особливо в розпізнаванні і диференціальній діагностиці інфекційних і паразитарних захворювань тварин.

Правила безпеки та особиста гігієна під час дослідження і лікування тварин. Досліджуючи й лікуючи тварин, ветеринарні спеціалісти пови- нні дотримувати правил безпеки і особистої гігієни, щоб не допустити травматизму або зараження від хворих тварин. Крім того, самі ветери- нарні працівники можуть передавати інфекційні захворювання іншим тваринам. У зв’язку з цим треба добре знати, як поводитися з тварина- ми, як їх фіксувати і приборкувати. Недопустиме грубе поводження з тваринами. Навіть найспокійніші тварини можуть завдати травми. Під час дослідження, лікування і проведення масових ветеринарних обро- бок тварин слід використовувати загони з розколами та інші фіксаційні пристрої. Для безпечної роботи з великими тваринами застосовують спеціальні пересувні, стаціонарні фіксаційні станки та операційні сто- ли.

Під час роботи з тваринами не можна приймати їжу, палити, торка- тися руками обличчя.

Перед дослідженням і лікуванням тварин треба надіти халат, ков- пачок або косинку, помити руки з милом, а після роботи — зняти халат, помити з милом руки та обробити їх дезінфікуючим розчином.

Всі працівники тваринництва проходять обов’язковий медичний огляд перед прийманням на роботу, а потім щомісяця.

§ 3. Способи фіксації і приборкання тварин

Перед дослідженням і лікуванням тварин застосовують різні підхо- ди в поводженні з ними, а також способи фіксації і приборкання.

Велику рогату худобу частіше фіксують за роги. Безрогих корів мож-

на фіксувати за вуха. В разі неспокою тварини застосовують фіксацію за ріг і носову перегородку (рис. 2). Для довготривалої фіксації застосову- ють носові щипці. Бугаїв фіксують за допомогою спеціальних кілець, затягнутих у носову перегородку. До кільця прикріплюють ланцюг. Для фіксації голову тварини міцно прив’язують до стовпа і піднімають гру- дну кінцівку руками або за допомогою путового пояса і мотузки, пере- кинутої через спину тварини.

Для огляду й розчищення копитець тазову кінцівку виносять на па- лиці назад. Це роблять два помічники. Тазові кінцівки можна фіксува- ти накладанням мотузяної петлі вище скакальних суглобів. Для надій- нішої фіксації дорослої великої рогатої худоби застосовують спеціальні станки або повали.

З метою приборкання тварин застосовують носові щипці (Гармса, Кумсієва, Соловйова), кільце для бугаїв, закрутку на ділянку ахілового (загального п’яткового) сухожилка.

Овець і кіз фіксують за вуха або за роги, а також за тазову кінцівку. Для неспокійних тварин застосовують повал і спеціальні фіксаційні станки.

12

станками для великих тварин. Приборкують верблюдів закрутками на губу (як у коней) або здавлюванням носової перегородки великим і вка- зівним пальцями правої руки.

Для фіксації собак використовують намордники, накладають на ще- лепи тасьмову або з бинта петлю, кінець якої зав’язують на потилиці. Застосовують також фіксаційні станки і операційні столи для малих тварин.

Котів фіксують так, як собак, або загортають у полотнину чи клейонку і зав’язують тасьмою або бинтом у двох місцях.

Хутрових звірів можна фіксувати як собак або котів, але краще за допомогою спеціальних кліток з рухомими боковими стінками.

Кролів фіксують за складку шкіри в ділянці шиї, захоплюючи при цьому й вуха, або загортають у полотнину як котів.

Домашню птицю фіксують за кінцівки і крила. Слід фіксувати й го- лову, остерігаючись ударів дзьобом в обличчя.

При дослідженні й лікуванні диких тварин для того, щоб вони не рухались, застосовують аміназин або інші транквілізатори, вводячи їх за допомогою спеціальних пістолетів.

?Контрольні запитання

1.Що таке симптоми і синдроми? Їх значення в діагностиці захворювань тварин.

2.Що таке діагноз? Його види.

3.Що таке прогноз і яке його клінічне значення?

4.Що передбачається планом клінічного дослідження тварин?

5.Які є загальні методи клінічного дослідження тварин?

6.Що таке огляд і яке його діагностичне значення?

7.Що таке пальпація? Її діагностичне значення.

8.Які є способи перкусії? Їх діагностичне значення.

9.Що таке аускультація? Її діагностичне значення.

10.У чому полягають правила безпеки і особистої гігієни при дослідженні тварин?

11.Які є способи фіксації і приборкання тварин?

§ 4. Загальне дослідження тварин

Загальне дослідження, як правило, проводиться на початку клініч- ного дослідження тварин і включає в себе визначення габітусу, стану шерстного (волосяного) покриву, шкіри, підшкірної клітковини, види- мих слизових оболонок, лімфатичних вузлів і вимірювання температу- ри тіла.

Визначення габітусу. Габітус — це зовнішній вигляд тварини в мо- мент дослідження. Під час визначення габітусу тварину в основному оглядають, звертаючи увагу на ознаки, які характеризують положення тіла, вгодованість, будову тіла, конституцію і темперамент. Інколи за- стосовують ще й пальпацію. Габітус дає змогу судити про загальний стан тварини, умови її годівлі, утримання та експлуатації. За зовніш-

14

німи ознаками можна відрізнити хвору тварину від здорової, і якщо вони утримуються в однакових умовах, прогнозувати діагноз захворю- вання.

Положення тіла. Кожній здоровій тварині властиве природне стояче або лежаче положення тіла, яке вона може легко змінювати. Так, здо- рові дужі коні здебільшого стоять, а велика рогата худоба часто лежить, особливо після прийняття корму. У хворих тварин можливе вимушене положення тіла. При цьому розрізняють вимушене лежаче положення або вимушене стояння, вимушені рухи (безцільне блукання, манежні, валоподібні та обертальні рухи, рухи вперед і назад), а також неприро- дні пози.

Вимушене лежаче положення у великих тварин є характерним сим- птомом лише при деяких захворюваннях. У коней воно спостерігається при паралітичній міоглобінурії, тяжких формах енцефаліту, травмах спинного мозку. У корів вимушене положення тіла спостерігається при тяжких формах кетозу, післяродового парезу, інколи перед отеленням і після нього.

Вимушене стояння у коней буває при правці, гострій альвеолярній емфіземі легень, плевриті, пневмонії, деяких ураженнях головного моз- ку, а у корів — при травматичному перикардиті.

Вгодованість тварин дає уявлення про повноцінність годівлі, рівень обміну речовин в організмі і наявність деяких захворювань. Визнача- ють вгодованість оглядом і пальпацією, за зовнішніми формами тіла, ступенем розвитку й насиченістю жиром підшкірної клітковини, об’ємом і пружністю м’язів. Інколи для визначення вгодованості твари- ну зважують. Розрізняють добру, задовільну й незадовільну вгодова- ність і виснаження. Вищий ступінь виснаженості називають кахексією.

Для тварини з доброю вгодованістю характерні округлі контури й згладжені кісткові виступи. Кістки в них сховані під еластичною і пруж- ною шкірою, з добре розвиненою підшкірною жировою клітковиною. При повноцінній годівлі така вгодованість властива здоровим твари- нам.

При незадовільній вгодованості контури тіла кутасті, кістки, особли- во остисті відростки, ребра, маклаки й сідничні горби різко виступають.

Зниження вгодованості тварин спостерігається при незадовільній годівлі, втраті апетиту, порушенні травлення та при багатьох захворю- ваннях, особливо хронічних.

Будова тіла характеризується в основному ступенем розвитку кістя- ка і м’язів. Розрізняють міцну, середню і слабку будову тіла, враховую- чи при цьому породу й конституцію тварини. Міцну будову тіла мають тварини з добре розвиненими кістковою системою і м’язами. Для таких тварин характерні велика голова, коротка міцна шия, глибока й широ- ка грудна клітка з крутими ребрами й широкими міжреберними про- міжками, короткі спина й поперек, широкий круп, міцні кінцівки з ма- сивними м’язами. У них добре розвинені серцево-судинна система, ле- гені й система травлення. Тварини з міцною будовою тіла менше реа- гують на несприятливі умови зовнішнього середовища, витривалі при

15

захворюваннях. Тільки в деяких випадках хворіють передусім тварини доброї вгодованості й міцної будови тіла (міоглобінурія, кетоз, післяро- довий парез, набрякова хвороба свиней).

Середня будова тіла характеризується добрим окресленням окремих м’язів плечей, стегон, кінцівок і задовільною вгодованістю. Середня будова тіла властива більшості тварин.

Тварини з слабкою будовою тіла мають погано розвинені кістяк і м’язи, суху, легку голову, довгу тонку шию, вузьку грудну клітку, довгі спину й поперек, довгі кінцівки. Такі тварини найбільш схильні до за- хворювань, особливо застудних, важко їх переносять, а деякі захворю- вання (пневмонія та ін.) набирають у них затяжного перебігу.

Конституція — це сукупність анатомо-фізіологічних особливостей організму, яка склалася на спадковій основі під впливом зовнішнього середовища і визначає функціональні можливості цього організму — його продуктивність, працездатність і стійкість проти захворювань.

За розвитком м’язів, кістяка, шкіри й підшкірної клітковини прак- тично розрізняють щільну (суху), рихлу (сиру), грубу й ніжну конститу- цію.

Тварини щільної конституції мають добре розвинені щільні м’язи і зв’язки, міцний кістяк, тонку шкіру, яка щільно прилягає, і слабо роз- винені сполучні й жирові тканини, добре розвинені серцево-судинну й дихальну системи.

Тварини рихлої (сирої) конституції мають добре розвинені м’язи, не- достатньо міцний кістяк, грубу, малоеластичну шкіру і багато рихлої підшкірної клітковини.

Груба конституція характеризується дуже розвиненими об’ємистими м’язами, грубим масивним кістяком, товстою шкірою і мало розвиненою підшкірною сполучною і жировою тканинами.

У тварин ніжної конституції м’язи розвинені мало, легкий і ніжний кістяк, тонка й еластична шкіра, недостатньо розвинена підшкірна клі- тковина.

Помічено, що найбільш стійкі проти захворювань тварини щільної і грубої конституції. Менш стійкі проти шкідливої дії зовнішнього сере- довища тварини рихлої і ніжної конституції. Так, коні рихлої конститу- ції частіше хворіють і важче переносять паралітичну міоглобінурію, а молочні корови ніжної конституції більше схильні до таких захворю- вань, як післяродовий парез і кетоз.

Темперамент визначають за ступенем і швидкістю реакції тварини на зовнішні подразники, які вона сприймає через органи чуттів. Ви- значають темперамент спостереженням за поведінкою тварини, рухом вушних раковин і виразом очей. Тварини жвавого темпераменту легко збудливі, швидко реагують на оклик, енергійні в рухах, нетерплячі пе- ред годівлею і роботою. Для тварин з флегматичним темпераментом характерна спокійна реакція на зовнішні подразники, вони часто ма- лорухливі, а рухи їхні неквапливі.

Залежно від темпераменту тварини по-різному поводяться при за- хворюванні. Так, на біль більше реагують тварини жвавого темпера-

16

менту, ніж флегматичного, а при гарячці та інших тяжких захворю- ваннях вони довше зберігають апетит і бадьорість.

Дослідження шерстного (волосяного) покриву проводять оглядом і пальпацією. У здорових тварин при повноцінній годівлі й добрих умо- вах утримання шерстний (волосяний) покрив густий, гладенький, щільно прилягає до шкіри, у хворих він набирає іншого вигляду.

Особливо різко змінюється шерстний (волосяний) покрив при бага- тьох хронічних хворобах: катарі травного каналу, туберкульозі, фасціо- льозі, порушенні обміну речовин, зумовленому вітамінно-мінеральною нестачею тощо. У хворих тварин затримується линяння, з’являються обширні алопеції (облисіння) внаслідок випадання шерсті (волосся). Так, при йодній і кобальтовій нестачі спостерігається ріст довгої і ску- йовдженої шерсті в одних тварин і своєрідна кучерявість шерстного по- криву в інших.

Обмежені алопеції часто виникають при стригучому лишаї, парші, дерматиті.

При глибоких запальних процесах шкіри й утворенні рубців після травм спостерігається місцеве посивіння волосся, пов’язане з порушен- ням утворення у волосяних сосочках пігменту. Загальне посивіння у старих тварин вважається явищем фізіологічним, але може бути і при деяких інфекційних хворобах (чумі свиней і собак).

Дослідження шкіри й підшкірної клітковини проводять оглядом і пальпацією. Дуже часто на стані шкіри відбивається загальний стан всього організму тварини. Тому спочатку визначають фізичні властиво- сті — колір, запах, вологість, еластичність і температуру, а потім пору- шення цілості, збільшення об’єму, висипи, виразки тощо.

Колір шкіри залежить від наявності в ній пігменту, кровонаповнен- ня і товщини. У більшості тварин шкіра пігментована і має темно- грифельний колір. Тому зміну кольору шкіри у цих тварин слід переві- ряти на непігментованих ділянках (на голові, кінцівках, навколо при- родних отворів, на вим’ї і дійках). У білих свиней, овець, собак і котів, а також птиці шкіра не має пігменту і забарвлена в блідо-рожевий колір.

При захворюваннях помічаються такі зміни кольору шкіри: почер- воніння, блідість (анемічність), синюшність (ціаноз) і жовтяничність (іктеричність).

Розрізняють почервоніння внаслідок гіперемії (перенаповнення кров’ю шкірних судин) або геморагії (крововиливи). Геморагічні почер- воніння, на відміну від гіперемічних, в основному обмежені й мають вигляд цяток, плям або смужок. Вони не зникають при надавлюванні на них пальцем.

Блідість шкіри настає при значних втратах крові (поранення, поро- жнинні кровотечі внаслідок розриву судин або паренхіматозних орга- нів), а також при лейкозі та хронічній анемії.

Ціаноз шкіри є ознакою тяжких порушень серцевої діяльності, роз- ладу кровообігу та газообміну в легенях. При сильному ціанозі синюш- ний колір добре помітний на носовому дзеркалі, вим’ї у корів і овець; на вухах, рилі, губах і нижній частині живота у свиней; на сережках і

17

гребінці у птиці. Ціаноз шкіри трапляється при вадах серця, хворобах міокарду і перикарду, при застійних і запальних процесах у легенях, а також при здавлюванні легень збільшеними органами черевної порож- нини (гостре розширення шлунка, тимпанія рубця, метеоризм кишок).

Жостяничності шкіра набуває при захворюваннях, які супроводяться ураженням печінки, при порушенні її пігментоутворювальної функції. Трапляється жовтяничність також при гемолітичних процесах в органі- змі (піроплазмідози, лептоспіроз, післяродова гемоглобінурія корів, от- руєння гемолітичними отрутами).

Запах шкіри є специфічною ознакою для кожного виду тварин. При доброму догляді у здорових тварин запах їхньої шкіри характеризуєть- ся слабкою інтенсивністю. Запах різко посилюється при поганому до- гляді за шкірою внаслідок розкладання жиропоту, забруднення шкіри фекаліями і сечею. При захворюваннях з’являються запахи, не власти- ві шкірі: запах ацетону буває при кетозі; солодкуватий, нудотний запах

— при диспепсії, колібактеріозі й сальмонельозі телят; запах сечі — при уремічних явищах.

Вологість шкіри залежить від інтенсивності потовиділення й випа- ровування. У здорових тварин за нормальних умов випаровування поту поверхня шкіри помітно волога. Підвищена вологість шкіри спостеріга- ється у них при збудженні, м’язовому напруженні, підвищенні темпе- ратури навколишнього середовища. При захворюваннях помічаються сухість шкіри, загальне й місцеве потіння.

Сухість шкіри (ангідроз) настає при захворюваннях, які супрово- дяться великою втратою води з організму (діабет, інтерстиціальний не- фрит), при виснаженні й пропасниці.

Загальне патологічне потіння (гіпергідроз) буває при тяжкій га- рячці, серцевій недостатності з порушенням кровообігу, при тяжкій за- дишці, кольках, уремії. При розриві шлунка або кишок у коней, пери- тоніті, різкому ослабленні серцевої діяльності, асфіксії, колапсі й агонії виділяється холодний і липкий піт. Так званий «критичний піт», який виділяється при швидкому зниженні температури, є сприятливою озна- кою при ряді захворювань (крупозна пневмонія, мит коней, паратиф телят).

Місцеве потіння найчастіше є ознакою механічного ушкодження пе- риферичних нервів, при запальних процесах і травмах спинного мозку. Рясний піт на бічних поверхнях грудної клітки вказує на розрив шлун- ка внаслідок його гострого розширення. Кривавий піт спостерігається при захворюваннях, які супроводяться явищами геморагічного діатезу (сибірка, кровоплямиста хвороба коней).

При визначенні вологості шкіри звертають увагу на носове дзер- кальце у великої рогатої худоби, рило — у свиней і кінчик носа — у со- бак і котів.

Еластичність (тургор) шкіри залежить від вмісту в ній крові й лім- фи, ступеня розвитку підшкірної клітковини і тонусу нервової системи. Визначають її збиранням шкіри в складку на ділянці тіла з розвиненою підшкірною клітковиною (на грудній стінці біля останніх ребер — у ве-

18

ликої рогатої худоби, в ділянці верхньої третини шиї — у коней, на спині — у малих тварин). У здорових тварин доброї вгодованості шкіра еластична. Якщо таку шкіру зібрати в складку, вона швидко розправ- ляється і набирає попереднього вигляду. При зневодненні організму (профузний пронос, стійке блювання, поліурія, втрата крові) шкіра стає сухою і втрачає еластичність, складка шкіри розправляється повільно. Хронічні запалення шкіри, склероз, гіперкератоз, які виникають при хронічній екземі, стригучому лишаї, акарозі та інших захворюваннях, викликають повну втрату еластичності шкіри.

Температура шкіри неоднакова на різних ділянках тіла, оскільки залежить від густоти сітки кровоносних судин, кровонаповнення їх і швидкості кровотоку. На ділянках, вкритих довгою шерстю (чілка, гри- ва), і в пахвинній ділянці вона вища, ніж на відкритих ділянках. Тому температуру шкіри визначають, прикладаючи руки до симетричних ділянок тіла: у коней — до вух, бічних поверхонь грудей, до кінцівок; у великої рогатої худоби — до основи рогів, вух, кінцівок, носового дзер- кальця; у свиней — до вух, кінцівок, рила; у собак і кішок — до кінчика носа і хвоста. Температуру шкіри можна виміряти за допомогою елект- ротермометра із спеціальним перетворювачем температури (датчиком). У здорових тварин у спокійному стані шкіра помітно тепла і температу- ра її однакова на симетричних ділянках тіла. При фізичних напружен- нях температура шкіри у них підвищується, а з появою поту — знижу- ється. При патологічному стані може бути нерівномірний розподіл, під- вищення або зниження температури тіла.

Порушення цілісності шкіри проявляється у вигляді саден, тріщин, ран, пролежнів і гангрени шкіри.

Садна — це неглибокі ушкодження шкіри, які супроводяться пору- шенням її сосочкового шару й судин. Вони виникають внаслідок розчу- хування, ударів або захворювань з приступами сильного болю і неспо- кою тварини (кольки, інфекційний енцефаломієліт коней).

Тріщини шкіри характеризуються лінійними поверхневими або гли- бокими надривами, які утворюються внаслідок сухості шкіри і втрати нею еластичності, а також внаслідок серозної інфільтрації. Найчастіше шкіра тріскається у тих місцях, де вона дуже напружена, наприклад, у місцях вигинів суглобів та в місці природних шкірних складок.

Рани на шкірі виникають внаслідок механічного пошкодження ці- лості самої шкіри або підшкірних тканин.

Пролежні — це глибокі зміни шкіри й підшкірних тканин внаслідок довготривалого вимушеного лежання тварин в одному положенні (міо- глобінурія коней, дородове й післяродове залежування корів, хвороби кінцівок, паралічі). Частіше пролежні утворюються в ділянці кісткових виступів. Нерідко пролежні стають причиною утворення глибоких ви- разок, розвитку сепсису й загибелі тварини.

Гангрена шкіри здебільшого має перебіг вологого і рідше сухого не- крозу шкіри й підшкірних тканин. Некротизовані ділянки при цьому втрачають чутливість, мають чорно-бурий або чорний колір, м’які, во- логі або сухі й холодні на дотик.

19

Збільшення об’єму шкіри частіше спостерігається на обмежених і рідше на обширних ділянках її поверхні. Воно виникає внаслідок нако- пичення в підшкірній клітковині газів, транссудату, ексудату, крові, а також внаслідок розростання сполучної тканини і розвитку пухлин. Збільшення об’єму шкіри проявляється у вигляді емфізем, набряків, абсцесів, флегмон, гематом, лімфорагій, слоновості й новоутворень.

Підшкірні емфіземи характеризуються ділянками шкіри із збільше- ним об’ємом, які випираються у вигляді подушки. Виникають підшкір- ні емфіземи при накопиченні в підшкірній клітковині повітря (асепти- чна емфізема) або газів (септична емфізема). Емфізематозні ділянки шкіри на дотик холодні, але чутливі й еластичні (функції її збережені). Пальпацією можна виявити крепітацію (легке потріскування).

Набряки — це збільшення об’єму шкіри, пов’язане з накопиченням рідини в позаклітинних тканинних просторах шкіри і в підшкірній кліт- ковині. Залежно від причин виникнення набряки можуть бути застій- ними, нирковими, ангіоневротичними, кахектичними, токсичними й запальними.

Своєрідні набряки (мікседема) виникають при різкому зниженні функції щитоподібної залози. Такі набряки у великої рогатої худоби та овець локалізуються в міжщелепному просторі, а в поросят — на ниж- ній частині шиї.

Шкірні висипи (екзантеми) являють собою своєрідні морфологічні зміни шкіри, різноманітні за формою, розмірами, кольором, поширенням і стійкістю (рис. 4). Розрізняють висипи первинні і вторинні. До первин- них висипів належать плями, вузлики, горбики, пухирці й пухирі.

Пляма — це обмежене почервоніння, яке не виступає над поверхнею шкіри і виникає внаслідок розширення шкірних судин (гіперемія) або порушення щільності (геморагія). Плями часто спостерігаються при бешисі й чумі свиней, сибірці, геморагічній септицемії та ін.

Рис. 4. Екзантема у поросяти (за С. М. Чевським)

20

Вузлик (папула) являє собою округле блідо-червоне або червоне ма- леньке (розміром від макового зерна до горошини) підвищення шкіри, в якому немає рідини. Вузликові висипи на шкірі губ, щік, навколо носа можна спостерігати при контагіозному стоматиті коней, а в ділянці шиї, бічних поверхонь грудної клітки і живота — при чумі і злоякісній ката- ральній гарячці великої рогатої худоби та при миті, грипі і контагіозній плевропневмонії коней.

Горбик — таке саме щільне підвищення шкіри, як і вузлик, але бі- льших розмірів (від горошини до лісового горіха). На відміну від вузли- ка, при утворенні горбика уражуються всі шари шкіри, внаслідок чого він може розпадатися з утворенням виразок, а при загоюванні — руб- ців. Горбики з’являються при шкірному сапі (за ходом лімфатичних судин) і туберкульозі.

Пухирець (везикула) — округле або конічне підвищення шкіри роз- міром до горошини утворюється внаслідок відшарування епідермісу серозним випотом. Наявність пухирців (афт) біла рота і в ділянці між- копитної щілини є ознакою ящуру жуйних і свиней. Вони спостеріга- ються і при віспі (надалі перетворюються на гноячки).

Гноячок (пустула) являє собою пухирець, наповнений гнійним ексу- датом. Спостерігаються гноячки при екземах і захворюваннях сальних залоз. Вони можуть бути і при чумі великої рогатої худоби, контагіоз- ному пустульозному стоматиті коней (переважно на шкірі губ і щік), а також при чумі, віспі й ензоотичній пневмонії свиней.

Пухир — це овальне, округле або неправильної форми різко обмежене щільне підвищення шкіри, яке утворюється внаслідок серозної інфільт- рації мальпігієвого шару і має порівняно великі розміри (від горошини до курячого яйця і більше). Виникнення пухирів супроводжується силь- ним свербежем, що можна спостерігати при кропивниці коней.

Дослідження видимих слизових оболонок проводять в основному оглядом. Досліджують кон’юнктиву, слизову оболонку носа, губ, рота й піхви. За змінами цих оболонок можна визначити порушення кровообі- гу, кількісні і якісні зміни складу крові, порушення газообміну в леге- нях, захворювання печінки тощо.

Під час дослідження слизових оболонок слід звертати увагу на ко- лір, вологість, цільність, припухання і накладення.

Зміни кольору слизових оболонок. Для правильного визначення змін кольору слизових оболонок треба знати, який вони мають колір у здорових тварин.

Уконей кон’юнктива рожева. Відтінки її можуть варіювати від блі- до-рожевого до рожево-червоного. Слизова оболонка носа — рожева із синюватим відтінком, слизова оболонка губ і ротової порожнини блідо- рожева (часто пігментована), корінь язика має жовтуватий відтінок.

Увеликої рогатої худоби кон’юнктива, слизова оболонка носа і рото-

вої порожнини блідо-рожеві, слизова оболонка піхви — блідо-рожева з жовтуватим відтінком.

В овець, кіз і свиней кон’юнктива, слизові оболонки носа й рота сві- тліші, ніж у великої рогатої худоби.

21

Усобак і котів кон’юнктива блідо-рожева, а при збудженні тварин швидко стає рожево-червоною. Слизова оболонка рота блідо-рожева, часто з пігментацією.

Уптиці слизова оболонка рота блідо-рожева або рожева.

Із змін кольору слизових оболонок діагностичне значення мають по- червоніння, блідість, синюшність і жовтяничність.

Почервоніння (гіперемія) слизових оболонок виникає і в здорових тварин при напруженій роботі, збудженні й підвищенні зовнішньої те- мператури внаслідок гіперемії судин. Патологічні гіперемія слизових оболонок завжди характерна для процесів, які супроводяться пропас- ницею. Різко виражена гіперемія спостерігається при сибірці, злоякіс- ній катаральній гарячці великої рогатої худоби, сказі, чумі та бешисі свиней.

На слизових оболонках можуть бути й геморагічні почервоніння (крововиливи), різні за формою та розмірами. Вони з’являються при інфекційних (сибірка, інфекційна анемія, септицемія), кровопаразитар- них (піроплазмідози) захворюваннях, лейкозі тощо.

Блідість (анемічність) слизових оболонок виникає при значних кро-

вовтратах, анеміях, колапсі.

Синюшність (ціаноз) слизових оболонок спостерігається при захво-

рюваннях серця (перикардит, хвороби міокарду, вади серця, тяжкі ток- сичні ураження серця при багатьох інфекційних і незаразних хворобах) і при розладах кровообігу в малому колі.

Жовтяничність (іктеричність) слизових оболонок є ознакою захворю-

вань печінки й гемолізу еритроцитів (отруєння гемолітичними отрута- ми, піроплазмідози). Поряд з цим, жовтяничність слизоваих оболонок спостерігається при інфекційній анемії, інфекційному енцефаломієліті, миті і грипі у коней, при лептоспірозі у великої рогатої худоби.

Вологість слизових оболонок. Слизові оболонки у здорових тварин помірно вологі. При тяжких запальних процесах з явищами гарячки вологість цих оболонок може знижуватись. При катаральному кон’юнк- тивіті, інфлюенці та контагіозній плевропневмонії коней, чумі й зло- якісній катаральній гарячці великої рогатої худоби, чумі собак спосте- рігаються серозні й слизово-гнійні витоки з кон’юнктивальних мішків.

Порушення цілості слизових оболонок відмічають при ряді інфек-

ційних хвороб, а також внаслідок механічного й хімічного впливу на них. Ці порушення можуть бути у вигляді везикул, папул, афт, ерозій, виразок, тріщин, ран і рубців. Механізми виникнення і прояви їх такі самі, як і при ураженні шкіри.

Припухання слизових оболонок зумовлюються серозним просочу- ванням їх або застоєм крові. При грипі, миті й контагіозній плевропнев- монії коней; сибірці, чумі, злоякісній катаральній гарячці великої ро- гатої худоби; чумі собак і птиці спостерігаються припухлості кон’юнкти- ви і збільшення її об’єму. При гастриті в ротовій порожнині коня часто виникають припухлості слизової оболонки твердого піднебіння внаслі- док застою крові, які нерідко опускаються у вигляді валика нижче від різців.

22

Накладення на слизових оболонках спостерігають у вигляді слизо-

вих і фібринозних мас, які утворюються внаслідок виділення серозно- фібринозного ексудату з великою кількістю епітеліальних клітин. На- кладення частіше спостерігаються при кровоплямистій хворобі коней, злоякісній катаральній гарячці великої рогатої худоби, чумі собак, диф- терії курей.

Дослідження лімфатичних вузлів. У здорових тварин для дослі- дження доступні лише поверхнево розміщені лімфатичні вузли. У ко- ней звичайно досліджують підщелепні лімфатичні вузли й вузли ко- лінної складки; у великої рогатої худоби — підщелепні, передлопаткові, колінної складки і надвим’яні лимфатичні вузли; у свиней — заглот- кові; у собак і котів — пахвинні. При лейкозі та деяких гострих інфек- ційних хворобах збільшуються всі поверхневі лімфатичні вузли. В та- ких випадках у коней можна дослідити привушні, верхні, середні й ниж- ні шийні, передлопаткові, ліктьові, поперекові й пахвинні лімфатичні вузли, а у великої рогатої худоби — ретрофарингіальні, привушні, три пари шийних і лімфовузли голодної ямки. Для дослідження лімфатич- них вузлів застосовують огляд, пальпацію, а інколи навіть пробний прокол і екстирпацію їх.

Під час дослідження лімфатичних вузлів звертають увагу на їхні розміри, форму, рухомість, болючість, характер поверхні, температуру шкіри над вузлом.

Розміри лімфовузлів залежать від виду, розмірів і віку тварини. Так, розміри підщелепних лімфатичних вузлів у коней становлять 0,2 – 3,5, колінної складки 6 – 10 см. У великої рогатої худоби розміри підщелеп- них лімфовузлів становлять 3 – 5, передлопаткових — 7 – 10, колінної складки — 6 – 11, надвим’яних — 1 – 1,2 см.

Збільшуються лімфатичні вузли при гострому паренхіматозному за- паленні їх, яке супроводжується значною інфільтрацією, болючістю, ущільненням, обмеженням рухомості і підвищенням температури; по- верхня вузла залишається рівною і гладенькою. Гостре запалення лім- фатичних вузлів виникає при флегмоні й таких інфекційних хворобах, як мит, сап, інфекційна анемія, грип.

При гнійному запаленні лімфатичних вузлів можливе утворення абсцесів з наступним розкриттям їх і виділенням гною. Сильне нагно- єння лімфовузлів спостерігається при миті, фарингіті, рідше — при са- пі, туберкульозі.

При хронічному запаленні лімфовузлів відбувається розростання сполучної тканини як в самому вузлі, так і в прилеглій до нього під- шкірній клітковині. Вузол стає нерухомим, щільним, бугристим і небо- лючим. Таке ураження лімфатичних вузлів характерне для хронічного сапу. При запальній інфільтрації лімфатичних вузлів може спостеріга- тись набухання зв’язаних з ними лімфатичних судин, внаслідок чого вони значно потовщуються, з наступним утворенням за ходом судин вузлуватих набухань, абсцесів і виразок. Шкіра над ними набрякає, стає малорухомою і болючою. Такі зміни виникають, наприклад, при епізоотичному лімфангоїті, сапі, інколи — при миті коней.

23

Лейкоз великої рогатої худоби часто супроводжується значним збіль- шенням усіх поверхневих лімфатичних вузлів.

Вимірювання температури тіла (термометрія) дає змогу визначати порушення терморегуляції в організмі тварини, які трапляються при інфекційних та інвазійних захворюваннях. За змінами температури тіла ветеринарні спеціалісти можуть контролювати перебіг хвороби, виявити ускладнення, судити про ефективність лікування і прогнозу- вати закінчення хвороби.

Температуру тіла у тварин вимірюють переважно максимальним ртутним термометром з шкалою, проградуйованою від 34 до 42 °С.

Перед введенням термометра у прямі кишку або в клоаку його струшують і змазують вазеліном, вазеліновим маслом або іншим нейт- ральним жиром. Норовливих і лякливих тварин надійно фіксують.

Температура тіла у здорових тварин різних видів неоднакова. У тва- рин одного і того самого виду вона коливається в певних межах (табл. 1) і залежить від статі, породи та віку тварини. Крім того, температура коливається також залежно від пори року, температури навколишнього середовища, прийняття корму і води, довготривалих м’язових наван- тажень та інших факторів. У здорових тварин температура змінюється і протягом доби залежно від процесів обміну речовин, але коливання її не повинні перевищувати 1 °С. Найнижча температура буває вранці, а максимальна — ввечері.

Таблиця 1. Середні фізіологічні коливання температури тіла тварин

24

В амбулаторно хворих тварин температуру тіла треба вимірювати один раз, а в тварин, які перебувають на стаціонарному лікуванні, — не менш як два рази на добу, до того ж в один і той самий час: вранці між 7 і 9, а ввечері між 17 і 19 годинами. У хворих тварин, які перебу- вають у тяжкому стані (при інфекційних і кровопаразитарних хворобах, а також при туберкулінізації і малеїнізації), температуру вимірюють через кожні дві години і записують у відповідному журналі.

Для зручності аналізу температурного стану температуру щодня помічають у певних графах температурного листка крапками, які спо- лучають між собою лініями і одержують таким чином температурну криву, характерну для деяких захворювань.

Гарячка (febris) являє собою своєрідну захисну реакцію організму на вплив патологічних факторів. Супроводжується гарячка розладом об- мінних процесів, теплорегуляції і підвищенням температури тіла. При гарячці спостерігаються порушення функцій всіх систем і органів орга- нізму (пригнічення тварини, зниження апетиту, озноб з ритмічним скороченням м’язів всього тулуба, тахікардія або збільшення частоти серцевих скорочень, збільшення частоти дихання, розлад моторної і секреторної функцій травного каналу).

Причиною гарячки можуть бути інфекційні й інвазійні хвороби, гнійно-септичні процеси в органах і тканинах, розпад тканин (роздроб- лення тканин і переломи кісток), а також подразнення чутливих нер- вових закінчень у внутрішніх органах (шлунку, кишках, жовчному мі- хурі тощо).

За висотою температури гарячка може бути субфебрильною (слаб- кою), коли температура тіла підвищується на 1 °С, фебрильною (помір- ною) при підвищенні до 2 °С, піретичною (високою) при підвищенні на 3 °С і гіперпіретичною (дуже високою) при підвищенні більш як на 3 °С понад норму.

Слабка гарячка спостерігається при фарингіті, мікробронхіті, плев- риті, ентериті та інших захворюваннях, помірна — при миті, грипі, пневмонії тощо. Висока й дуже висока гарячка буває при тяжких гост- рих інфекційних і септичних захворюваннях.

Зниження температури до норми може відбуватися швидко (протя- гом доби — критичне зниження) і повільно (протягом кількох днів — літичне зниження).

Критичне зниження температури (crisis) супроводжується рясним потінням тварини, уповільненням до норми частоти пульсу й дихання, поліпшенням загального стану. Криза часто буває при крупозній пнев- монії і гострих інфекційних хворобах.

Інколи, внаслідок різкого розширення периферичних судин при критичному зниженні температури, може розвиватися гостра серцево- судинна недостатність — колапс (collapsus). У таких випадках темпера- тура тіла різко знижується (до 4 °С нижче норми), охолоджується вся поверхня тіла, спостерігається занепад серцевої діяльності (пульс при- скорений, слабкий, ледве вловимий) і загальна слабкість.

25