Патологоанатомічний діагноз досить точний, проте його ставлять тільки після розтину трупа або туші забитої тварини, тобто він є посмер- тним (секційним) діагнозом. У ряді випадків такий діагноз є своєрідною перевіркою правильності прижиттєвого діагнозу і проведеного лікуван- ня. При масових захворюваннях тварин постановка такого діагнозу має велике практичне значення. Якщо виникає потреба, дані патологоана- томічного дослідження уточнюють гістологічними й гістохімічними до- слідженнями уражених органів і тканин.

Здебільшого найточнішим є комплексний діагноз, коли ветеринар- ному спеціалістові вдається отримати точні відомості не тільки про симптоми, а й про етіологію і патогенез захворювання.

Уряді випадків ставлять диференційований діагноз, порівнюючи симптоми й виключаючи подібні захворювання.

При постановці діагнозу і призначенні лікування завжди треба па- м’ятати вислів видатного російського терапевта М. Я. Мудрова про те, що необхідно лікувати не хворобу, а хворого. У зв’язку з цим положен- ням, підтвердженим пізніше Г. А. Захар’їним, С. П. Боткіним, І. П Пав- ловим та іншими відомими лікарями і вченими слід мати на увазі й те, що одна й та сама хвороба у різних людей або тварин може по-різному проявлятися і мати неоднаковий перебіг. Ветеринарний спеціаліст при постановці діагнозу захворювання мусить враховувати вид, стать, поро- ду, конституцію, вік та інші особливості тварин.

Уважне спостереження за перебігом хвороби і точне визначення симптомів дає змогу правильно передбачити кінець хвороби, тобто зро- бити прогноз хвороби (гр. pro — попереду і gnosis — пізнавання). Про-

гноз може бути сприятливий, обережний і несприятливий. У практич-

ній діяльності, особливо на перших кроках, ветеринарному спеціалісто- ві не слід поспішати з висновками про прогноз. У сумнівних випадках краще ставити обережний прогноз.

§2. План та основні загальні методи клінічного дослідження тварин

Уветеринарній практиці досліджують тварин за певним планом:

І. Попереднє ознайомлення з твариною: а) реєстрація; б) анамнез. ІІ. Власне дослідження (стан хворої тварини в момент початку спо-

стереження за нею — status praesens).

А. Загальне дослідження: виявлення габітусу, дослідження видимих слизових оболонок, шерстного (волосяного) покриву, шкіри і підшкірної клітковини, лімфатичних вузлів, вимірювання температури тіла.

Б. Спеціальні дослідження: дослідження серцево-судинної, дихаль- ної, травної, сечостатевої і нервової систем, системи крові.

В. Додаткові дослідження: лабораторне дослідження крові, сечі й калу, рентгенологічне, бактеріологічне, вірусологічне, серологічне, алер- гічне та інші дослідження.

7

Починають дослідження з попереднього ознайомлення з твариною, проводячи при цьому реєстрацію і збираючи анамнез. Під час реєстра- ції записують в амбулаторному журналі, диспансерній картці, історії хвороби дату надходження в лікувальний заклад, кому належить тва- рина, адресу власника (господарства), вид, стать, породу, кличку або інвентарний номер, вік, зріст, масу тіла, масть, окрас, прикмети. Вид тварини важливо відмічати, бо ветеринарному спеціалістові доводиться мати справу з різними видами тварин. При цьому необхідно враховува- ти не тільки анатомо-фізіологічні особливості тварин, а й своєрідність різних захворювань, властивих тому або іншому виду тварин. Напри- клад, сап і мит бувають у коней та інших однокопитних тварин; емфі- зематозний карбункул, злоякісна катаральна гарячка, травматичний ретикулоперитоніт і перикардит — у великої рогатої худоби; бешиха, атрофічний риніт — у свиней.

Слід пам’ятати, що є захворювання, загальні для всіх видів сіль- ськогосподарських тварин. Ці хвороби (зооантропонози), наприклад сибірка, сказ, лептоспіроз, бруцельоз, туберкульоз, можуть передавати- ся і людині.

Врахування статі тварини також має діагностичне значення. На- приклад, у вагітних тварин змінюються деякі фізіологічні показники Крім того, тварини різної статі мають неоднакову схильність до захво- рювань. Так, порівняно з бугаями корови, особливо молочні, частіше хворіють і важче переносять кетоз і остеодистрофію. У тварин-самок часто виявляються гінекологічні захворювання (ендометрит тощо).

Сприйнятливість тварин до різних захворювань, особливо інфекцій- них, значною мірою зумовлюється породою, конституцією і віком. На- приклад, велика рогата худоба чорно-рябої, червоної степової і бурої латвійської порід найбільш сприйнятлива до лейкозу (гемобластозу). Дорослі тварини з міцною будовою тіла більше резистентні до захворю- вань порівняно з тваринами, які ще ростуть і мають слабку будову тіла.

Врахування масті і прикмет має значення при ізоляції хворих тва- рин і проведенні карантинних заходів. Крім того, масть деяких видів тварин зумовлює схильність їх до певних захворювань (гречаний висип, конюшинна хвороба, меланосаркома).

Зріст і масу тварин треба враховувати, бо від цього залежить дозу- вання біопрепаратів і лікарських засобів.

Анамнез (гр. anamnesis — пригадування) — відомості про хвору тва- рину за спогадами власника або особи, яка доглядає тварину. Складаєть- ся анамнез з двох частин: 1) anamnesis vitae (гр. vita — життя) — відомо- сті про тварину до початку захворювання (відомості про здорову тварину) і 2) anamnesis morbi (гр. morbus — хвороба) — відомості про хвору твари- ну. У першій частині анамнезу з’ясовують походження тварини, умови годівлі, утримання та експлуатації, у другій виявляють хвороби, на які хворіла тварина раніше; які гадані причини захворювання, які ознаки спостерігалися, чи досліджували й лікували коли-небудь тварину (хто, коли і як досліджував і лікував), чи є в господарстві інші тварини, кіль- кість їх і на які хвороби вони хворіли останнім часом.

8

Анамнез має велике діагностичне значення, а тому його треба зби- рати ретельно і якнайповніше. В умовах спеціалізованих господарств відомості про умови утримання, повноцінність раціонів, продуктивність і захворювання тварин можна брати із зооветеринарної документації.

Питання обслуговуючому персоналу слід задавати у зрозумілій для них формі. У ряді випадків ветеринарному спеціалістові можуть дати незрозумілі або свідомо неправильні відомості, особливо якщо доглядач винний у виникненні захворювання тварин У цьому можна впевнитися при порівнянні даних анамнезу з результатами застосованих об’єктив- них методів клінічного дослідження хворих тварин.

Під час реєстрації і збирання анамнезу ветеринарний спеціаліст по- біжно оглядає тварин.

Після попереднього ознайомлення з твариною розпочинають дослі- дження в даний момент, яке називається status praesens. Сюди входить насамперед загальне дослідження, яке включає визначення габітусу, дослідження видимих слизових оболонок, шерстного й волосяного по- криву, оперення у птиці, шкіри й підшкірної клітковини, поверхневих лімфатичних вузлів, проводять термометрію.

Після загального дослідження проводять спеціальне дослідження (дослідження систем і органів), а саме досліджують системи: серцево- судинну, дихання, травлення, сечостатеву, нервову й крові.

Якщо даних загального і спеціального досліджень недостатньо для постановки діагнозу, вдаються до допоміжного дослідження, яке скла- дається з лабораторного дослідження крові, сечі, молока, шлункового вмісту й соку, фекалій, транссудатів і ексудатів, а також з рентгеноло- гічного, електрокардіографічного, артеріо- і флеботонометричного, спек- трографічного, полярографічного, ендоскопічного, бактеріологічного, вірусологічного, серологічного, мікологічного, токсикологічного, гістоло- гічного, гістохімічного, електронно-мікроскопічного та інших спеціаль- них досліджень.

До основних загальних клінічних методів дослідження тварин на- лежать огляд, пальпація, перкусія, аускультація і термометрія.

Огляд (inspectio) має найбільше значення у визначенні габітусу, ча- стоти дихання і типу задишки, змін у поведінці тварини при різних захворюваннях, особливо з ураженням центральної нервової системи, у діагностиці захворювань травного каналу з явищами кольок, а також захворювань, які супроводяться анемічністю, гіперемією, синюшністю, жовтяничністю видимих слизових оболонок і шкіри. Щоб навчитися отримувати найточніші дані, ветеринарний спеціаліст мусить розвива- ти і постійно удосконалювати свою спостережливість.

Пальпація (palpatio — мацання) має найбільше значення при дослі- дженні шерстного (волосяного) покриву, шкіри й підшкірної кліткови- ни, пульсу, серцевого поштовху, передшлунків жуйних, вóла птиці, ор- ганів черевної порожнини у дрібних тварин. Пальпацію застосовують також під час встановлення діагнозу при захворюваннях органів тазо- вої і черевної порожнин великих тварин — ректальне дослідження (па- льпація через пряму кишку).

9

Перкусія (percussio — вистукування) дає змогу визначити фізичний стан органів і тканин.

Для виявлення меж органів перкусію проводять способом легато — ударами слабкої або середньої сили з затримкою молоточка на пле- симетрі (або пальця на пальці) після кожного удару, що забезпечує різ- ке зменшення резонансу повітряного стовпа в прилеглих органах і тка- нинах і дає змогу добувати звуки в основному з поверхні органів і тка- нин.

Для виявлення патології органів і тканин, розміщених глибше, пер- кусію проводять способом стакато (сильна, уривчаста перкусія, без за- тримання перкусійного молоточка на плесиметрі або пальця на пальці після кожного удару).

При слабкій перкусії звуки передаються з глибини до 3 см, при се- редній — до 5 і сильній — до 8 см. Приблизно так само звуки переда- ються і в ширину.

Основні правила перкусії такі: плесиметр беруть у ліву руку і щіль- но прикладають його робочу частину до шкіри тварини; молоточок бе- руть великим і вказівним пальцями правої руки так, щоб він міг вільно рухатися (як на шарнірах). При перкусії має працювати в основному кисть руки, а рухи в ліктьовому суглобі повинні бути обмеженими. Тільки в такому разі можна завдавати однакових за силою і характером ударів, спрямованих перпендикулярно до поверхні робочої частини плесиметра; у кожній точці завдають по два удари; вуха дослідника мають бути (по можливості) на рівні плесиметра.

Перкусією виявляють такі основні перкусійні звуки: ясний легене- вий (при перкусії грудної клітки в ділянці легень у здорових тварин); тимпанічний (при перкусії ділянки лівої голодної ямки у здорової ве- ликої рогатої худоби і правої голодної ямки у здорових коней); тупий (при перкусії ділянки крупа, стегна — «звук стегна»).

Перкусія має велике значення в діагностиці таких захворювань, як перикардит, пневмонія, альвеолярна емфізема легень, ексудативний плеврит, гепатоз, тимпанія рубця, метеоризм кишок та ін.

Аускультація (auscultatio) — вислуховування звуків, які виникають у функціонуючих органах — серці, легенях, шлунку, кишках. Вона мо- же бути безпосередньою (вислуховування безпосередньо вухом через полотнину, якою покривають місце дослідження) і посередньою (ін- струментальною) — за допомогою стетоскопа або фонендоскопа (рис. 1). Як відомо, людина відчуває частоту звукових коливань в межах від 16 до 20 000 періодів за секунду.

Коливні рухи характеризуються амплітудою і частотою. Від значен- ня амплітуди залежить сила (енергія) звуку, а від частоти — висота його. Під аускультацією розуміють вислуховування тих звуків, які не поширюються або майже не поширюються за межі поверхні тіла твари- ни, тобто в навколишнє середовище, і можуть сприйматися тільки за допомогою інструментів або при безпосередньому стиканні вушної ра- ковини дослідника з поверхнею тіла в ділянці коливного органа. Сту- пінь передачі на цю поверхню звукових коливань, які утворюються у

10