знову, як гадалося, повернеться до зверхності султана. Ці чутки мали правдиву основу, адже про всі свої зносини з королем та його послами гетьман повідомляв до Стамбула. . ( пос. 9)

Дорошенко остаточно втратив колишні популярність і прихильність народу, які обернулися на люту ненависть до нього як винуватця страхітливих подій і руїни. Його покинули близькі люди, навіть родина. Нечисленна старшина з оточення Дорошенка, що залишалася з ним, згодом теж утекла. Пішов від нього також обозний, повівши на лівий берег коней і всю худобу гетьмана.

Отримавши звістку про те, що Ян ІІІ Собеський, незважаючи на початок мирних переговорів, готується до походу на Чигирин, Дорошенко вирішує відмовитися від укладення двохсторонньої угоди з Річчю Посполитою і висуває концепцію скликання тристоронньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка б оголошувала гетьмана князем України під подвійною протекцією Туреччини і Польщі. Український гетьманат мав виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монархами . ( пос. 10). «Турецька протекція (до речі, як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, щоб мати для себе удільне князівство» — свідчили відомості зі Львова за липень 1675 р. У королівській канцелярії у той час, хоч і жартома, називали українського гетьмана не інакше, як «напівкнязем» . Власне цей жартівливий титул якнайкраще підходив П. Дорошенкові з огляду на те, що він був фактично «удільним» господарем частини України, але не мав на неї династичних прав. . ( пос. 11)

У 1675 році П.Дорошенко повертається до спроб налагодити стосунки з Польшею — в лютому він вислав до Варшави разом із польським посольством Й. Шумлянського т. зв. Чигиринські пункти, які, в основному, спиралися на положення Гадяцької угоди. У той же час гетьман послав до султана Мегмеда ІV посольство на чолі з генеральним писарем М. Вуяхевичем і полковником Г. Гамалією. Ті мали просити у султана допомоги для походу на Лівобережжя та підтвердження султаном гетьманських повноважень Дорошенка . ( пос. 12). 28 березня того ж року османський монарх видав спеціальний універсал до «володаря-обранця Християнської нації і трьох частин козацтва», в якому наголошувалося на тому, що у відповідь на прохання українських дипломатів султан «приймає це звернення за умови, що Він справедливо служитиме згідно з наказом, виданим мною. Чесно дотримуватиме своїх слів протягом того часу, який він вирішив перебувати під нашим протекторатом. Мегмедом ІV підтверджувалися попередні васальні зобов’язання Українського гетьманату щодо надання своєму сюзеренові у разі потреби необхідної кількості війська( пос. 13

Невдовзі війська Османської імперії та Кримського ханства прийшли на Правобережжя, але їхні дії спричинили лише руйнацію так уже знекровленого довголітніми війнами краю та сприяли падінню авторитету гетьманської влади Дорошенка серед мешканців Брацлавщини та Південної Київщини.

Дорошенко разом с турецько-татарськими силами готувався до нанесення удару по Києву. За свідченням Л. Полуботка більше трьох тисяч населення «цієї сторони людей, зібралось в Стеблеві і в інших містечках, а звідти, не маючи від військ ніякого життя, всі пішли прямо до султана, просячи, щоб їх всіх в своє заступлення взяв, а багато самі добровільно ідуть в орду». ( пос. 16

Гетьман розумів, що його про турецька політика зазнає краху. «Неслухняність» українського правителя вже довго непокоїла Високий Диван і ханський уряд, які бажали зміни сильного гетьмана на більш податливого козацького провідника. По суті, влітку 1675 р. завершилися відносини Чигирина зі Стамбулом, що було спричинене взаємною недовірою обох сторін. Гетьман Правобережжя зробив у цій ситуації свій останній політичний маневр. 10 жовтня 1675 року він присягнув перед Сірком на вірність російському цареві. Вони домовилися скликати навесні 1676 козацьку раду для обрання гетьмана України, зумовивши це тим, що запорожці не брали участі у виборах гетьмана Самойловича. Таким чином, Дорошенко хотів переломити хід подій на свою користь. Він відправив до Москви гетьманські клейноди зі своїми послами П. Яненко і С. Тихим ». ( пос. 17. У статтях на яких Дорошенко прийняв підданство російському царю сказано, що санжаки від турецького султана він прийняв з примусу, під впливом козацької старшини. 21 січня 1676 цар Олексій наказав П. Дорошенку принести присягу перед Ромодановським і Самойловичем.

Кілька посольств, що їх надсилав гетьман протягом року до Москви, не змінили рішення московського уряду. Врешті, Дорошенко змушений був погодитися з вимогою московитів. Коли у вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, він виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, 19 вересня здав клейноди й присягнув на вірність цареві.

П. Дорошенко посилав перед облогою у Крим свого гінця з проханням надіслати ординські війська, однак кримський хан допомога не надіслав. У ханської грамоті до Дорошенка було сказано, що «він де хан з донськими і запорізькими козаками нині примирився» і тому військові дії починати не хоче. ». ( пос. 19 Ця позиція Криму може служити прикладом принципових розбіжностей хана з султанським двором. У Криму дізналися, що Дорошенко звертався і до султана. Волоський господар писав до правобережного гетьмана, що турецькі війська сконцентровані у Валахії і в перших числах травня підуть під Київ і на Левобережжя війною. Султан вирішив відправити візира з військом до Польщі, а двох пашів на Запоріжжі. Тому можна впевнено говорити про власну кримську зовнішньополітичну лінію на південно-заході: хан, відмовившись допомогти Дорошенку, тим самим виступив проти волі Порти. Османська імперія, століттями, що здійснювала свій суверенітет над Кримом була явно не задоволена своєвільними і сепаратисько налаштованими ханами. Вона явно не могла не помічати домагань Гіреїв на незалежне від Стамбула панування над Україною. Тому взимку 1676 султан прислав у Крим двох пашів з турецькими загонами і «ті паши, татарам чинили всяке руйнування».

У той же час протягом першої половини 1676 р. правобережний володар надсилав листи до Стамбула із запевненням своєї вірності та проханням про надання військової допомоги проти Польщі. Отже, як бачимо, наприкінці свого правління український гетьман визнавав одночасну протекцію вже трьох монархів — польського короля, турецького султана і московського царя.

Капітуляція Петра Дорошенка не припинила збройне протистояння на Правобережжі. І хоча на цей час Чигиринщина та Східна Брацлавщина являли собою, як слушно підмітив Д. Дорошенко, справжню пустиню, наповнену руїнами та згарищами Росія, Польща, Турречина та Крим не припинили своїх спроб включити цей край до своїх державних територій.

Зокрема й надалі продовжувалася польсько-турецька війна. Щоправда, вже в жовтні 1676 року турецька армія оточила військо Яна Собеського в Галичині, поблизу містечка Журавного і примусила визнати правомочність так і не ратифікованого польським сеймом Бучацького мирного договору. Журавнинський мир, що припинив польсько-турецьку війну 1672-1676 років підтверджував передачу Османській Порті Західного Поділля, значна частина правобережної України, за винятком територій Білоцерківського та Паволоцького полків, визнавалися козацькою територією, але вже не було згадки про існування на Правобережжі Української держави. ( пос. 20

Таким чином, у 1675–1676 рр. зазнала остаточного краху політика гетьманського уряду Петра Дорошенка щодо підлеглості України турецькому монарху. Причиною цьому були не лише намагання турецького султана — інкорпорувати Український гетьманат на Правобережжі, але й діяльність самого гетьмана, який, попри значні зусилля, так і не зміг сконсолідувати козацьку старшину, «чернь» та «поспільство» навколо ідеї непідлеглості України. Перехід одного з найвірніших послідовників полівасалітетної політики Богдана Хмельницького на бік російського монарха і здача Петром Дорошенком булави (це відбулося 16 вересня 1676 р.) на користь Івана Самойловича стало відповіддю на питання вирішення династичними дворами Європи міжнародно-правового статусу Правобережної України.

ВИСНОВКИ

Опрацювавши використані джерела та літературу можна зробити наступні висновки:

Після смерті гетьмана Богдана Хмельницького наступив надзвичайно важкий для України період, коли здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Нестійкість становища гетьманів та вакансія гетьманського престолу посилила соціальну поляризацію суспільства, спричинила боротьбу елітних груп за владу. Це в свою чергу погіршило геополітичне становище України, посилило прагнення сусідніх держав загарбати нові території.

У тяжкий і трагічний час для України взяв гетьманську булаву Петро Дорошенко. Дорошенко заступив на гетьманстві Тетерю, котрий не був спроможний стримати народний гнів проти нього й поляків. Новий гетьман, який прийшов до влади за допомогою кримських татар, здолавши своїх опонентів С. Опару, та В. Дрозденка котрі в цей час перебували в Україні, одразу ж розгорнув дипломатичну діяльність, спрямовану наобмеження впливу польських владних структур, пошук порозуміння з Лівобережною старшиною та отримання підтримки з боку Криму.Правобережний гетьман пішов на розвиток дипломатичних відносин з Кримом і Портою, вбачаючи у них противагу зближенню Польщі й Росії.

Андрусівський договір 1667 р. про перемир'я, укладений наприкінці січня між Росією і Річчю Посполитою на 13,5 років, передбачав поділ козацької України по Дніпру. Дізнавшись про зміст договору, П. Дорошенко переконався у доцільності курсу на збереження миру з Кримом і Портою, за допомогою яких плекав надію домогтися возз'єднання під своєю булавою не лише землі козацької України, а й усі українські землі. Щоб запобігти нападам запорожців на Крим, він направив на Січ посольство, схиляючи її до союзу із татарами. Спочатку запорожці на раді прийняли ухвалу не підлягати ані царю, ані королю, а «лише самим бути з ордою», однак з часом серед них взяли гору проросійські настрої. Інша група запорозьких старшин (серед них і І. Сірко) орієнтувалася на Польщу. Частина лівобережних козаків також почала схилятися до ідеї опори на Крим у визволенні «з польської і московської неволі» На початку лютого 1668 р. Старшинська рада, в якій взяли участь і представники лівобережного гетьмана, ухвали «з обох боків сторін Дніпра жителям бути у воз'єднанні і жити б окреме і давати данину турському цареві та кримському хану, так як платить валаський князь...». По закінченні ради П. Дорошенко направив посольство до Стамбула, засвідчуючи: згоду прийняти протекцію.

Спираючись на допомогу татар. П.Дорошенко в червні 1668 р. пе­реходить у Лівобережну Україну, домагається возз'єднання козацької України й обирається її гетьманом Проти цього виступили не лише Росія й Річ Посполита, а й Кримське ханство, яке не приховувало невдоволення перспективою прийняття Україною турецької протекції, котра у міжнародно-правовому плані урівнювала її з ханством. Найбільший парадокс полягав у тому, що у боротьбі проти П. Дорошенка ханство знайшло опору в особі Запорожжя, яке в серпні обрало гетьманом Петра Суховоя. Дізнавшись про різкий поворот зовнішньополітичного курсу Бахчисарая, гетьман направив до султана посольство з проектом договору про прийняття протекції. Правлячі кола Порти вирішили задовольнити клопотання української сторони. Корсунська козацька рада 21 березня 1669 р. переобрала гетьманом П. Дорошенка й після дискусій ухвалила зроблений ним вибір щодо протекції, проте у присязі султану відмовила (вона відбулася на початку грудня 1670 р.).

Саме за підтримки Порти П. Дорошенко до кінця 1669 р. розгромив П. Суховія та його союзників, які у серпні цього ж року уклали угоду між Запорожжям і Кримом, що передбачала надання ханом воєнної допомоги за умови, якщо Запорожжя відмовиться визнавати протекцію султана.

Відмова Речі Посполитої визнати незалежність Правобережної гетьманщини та протекцію над нею султана спровокувала польсько-турецьку війну, в якій українське військо виступало союзником турецько-кримського. На переговорах турецького і польського посольств у жовтні 1672 р. у Бучачі було присутнє й посольство П. Дорошенка. Згідно з укладеним 16 жовтня договором, Польща визнавала незалежність Української держави, а терени Подільського воєводства відходило до складу Порти.

Відступ турецького уряду від умов договору про протекцію з Пра­вобережною Україною, спроби кам'янецького паші втрутитися у її внутрішньополітичне життя погіршили дипломатичні відносини з Османською імперією та Кримом і активізували пошук П. Дорошенком у 1673 р. нових зовнішньополітичних комбінацій із Польщею та Росією. Через наступ російських і лівобережних полків взимку 1674 року взаємини з Портою і Кримом пожвавилися . Проте каральний характер воєнної кампанії турецько-татарських військ влітку 1674 р. спричинив страшну руйнацію й обезлюднення краю. Гетьман втратив підтримку з боку його населення

Розчарувавшись у турецькій протекції, влітку 1675 р. гетьман і його соратники вирішили зректися її й визнати протекцію Росії. Проте вчинили це не вдалося , і протягом зими-літа 1676 р. гетьман продовжував підтримувати формально доброзичливі взаємини з Портою і Кримом. Вони припинилися після капітуляції П. Дорошенком у другій половині вересня 1676 р.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Kwiatek M. Zwycięstwo, które ściągnęło katastrofę. Kampania Jana Sobieskiego na Ukrainie w 1671 r. i jej polityczne konsekwencje / M. Kwiatek // Per aspera ad astra : materiały z XVI Ogolnopolskiego Zjazdu Historykow Studentow w Krakowie: Historia Rzeczypospolitej Obojga Narodow. – Krakow, 2008 . – S. 135 – 157.

2. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею (1659-1665 гг.). – СПб., 1870. – Т. V. – 335с.

3. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1872. – Т. VI. – 279 с.

4. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1874. – Т. VII. – 312 с.

5. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1875. – Т. VIII. – 280 с.

6. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1878. – Т. IX. – 320 с.

7. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1879. – Т. XI. – 820 с.

8. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1882. – Т. XII. – 874 с.

9. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1884. – Т. XII. – 766 с.

10. Андреев А. Р. История Крыма / А. Р. Андреев [ Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: // lib.misto.kiev.ua/HISTORY/ANDREEW_A_R/krym _history.txt

11. Антонович В. Гетьман Петро Дорошенко / В. Антонович // Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ: Дніпро, 1991. – С.143 – 145.

12. Апанович О. М. Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії: 50–70-ті роки XVII ст. / О. М. Апанович ­ К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 299 с.

13. Апанович О. Найтрагічніший гетьман України. / О. Апанович // Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://exlibris.org.ua/apanowicz/ index.html

14. Аркас М. Гетьман Петро Дорофійович Дорошенко 1665-167 / М. Аркас // Аркас М. Історія України – Руси [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.exlibris.org.ua/arkas

15. Аркуша О. Г. Історія державної служби в Україні : у 5 т. / О. Г. Аркуша, О. В. Бойко, Є. І. Бородін та ін. – К. : Ніка-Центр, 2009. – Т. 1. – 544 с.

16. Вирський Д. С. Дорошенко: двобій з долею / Д.С. Вирський // Вирський Д. С. Українне місто: Кременчук від заснування до 1764 [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/Local /Kremenchuk/Cossackdom/Ruina/5679.html

17. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. -М.:Мысль,1992.-446,[2]с. http://sattarov.net/tatar/tatar_history/

18. Грибовський В. В. Ногайські орди в системі державного управління Кримського ханства / В. В. Грибовський // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Вип.VII. – Запоріжжя: РА Тандем-У, 1999. – С. 44 – 48.

19. Григор'єва Т. Ю. Дипломатія Речі Посполитої напередодні та під час польсько-османської війни 1672-1676 рр. / Т. Ю. Григор'єва // Наукові записки НаУКМА. – 2010. – Т. 104 – С. 42 – 46.

20. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко: Огляд його життя і політичної діяльності. – Нью-Йорк: Видання Української Вільної Академії Наук у США, 1985. – 712 с.

21. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.: Т.2 – від половини XVII століття. / Д. Дорошенко – К.: Глобус. – 1992. – 349 с.

22. Дюличев В. П. Рассказы по истории Крыма. / В. П. Дюличев – Симферополь: Квадранал, 2005. – 320 с.

23. Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті 17 ст. / В. Заруба – Дніпропетровськ: Ліра ЛТД, 2003. – 464 с.

24. Івангородський К. Військово-політичне співробітництво України-Гетьманщини та Кримського ханства в другій половині XVII – на початку XVIII ст. / К. Івангородський // Гуржіївські історичні читання (Збірник наукових праць). – Черкаси, 2007. – С.247 – 252.

25. Історія України з найдавніших часів до 2004 року - В. М. Литвин ...http://www.lytvyn-v.org.ua/history_of_ukraine/

26. Кривошея В. В. Козацька старшина Правобережжя (1665 р. – кінець ХVII ст.) / В. В. Кривошея // Гілея. Історія. Політологія. Філософія : Вип. 13 – К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2008. – С.4 – 20.

27. Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини / В.В. Кривошея – К.: ІПіЕНД імені І.Ф.Кураса НАН України, 2008. – 452 с.

28. Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на варшавський сейм 1666 року і відповідь короля Яна Казимира на неї / М. Крикун // Україна модерна. – Львів: Інститут історичних досліджень Львівського державного університету імені Івана Франка, 1999. – С. 311 – 349.

29. Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року / М. Крикун // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том ССХХХVIII. Праці Історично-філософської секції. – Львів, 1999. – С. 117 – 148.

30. Крикун М. Турецький похід у Правобережну Україну 1674 року/ М. Крикун // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Випуск 34. – Львів, 1999. – С. 123 – 164.

31. Крисаченко В. Історія Криму: Кримське ханство. / В. Крисаченко – Київ: Твім інтер, 2000. – 334 с.

32. Лист гетьмана Петра Дорошенка до запорожців від 21 березня 1676 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil / sus128.htm

33. Літопис Самовидця. [ Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/samovyd/sam.htm

34. Мицик Ю. З. дипломатичного листування уряду Кримського ханства (друга половина XVI – початок XVIII століть) / Ю. З. Мицик // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том ССХL. Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. – Львів, 2000. – С. 473 – 502.

35. Мицик ЮрійЗ джерел до історії Османської імперії та Кримського ханства XVI – першої половини XVIII ст. ..... 327 Україна в Центрально-Східній Європі / НАН України. Інститут історії України. — Вип. 9–10. — К.: Інститут історії України, 2010. — 380 с. С. 93-136.с 327-360

36. Підгаєцькі пакти польного гетьмана Яна Собеського із Кримським ханством – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://litopys.org.ua /suspil/sus114.htm

37. Санин Г. А. Антиосманские войны в 70–90-е годы XVII века и государственность Украины в составе России и Речи Посполитой / Г. А. Санин // Россия – Украина: история взаимоотношений. – М., 1997. – С. 61– 64.

38. Санин Г. Украина в политических отношениях Российского государства и Османской империи (1667-86 гг.) / Г. Санин – [ Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://history.org.ua/JournALL/uacenter/1/23.pdf

39. Смолій В.А. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). / В.А Смолій, В.М. Степанков – К.: Альтернативи, 1999. – 344 с.

40. Соловьев. С.М. История России с древнейших времен. / С.М. Соловьев. [ Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.kulichki.com/inkwell/ text /special/history/soloviev/solovlec.htm

41. Статті-прохання до турецького султана – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //http://litopys.org.ua/suspil/sus117.htm

42. Степанков В. С. Петро Дорошенко. / В. С. Степанков // Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. Київ: Варта. – 1994. – С.285 – 316.

43. Степанков В. С. Постать Петра Дорошенка у висвітленні істориків / В. С. Степанков // «Істину встановлює суд історії»: Зб. на пошану Ф. П. Шевченка: в 2-х т.– К., 2004. – Т. 2. – С. 418 – 448.

44. Степанков В. С. Участь П. Дорошенка у Кам'янецькій компанії 1672р. Магмеда IV та її політичні наслідки / В. С. Степанков // Вісник Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Зб. наук. праць. – К.: Темпора, 2009. –С. 31 – 39.

45. Степанков. В. С. Ян Передня. Гетьман Петро Дорошенко і Польща / В. С. Степанков // Український історичний журнал. – 2002. – №6. – С. 133 – 139.

46. Тарасов С. В. Особа і діяльність гетьмана Петра Дорошенка у російській історіографії ХІХ – початку ХХ ст. / С. В. Тарасов – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://bibl.kma.mk.ua/pdf/naukpraci/history/2009/94-81-23.pdf

47. Ходырева Г.В. Взаимоотношения России и гетманов Украины с Турцией в 1666-1681 гг. / Г.В. Ходырева – [ Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.dissercat.com/content/vzaimootnosheniya-rossii-i-getmanov-ukrainy-s-turtsiei-v-1666-1681-gg

48. Ходырева Г.В. Украина в русско-турецких отношениях в 1667-1668 гг. / Г.В. Ходырева – [ Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.nbuv.gov.ua/Articles/kultnar/knp199911/knp11_17.doc

49. Ходырева Г.В. Украинский вопрос во внешней политике России в 1673-1676 гг. / Г.В. Ходырева // Культура народов Причерноморья. – 1999. – №11. – С. 86 – 95.

50. Чухліб Т. «Цісар Турецький дозволяє Козацькому Війську та його державі плавати по Чорному морю…»: політичні відносини українських гетьманів з султаном Мегмедом ІV Авджи Україна в Центрально-Східній Європі / НАН України. Інститут історії України. — Вип. 9–10. — К.: Інститут історії України, 2010. — 380 с. С. 93-136.

51. Чухліб Т. В. Український гетьманат у протистоянні держав Європи з Османською імперією (1667 – 1699 рр.): міжнародне становище, зовнішня політика, зміна сюзеренів: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра іст. наук : спец. 07.00.02 «Вітизняна історія» / Т.В. Чухліб. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2008. – 32 с.

52. Чухліб Т. Відповідь Українського гетьманату на російсько – польські домовленості в Андрусові 1667р. / Т. Чухліб // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – №3. – С.193 – 206.

53. Чухліб Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення вукраїнсько_польських стосунках (1660_ті — початок 1680_х рр.). —К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — 86 с.

54. Чухліб Т. Дипломатичне баражування Чигирина між Варшавою і Стамбулом (від Підгайців 1667р. до Острога 1670р.). - Київ: Інститут історії України НАНУ України, 2008. - . - c.34-45

55. Чухліб Т. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648–1721 рр. / Т. Чухліб – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – 616 с.

56. Чухліб Т. Український гетьманат у другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. Боротьба за Правобережну Україну / Т. Чухліб, В. Щербатюк // Шевченків край: історико-етнографічне дослідження. – К.: Наукова думка, 2009. – С. 114 – 137.

57. Чухліб Т.В. Гетьманування Петра Дорошенка: причини «вірності» та «зради» королю, султану й царю (1665-1676 рр.) / Т.В. Чухліб // Український історичний журнал – 2007. – №1. – С. 39 – 61.

58. Чухліб Т.В. Козацька Україна у між цивілізаційному просторі Сходу та Заходу / Т.В. Чухліб // Україна крізь віки: Зб. наук. пр. на пошану академіка НАН України проф. Валерія Смолія. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – С. 354 –369.

59. Щербатюк В. Універсал гетьмана Петра Дорошенка від 16 листопада 1671 // Край козацький. Довідник з історії Лисянщини. – К., 2004. – С. 283

60. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. – К., 1993. – С. 257, 302.

61. Николай Костомаров Руина Издательство: Чарлиc. 80 1995 г.

62. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К.либідь, 1990. – 509 с.

63. Андрусяк М. До історії боротьби між П. Дорошенком та П. Суховієм 1668–рр. // ЗНТШ. – Львів, 1929. – Т. 150. – С. 197–227.

64. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – С. 200–203.

65. Голобуцький В. Запорозьке козацтво.- К., 1994

1 Дашкевич Я. Павло Тетеря // Володарі гетьманської булави.- К.,1995.-С.254-284.

2Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття.- К.,1997.- С. 215-216; Її ж. Шляхта в козацькій революції середини XVII ст. (полемічні зауваги до схеми В'ячеслава Липинського) // Козацькі війни XVII століття в історичній свідомості польського та українського народів. Матеріали Другої Польсько-Української Наукової зустрічі (Львів, 12-13 жовтня 1995 р.).- Львів-Люблін, 1996.- С. 28-29.

3 Брехуненко В. Документи української старшини 50-х - середини 70-х років XVII століття у бібліотеках і архівах Польщі // Записки наукового тов. ім. Т.Г.Шевченка.- Львів, 1996.- Т. 231.- С. 569-577.

4 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648 - 1676 рр. крізь призму століть // Укр. іст. журнал.- 1998.- N 3.- С. 3-12; Їх же. Українська національна революція середини XVII ст.: проблеми, пошуки, рішення.- К., 1999.- С. 48; Їх же. У пошуках нової концепції історії визвольної війни українського народу XVII ст.- К., 1992; Степанков В. Українська національна революція XVII ст.: причини, типологія, хронологічні межі (дискусійні нотатки) // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво (збірник статей).- К., 1998.- С.26-45.

5 Герасименко Н. Остап Гоголь - гетьман // Київська старовина.- 1994.- N 2.- С. 78-83; Гуржій О.І. Іван Богун: деякі міфи і реальність // Укр. іст. журнал.- 1998.- N 1.- С. 99-111; Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави.- С. 191-236; Його ж. Юрій Хмельницький // Володарі гетьманської булави.- С. 237-251; Крикун М. З історії української козацької старшини XVII століття. Полковник Остап Гоголь // ЗНТШ.- Львів, 1997.- Т. 233.- С. 398-441; Степанков В. Петро Дорошенко // Володарі гетьмакнської булави.- С. 285-316; Чухліб Т. Є. Гоголь - полковник Війська Запорозького та наказний гетьман Правобережної України // Укр. іст. журнал.- 1997.- N 1.- С. 94-103.

6 Горобець В.М., Струкевич О.К. Українсько-російські політичні відносини другої половини XVII - XVIII ст.: тенденції, характер, етапи // Укр. іст. журнал.- 1997.- N 1.- С.22-43; Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (XVII ст.).- К., 1995.- С.129; Чухліб Т.В. Правобережна Україна у сфері геополітичних інтересів країн Східної та Південно-східної Європи (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.). Дис...канд. іст. наук.- К., 1995.- С. 35.

7 Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х кн.- К., 1994.- Кн. 3.- С. 89-93; Харишин М.В. Історія підпороядкування Української православної церкви Московському патріархату.- К., 1995.

8 Востоков А. Нежинская рада 1663 г. // Киевская старина.- 1888.- Т. 21.- Май.- С. 125-139; Павлищев Д. Польськая анархия при Яне Казимире и война за Украину.- СПб., 1888.- Т. 2; Соловьев С.М. История России с древнейших времен // Соловьев С.М. Сочинения : В 18-ти кн.- М., 1991.- Кн. 6.- Т. 11-12.- С. 106-107; Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Сношение малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича.- М. 1899.- С. 176-210.

9 Галактионов И.В. Из истории Русско-польського сближения в 50 - 60-х годах XVII века (Андрусовское перемирье 1667 года).- Саратов, 1960.- С.68-85; Новосельский А.А. Исследования по истории эпохи феодализма.- М., 1994.- С.74-80.

10 Яковлева Т.Г. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни.- К., 1998.- С. 6-7, 136.

11 Rulikowski E. Monografia Pawla Tetery // Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України. Відділ рукописів.- Ф. 5.- Спр. Оссолінських, N 7365/2.

12 Korzon T. Dola i niedola Jana Sobieskiego 1629 - 1674.- Krakow, 1898.- T. 1.- S. 193-229.

13 Rawita-Gawronski F. Ostatni Chmelniczenko (Zarys monograficzny) 1640 - 1679.- Poznan, 1919.- S. 91; Його ж. Proba pojednania z Rusia.- Krakow, 1907.- S. 53, 70, 77.

14 Podhorodecki L. Chanat krymski i jego stosunki z Polska w XV - XVIII w.- Warszawa, 1987.- S. 200-202.

15 Wojcik Z. The early period of P.Teterja`s Hetmancy in the Rirht-Bank Ukraine (1661-1663) // Harward Ukrainian Studies.- 1979-1980.- Vol. 3-4.- P. 958-969; Його ж. Miedzu traktatem andruszowskim a wojna turecka stosunki polsko - rosyjskie 1667 - 1672.- Warszawa, 1968.- 248-249; Його ж. Jan Sobieski 1629 - 1696.- Warszawa, 1983.- S. 84-89; Його ж. Traktat andruszowski i jego geneza.- Warszawa, 1959.- S. 120-143, 215.

16 Majewski W. Ostatnia kampania Czarnieckiego w 1664 r. Okres wiosenni. Cz. 1 // Studia i materialy do historii wojskowosci.- Warszawa, 1969.- T. 15.- Cz. 2.- S. 61-115; Його ж. Ostatnia kampania Czarnieckiego w 1664 r. Okres wiosenni. Cz. 2 // Studia i materialy do historii wojskowosci.- Warszawa, 1970.- T. 16.- Cz. 1.- S. 95-150; Його ж. Powstanie kozackie 1664 r. (czerwiec - grudzien) // Studia i materialy do historii wojskowosci.- Warszawa, 1972.- T. 18.- Cz. 2.- S. 147-199.