Торфовища низинні

Торфовища низинні поширені у поліській частині області, а також на заболочених заплавах Хомори, Горині, Случі, Полкви, Ікопоті, Вовка і Південного Бугу, займаючи найбільш понижені елементи рельєфу, їх утворення пов'язане з постійним перезволоженням і застоюванням у пониженнях грунтових і річкових вод, що зумовило нагромадження слаборозкладних решток мохової, трав'янистої та чагарникової рослинності у вигляді органогенних відкладів – торфу. Глибина торфового горизонту (Т) коливається в межах 0,5...3,5м і більше.

На більшості виділів торф високозольний, тобто добре мінералізований, значно менше середньо- та низькозольних торфовищ. Реакція грун­тового розчину слабокисла або нейтральна, рідше – слаболужна. Всі ці показники свідчать про те, що торфовища області дуже важливе джерело органічних добрив, особливо вони ефективні при внесенні їх у поліські грунтах. А тому використовувати цю цінну сировину для опалення нераціонально.

Неглибокі торфовища – це потенційно родючі землі. Вони містять величезні резерви поживних речовин, але незадовільний водно-повітряний режим, наявність токсичних для рослин закисних форм тривалентних металів, нестача або низька рухомість калію, фосфору та деяких мікроелементів, зокрема міді, не дозволяють використовувати їх у землеробстві без відповідних меліорацій, зокрема осушувальних. Такі роботи в області проводять, але часто низька їх якість не дає змогу про­дуктивно використовувати осушені землі.

При осушуванні перезволожених земель потрібно дотримуватись певних правил. Осушувати необхідно лише мінеральні грунти або грунти з незначним шаром торфового горизонту. Водний режим таких грунтів треба регулювати шляхом створення спеціальних осушувально-зрошувальних систем. Приступати до осушувальних меліорацій слід після детальних і комплексних досліджень доцільності проведення таких робіт. Необхідно також визначити той мінімальний обсяг неосушених боліт, який дозволить зберегти водоплаваючих і болотних тварин, регулювати водність малих річок.

Дерново-карбонатні грунти

Особливу групу становлять грунти на карбонатних породах (крейді, вапняках, мергелях, опоках), які ще називають перегнійно-карбонатними, дерново-карбонатними грунтами, рендзинами, чорноземами на твердих карбонатних породах.

Ці грунти чітко поділяються на глибокі добре гумусовані, близькі до чорноземів, що утворились на крейді, та малогумусні щебенисті, приурочені до щільних порід. Останні називають дерновими, а інші чотири назви вживають для означення чорноземовидних відмін.

Чорноземи карбонатні на елювії м'яких вапняків і крейди поширені у північній частині області на території Білогірського і Летичівського районів. За будовою профілю вони нагадують чорноземи неглибокі, але краще гумусовані, мають лужну реакцію грунтового розчину, добру аерацію і малу рухомість поживних елементів. Використання цих грунтів і заходи щодо підвищення їх родючості такі ж, як і для чорноземів. Вони потребують підвищених доз органічних добрив, а з мінеральних – насамперед фосфорних і калійних.

Дерново-карбонатні грунти на елювії щільних карбонатних порід поширені на спадистих схилах товтрів і річок. Вони відзначаються коротким грунтовим профілем (35...40см), невисоким вмістом гумусу, щебенистістю всього профілю, близьким заляганням щільної вапнякової породи. За механічним складом грунти середньосуглинисті, водний режим їх вкрай незадовільний. Основна маса дощових вод стікає по схилах, а та частина вологи, яка проникає у грунтову товщу, «провалюється» крізь щілинувату породу. Карбонатність всього профілю робить малорухомим і так невеликі запаси поживних речовин.

Під сільськогосподарськими угіддями зайнято 3,6тис.га дернових грунтів, значні площі належать до земель ДЛФ. У зв'язку з заляганням на крутих схилах дернові карбонатні грунти не слід розорювати оскільки це сприятиме інтенсивній ерозії. Їх краще використовувати як поліпшені кормові угіддя, а сильнозмиті та розмиті масиви потрібно закріплювати гідротехнічними спорудами або відводити під суцільне залісення.