1.3.Корсунська рада та прийняття турецької протекції Петром Дорошенком у 1969 році

1669 рік став переломним для Української держави. Саме в цьому році сталися головні події, що засвідчували новий зовнішньополітичний поворот у намаганні українців зберегти власну державу під зверхністю котрогось із сусідніх монархів, якою за збігом багатьох обставин стала Османська імперія. Навесні 1669 року гетьман знову направив до султана велике посольство, до складу якого входило по три старшини від кожного правобережного полку. Очолював посольство намісник Дорошенка Михайло Раткевич Портянка. Представники українських феодалів протурецької орієнтації везли скаргу на хана за його підтримку суперника Дорошенка — Суховія.

Султан у свою чергу направив на Україну дуже пишне посольство. Його керівник вручив Дорошенкові дві булави, бунчук, герб і два каптани, що символізувало васальні відносини, а також султанську грамоту, що затверджувала його на гетьманство.

За договором, укладеним з султаном в результаті посольств, козацька старшина брала на себе зобов'язання воювати з ворогами Туреччини. В статті другій вказувалось, що правобережний гетьман з військом і старшиною «завжди готовий супроти стати будь-якому неприятелю султанської величності, якщо в цьому буде нужда й потреба». Відзначалось, що хоч українці і мають єдину спільну релігію з росіянами, греками, це не повинно стати на перешкоді їх боротьбі з тими, хто повстає проти влади султана або чинить опір татарським ордам.

Старшина гарантувала безпеку володінь султана, тобто брала на себе зобов'язання перешкоджати походам запорізьких козаків на Туреччину.

У статтях п'ятій і шістнадцятій договору старшина робить спробу застерегти, що одержання від Туреччини військового прапора і булави не означає цілковитого підпорядкування України султанові. Але це формулюється як побажання, а не тверда умова.

Підпорядковані султанові татарські війська повинні приходити на допомогу його новому васалу. Щоб забезпечити спільні дії проти ворога, татарські війська мають перебувати під командуванням гетьмана.

Старшина намагалася добитися гарантії безпеки українських міст і сіл під час перебування там військ султана або кримського хана. Дорошенко просив, щоб під час приходу на територію України турецьких і татарських військ турки не будували своїх мечетей, не руйнували церков, не спустошували міст, не брали в полон козаків і не відправляли в Туреччину. В одній з статей підкреслювалось, що татарські війська, які прийшли на допомогу гетьманові, не повинні самовільно розташовуватись в українських містах і селах і брати там насильно запаси, а мають вдовольнитись «їжою і податками» в тих місцях, які їм будуть призначені. Це стало прогресивним явищем, адже турки і татари за свою, навіть незначну допомогу будь-кому з представників української еліти, завжди намагалися взяти з цього сповна, і завжди поверталися долому « не з пустими руками».

Що торкається міжнародних відносин, то козацька старшина протурецької орієнтації і не ставила питання про будь-яку самостійність України. Лише у статті 15 говорилось, що договір про дружбу або мир, і так само як про початок війни з сусідніми державами, й особливо з Польщею або Росією, султанська Туреччина і Кримське ханство мають укладати або оголошувати з відома Дорошенка. Собі особисто Дорошенко хотів за допомогою даного договору забезпечити довічне гетьманство і володіння маєтностями. У статті восьмій з цього приводу читаємо: «Аби гетьман наш завжди був утвержений в своєму достоінстві, навіть до останнього дня життя своего, так щоб його ніхто зміг з влади султанової переміняти й із селища його не скидали».

У трактаті не було спеціального пункту про Запорізьку Січ. Проте є відомості, що під час переговорів султанський уряд запропонував Дорошенкові ввести в Кодак тисячний турецький гарнізон з метою контролю над Січчю. Дорошенко з цим погодився .( пос 1)

Трактат про підданство Туреччині був спрямований проти дій Речі Посполитої і Московської держави щодо України. В той же час Дорошенко сподівався за допомогою цього трактату обмежити агресивні наміри кримського хана, який хотів встановити свою владу на Правобережній Україні, за допомогою свого ставленика Петра Суховія.

На скликаній у першій половині березня 1669 р. в місті Корсуні раді, в якій взяли участь 500 козацьких керівників, в тому числі 20 старшин з Лівобережжя і 11 з Запоріжжя.

Корсунська рада була, за словами П. Дорошенка, генеральною («шерильною»), на ній бо «були всі полковники, старшина й чернь Війська Запорізького»( пос 8) Під «старшиною» тут, очевидно, слід розуміти полкових, достойників, а під «черню» — рядових козаків і, можливо, некозаків (міщан і селян). Зрозуміло, участь у Раді брала й вища загальновійськова старшина, про яку П. Дорошенко не згадує.

У сказане П. Дорошенком про склад учасників Ради необхідно внести одну поправку: всупереч прагненню гетьмана залучити до участи в Раді всі правобережні й лівобережні полки, не всі з них на ній були представлені полковниками, старшиною і черню. Так, на Раді були відсутні правобережні полковники Остап Гоголь (могилівський або подільський) та Стефан Щербина (торговицький), Іван Сірко (у той час — охотний полковник), а також лівобережні полковники, які трималися Москви і йшли за Д. Многогрішним. Лише незначна частина лівобережного козацтва була представлена на Раді: за даним П. Шереметеву 16 (26) березня зізнанням київських козаків Степана Єремієнка і Василя Глущенка, після повернення їх з контрольованої П. Дорошенком території, де вони займалися, за дорученням московської у Києві адміністрації, збором інформації про поточні події, на Раді було старшини правобережної «чоловік з п’ятсот», а лівобережної «чоловік з двадцять» (ідеться про козаків). ( пос 9)

Й. Тукальський перед Радою проголосив у чигиринській церкві проповідь, сенс якої зводиться до того, що «ми вільними бути можемо, тільки давайте хотіти цього одностайно» і що «полякам вірити неможливо»; нагадав він при цьому страту поляка­ми Івана Виговського. Митрополит був проти союзу Війська Запорозь­кого з Польщею, виступав за орієнтацію його на Османську імперію. ( пос 11)

М. Крикун вважає, що про діяльність Ради найповніше інформує «Меморіал» — документ польською мо­вою, складеним невідомою особою після Ради. На початку його міститься така розповідь. Виїхавши 21 березня «в поле», тобто на місце, де зібралася Рада, П. Дорошенко поклав на килим булаву й бунчук і заявив, звертаючись до полковників і сотників, що, зваживши на їхнє замішання, він повертає ці клейноди (тобто відмовляє­ться від гетьманської влади). Далі він сказав: «кому схочете, тому й від­дайте їх». Всі присутні вигукнули, що гетьманом вони хочуть мати тільки його, П. Дорошенка. У відповідь той знову взяв булаву й бунчук і вирік: «Як обрали мене гетьманом, то я вам всім служитиму, але й ви всі слухайте мене, не признаючи інших гетьманамів» ( пос 12)

З поданих вище фактів, можна зробити висновок, що на Раді першим постало питання, кому володіти гетьманською булавою. Варто підкреслити, що ніщо не вказує на те, що воно попередньо (тоді, наприклад, коли розсилались гетьманські універсали, де йшлося про скликання Ради) ставилося на порядок денний Ради. Висунув його на її розгляд, як видається, П. Дорошенко не з власної волі, а вимушено, з огляду на згадане ним замішання серед її учасників. Можна лише здогадуватися, у чому полягало замішання. Не виключено, що воно було виявом існування у Війську Запорозькому опозиції П. Дорошен­кові, невдоволеної властивою йому авторитарністю, особливо ж нав'язаним ним курсом у відносинах Війська Запорозького з Річчю Посполитою, Моск­вою і Туреччиною. Слід при цьому мати на увазі, що перед Радою опози­ція, можливо, не вся, стала висловлюватись на користь Ю. Хмельницького, як такого, що мав би заступити П. Дорошенка на гетьманському уряді.

Наступним, і центральним, головним, за значен­ням, обговорюваним на Раді, було питання про відносини Війська Запоро­зького з Туреччиною. Одержавши знову булаву й бунчук, П. Дорошенко звернувся до полковників і сотників з такими словами: «Як ви мені даєте цей клейнод Війська Запорозького, то я зараз зичу бачити , при кому бажаєте зоставати: чи при дідичних панах своїх? [Польщі], чи при Москві? чи при Турчині?» У відповідь «всі заволали: «Ані під своїми панами, ані під Москвою, але повністю піддаємося Турчинові» Тоді гетьман сказав: «Є тут турецький посол, тож [потрібно] його закликати й оповісти йому, щоб передав цісареві турецькому, що маєте його за пана і повністю віддаєтеся під його захист». Учасники Ради згодилися. Почувши це, посол подарував гетьманові (від султана) «кафтан й золотоголову ферязь, підшиту білою телятиною. І так гетьмана убравши в білі шати (до чого його примусили, сукні з нього здерши), його з ради до міста впровадили». Рішення було символізовано убран­ням гетьмана в даровані султаном шати: в Туреччині, як і взагалі на тогочасному Сході, такий звичай був виявом особливої поваги, довіри, пошани з боку володарів. (також крикун)

Також на Корсунській раді узгоджувались питання щодо коза­цько-турецької військової взаємодопомогу, причому гетьманові було ска­зано, що він повинен дати війська на війну Туреччини з Венецією за острів Кандію (Кріт), яка велася у 1645—1669 рр. і закінчилася захопленням його Портою. На цю вимогу Рада начебто від­повіла відмовою і зазначила, що коли стане Військо Запорозьке сильнішим, то тільки тоді стануть Туреччині допомагати.( пос 14). Кількісний склад турецьких військ, що їх султан зобовязався прислати в Україну для допомоги Петру Дорошенку був визначений на раді у 20 тис. кінноти і 20 тис.піхоти..( пос 15)

Слід наголосити, що затвердження Радою курсу на дальше зближення Війська Запорозького з Портою далося гетьманові не без перешкод. Багато учасників ради негативно поставилась до ідеї васальної залежності від Туреччини. Літописець Самовидець повідомляє, що рада була дуже бурхливою, присутні протестували проти прийняття турецького підданства.( пос 3) П. Дорошенко тим виправдовував свої дії, що посилав до Порти своїх послів лише зі скаргою на кримсько­го хана та його султанів (вищих сановників), що ті не допомагають, а навпаки з запорожцями домовляються. Гетьман, пише Самовидець, «подишовши козаків, як простих людей, і з дозволу ради», домігся перемоги свого курсу у відносинах з Портою. пос 16 До речі, на основі відомих нам документів складається враження, що у проведенні курсу орієнтації на Туреччину на Раді П.Дорошенко зважав на думку старшини і всіляко ігнорував позицію рядового козацтва. Недаремно Са­мовидець зазначає, що про чернь гетьман на Раді мало „дбал", пос17

Слід докладніше зупинитися на тому, якого характеру відносини Війська Запорозького з Туреччиною були ухвалені на Корсунській раді. У тогочас­них джерелах, які головним чином є плодом діяльности польської і мос­ковської адміністрації, вони звичайно передані терміном «підданство» — на означення підлеглості козаків стосовно Порти. Можна твердити, що Корсунська рада ухвалила військово-політич­ний союз. Проте слід враховувати, що то був союз нерівних суб'єктів — і у військовому, і в політичному відношенні: Військо Запорозьке (й під­владні йому землі) у ньому було підзахисного, підопічною, протеґованою і тому залежною стороною. Протекторат є тим визначенням, яке об'ємно, хоч, можливо, й не зовсім вдало, характеризує козацько-турецькі відно­сини, проголошені на Корсунській раді. Цей термін часто вживали у варіанті «протекція», і нерідко, зваживши на залежність Війська Запо­розького від Порти, його передавали зрозумілішим терміном «підданст­во», в одних випадках не надаючи, а в інших надаючи йому значення повної залежности.(крикун). пос19

Лист Л. Бускевича до Д. Многогрішного цікавий ще й тим, що в ньому пояснено, чому П. Дорошенко пішов на підданські відносини з Туреччиною. Вони, на думку автора листа, потрібні для того, щоб з допомогою Порти припинити руйнівні набіги васальних від неї та­тар на українські землі, до того ж турки в залежних від них країнах не будують фортець і не тримають військових загонів, пос18

Потрібно зазначити, що П. Дорошенко, пішовши на встановлення тісних політичних зв'язків з Портою, не поривав відносин із правлячими колами Речі Посполитої, намагаючись змусити їх піти на значні поступки Війську Запорозькому. На Раді були присутні посланці від Я. Собеського яких Дорошенко запевнив, що у своїх стосунках з нею буде керуватися статтями укладеними під Підгайцями.

Останній штрих у нав'язанні союзницьких відносин Війська Запорозького з Туреччиною було зроблено 25 серпня 1669 р. на козацькій Раді, яка відбулася під Уманню: на ній П. Дорошенкові турецький посол вручив як гетьманові султанські санджаки (клейноди) — булаву, бунчук, хоругву — на знак протекції з боку Османської імперії. , пос20

Навесні 1669 р. міжусобна боротьба на Правобережній Україні відновилась. На політичній арені знову з'являється Петро Суховій, який направляє кримські чамбули проти Дорошенка.

У суперництві Суховія і Дорошенка знайшли відображення суперечності, що існували між турецьким султаном та його васалом — кримським ханом, який хотів незалежно від свого сюзерена оволодіти Україною і відокремитись від Оттомаської Порти. Хан і Суховій писали Дорошенкові: «Ми хан й орди вашими силами малороськими від тяготи турецького іга на себе будучого або звільнимося, в братстві з собою будучи й любов'ю живучи» .( пос 4). Кримський хан, сподіваючись заволодіти Україною, цілком підтримував Суховія, який вважав першочер­говим завданням перемога свого суперника Дорошенка. Після цього новий претендент на гетьманство збирався направити татарські орди на Лівобережжя проти козацтва маючи на меті добитися обрання гетьном всієї України. .( пос 5).

Петра Дорошенка підтримувала Білгородська ногайська орда.

Коли татарські орди на заклик Суховія вторглись в Україну, беї і мурзи спеціальним посланням до українського народу сповістили про свою самостійну турецького султана політику, про готовність подати допомогу своїми ордами. Вони пояснювали надсилку на Україну грабіжницьких орд Батирші-мурзи і Гаймали-аги як підтримку «…для братства й дружби проти вашого неприятеля» .( пос 6).

Отже, на боці і Дорошенка і Суховія виступали татари, які також поділились на дві воюючі групи.

На боротьбу між султаном і ханом впливали і внутрішні конфлікти у Кримському ханстві, що загострились у середині 60-х років. Ногайські мурзи виступали противниками зовнішньої політики кримського хана, висловлювались за встановлення мирних взаємовідносин з Росією, що гарантувало б їм безпеку від нападів запорізьких і донських козаків , від яких вони постійно потерпали.( пос 7). Ногайці, які кочували у пониззях Дністра поблизу Білгорода, перестали підкорятись ханові і, ставши безпосередніми підданими Туреччини, оселились з дозволу султана в околицях Сілістрії з метою убезпечити себе від наступу запорізьких козаків. Мухамед-Гірей IV зігнав ногайців з їх нового поселення, що і стало однією з причин його зняття з ханства, його наступник хан Ааділь-Гірей продовжував чинити опір султанові. Намагаючись проводити самостійну політику на Україні, хан не тільки не допомагав васалові султана Дорошенкові, а й вів боротьбу проти останнього (Ааділь - Гірей також був знятий з ханства у 1671 році).

Незаперечним, однак, є те, що в умовах неможливості відстояти українські національні інтереси у відносинах з Московською державою і Річчю Посполитою рішучий поворот керованого П. Дорошенком Війська Запорозького в бік зближення з Османською імперією, на укладення з нею воєнно-політичного союзу, поворот, який знаменувала відповідна ухвала Корсунської ради, був виправданий, оскільки він не загрожував україн­ському народові встановленням турецького панування, забезпечував йому незалежне існування під турецьким протекторатом.

РОЗДІЛ 2. ВІДНОСИНИ ГЕТЬМАНА ПЕТРА ДОРОШЕНКА З ТУРЕЧЧИНОЮ ТА КРИМОМ У 1671-1676 РОКАХ