§ 11. Історія хвороби

Історія хвороби — це запис усіх відомостей про хвору тварину, які відображують причини й умови виникнення хвороби, результати кліні- чних і лабораторних досліджень, діагноз, перебіг хвороби й ефектив-

ність застосованого лікування. Вона є офіційним ветеринарним клініч- ним документом, який оформляється на кожну тварину, що перебуває на стаціонарному лікуванні у клініці лікувального закладу або безпо- середньо в господарстві. Цей документ характеризує діяльність ветери- нарного спеціаліста, дає змогу оцінити якість діагностичної і лікуваль- ної роботи ветеринарної установи, бо, користуючись ним, можна легко відновити все те, що було помічено, і все те, що було зроблено під час лікування хворої тварини. Крім того, історія хвороби є цінним матеріа- лом для науково-дослідної і статистичної роботи.

Правильне ведення історії хвороби дає змогу вести облік захворю- вань, вивчати умови, причини й динаміку розвитку хвороби протягом ряду років, оцінювати ефективність лікувальних і профілактичних за- ходів.

Робота над історіями хвороби потребує систематичного вивчення спеціальної літератури і тим самим сприяє підвищенню кваліфікації ветеринарного спеціаліста.

Історія хвороби складається з чотирьох розділів:

1)загальні відомості про хвору тварину;

2)дані дослідження хворої тварини в день переведення її на стаціо- нарне лікування;

3)опис перебігу хвороби, додаткових досліджень і застосованого лі- кування;

4)висновок про хворобу (епікриз).

Історію хвороби пишуть на спеціальному бланку, який складений відповідно до форми № 1а-вет., сільгоспоблік.

Упершому розділі записують реєстраційні відомості про тварину, а потім анамнестичні дані, які сповіщає господар або особа, що доглядає тварину.

Удругому розділі (Status praesens) записують відомості про загальне клінічне дослідження і дослідження систем організму з урахуванням результатів спеціальних (інструментальних) і лабораторних дослі- джень. На основі всебічного дослідження хворої тварини пишуть почат- ковий і остаточний діагнози.

Утретьому розділі історії хвороби (Decursus mobri et therapia) запи-

сують щоденні спостереження за перебігом хвороби і результати ліку- вання хворої тварини за такою формою:

98

Температуру тіла, частоту пульсу й частоту дихання визначають і записують два рази на день (вранці і ввечері), а в тяжко хворих тва- рин — частіше (наприклад, через кожні дві години протягом доби).

Уграфі «Перебіг хвороби» вказують всі зміни стану тварини після надходження її на стаціонарне лікування або при щоденному спостере- женні в господарстві. Записи мають відбивати з вичерпною повнотою всі зміни, які відбулися протягом доби в загальному стані хворої тварини та

вокремих її органах і системах. У цій же графі записують дані різних досліджень, які проводились у процесі спостереження за твариною, а та- кож помічені поліпшення або погіршення (ускладнення) її стану.

Востанній день перебування тварини в стаціонарі слід більш дета- льно описати її стан і кінець хвороби.

Увипадку набряку легень, тимпанії рубця, кровотеч, отруєння та інших захворювань з гострим перебігом клінічні спостереження за хво- рими тваринами треба записувати частіше — через одну-дві години, а інколи й через кілька хвилин. При затяжному перебігу хвороби, коли виявляються значні порушення функцій органів і доводиться змінюва- ти план лікування, доцільно записувати етапні висновки про захворю- вання, де слід характеризувати стан організму на даний день і давати обґрунтування зміни курсу лікування.

Вграфі «Лікування» записують весь комплекс лікувальних заходів за кожний день. Режим утримання і дієту можна призначати на кілька днів наперед, але в день зміни слід записати нові призначення. В цій же графі записують і всі лікувальні процедури, повні рецепти лікарсь- ких форм із зазначенням доз і способів застосування.

Результати досліджень крові, сечі, шлункового вмісту або шлунково- го соку, калу, ексудатів, транссудатів, оформлених на відповідних блан- ках, а також електрокардіограми і рентгенограми підшивають у вигля- ді додатку до історії хвороби.

Учетвертому розділі історії хвороби (Epicrisis) відмічають особливос- ті захворювання і результати лікування, дають аналіз випадків, які спостерігалися.

Епікриз пишеться в кінці історії хвороби у стислій резюмуючій фор- мі: записують діагноз і його обґрунтування, етіологію і патогенез захво- рювання, особливості перебігу хвороби, ефективність проведеного ліку- вання, стан тварини в момент виписки, подальший режим утримання і використання, а також лікування, якщо в ньому є потреба. Господар- ству даються рекомендації з профілактики подібного захворювання се- ред інших тварин.

Вакадемічних історіях хвороби епікриз пишуть більш детально, з аналізом захворювання на основі наявних матеріалів. Такий аналіз привчає спеціалістів-початківців до логічного мислення і є важливим етапом поєднання теорії і практики. Епікриз у цих історіях хвороби слід писати за таким планом.

1. Визначення хвороби. При цьому треба дати загальний опис за- хворювання і охарактеризувати форму його прояву в конкретному ви- падку.

99

2.Етіологія захворювання. Вказують причини захворювання взагалі

ідають аналіз сприятливих причин, що зумовлюють виникнення хво- роби в конкретному випадку (з урахуванням анамнезу й особистого спо- стереження).

3.Описують патогенез захворювання на основі літературних дже- рел, а потім розвиток хвороби у хворої тварини. Тут же розкривають механізм патологічного процесу і характер змін функцій у хворому ор- ганізмі (пояснюють виникнення симптомів), виявляють особливості в стані організму, які негативно впливали на перебіг хвороби і заважали видужанню.

4.Спочатку описують характерні ознаки захворювання, потім відмі- чають найважливіші клінічні симптоми, виявлені під час дослідження хворої тварини (з урахуванням додаткових методів дослідження, які підтверджують діагноз), і особливості клінічного прояву хвороби. Тут описують також обґрунтування діагнозу і наводять диференційний діаг- ноз.

5.Обґрунтування лікування. Вказують лікування даного захворю- вання, а також наводять план лікування і обґрунтування потреби в за- стосуванні способів лікування. Зазначають, які методи лікування ви- явилися найефективнішими, а які були менш дійовими. Якщо тварину оперували, описують метод операції. Призначають режим утримання і годівлі хворої тварини.

6.Висновок при закінченні лікування. Повідомляють, чим закінчи- лося лікування тварини, дають поради з приводу подальшого пово- дження з нею, вносять пропозиції щодо профілактики подібних захво- рювань у господарстві. При летальному кінці записують результати патолого-анатомічного розтину, порівнюючи їх з даними клінічного до- слідження, і додають до історії хвороби протокол розтину.

Закінчену історію хвороби підписує ветеринарний лікар або куратор

іставить дату її повного оформлення.

100

Загальна профілактика Роз діл і терапія внутрішніх незаразних хвороб

§ 1. Основи загальної профілактики і терапії

Загальна профілактика і терапія внутрішніх незаразних хвороб сільськогосподарських тварин ґрунтується на загальнобіологічному за- коні про єдність і взаємозв’язок живих організмів і зовнішнього середо- вища. При цьому під зовнішнім середовищем слід розуміти ґрунтово- кліматичні умови, стан кормової бази, якість, технологію приготування і способи зберігання кормів, умови утримання і господарського викори- стання тварин.

У сучасних умовах розвитку тваринництва велике значення в запо- біганні внутрішньої незаразної патології має загальна профілактика. Як важлива частина організаційно-господарських і ветеринарно-сані- тарних заходів вона полягає в систематичній перевірці стану здоров’я тварин, годівлі та умов утримання їх, контролі будівництва тваринни- цьких об’єктів.

Проведення заходів загальної профілактики, а також терапії внут- рішніх незаразних хвороб тварин можливе тільки за умови застосуван- ня прогресивної системи ветеринарної роботи — диспансеризації.

Диспансеризація — це система планових діагностичних і економіч- но ефективних лікувально-профілактичних заходів. Основна мета дис- пансеризації полягає в збереженні здоров’я тварин, підвищенні проду- ктивності їх і створенні міцних, резистентних і високопродуктивних стад.

Диспансеризацію тварин проводять ветеринарні спеціалісти госпо- дарств, державної ветеринарної мережі з участю зооінженерів, завідую- чих фермами, начальників дільниць промислових тваринницьких ком- плексів, бригадирів. Диспансерне обстеження тварин слід проводити не менш як два рази на рік. Диспансеризація не виключає систематичного ветеринарного нагляду за станом здоров’я тварин.

Диспансеризацію включають у план роботи ветеринарної служби гос- подарства, ветеринарної дільниці, дільничної ветеринарної лікарні, районної та обласної станцій по боротьбі з хворобами тварин і ветери- нарних лабораторій. Складається диспансеризація з трьох етапів робо- ти — діагностичного, терапевтичного і профілактичного.

На діагностичному етапі визначають умови годівлі й утримання тварин, їх продуктивність, рівень і характер обміну речовин, виявляють

101

симптоми й синдроми захворювань, проводячи поголовне клінічне об- стеження тварин і вибіркове лабораторне дослідження. За результата- ми клініко-лабораторних досліджень тварин ділять на три групи: клі- нічно здорові, клінічно здорові з порушеним обміном речовин, або без симптомів патології обміну, клінічно хворі з вираженими симптомами захворювань.

На терапевтичному етапі диспансеризації проводять групову тера- пію, методи й засоби якої визначаються рівнем культури тваринництва, технологією приготування кормів, наявністю природних ресурсів.

При порушенні обміну речовин застосовують коригуючу групову те- рапію, яку здійснюють з урахуванням дефіциту або надлишку в кормах, раціонах і організмах тварин поживних речовин, мінеральних солей, вітамінів і провітамінів.

Якщо має місце дефіцит білка, в раціон вводять концентровані кор- ми, сіно бобових трав (конюшинне, люцернове тощо), трав’яне борошно, білкові гідролізати, мікроелементи. При цьому слід стежити за цукро- протеїновим відношенням раціонів, яке повинно бути в межах 0,8 – 1,2.

Якщо в раціоні виявляється дефіцит вуглеводів, добавляють корене- плоди (з урахуванням цукро-протеїнового відношення) і мікроелементи.

Для групової профілактики й терапії мінерально-вітамінної нестачі треба контролювати якість заготівлі кормів — сіна, сінажу, силосу, сін- ного і трав’яного борошна. У раціон включають траву, трав’яне борош- но, вітамінне сіно, сінаж, силос високої якості, кухонну сіль, кальцієво- фосфорні, магнієві й мікроелементні підкормки. При недостатній кіль- кості або відсутності в господарствах вітамінних кормів роблять масову вітамінізацію тварин внутрішньом’язовим або підшкірним уведенням концентратів вітамінів. Застосовують ультрафіолетове опромінення тварин.

На профілактичному етапі диспансеризації проводять групову про- філактику, для чого необхідно створити повноцінну кормову базу, яка відповідала б особливостям обміну речовин і рівню продуктивності тва- рин. Слід також забезпечити відповідність фізіологічних параметрів організму тварин гігієнічним умовам утримання і господарського вико- ристання їх.

На терапевтичному й профілактичному етапах диспансеризації про- водять не тільки загальну (групову), а й часткову (індивідуальну) тера- пію і профілактику виявлених внутрішніх незаразних хвороб тварин.

?Контрольні запитання

1.У чому полягає загальна профілактика і яке значення вона має в запобі- ганні внутрішніх незаразних хвороб сільськогосподарських тварин?

2.У чому полягає суть і яка методика диспансеризації тварин?

3.Що собою являє діагностичний етап диспансеризації?

4.Що собою являє терапевтичний етап диспансеризації?

5.Що передбачає профілактичний етап диспансеризації?

6.Яке значення має диспансеризація в боротьбі з внутрішніми незаразни- ми хворобами сільськогосподарських тварин?

102