Мінеральні води

На території Хмельницької області за допомогою свердло­вин у ряді пунктів виявлено мінеральні води. Найбільш перспективними з них є мінеральні води, поширені у районах смт.Сатанів та міст Кам'янець-Подільський і Полонне.

У с.Іванківці (долина р.Збруч) мінеральні води розкриті свердловинами у товщі силурійських вапняків з прошарками аргілітів, алевролітів і доломітів на глибині близько 140м. Дебіти свердловин до 30л/с.

У складі води: натрій (0,1591г/л), кальцій (0,0380г/л), магній (0,0365г/л), хлор (0,0709г/л), сульфати (0,0876г/л), гідрокарбонати (0,498г/л); мікроелементи – йод (2,9мг/л), бром (2,5мг/л), фосфор (0,25мг/л), мідь (0,025мг/л), марганець (0,011мг/л), залізо (0,8мг/л), фтор (1,16мг/л), метаборна кислота (2,8мг/л). Газонасиченість до 70мл/л. З газів наявна вуглекислота, сірководень і кисень. З органічних речовин у воді виявлено нейтральні та кислі бітуми, гуміни, феноли, вуглеводні, карбонові та нафтенові кислоти. Загальна мінералізація 0,8801г/л.

Мінеральні води околиць Сатанова належать до гідрокарбонатно-натрієво-кальцієво-магнієвого типу. За своїм складом і лікувальними властивостями Сатанівська мінеральна вода досить близька до мінеральної води типу «Нафтуся».

На базі мінеральних вод працює Іванковецький цех розливу мінеральної води, яка одержала назву «Сатанівська». Вода рекомендується як мінеральна столова. Дослідженнями підтверджено можливість її використання для лікувальних потреб, особливо при лікуванні сечокам'яних хвороб.

У Кам'янці-Подільському виявлено мінеральну воду гідрокарбонатно-сульфатно-кальцієво-магнієвого типу, яка за своїми властивостями подібна до «Березівської». Водоносними є силурійські породи. Сольовий склад води: натрій та калій (0,046г/л), кальцій (0,1216г/л), магній (0,0524г/л), хлор (0,0173г/л), сульфати (0,1497г/л), гідрокарбонати (0,5368г/л). Загальна мінералізація – 0,9238г/л. Вода одержала назву «Кам'янець-Подільська», рекомендується при захворюваннях шлунково-кишкового тракту.

Геоморфологія

Рельєф поверхні Хмельницької області різноманітний. Його розвиток і особливості будови визначаються двома основними природними процесами: дією внутрішніх (ендогенних) сил, тобто тих, що знаходяться внутрі Землі, і зовнішніх (екзогенних) сил, які поступають і Землю з сонячним промінням і зумовлюють вітер, дощ, льодовики тощо. До дії природних процесів долучається ще господарська діяльність людини (вирубка та насадження лісів, будова гребель на ріках, меліоративних каналів і насипів, розорювання степів і лук тощо).

Морфоструктури. Морфоструктурами називають форми рельєфу утворені в основному ендогенними силами, внаслідок яких виникли нерівності земної кори, наприклад Подільське плато та його частини (Придністров'я, Товтровий кряж, Побужжя, Шепетівська рівнина та ін.). Основною морфоструктурою Хмельниччини є Подільське плато, яке сформувалося на Подільській плиті і займає майже 75% її території. Друга морфоструктура Хмельниччини – західний схил Українського щита, складений докембрійськими кристалічними породами.

У межах області Подільське плато можна вважати морфоструктурою першого порядку. Внаслідок тектонічних (ендогенних) рухів докембрійський фундамент Подільської плити зазнав численних розломів, якими плита була розбита на окремі блоки зі своїми власними тенденціями рухів і формами рельєфоутворення.

Мабуть, найстаршими розломами можна вважати Андрушівський та Ровенський розломи; перший з них відділив від Подільського плато Шепетівську рівнину, а другий – Тернопільське плато та систему прогинів, які поширюються на західну частину республіки (Львівський палеозойський, Львівський крейдовий, Стрийський юрський прогини).

Розломами другого порядку, виявленими у Подільській плиті, можна вважати Городоцький і Подільський розломи, що відділяють Придністровський блок. Слід назвати ще один розлом – Товтровий. Він, гадають деякі геологи, .знаходиться в основі Товтрового кряжа (Т.О. Знаменська, 1976), теж є своєрідною морфоструктурою.

Геологи припускають, що існують ще кілька розломів у масиві Подільської плити (Меджибіж-Ямпільський, Теребовля-Хмельницький), але проводять їх лише приблизно. Якщо взяти до уваги існуючі відміні в абсолютних висотах і характері рельєфу, то можна з великою ймовірністю вказати ще на морфоструктури, в основі яких, очевидно, знаходяться тектонічні блоки кристалічного фундаменту: Верхньобузький, рухи якого сформували Верхньобузьку височину, Хоморський, внаслідок якого виникла Горинь-Слуцька височина і Теофіпольський блок, що спричинився до утворення Теофіпольської рівнини.

Характерною ознакою у будові рельєфу Подільського плато є те, що кристалічний фундамент тут перекритий осадовими породами палеозойського та мезозойського віку невеликої потужності (перші сотні метрів), які залягають майже горизонтально з невеликим нахилом на південь і південний захід. Морські осадові породи перекриті з поверхні майже суцільним покривом лесовидних суглинків, що є материнською породою грунтів. Такі ділянки земної кори називаються структурними або пластовими рівнинами. Отже, Подільське плато – структурна рівнина, перекрита лесами.

Друга морфоструктура першого порядку на території Хмельницької області – Український щит, або точніше, його західні схили, які майже не мають осадочного покриву або він надто малопотужний і крізь нього «просвічують» породи кристалічного фундаменту. Ділянки земної кори такої будови називають денудаційними або виробленими рівнинами.

Поза всяким сумнівом, що Український щит теж розбитий численними розломами, які розділяють його на окремі масиви та блоки. Одним із таких блоків є Шепетівський. Йому відповідає Шепетівська рівнина, де породи фундаменту перекриті малопотужним покривом неогенових (глинисто-піщаних і вуглистих) прибережних відкладів або лише четвертинними відкладами. Як окремий блок вирізняється Летичівський, на якому неогеновий і лесовий покриви змиті, а кристалічні породи прикриті малопотужною товщею алювіальних пісків і супісків. На інших блоках кристалічних порід – Грицівському, Старокостянтинівському, Старосинявському – ще збереглася незначна товща неогенових відкладів і четвертинних лесів, що надає цим морфоструктурам подільського лісостепового вигляду.

Морфоскульптури. Морфоскульптурами в геоморфології називають форми рельєфу, утворені зовнішніми (екзогенними) процесами. Серед цих процесів в умовах Хмельницької області перше місце займають водноерозійні процеси, які полягають у розмиві геологічних утворень теку­чими водами та їх площинному змиві. Водноерозійні процеси створюють різні форми рельєфу: промоїни, яри, балки, долини різних типів (з положистими схилами, скелястими, каньйоноподібними схилами тощо). Процеси площинного змиву виполохують схили долин та інших нерівностей, зносячи пухкий матеріал до підніжжя схилів. Серед інших екзогенних процесів на Хмельниччині місцями трапляються еолові (створені вітром) форми, карстові форми, утворені внаслідок розчинення вапняків та гіпсів, іноді на схилах, там, де виходять грунтові води, можна побачити зсуви.

На Подільському плато переважають ерозійні форми різної величини та віку. Наймолодші за віком різноманітні промоїни та яри. Утворилися вони переважно недавно і спричинила їх нераціональна господарська діяльність людей: вирубування лісів і розорювання схилів. Ці молоді ерозійні форми поширені переважно у Придністров'ї, для них характерні глибоко врізані долини річок. В інших геоморфологічних районах області яркові форми рідко трапляються.

Більш поширені балочні форми рельєфу. Балки – це ерозійні форми які вже пройшли стадію промоїн і ярів; їх утворення відбувалося на попередніх етапах четвертинного періоду. Балочні форми дуже характерні для Ізяславської хвилястої височини, Старокостянтинівської, Верхньобузької височин. На цих височинах балки утворюють густу мережу і захоплюють не лише придолинні схили, але і часто виходять на вододільні простори. Максимальна глибина балочного розчленування рельєфу місцями досягав 40...50м (наприклад, на межиріччях Бужка та Случі, Бужка та Буга), створюючи майже горбогірний вигляд території.

Проте поряд з балочним розчленуванням у Подільському плато часто трапляються поверхні майже не розчленовані або дуже слабо почленовані. Таким рівнинним рельєфом є межиріччя верхів'їв Збруча, Південного Бугу та Случі на Верхньобузькій височині, де часто трапляються типові блюдця, невеликі мочари тощо.

Дослідниками виявлено на Подільському плато в багатьох місцях древні долини, які тягнуться по межиріччях. В.Д. Ласкарев (рис.1) вперше наніс на картосхему такі долини, які можна назвати «прохідними», або «наскрізними», оскільки вони з'єднують сусідні долини, простягаючись по межиріччях. Він виділив такі долини: а) між верхів'ях Збруча та Случі; б) між верхів'ями Смотрича та Вовка (села Андрійківці та Ляхнівка): в) між Збручем та Жванчиком в районі смт.Сатанів; г) між Студеницею і Тернавою (села Миньківці та Тернава); д) між Ушицею і Тростянцем; е) між Збручем і Жванчиком (села Летава та Зарічанка); є) між Жванчиком і Смотричем (Зарічанка, Степанівка, Залуччя). Такі древні долини виявлені також у районі смт.Ярмолинці та інших місцях (І.Я. Яцко, 1933; К.І. Геренчук, 1948).

Характерні особливості цих долин такі: по-перше, всі вони простягаються з північного заходу на південний схід, тобто в тому ж напрямку, що і верхів'я Південного Бугу, Случі, Хомори і напрямок, зрештою, самого Дністра; по-друге, долини мають пологі схили та широкі днища з близьким заляганням грунтових вод, тому часто заболочені, замочарені, за що в народі їх назвали «поплавами». В.Д. Ласкарев вважав, що ці древні долини починалися з Товтрового кряжу і ріки, які по них тек­ли, спрямовувались у долину Південного Бугу біля Летичева і далі по долині Згару в напрямку на Гнівань.

Древні долини Подільського плато свідчать про те, що формування його річкової мережі мало складну історію, в якій можна виділити два етапи: перший – дочетвертинний, очевидно, пліоцен-ранньочетвертинний, коли ріки текли на південний схід, починаючись у Карпатах, як сучасний Дністер, та з висот Гологоро-Кременецького кряжу, ідучи за неогеновим морем, що відступало на південний схід, у бік Чорноморської улоговини; другий етап розпочався у середині четвертинного періоду, можливо, в епоху Дніпровського зледеніння (В.Г. Бондарчук, 1949). Для обгрунтування цієї схеми розглянемо більш детально долини Дністра та його ліві, подільські притоки.

Дністер у межах Подільського плато зберігає, незважаючи на численні меандри, загальний південно-східний напрямок, властивий древнім долинам і верхів'ям Бугу. Він має глибоко врізану долину з численними терасами, яких сучасні дослідники налічують не менше семи-вось­ми (І.Д. Гофштейн, 1962; І.К. Іванова, 1977). Найстарші восьма і сьома тераси (пліоценового і нижньоплейстоценового віку) мають такі відносні висоти над Дністром: восьма 220...230м і сьома близько 180м. Складені тераси гравійно-галечниковим матеріалом переважно карпатського походження. Загальна потужність їх 5...6м, вони мають покривний характер, поширюючись на багато кілометрів (до Кам'янця-Подільського, до сіл Вихватнівці, Вільхівці тощо). Аналогів цим терасам Дністра по висоті, віку та літологічному складу немає ні на його притоках, ні на ріках Південного Бугу, ні на ріках прип'ятського басейну.

Нижче, на відносних висотах 145...160м – шоста тераса Дністра, «надканьйона», оскільки вона розміщена впритул до ріки, після якої починається раптовий вріз Дністра та урвисті скелясті схили, які надають каньйоноподібного вигляду не лише долині Дністра, але усім його лівим долинам.

П'ята тераса Дністра трапляється лише окремими фрагментами на висоті 105...120м. У гравійно-галечниковому матеріалі зібрані рештки крупних ссавців, в тому числі і етруського носорога. Четверта тераса Дністра висотою 70...80м характерна тільки для внутрішніх сторін меандрів, так, як і третя тераса висотою 45...55м. Обидві ці тераси ерозійно-акумулятивної будови, перекриті лесовидними суглинками. Третя тераса особливо добре виявлена між селами Жванець і Брага. Друга тераса Дністра на висоті 25…40м, а перша 10...15м. Вони переважно акумулятивної будови.

Подільські притоки Дністра не мають високих терас, у них важко виявити п'яту терасу. З цього випливає, що в часи, коли Дністер протікав на рівні восьмої, сьомої і навіть шостої терас, лівих подільських приток Дністра у сучасному вигляді ще не існувало. Проте це не означає, що лівих приток взагалі у Дністра не було. Вони були, але у вигляді тих древніх долин, сліди яких ми зараз спостерігаємо на межиріччя. Отже, ліві притоки Дністра, такі, як Збруч, Смотрич, Ушиця та інші робили свої долини уже в четвертинному періоді, можливо, у Дніпровську епоху зледеніння, яке внесло багато докорінних змін у річкову сітку і, що важливіше, у характер рухів земної кори на цій території.

Притоки Дністра глибоко врізувались у поверхню плато, виробляли каньйоноподібні долини та інтенсивно руйнували межиріччя і, використовуючи тектонічну тріщинуватість, просувалися на північ. Саме по ці тектонічній тріщинуватості вони змогли прорізати Товтровий кряж дійти до Верхньобузької височини. Але тут, внаслідок зменшення похилів русел, енергія врізу настільки ослабла, що вони перестали просуватись на північ і обмежились лише тим, що поперехоплювали притоки басейну Південного Бугу, що дуже добре видно у верхів'ях Збруча, Смотрича, Студениці, Ушиці тощо. Цим пояснюються різкі контрасти рельєфі Придністров'я і центральної смуги Хмельницької області. Контрасти у рельєфі зумовили великі відміни в усьому природному середовищі цих частин області (рис. 8).

Контрасти у рельєфі не обмежуються Придністров'ям, вони характерні також для басейну Горині. Ця ріка, вимушена тектонічними рухами покинути свій первісний напрямок у бік Чорного моря і повернути на північ, робила це дуже повільно, «неохоче», блукаючи по широкому просторі між теперішнім Ямполем і Славутою, виробила широку, але неглибоку долину, яка має щонайбільше три тераси, і розмила у багатьох місцях малопотужні неогенові відклади, залишаючи на своєму шляху піски та супіски, які впливали на формування природи північної частини області. Саме ці піски у ксеротермічні епохи перевіювалися вітрами та створили між Шепетівкою і Славутою еолові форми у вигляді барханів і параболічних дюн, які пізніше, в плювіальну епоху атлантичного віку, були закріплені сосновими лісами зі значною домішкою дуба та чагарників.

Карстові форми на території Хмельницької області трапляються рідко. Наприклад, у Кам'янець-Подільському районі (с.Завалля), де є поклади тортонських гіпсів, виявлена печера, яку туристи назвали «Ат­лантидою». Загальна довжина відомих ходів цієї печери досягає 2800м. Карстовими формами дуже багатий Товтровий кряж. Хоча тут зрідка трапляються і печери, наприклад Кармалюкова печера у с.Привороття, проте в кряжі переважають дрібні карстові форми: тріщини, борозни, комірки тощо, які утворюють на головному кряжі Товтрового масиву іноді справжні карстові поля.

Із форм рельєфу, які заслуговують на увагу, треба відзначити орографічні уступи. Такий уступ простягається у вигляді продовження Кременецького, але менш вираженого, денудаційного уступу від сіл Кунів–Плужне на міста Ізяслав–Шепетівка–Полонне. Висота уступу 20... 30м. Він досить пологий, але чітко відділяє лесову поверхню Білогірської височини від супіщаної поверхні Шепетівського полісся. Є припущення, що в основі цього уступу лежить древній Андрушівський розлом.

Геоморфологічні райони. Уже з аналізу морфоструктур Подільського плато випливає, що в основу геоморфологічного районування Хмель­ницької області покладено морфоструктури, кожна з яких вирізняється своєю морфоскульптурою (рис.9). Починаючи з півночі, Хмельницька область поділяється на такі геоморфологічні округи та райони:

А. Шепетівське полісся. В основі цього округу лежить Шепетівський тектонічний блок, який займає найпівнічнішу частину області і відзначається найменшими абсолютними висотами поверхні (за винятком долини Дністра). Середні абсолютні висоти його коливаються в межах 220...240м. За типами рельєфу Шепетівське полісся досить виразно поділяється на два геоморфологічних райони:

1. Славутський піщаний район, в якому поширені еолові форми. Якщо південна границя Славутського полісся проходить по уступу, який хоча і орографічно мало виражений, зате чітко виявлений зміною лесовидних порід на піщані та супіщані відклади, то північна межа добре фіксується поширенням соснових лісів, що ростуть на пісках, приблизно по лінії м.Острог – села Нетечин–Миньківці–Корчик–Гута–Яблунівка. Північніше цієї лінії розміщений інший район.

2. Берездівський район характеризується різноманітнішою поверхнею та більшими абсолютними висотами (230...240м). Серед корінних порід на захід від р.Корчик поширені осадові породи крейдового та неогенового віку, вкриті зверху лесовидними супісками та суглинками; на схід від цієї ріки в основі лежать докембрійські кристалічні породи, що перекриті зверху пісками та місцями лесовидними суглинками. У західній частині Берездівського району трапляються зрідка просадочні блюдця, а ближче до річок і неглибокі яри, які цілком відсутні у східній частині району.

Шепетівське полісся з півдня обмежено Шепетівським уступом, який простягається по лінії сіл Кунів–Плужне на міста Ізяслав–Шепетівку–Полонне, і відділяє Подільське лесове плато з лісостеповими ландшафтами, що в свою чергу поділяється на три геоморфологічних округи і численні геоморфологічні райони, до характеристик яких ми пе­реходимо.

Б. Горинь-Слуцький округ належить до басейну Прип'яті і відзначається складною геоморфологічною будовою. Його доцільно поділити на такі геоморфологічні райони:

3. Білогірський горбистий район займає значну частину межиріччя Горині та Вілії до сіл Кунів–Дертка–Плужне–Мокрець–Михля, тобто до орографічного уступу, по яко­му проходить межа Подільського плато та Шепетівського полісся. Середні висоти в районі досягають 280...300м над рівнем моря; поверхня сильно почленована балочними ерозійними формами. Ерозійні форми прорізують не лише четвертинні, але і значною мірою неогенові відклади, що сприяє утворенню джерел, заболоченню днищ балок і невеликих річкових долин. У цілому район вкритий лесовидними суглинками, які легко піддаються ерозії, але в ньому є і піски, що смугою (ширина до 10км) простягаються від Хорошів через Юрівку на Жизниківці до Горині. Можливо, що смуга цих пісків зафіксувала древній напрямок Вілії, коли вона впадала у Горинь, а далі разом на верхів'я Ікопоті в Случ.

В Ізяславському районі досить високо залягають відклади крейдового віку, які часто виходять у відслоненнях на денну поверхню і є водотривким шаром, на якому збираються підземні води.

4. Скрипівський район – це горбиста височина з ерозійним балочним розчленуванням, розташована між Хоморою і орографічним уступом Шепетівка–Полонне. На відміну від Білогірського району тут відсутні не лише крейдові відклади, але і значною мірою неогенові. Четвертинні лесовидні суглинки більшою частиною залягають безпосередньо на докембрійських кристалічних породах. Якщо південна та північна межі цього району виразні та чіткі (Хомора на півдні та поліська рівнина на півночі), то західна – досить умовна. Проводять її по лінії сіл Клубівка–Шуровечки–Сахнівка, яка відділяє цей район від Полквинської рівнини. Східна границя проходить по межі з Житомирською областю. Середні максимальні висоти у цьому районі (290... 300м) поступово падають на схід, внаслідок чого вся поверхня району значно вирівнюється.

5. Случ-Хоморський район займає простір між двома названими ріками і характеризується зростанням абсолютних висот з півночі на південь від 270...280м поблизу Хомори до 320...330м близько Случі. У зв'язку з цим район значно розчленований мережею річок і балок, глибоким врізом долин, які часто досягають кристалічного фундаменту, особливо на схід від лінії Гриців–Старокостянтинів. Значно розчлено­вана поверхня між ріками Деревичка та Случ, яка місцями нагадує справжнє горбогір'я.

Глибоке та часте балочне членування поверхні цього природного ра­йону сприяло появі в ньому значних масивів дібровних лісів, під якими утворилися опідзолені чорноземи, а місцями і темно-сірі опідзолені грунти. Оскільки ліси здебільшого вирубані, а на їх місці орні землі, то посилилася ерозія не лише грунту, а і материнських порід лесовидного характеру. Отже, з точки зору сучасних процесів Случ-Хоморський геоморфологічний район дуже небезпечний, а розробка заходів боротьби з ерозією є одним із невідкладних завдань раціонального використання природних ресурсів.

6. Полквинський геоморфологічний район розташований на північ від Авратинського. Він такий же рівнинний, як Авратинський, але з меншими абсолютними висотами (280...300м). Поверхня його знижується на північ, у бік Горині, але місцями трапляються помітні підвищення та зниження в межах 20...30м (наприклад, біля сіл Базалія, Мануїльське, Денисівка та ін.). Менші абсолютні висоти цього геоморфологічного району, мабуть, пояснюються тим, що Теофіпольська морфоструктура (тектонічний блок) дещо опущена, що дало змогу Горині та її притоці Полкві вільно меандрувати і створити дуже широку надзаплавну терасу. Під час «блукання» Горині по Теофіпольській рівнині Полква значною мірою не тільки розмила неогенові відклади, але і залишила місцями смуги, які виступають зараз у вигляді горбкуватих вододільних підвищень (наприклад, між селами Білогородка і Теліжинці, а також по правому березі Горині). Межі Полквинського терасового району досить виразні і проходять по границі з Тернопільською обла­стю, далі приблизно – село Мануїльське, смт.Теофіполь–Колки–Сенрюкії–Ледянка–Криворудка–Христівка–Шурівці–Клубівка по Горині.

7. Ікопотьський геоморфологічний район займає головним чином верхів’я рік Жердь і Полква, горбисте межиріччя Случі та Ікопоті абсолютними висотами 320...330м. Переважаючими формами рельєфу в цьому районі є балки і міжбалочні ували, що їх поділяють переважно зі спадистими схилами, на яких проявляється досить інтенсивна площинна ерозія, а подекуди і яркова. Поверхня цього району має виразно асиметричну будову: північний схил полого спадає у бік Горині, а південний – досить круто у бік Случі. По цьому вододілу проходить південна межа Ікопотьського геоморфологічного району через села Шибена–Гальчинці–Базалія і далі по Случі до с.Кузьмин, від якого вертає на північ на с.Великий Чернятин на Ікопоті. Другою поширеною формою є широкі заболочені заплави Случі та Ікопоті, на яких побудовано багато ставів.

8. Слуцький район лежить на південь від Случі. Характеризується він рівнинним рельєфом з абсолютними висотами 270...280м. Північна межа району виразна (по Случі), то південну проводять досить умовно по підніжжю Ікво-Бужоцької височини через села Кузьмин–Moвчaни–Веснянку–Баглаї–Адампіль.

Генетично рельєф старокостянтинівського геоморфологічного округу – це, мабуть, тераси Случі, які на відміну від закону Бера розвинуті вздовж правого, а не лівого берега ріки, що можна пояснити диференційованими рухами тектонічних блоків фундаменту цієї території терасову природу Старокостянтинівської рівнини свідчить наявність глинисто-супіщаних відкладів алювіального типу під лесовидними суглинками, розмитість неогенових відкладів, часте залягання лесовидних суглинків і алювіальних відкладів безпосередньо на кристалічних відкладах докембрію.

В. Верхньобузька височина є третім геоморфологічним округом, характеризується, з одного боку, найбільшими на території Хмельницької області абсолютними висотами поверхні, які перевищують 350м, а з другого – неглибоким розчленуванням, відсутністю глибоких каньоноподібних долин і наявністю широких заболочених заплав у долинах. Долини часто не прорізують лесового покриву, а там, де прорізую його, все ж рідко виходять за межі неогенових відкладів. Проте і на ерозійних врізах у поверхню височини частота її ерозійного членування неоднакова, що дає змогу виділити такі геоморфологічні райони:

9. Авратинський район відзначається найбільшою на Верхньобузькій височині рівнинністю поверхні: коливання висот не перевищує 20м з частотою не більше двох на кілометр, тільки по периферії району, при переході до сусідніх височин – Придністровської – глибина вріз сягає 30...50м, а частота розчленування зростає до 3...4м на 1км.

Характерні форми рельєфу цього геоморфологічного району: а)вододільні плоскі маловиразні овальні пониження з численними блюдцями зайнятими весною сезонними озерцями, а літом невеликими мочарами; б) невиразні підвищення на межиріччях, теж з блюдцями, але незаболоченими; в) долиноподібні пониження південно-східного простягання, ймовірно, древні дочетвертинні долини; г) сучасні долини, по яких течуть притоки Збруча, Південного Бугу, Случі. Днища цих долин забо­лочені (заторфовані), а схили положисті, але з слідами площинної ерозії, зрідка лінійної у вигляді вибоїн і невеликих ярків. Не виключено, що частина цих протоків використовує древні долини, як, наприклад, притока Збруча Бовенець, верхів'я Південного Бугу, верхів'я Бужка тощо.

10. Вовчко-Бужоцький район розташований на схід від м.Хмельницький, займаючи простір між Іквою і Вовчком до смт.Деражня–Меджибіж–Стара Синява. У цих межах поверхня Верхньобузької височини має найбільші в області абсолютні висоти (понад 350м, максимальна – 384м), характеризується глибоким ерозійним розчленуванням, яке досягає 40...70м. Значна частота ерозійного, балочного розчленування (4...5м на 1км) зумовлює досить помітну крутизну схилів і розвиток лінійної, а ще більше площинної ерозії у цьому районі. Річкові долини та багато балок прорізують всю товщу лесовидних суглинків і врізаються в неогенові відклади глинисто-піщаного, частково вапнякового складу. Глибоке і часте розчленування поверхні Вовчко-Бужоцького геоморфологічного району створює подекуди враження горбогірного рельєфу.

Найбільш поширеними формами рельєфу цього району можна вважати балки зі спадистими, а місцями крутими схилами і широкими дни­щами та міжбалочні вододіли переважно випуклої форми. У нижніх частинах балочних схилів, у місцях виходів сарматських пісків і глин, часто трапляються зсуви, а також невеликі кар'єри, де заготовляють пісок і глину. Описані форми рельєфу займають до 75% площі району. Підпорядковане, але проте важливе місце займають сучасні долини, неглибокі, з пологими, місцями спадистими схилами та широкими заболоченими днищами. Ріки Південний Буг, Бужок, Іква, Самець, Вовк, Вовчок мають південно-східне простягання і, ймовірно, успадкували давню неогенову сітку річкових долин, про що свідчать верхів'я долин, які сполучаються з верхів'ями притоків Дністра. Плоскі вододільні рівнини у районі практично відсутні.

11. Летичівська рівнина – це ще один геоморфологічний район, в якому практично змиті неогенові відклади та лесовидні суглинки. Четвертинні відклади тут представлені супісками та пісками, з-під яких часто у долинах річок просвічують докембрійські породи. Летичівський геоморфологічний район тільки західною частиною заходить на територію Хмельницької області, а східна його частина – у Вінницькій. Західною межею району є долина Південного Бугу від с.Голосків і далі на Меджибіж і Летичів до Новокостянтинова, від якого вона повертає на схід по р.Хвоса (басейн Згару). Південну границю слід проводити від с.Голосків на Копачівку–Шпичинці–Снитівку–Грушківці. У районі поширені супіщано-суглинисті косошаруваті відклади флювіогляціального типу, але без кристалічних валунів. Це свідчить про те, що вони відкладені потужною рікою, якою міг бути лише Буг, що простував на південний схід, не роблячи повороту біля Летичева.

Поверхня району рівнинна з висотами 280...300м над рівнем моря. Її подекуди порушують останці неогенових порід, серед яких є біогермні відклади, що утворюють другу рифову невисоку гряду в напрямку на с.Кaм'янкa на Дністрі.

12. Деражнянський вододільний район названий так тому, що він належить до групи найвищих гіпсометричних районів Хмельниччини з переважанням висот 350...360 м над рівнем моря. Це горбистий район внаслідок розчленування його густою системою балок, невеликих доли­нок і зсувних цирків. Поширення зсувних явищ зумовлено особливостями його геологічної будови, в якій беруть участь складношаруваті піски, глини та суглинки так званої балтської світи, утвореної давньою неогеновою рікою, що починалася у Карпатах і на Західному Поділлі, а тут мала свою широку дельту, яка наростала на південь услід за відступаючими неогеновими (сарматськими, меотичними і понтичними) морями. Дельта іде далеко за межі області у Вінницьку, Одеську, Миколаївську області, займаючи більшу частину межиріччя Дністра та Південного Бугу і частину межиріччя Бугу та Інгулу.

Г. Придністровська височина – це округ, який лежить на південь від вододільної Верхньобузької височини.

Які ж характерні особливості рельєфу Придністровської височини? Перша з них – це глибоко врізані, зі стрімкими схилами меридіональні долини, що простягаються майже строго паралельно. Глибина врізу долин неухильно зростає на південь від 30...40 до 120...150м, а висоти вертикальних стінок – від 10...20 до 60...80м. Долини подільських притоків Дністра при всій меридіональності своїх простягань дуже звивисті, меандруючі, але меандри хоча і круті, проте невеликі, здебільшого не виходять за межі 2...3км. Дослідженнями виявлено, що меандри тісно пов'язані з тріщинуватістю палеозойських порід – вапняків і пісковиків (И.М. Свинко, 1977).

Друга характерна риса – наявність вузької, часто кам'янистої заплави і фрагментарного поширення терас майже виключно на увігнутих сторонах меандр. Внаслідок вузьких заплав весняні повені та дощові паводки часто мають катастрофічний характер, особливо коли затоплюють не лише заплави, але і першу надзаплавну терасу під час крижаних заторів на крутих меандрах.

Третя характерна риса – значне поширення лінійної ерозії у вигляді промоїн і ярів. Придолинні схили густо порізані ерозійними формами, які часто і зараз діють, що робить Придністров'я найбільш небезпечним в області щодо розвитку ерозії. А поширення на схилах площинної ерозії, внаслідок якої змиваються з орних земель грунти, замулюються ріки та ставки, ще збільшує цю небезпеку.

Проте поряд з глибоким розчленуванням поверхні та розвитком ерозійних процесів у Придністров'ї поширені також плоскі межиріччя, де ерозія практично відсутня. Тут місцями збереглися древні дочетвертинні долини, наприклад, між селами Рудка та Зеленче чи Солобківці та Чорноводи.

Придністров'я поділяють на такі геоморфологічні райони:

13. Жванчицький район має особливості, що змушують характеризувати його окремо, а саме: а) він розташований на захід від Товтрового кряжу і тому має риси, характерні для Тернопільської області. На не­великих площах поширені поклади гіпсу, в якому утворилися досить великі печери та карстові провалля, від чого, мабуть, пішла і назва с.Завалля, біля якого відкрита перша печера; б) значна частина території Жванчицького району – це тераси Дністра та його притоків Збруча, Жванчика і Смотрича. Вони добре виявлені, починаючи від найстаршої, восьмої, абсолютна висота якої досягає 300м (максимальна 310м біля с.Довжок), тобто піднімається над Дністром на 200м; в) територія району майже на 35% зайнята древньою долиною (можливо, доли­нами), яка простягалася паралельно до Товтрового кряжу від с. Шидлівці над Збручем, через смт.Чемерівці, села Летаву–Степанівку–Жердя–Думанів–Врублівці на Дністрі. Ця долина починалася у Тернопільській області, мабуть, на Гологоро-Кременецькому кряжі, залишки її добре помітні у районі смт.Хоростків, с.Дарахів, смт.Козова та інших місцях.

14. Товтровий район розміщений між Сатановим і Гусятином смугою завширшки близько 20 км і тягнеться через села Іванківці–Кутківці–Вишнівчик–Антонівку–Карачківці–Черче–Нігин–Вербку–Привороття–Кульчієвці–Китайгород до Дністра. Села відзначають лише положення Головного пасма, яке вирізняється найбільшими висотами і майже суцільним простяганням. Характерним для нього є плосковипуклий хребет шириною 100...300м з досить крутими скелястими схилами. Карстові форми, переважно каррового характеру, ускладнюють поверхню хребта, але на його схилах трапляються печери і хаотичні нагромадження великих і дрібних скельних уламків. Саме це Головне пасмо іноді називають Медоборами.

Головний Товтровий хребет супроводжується численними бічними товтрами, які, як правило, мають гострі вершини, переважно без лісу. Іноді вони утворюють ланцюги атолоподібних форм, наприклад, біля с.Біла Чемеровецького району (В.Д. Ласкарев, 1914).

Крім товтрових ланцюгів, дещо дальше від головного пасма розкидані поодиноко або невеликими трупами невисокі органогенні споруди, які в народі називають «могилками». Могилки невисокі, не мають урвищ і скель і своїми розмірами нагадують скіфські могили. Отже, Товтровий кряж – це вся система органогенних споруд, які включають Головне пасмо, бічні товтри та могилки, а також розміщені між ними плоскі іноді замочарені рівнини. У такому розумінні ширина Товтрового кряжу досягає 15...20км.

Будовою і типом рельєфу Товтровий кряж дуже відрізняється від Подільського плато. Якщо плато – структурна рівнина, вкрита лесовидними суглинками, то Товтровий кряж – денудаційна височина з «відкопними» формами рельєфу. Це унікальний феномен природи, який не тільки потребує, але і заслуговує на всебічну охорону та раціональне використання.

15. Городоцький геоморфологічний район займає північну частину Придністров+'я, у смузі верхів'їв Збруча, Смотрича, Тернави, Студениці, Ушиці та Калюса, тобто там, де долини ще не мають стрімких скелястих, урвищних схилів. Такі схили у притоках Дністра з'являються тоді, коли ріки досягають силурійських вапняків, що характеризуються значною твердістю. Отже, південну межу цього району можна досить впевнено провести по лінії сіл Тарноруда на Збручі, Кузьмин на Смотричі, Ярмолинці на Ушиці та Віньківці на Калюсі. У Городоцькому районі загалом переважають балочні хвилясті схили, де поширена площинна та лінійна ерозії. Однак тут наявні також і плоскі межиріччя, зокрема древні, дочетвертинні долини.

16. Ушицький геоморфологічний район розташований на схід від Товтрового кряжу і все, що написано про Придністров'я, повністю стосується його з такими застереженнями – долини притоків Дністра стають тут ще глибшими, вертикальні стінки досягають 70...90м висоти, а у відслоненнях виступають старші верстви палеозою (нижній силур, ордовик, кембрій), яких зовсім не видно у Жванчицькому районі.

Клімат

Клімат Хмельницької області зумовлений її географічним положенням в центральній частині Правобережної України та впливом Волино-Подільської височини. Загалом він помірно-континентальний з м'якою зимою та досить теплим вологим літом. Значна протяжність області з півночі на південь зумовлює деякі відмінності клімату між північними та південними районами, особливо щодо теплозабезпеченості.