затінення. Інфільтрати в легенях дають затінення невеликої інтенсив- ності.

Затінення можуть бути рівномірними й нерівномірними, з чіткими й нечіткими контурами. Наприклад, сполучнотканинна капсула кісти легенів дає кільцеподібну тінь з чіткими контурами, а інфільтрат у ле- генях дає тінь з нечіткими контурами.

Дифузне прояснення характерне для альвеолярної емфіземи легень. Одностороннє таке прояснення типове для пневмотораксу. Обмежене прояснення буває при повітряній кісті, каверні.

Різке посилення хілюсного малюнка буває при виражених запаль- них процесах у легенях. Посилений бронхіальний малюнок характер- ний для бронхіту, особливо різко він виражений при перибронхіті.

Якщо ділянки легеневого поля начебто вкриті вуаллю, можна при- пускати фібринозний плеврит.

?Контрольні запитання

1.За яким планом досліджують систему дихання?

2.Як досліджують носову порожнину?

3.Що являє собою носове витікання і яке його діагностичне значення?

4.Як досліджують додаткові пазухи лицевої частини черепа?

5.Як досліджують гортань і трахею?

6.У чому полягає діагностичне значення огляду грудної клітки?

7.Які є способи перкусії грудної клітки?

8.Як змінюються перкусійні межі легень при захворюваннях?

9.Яке значення має перкусія у виявленні вогнищ ураження легень?

10.Які є методи аускультації легень?

11.Які є основні дихальні шуми і як вони змінюються у здорових і хворих тварин?

12.Які є додаткові дихальні шуми і яке значення вони мають у діагностиці захворювань легень і плеври?

13.Яке діагностичне значення має рентгенологічне дослідження легень?

§ 7. Дослідження системи травлення

Система травлення являє собою цілий ряд органів, які постачають організм необхідними поживними речовинами, що забезпечують обмін речовин і життєдіяльність організму.

План дослідження. Систему травлення досліджують за таким пла- ном: дослідження приймання корму і води; дослідження ротової поро- жнини, глотки, стравоходу; зондування стравоходу, шлунка, рубця, вóла; дослідження передшлунків і сичуга жуйних; дослідження шлунка й кишок; ректальне дослідження; дослідження печінки й селезінки; дослідження шлункового вмісту і калу.

Дослідження процесів приймання корму й води включає визначен- ня апетиту, спраги, приймання корму й води, жування, ковтання, від- ригування, ремигання та блювання. Насамперед звертають увагу на апетит — складну харчову реакцію, яка проявляється харчовим збу- дженням, тобто бажанням тварини приймати корм.

48

Апетит визначають, спостерігаючи за твариною в момент годівлі, а також використовуючи дані анамнезу. При захворюваннях тварин спо- стерігаються різкі порушення апетиту, які проявляються відсутністю або зменшенням його, а також збільшенням і спотворенням.

Спрага (жага) визначається позивами до пиття. Спостерігаючи за твариною під час напування, звертають увагу на кількість випитої води за один прийом і протягом доби. У здорових тварин спрага залежить від фізичного навантаження, молочної продуктивності, характеру корму і вмісту в ньому води, а також від пори року.

Зменшення спраги виявляється при захворюваннях шлунка й ки- шок, які не супроводяться проносом та блюванням, на початку гарячки При великих втратах організмом рідини внаслідок рясного потовиді- лення, блювання, проносу, частого й рясного сечовипускання, при плев- риті, перитоніті, цукровому й нецукровому діабеті, при отруєнні хлори- дом натрію спрага збільшується.

Приймання корму і води досліджують оглядом. Спостерігаючи за твариною під час годівлі й напування, звертають увагу на швидкість і кількість захопленого корму, рухи губ, язика й нижньої щелепи, швид- кість жування й ковтання, на рухи в ділянці глотки й стравоходу, на спосіб приймання рідини (води, бовтанки), а також відмічають звуки, які виникають при цьому.

Характерні розлади приймання корму й води бувають при уражен- нях центральної нервової системи (менінгіт, енцефаліт, водянка голо- вного мозку та ін.). Тварини при цьому кусаючими рухами беруть корм і, не пережовуючи, тривалий час тримають його в роті, а при прийманні води глибоко занурюють морду у відро і роблять жуйні рухи.

Жування у здорових тварин кожного виду також має свої особливості. Так, кінь, свиня, кріль, кіт і нутрія старанно пережовують корм, а жуйні, приймаючи корм, майже його не пережовують, зате в період жуйки вони роблять це дуже ґрунтовно. Недостатньо пережовують корм собаки.

Розлади жування, які проявляються млявим пережовуванням кор- му, болючістю, механічним утрудненням жування, появою пустих жуй- них рухів, зумовлені ураженням слизової оболонки рота, язика, жуйних м’язів і щелеп.

Ковтання — це просування у стравохід через порожнину глотки розжованої і змішаної із слиною кормової маси у вигляді харчової груд- ки. Розлади ковтання, які проявляються болючістю, спостерігаються при запаленні глотки (фарингіт), туберкульозному ураженні ретрофа- рингеальних заглоткових лімфатичних вузлів, наявності у глотці сто- ронніх предметів і пухлин. Великі тварини при цьому витягують шию, хитають головою, б’ють грудними кінцівками об землю, а малі — пови- скують і після деяких спроб проковтнути корм взагалі перестають його брати. В тяжких випадках тварина не може ковтати корм, і він викида- ється назад через ніс (регургітація), помічається рясна слинотеча.

При сказі, правці, енцефаліті, ботулізмі, деяких отруєннях можуть спостерігатися параліч глотки або судороги її м’язів, внаслідок чого ков- тання стає взагалі неможливим.

49

Відригування (eructatio) — фізіологічний акт нормального харчу- вання у великої рогатої худоби, який забезпечує звільнення рубця від газів, що утворюються в ньому в значній кількості внаслідок бродіння його вмісту. Відригування супроводиться характерним звуком, який чується на деякій відстані від тварини. Відригування у тварин інших видів є ознакою патологічного стану, яке свідчить про утворення газів у шлунку.

Часте й голосне відригування виникає внаслідок підвищеного утво- рення газів в рубці при згодовуванні кормів, які легко заброджуються, перегодовуванні, в початковій стадії розвитку гіпотонії передшлунків і тимпанії рубця.

Мляве й слабке відригування спостерігається при сильному пригні- ченні моторної функції передшлунків, яке зумовлює висихання й ущіль- нення вмісту їх.

При повному закритті просвіту стравоходу й отвору з рубця в сітку помічається повне припинення відригування, що призводить до розвит- ку вторинної тимпанії рубця.

Ремигання (ruminatio) є складним рефлекторним процесом, який властивий тільки жуйним тваринам і полягає у відригуванні вмісту рубця або сітки, пережовуванні, ослиненні, формуванні і проковту- ванні його. Ремигання здійснюється регулярно й багаторазово протя- гом доби.

Досліджують ремигання оглядом, звертаючи увагу на час настання його після поїдання корму, на кількість жуйних періодів протягом доби, тривалість їх і на кількість жувальних рухів під час пережовування однієї жуйки.

У здорових тварин протягом доби спостерігається 8 – 14 жуйних пе- ріодів тривалістю 30 – 60 хв кожний. Починається ремигання після приймання корму через 20 – 30, а інколи через 60 – 90 хв. На пережо- вування харчової грудки тварина затрачає близько 1 хв, при цьому во- на здійснює від 40 до 60 – 80 жуйних рухів.

Корови пережовують жуйку ритмічно, неквапливо і з достатньою силою. В овець і кіз ремигання відбувається дещо швидше і з короткими

паузами.

До розладів ремигання належать болюче, рідке, коротке, мляве ре- мигання, а також відсутність його

Блювання (vomitus) характеризується мимовільним викиданням че- рез рот вмісту з шлунка. У більшості тварин блювання свідчить про па- тологічний стан, і тільки у свиней і м’ясоїдних тварин після приймання дуже великої кількості корму буває одноразове блювання. Блювання, яке в цих тварин повторюється кілька разів на добу, свідчить про гостре запалення шлунка.

Розрізняють блювання центрального й периферичного походження.

Блювання центрального походження може виникати внаслідок мозко-

вих розладів при енцефаліті, менінгоенцефаліті, абсцесах і пухлинах мозку, уремії та деяких отруєннях (наприклад, хлороформом, вератри- ном тощо). У свиней і м’ясоїдних тварин блювання центрального похо-

50

дження спостерігається в початковій стадії гарячкових захворювань (чума та бешиха свиней, чума собак). Блювання периферичного похо- дження спостерігається при захворюваннях глотки, стравоходу, шлун- ка, очеревини, деяких органів черевної порожнини (печінка, нирки, матка) і при непрохідності кишок.

З діагностичною метою звертають увагу на час появи блювання, його частість, кількість і склад блювотних мас, їхній запах і реакцію, наяв- ність домішок і жовчі.

Найтяжчий перебіг блювання у коней, нерідко воно закінчується за- гибеллю їх внаслідок розриву шлунка або потрапляння блювотних мас у дихальні шляхи. Це зумовлено анатомічними особливостями шлунка й стравоходу. У коней сильно розвинені м’язи нижнього кінця страво- ходу, які утворюють начебто своєрідний сфінктер.

Дослідження ротової порожнини, глотки й стравоходу. Ротову поро- жнину досліджують під час огляду.

Дослідження починають з визначення стану губ і щік, правильності стуляння ротової щілини, наявності слинотечі, свербежу й мимовільних рухів губами. Потім звертають увагу на стан слизової оболонки рота, язика, на стан зубів, ясен і поверхні щік, на вміст ротової порожнини і запах.

У здорових тварин губи стиснуті, рот закритий, слинотечі немає. При зниженні тонусу тканин, що спостерігається у старих знесилених і виснажених тварин та в кобил в останній стадії жеребності, а також при тяжких кольках, захворюваннях, які супроводяться станом непри- томності, може звисати нижня губа, оголюючи слизову оболонку, ясна й зуби. Звисання нижньої губи спостерігається і при паралічі лицевого нерва, причому односторонній параліч зумовлює перекошування губи в бік непаралізованого нерва.

При деяких захворюваннях (енцефаліт і правець коней, кетоз корів) внаслідок підвищення тонусу м’язів губи щільно стискаються, а рот так міцно закритий, що його не вдається відкрити навіть силою.

Рот може не закриватися внаслідок заклинювання між зубами сто- ронніх предметів, припухання язика, набряку й випинання твердого піднебіння, пошкодження нижньої щелепи, а також при інфекційних захворюваннях, які супроводяться паралічем нижньої щелепи (енце- фаломієліт коней, сказ собак тощо).

Інколи під час огляду губ можна виявити опухання їх, порушення цілості, різні накладання, висипання, тріщини, некрози.

Клінічне значення має також слинотеча. Вона може виникати або внаслідок розладу ковтання через спазми глотки і стравоходу при правці, сказі й фарингіті, або внаслідок гіперсалівації (підвищеного слиновиділення) через рефлекторне збудження слиновідділення при ящурі, пустульозному стоматиті коней та інших захворюваннях

При інфекційному енцефаломієліті у коней в стадії збудження спо- стерігаються мимовільні рухи губ (гіперкінези у вигляді шльопання губами), а при гострому розширенні шлунка та при непрохідності ки- шок — сіпання верхньої губи.

51

ково-кишкових захворюваннях. Язик стає сухий та обложений при захворюваннях, перебіг яких супроводиться гарячкою і втратою апетиту.

Зуби досліджують оглядом, пальпа- цією, інколи застосовують перкусію, зон- дування і рентгенографію. Потреба в ре- тельнішому дослідженні зубів виникає при розладах жування, слинотечі, появі неприємного запаху з рота.

Під час дослідження зубів звертають увагу на прикус, колір, будову їх, цілість, правильність стирання і стан ясен.

Неправильний прикус (щучий, коро- повий, хрестоподібний, східчастий) спо- стерігається при неправильному розвит- ку щелеп, порушенні вітамінно-міне- рального обміну, карієсі зубів.

Наявність на поверхні зубів коричне- вого нальоту у вигляді цяток або смужок

характерна для флюорозу; почорніння зубів і порушення цілості їх на- стає при карієсі.

Під час огляду зубів можна також спостерігати неправильне сти- рання (гострі зуби, утворення висунутих гачків) і розміщення їх (зуби розміщуються поза зубною дугою), відхилення за розмірами і формою. У молодих тварин слід враховувати зміну зубів. Розлад зміни зубів виявляють при рахіті, гіповітамінозі, анемії. Хиткість різців у великої рогатої худоби нерідко настає при розладі вітамінно-мінерального об- міну.

Одночасно з оглядом ротової порожнини і органів, які в ній розмі- щені, звертають увагу на запах з рота, маючи на увазі, що до запаху з рота може домішуватись запах видихуваного повітря. Солодкуватий нудотний запах свідчить про розкладання епітелію, що відшарувався від поверхні слизової оболонки; запах ацетону характерний для кетозу; неприємний (каріозний) запах — для карієсу зубів або розкладання накладень, що утворилися на їхній поверхні; гнильний — для розкла- дання слини, залишків корму, епітелію, що відшарувався, та ексудату. Трупний запах виникає при виразковому стоматиті, некробактеріозі поросят, лептоспірозі собак.

Глотку досліджують оглядом і пальпацією. Під час зовнішнього огляду звертають увагу на положення голови й шиї, конфігурацію ді- лянки глотки і верхньої частини яремного жолоба. У тварин (особливо у коней і свиней) при запаленні глотки (фарингіті) помічається витягну- те положення голови й шиї, на ділянці глотки помітна припухлість, а шкіра дещо напружена. Внутрішній огляд глотки неозброєним оком можливий тільки в короткоголових собак і котів, а також у птахів. Роз- кривши у них широко за допомогою тасьми рот і злегка натиснувши

53

шпателем на основу язика, оглядають порожнину глотки, мигдалики, задню та бічні стінки.

У великої рогатої худоби і коней для детальнішого огляду глотки останнім часом застосовують спеціальні шпателі з освітлювальною сис- темою (шпатель Габрійолавічуса).

Зовнішню пальпацію глотки проводять поступовим здавлюванням її пальцями обох рук в ділянці верхнього краю яремного жолоба, дещо вище від гортані позаду гілки нижньої щелепи. У здорових тварин при зустрічному здавлюванні пальці обох рук розділяються тільки тонкою смужкою тканин. При запаленні глотки пальпацією можна виявити інфільтрацію, набрякання й ущільнення тканин, больову реакцію і підвищену температуру шкіри в ділянці глотки.

З метою дослідження акту ковтання тваринам дають щільний або рідкий корм і спостерігають за ковтанням і проходженням кормової грудки по стравоходу.

Стравохід досліджують оглядом, пальпацією, зондуванням, а в разі потреби — за допомогою рентгенологічних методів. Показаннями до проведення дослідження стравоходу є розлади ковтання і порушення проходження корму по стравоходу (дисфагія). Для огляду й пальпації доступна тільки шийна частина стравоходу, а та, яка схована в грудній порожнині, досліджується тільки зондуванням і рентгенологічно.

Зондування стравоходу, шлунка, рубця, вóла проводять насамперед для визначення прохідності стравоходу і взяття вмісту шлунка, рубця, а також шлункового соку для лабораторних досліджень. Воно дає змогу виявити чутливість стравоходу та знайти місця його звуження або за- купорки сторонніми предметами. В ряді випадків зондом подрібнюють і проштовхують сторонні предмети, які закупорили стравохід, або витя- гують їх назовні.

Через зонд можна виводити гази з шлунка (при гострому розширен- ні шлунка) і з рубця (при гострій тимпанії рубця), промивати шлунок, рубець і воло (у птиці), вводити лікарські засоби і здійснювати штучну годівлю.

При запаленні стравоходу зондування викликає неспокій тварини внаслідок різкого болю, часті ковтальні рухи і кашель. При паралічі стравоходу зонд, не зустрічаючи звичайного опору, який буває у здоро- вих тварин, вільно просувається по всьому стравоходу. У випадку заку- порки стравоходу зонд, досягши предмета, який викликав обтурацію, впирається в нього і далі не просувається.

Для зондування застосовують зонди різних систем залежно від мети і виду тварин (рис. 13).

Дослідження передшлунків і сичуга жуйних тварин починають з до- слідження рубця, потім досліджують сітку, книжку й сичуг.

Рубець, який займає ліву воловину черевної порожнини від діафраг- ми до входу в таз і частково переходить внизу на праву половину черев- ної порожнини, досліджують оглядом, пальпацією, перкусією і аускуль- тацією. Крім того, застосовують руменографію, тонометрію і лаборатор- не дослідження вмісту рубця.

54

При гіпотонії частота і сила скорочень рубця зменшуються, а при атонії скорочення рубця стають настільки слабкими, млявими і разом з тим короткими, що їх майже не вдається виявити.

У початковій стадії гострої тимпанії, при переповненні рубця, де- яких отруєннях (чемерицею тощо) рухи рубця стають сильними й довго- тривалими.

При переповненні рубця вміст його стає щільним, при хронічній ато- нії, особливо у кіз, відмічають флуктуючу консистенцію, а при тимпанії рубця черевна стінка і стінка рубця настільки напружуються через пере- повнення рубця газами, що навіть при сильній пальпації не вдається відчути тістоподібної консистенції вмісту, що знаходиться в глибині.

Інколи під час сильного й глибокого натискування на черевну стінку виявляють болючість рубця, характерну для гострих запальних проце- сів його оболонок.

Перкусія лівої голодної ямки в нормі дає тимпанічний звук з різни- ми відтінками, залежно від кількості газів у рубці. При гострому пере- повненні рубця кормом чується притуплений і навіть тупий звук, а при тимпанії рубця — тимпанічний звук, інколи з металічним відтінком.

Аускультацію рубця найкраще проводити на ділянці лівої голодної ямки як безпосереднім методом, так і за допомогою фонендоскопа. У здорових тварин чути своєрідні тріскучі шуми, які поступово підси- люються і досягають найбільшої інтенсивності в період скорочення руб- ця (при випинанні голодної ямки),а потім поступово послаблюються. При підсиленні перистальтики рубця шуми посилюються, а при посла- бленні послаблюються або зовсім зникають.

Руменографію, тобто графічний запис скорочень рубця, проводять за допомогою руменографа Горяїнової.

Під час лабораторного дослідження вмісту, взятого з рубця, визна- чають його фізико-хімічні властивості, мікрофлору і мікрофауну.

Сітку, яка розміщується в куполі діафрагми, досліджують в основ- ному із застосуванням проб на больові відчуття. Найпростішим методом дослідження сітки є глибока пальпація на ділянці мечоподібного відро- стка (хряща). Для пальпації сітки дорослої великої рогатої худоби треба присісти з правого боку біля тварини, потім правою рукою обіпертися на коліно правої ноги і кулаком правої руки натискувати на ділянку мечоподібного відростка, підсилюючи натискання підніманням ноги на носок. Здорова тварина при цьому поводить себе спокійно, а хвора на травматичний ретикуліт відчуває сильний біль, стогне і ухиляється від дослідження. При цьому треба стежити за тазовими кінцівками, щоб тварина не вдарила по руці або по нозі. В ряді випадків доцільно під- водити під мечоподібний відросток товсту палку і, піднімаючи її вдвох одночасно з обох боків, натискувати на ділянку мечоподібного відростка.

У овець і кіз пальпацію сітки здійснюють правою рукою.

Під час дослідження сітки застосовують також спосіб Рюгга, суть якого полягає в тому, що помічник піднімає голову тварини настільки, щоб поверхня лоба набула горизонтального положення, а дослідник одночасно з цим збирає в складку шкіру на ділянці холки. При травма-

56

тичному ретикуліті (ретикулоперитоніті) внаслідок вигинання спини й напруження м’язів черевного преса стискається сітка, виникає біль, від чого тварина прогинає хребет, намагається ухилитися від дослідження, стогне, нерідко падає на зап’ясткові суглоби. В разі підозри на травма- тичний ретикуліт (ретикулоперитоніт) тварину проводять по похилій площині. При травматичному ретикуліті і ретикулоперитоніті вона обережно і неохоче спускається згори, тоді як вгору йде порівняно доб- ре. В ряді випадків непогані результати дає сильна перкусія по лінії кріплення діафрагми.

Книжку досліджують пальпацією, перкусією та аускультацією. Якщо треба, роблять пункцію книжки. Слід мати на увазі, що дослідження книжки утруднюється тим, що вона розміщена в правій половині чере- вної порожнини між сіткою і сичугом, справа від рубця.

Пальпацію книжки проводять на ділянці від 7-го до 10-го ребра на рівні плечового суглоба надавлюванням злегка зігнутими пальцями або кулаком на міжребер’я. При закупорці книжки, запаленні й некро- зі її слизової оболонки пальпація викликає у тварини больову реакцію.

При захворюваннях книжки перкусія її ділянки супроводиться більш вираженою больовою реакцією, ніж реакція під час пальпації.

Під час аускультації книжки у здорових тварин чуються неголосні крепітуючі шуми, які після прийняття корму і в період ремигання ста- ють частішими й голоснішими. На відміну від шумів рубця, ці шуми значно слабкіші й частіші. В разі закупорки книжки спостерігаються ослаблення або й повне зникнення її шумів.

Сичуг досліджують на ділянці правого підребер’я, де він прилягає до вентральної черевної стінки, під книжкою і на ділянці реберних хрящів оглядом, пальпацією, перкусією та аускультацією; в овець і те- лят — зондуванням. Інколи застосовують пункцію сичуга і рентгеноло- гічне дослідження.

Оглядом ділянки живота в разі гострого розширення сичуга, а також при правосторонньому його зміщенні виявляють асиметрію живота і випинання м’якої черевної стінки з правого боку внизу.

Пальпацію сичуга проводять сильним натисканням кінцями паль- ців, підведеними під реберну дугу справа, в напрямі вперед і вниз, або кулаком. При запальних процесах у сичузі і при його розширенні, ви- разках, кормових інтоксикаціях, отруєннях помічаються больові реакції і непокоєння тварини (часто вона скрегоче зубами, стогне, мукає, пере- ступає з ноги на ногу).

Під час перкусії сичуга у здорових тварин залежно від ступеня на- повнення і характеру його вмісту виявляють притуплений, а інколи — тимпанічний звук. Під час аускультації прослуховуються слабкі шуми, які при бродінні вмісту сичуга посилюються і нагадують перистальтич- ні шуми кишок. Посилення перистальтики спостерігається також при запаленні сичуга і накопиченні газів, а при гіпотонії і атонії периста- льтика стає слабшою і частота її зменшується.

Дослідження шлунка й кишок. У коней шлунок досліджувати важко внаслідок особливостей його положення в черевній порожнині.

57

У зв’язку з цим під час діагностики захворювань шлунка у коней засто- совують зовнішній огляд, зондування, ректальне дослідження та лабо- раторне дослідження вмісту й соку.

Під час огляду можна виявити ряд своєрідних змін і симптомів, ха- рактерних для гострого й хронічного гастриту, функціональних розла- дів секреції і виразкової хвороби шлунка.

При гострому розширенні шлунка спостерігаються сильне занепоко- єння тварин, вимушені пози (поза сидячого собаки), ядуха, блювання, а інколи незначне випинання 15 – 17 міжреберних проміжків зліва над серединою грудної клітки.

У свиней шлунок досліджують внизу зліва біля краю реберної дуги, оскільки він розміщується на нижній черевній стінці в лівому підре- бер’ї. При цьому застосовують огляд, пальпацію, перкусію та аускуль- тацію, а якщо треба, — зондування і рентгенологічне дослідження.

У дорослих свиней внаслідок товстого шару жиру в підшкірній кліт- ковині й сальнику, сильного занепокоєння тварин досліджувати шлу- нок загальними клінічними методами досить важко.

Шлунок м’ясоїдних (собак, котів тощо) досліджують оглядом, паль- пацією, перкусією, аускультацією, зондуванням і рентгенівським дослі- дженням. Під час огляду звертають увагу на об’єм і форму живота, а також на наявність симптомів, характерних для захворювань шлунка.

Шлунок пальпують з обох сторін позаду реберних дуг, поступово на- тискаючи пальцями в напрямку вперед і всередину. При цьому визна- чають розміщення шлунка, ступінь його наповнення, болючість, наяв- ність сторонніх предметів і пухлин. Для виявлення шумів плеску засто- совують поштовхоподібну пальпацію.

Перкусія ділянки шлунка дає тимпанічний звук при скупченні в ньому газів і тупий — при переповненні шлунка кормовими масами.

Ефективними методами є зондування і рентгенологічне дослідження. Дослідження шлунка у птахів проводять тільки пальпацією і рент-

генологічно.

Кишки у жуйних розміщені у правій половині черевної порожнини. Досліджують їх оглядом, пальпацією, перкусією, аускультацією і рек- тально.

Під час огляду звертають увагу на зміни форми живота, занепоко- єння тварини, особливості акту дефекації і фізичні властивості калу.

Основними симптомами, безпосередньо пов’язаними із захворюван- нями кишок, є пронос або запор, повне припинення дефекації, затрим- ка або виділення великої кількості газів, зміна консистенції, кольору, запаху калу, наявність у них слизу, крові, гною тощо.

Пальпація з помірним здавлюванням пальцями черевної стінки в різних місцях з урахуванням топографії кишок більш ефективна для дослідження малих тварин. У великих тварин цей спосіб дає змогу ви- значити в основному больову реакцію органів черевної порожнини та очеревини. Больова реакція під час пальпації в нижній частині правого боку стінки живота спостерігається при запаленні тонких кишок, роз- лита болючість характерна для перитоніту.

58

Перкусія ділянки кишок у здорових тварин дає різні звуки залежно від кількості, характеру вмісту і топографії їх. При метеоризмі чується тимпанічний звук. При хімостазі або копростазі перкусійний звук стає притупленим або тупим.

Аускультацією на ділянці правої черевної стінки визначають пери- стальтичні шуми у тонких і товстих кишках. Характер і сила цих шумів залежать від активності перистальтики кишок, наповнення їх газами чи рідким вмістом. У здорових тварин ці шуми короткі й чуються порів- няно рідко. Нагадують вони дзюрчання або звуки переливання рідини. При цьому шуми товстих кишок більш глухі й грубі, ніж шуми тонких. Інколи чуються періодичні буркотіння. Згодовування соковитих кормів, пасовищне утримання тварин, напування холодною водою сприяють посиленню перистальтичних шумів, а стійлове утримання, відсутність прогулянок, годівля грубими й сухими кормами призводять до ослаб- лення шумів перистальтики. Посилення шумів вказує на посилення перистальтики кишок або скупчення в них великої кількості газів і рід- кого вмісту. Найчастіше воно спостерігається при запаленні кишок й ентералгії. Інколи при метеоризмі кишок перистальтичні шуми набу- вають дзвінкого (металічного) відтінку. Атонія кишок і їх непрохідність супроводиться ослабленням і навіть припиненням перистальтичних шумів.

Кишки у коня досліджують оглядом, перкусією, аускультацією і внут- рішньою пальпацією (ректально).

Доступна для зовнішнього дослідження частина тонких кишок ле- жить в основному з лівого боку. Товсті кишки розміщуються більшою частиною в правій половині черевної порожнини і з лівого боку — в нижній її частині.

Оглядом визначають збільшення живота, особливо на правій клубо- вій ділянці внаслідок скупчення газів в товстих кишках.

Перкусія кишок можлива лише на ділянках безпосереднього приля- гання їх до черевної стінки. У здорових тварин перкусія дає різні звуки, гучність і характер яких залежать від ступеня наповнення кишок та характеру їх вмісту.

Особливо уважно під час дослідження кишок у коней проводять аус- культацію. За характером перистальтичних шумів судять про приско- рення, посилення, ослаблення або повне припинення перистальтики кишок. Шуми тонких кишок нагадують звук рідини, що переливаєть- ся, — плескіт, полоскання, булькотіння, дзюрчання. Шуми перисталь- тики товстих кишок більш глухі й нагадують буркотіння, віддалене гу- ркотання грому та ін. Сила й характер перистальтичних шумів зале- жать від ступеня напруження кишкової стінки, кількості і властивостей кишкового вмісту. Щільні маси зумовлюють слабкі шуми, рідини й га- зи — сильні. Так, після згодовування грубих кормів без зерна й конце- нтратів перистальтичні шуми стають рідшими і менш гучними, а після згодовування трави вони посилюються і прискорюються.

Посилення перистальтичних шумів помічається після згодовування тваринам недоброякісних кормів, при запаленні слизової оболонки ки-

59

шок, ентералгії, в початковій стадії розвитку метеоризму та при деяких формах кишкової непрохідності. Кишкові шуми з металічним відтінком («звук падаючої краплі») властиві метеоризму кишок. При тяжких за- паленнях кишкової стінки та при метеоризмі кишок, атонії кишок вна- слідок згодовування грубих, багатих на клітковину сухих кормів спо- стерігається ослаблення перистальтичних шумів. Повне припинення перистальтики є ознакою непрохідності кишок або різкого їх метеориз- му і розглядається як тяжкий прогностичний симптом.

Кишки у свиней досліджують з урахуванням особливостей їх топо- графії. При цьому застосовують огляд, пальпацію, перкусію та аускуль- тацію. Петлі тонких кишок лежать між печінкою і конусом ободової кишки. Досліджують їх з правого боку і в нижній третині живота з ліво- го боку. Товсті кишки досліджують в основному з лівого боку. При за- гальному метеоризмі кишок помічається збільшення всього живота із значним випинанням і напруженням черевних стінок. Збільшення правого боку є ознакою метеоризму тонких кишок, а збільшення лівого боку — метеоризму товстих кишок.

Удорослих вгодованих свиней через товстий шар жиру і непокоєння їх зовнішнє дослідження кишок малоефективне, але у поросят, підсвин- ків і худих свиней глибокою пальпацією можна виявити копростаз і зміни кишок у вигляді щільноеластичних горбистих пакетів при хроні- чному туберкульозі і чумі свиней.

Ум’ясоїдних тварин кишки досліджують здебільшого пальпацією,

посередньою аускультацією і рентгенологічно. Тонкі кишки досліджу- ють у нижній частині живота з обох боків. З правого боку над ним роз- ташовується сліпа кишка, а з лівого у верхній частині черевної порож- нини проходять ободова і пряма кишки.

Під час пальпації кишок можна виявити їх наповнення, характер вмісту, розташування, форму, рухливість і болючість, що має важливе значення для діагностики копростазу, інвагінації, пухлин, виявлення сторонніх предметів.

Аускультацією визначають силу й характер перистальтичних шумів кишок. Дуже цінними є рентгенологічні дослідження, які дають змогу виявити копростаз, метеоризм кишок, закупорку їх сторонніми предме- тами, розвиток пухлин тощо.

Ректальне дослідження являє собою пальпацію органів черевної по- рожнини через стінку прямої кишки. При дослідженні великих тварин воно дає змогу визначити стан кишок, розташованих у верхній частині середньої третини (мезогастрію) і у всій задній третині живота (гіпогаст- рію), сечового міхура, нирок, сечоводів, статевих органів, задньої частини аорти, селезінки, а інколи — печінки і шлунка. Ректально вдається та- кож дослідити поверхню очеревини, пахвинні кільця і кістки таза.

Ректальне дослідження великої рогатої худоби широко застосовуєть- ся для дослідження не тільки органів травлення, а й сечової, статевої систем і особливо для визначення тільності у корів. Дослідження про- водять, коли тварина стоїть, а при вимушеному лежанні, коли вона ле- жить на лівому боці.

60

Спочатку досліджують анус. У здорових тварин добре відчувається напруження його сфінктерів (воно сильніше у молодих і слабкіше у старих виснажених тварин).

Потім руку вводять в пряму кишку. В разі сильного натуження вве- дення руки слід припинити і трохи почекати або поставити теплу кліз- му, поки напруження з боку прямої кишки повністю припиниться. При періодичних спазмах кишок руку просувають у проміжках між спазма- ми. При паралічі прямої кишки рука просувається вільно, не виклика- ючи скорочення м’язів. Під час внутрішньої пальпації у лівій половині черевної порожнини легко знаходять рубець, дорсальний мішок якого в нормі містить гази, а нижня частина заповнена кормовими масами тіс- топодібної консистенції. Звертають увагу на наповнення, консистенцію вмісту і моторну функцію рубця.

У правій половині черевної порожнини, у верхній її частині пальпу- ють у вигляді диска товсті кишки, а каудальніше і нижче — тонкі. Мож- на виявити загальний і місцевий метеоризм, зміщення кишок, заку- порку їх сторонніми предметами, копростаз, інвагінацію, грижі, здав- лювання кишок лімфатичними вузлами та абсцесами, наявність ріди- ни в черевній порожнині тощо. При загальному метеоризмі всі кишки виявляються рівномірно здутими, що буває при перитоніті, запаленні кишок і тимпанії рубця. Місцевий метеоризм як наслідок защемлення, інвагінації, геморагічного інфаркту кишок проявляється переповнен- ням газами лише окремих петель.

Важливе діагностичне значення має виявлення під час ректального дослідження збільшення поперекових і крижових лімфатичних вузлів, новоутворень, спайок окремих петель між собою і з сусідніми органами, абсцесів, розривів і наявності в черевній порожнині рідини. Збільшен- ня лімфатичних вузлів є підставою для проведення досліджень крові на лейкоз.

Ректальне дослідження коней здебільшого проводять для діагности- ки захворювань з явищами кольок. Дослідження починають з визна- чення напруження сфінктерів ануса, наповнення прямої кишки, стану її стінки і слизової оболонки, властивостей вмісту. Болюче підвищення тонусу сфінктерів ануса спостерігається при закупорках, зміщеннях і заворотах кишок, а розслаблення тонусу — при спинно-мозкових пара- лічах, проносі та виснаженні тварин. При непрохідності кишок й запа- ленні прямої кишки в пляшкоподібному її розширенні виявляють знач- ні кількості густого слизу, сухість і шорсткість слизової оболонки. Наяв- ність крові у калі вказує на поранення прямої кишки, тромбоемболічні кольки, інвагінацію кишок тощо. Накопичення великої кількості калу в прямій кишці можливе при її паралічі й дифузному перитоніті.

Після дослідження прямої кишки розпочинають пальпацію малої ободової кишки, петлі якої розміщені зверху під останніми поперекови- ми і першими крижовими хребцями. В нормальному стані її діаметр дорівнює приблизно товщині руки і заповнена вона скибулами калу, розміщеними на деякій відстані одна від одної.

61

При застої калових мас у малій ободовій кишці виявляють її ковба- соподібне розширення і значне ущільнення. Защемлення кишкових каменів і конкременти в ній у невеликих коней можна виявити спереду сліпої кишки і трохи правіше від середньої лінії.

Улівій здухвині, нижче від горизонтальної площини, яка проходить через лобкову кістку, досліджують ліве нижнє і верхнє коліна великої ободової кишки. Тазовий згин її визначають по дугоподібній кривизні і поздовжніх тяжах, спрямованих зверху вниз, спереду краю лобкової кістки або на дні таза, а нижнє коліно — по поздовжніх теніях і ки- шеньках.

Управій верхній третині черевної порожнини, дещо лівіше і спереду сліпої кишки досліджують шлункоподібне розширення великої ободової кишки у вигляді напівкруглого тіла з гладенькою поверхнею. Звичайно велика ободова кишка має тістувату консистенцію. При переповненні її вона промацується в лівій клубовій ділянці у вигляді циліндричних тіл, які часом доходять до лівої нирки. Загальне здуття лівого коліна великої ободової кишки часто супроводжується укоріненням його в по- рожнину таза і зміщенням кишок.

Управій половині черевної порожнини досліджують сліпу кишку, яка має великий діаметр і займає всю ділянку правої здухвини. По її задній стінці зверху вниз і назад, а потім вперед і вниз проходять тенії і одна над другою розміщуються кишеньки. Голівка сліпої кишки запов- нена газами, а вміст тіла має тістувату консистенцію. При копростазі сліпа кишка стає спочатку тістуватою на дотик, потім щільною і болю- чою. При метеоризмі вона промацується як здуте еластичне тіло.

На середині висоти черевної порожнини промацують клубову киш- ку, яка впадає на ділянці малої кривизни сліпої кишки. При закупорці

їївиявляють на рівні другого-третього поперекових хребців, справа від хребта у вигляді циліндричного тіла, спрямованого косо вгору.

Тонкі кишки у вигляді численних петель займають верхню і середню третини черевної порожнини лівого боку і лежать в тарілкоподібному по- глибленні, утвореному сліпою і великою ободовою кишками. Тонкі киш- ки добре промацуються тільки при збільшенні їх об’єму та болючості.

Органи, які розміщені в передньому відділі і в нижній частині сере- днього відділу черевної порожнини, ректальному дослідженню недо- ступні. Тому в разі підозри на завороти, закупорки, защемлення тощо доводиться орієнтуватися тільки на непрямі дані — виявлення підви- щеного напруження сфінктерів ануса, скупчення замість калу щільного слизу в прямій кишці, сильне здуття петель кишок, що губляться десь попереду, тощо.

Ректальним дослідженням у свиней і м’ясоїдних, яке проводять паль- цем руки, визначають характер вмісту прямої кишки і стан її слизової оболонки. У м’ясоїдних звертають також увагу на стан анальних залоз, розміщених у кінцевій частині прямої кишки по боках заднього проходу.

У птахів ректальне дослідження проводять тільки в разі підозри на кісти, пухлини й затримку яйця. З цією метою продезінфікований і змазаний вазеліном палець вводять у клоаку. Після видалення з нього

62

калу палець можна просунути в пряму кишку або в яйцепровід. Вхід у пряму кишку лежить з правого боку в глибині клоаки, а отвір яйцепро- воду — зліва.

Дефекація та її розлади досліджуються з метою визначення функці- онального стану кишок і їх прохідності. Вона являє собою складний ре- флекторний акт, внаслідок якого калові маси з кишок виводяться назо- вні. При цьому звертають увагу на частість і тривалість дефекації, змі- ни пози, властивої тому чи іншому виду тварин, натужування та болісні відчуття.

У здорової великої рогатої худоби дефекація настає через кожні

1,5 – 2 год, у коней — через кожні 2 – 5 год, у собак — приблизно один раз на добу. Тривалість її у великої рогатої худоби становить 3 – 10 с; дещо швидше вона відбувається у малої рогатої худоби і повільніше у коней; найдовша тривалість дефекації буває у собак.

Характерними розладами дефекації є пронос, запор, мимовільна, болюча й напружена дефекація.

Пронос (діарея) проявляється частою дефекацією з виділенням рід- кого або кашоподібного калу. Виникає пронос внаслідок посиленої пе- ристальтики кишок, яка настає при функціональних або органічних змінах у них. Нерідко дефекація внаслідок сильного подразнення су- проводиться болючим напруженням, а пізніше — розслабленням ануса й мимовільним виділенням калу.

Легкий і мимовільний пронос часто спостерігається при швидкій зміні раціону, згодовуванні гострих, водянистих і зіпсованих кормів. Тривалий частий пронос трапляється при таких інфекційних захворю- ваннях, як паратиф телят і поросят, чума та бешиха свиней, чума со- бак, злоякісна катаральна гарячка, сибірка й чума великої рогатої ху- доби. Пронос може виникати і при спорадичних ураженнях кишок, не- специфічних інфекціях, кокцидіозі, гельмінтозах і ряді отруєнь.

Запор характеризується тривалою затримкою калу в кишках. При цьому частіть дефекації зменшується або й припиняється. Кал щіль- ний, сухуватий, покритий слизом. У великої рогатої худоби запор вини- кає при атонії рубця, його переповненні й метеоризмі, при закупорці отворів між передшлунками, а також при гарячці. У коней запор спо- стерігається при хронічному катарі шлунка й кишок, копростазі, непро- хідності тощо. У собак тривалий запор розвивається внаслідок проста- титу і проктиту. Повне припинення дефекації буває в разі непрохіднос- ті кишок.

Мимовільна дефекація виникає раптово, при будь-якому положенні тіла тварини, без підготовки до неї та характерних рухів. Вона може бути при розслабленні або повному паралічі сфінктерів заднього прохо- ду, а також при захворюваннях крижового відділу спинного мозку.

Болючість при дефекації викликає занепокоєння, переляк, збу- дження, стогнання, зміну положення тіла. Буває вона при гастроенте- риті, травматичному ретикуліті у великої рогатої худоби, перитоніті, міозиті поперекових м’язів, проникненні сторонніх предметів у стінку прямої кишки тощо. Болюча дефекація може бути причиною стійкого

63

запору, який супроводжується накопиченням у прямій кишці великої кількості калових мас та її розширенням.

Напружена дефекація (тенезми) виникає внаслідок подразнення кишок (головним чином — прямої кишки) та інших органів таза. Вона характеризується частими й дуже болючими позивами на дефекацію, причому нерідко кал або викидається в невеликій кількості, або виді- лення його взагалі не відбувається. Тенезми можна спостерігати як при проносі, так і при запорі. При непрохідності кишок й тяжкому метеори- змі тенезми стають безперервними і можуть стати причиною випадання прямої кишки.

Дослідження калу дає змогу не тільки доповнити клінічний прояв захворювань системи травлення, а в ряді випадків має вирішальне значенні в постановці діагнозу. Під час дослідження калу визначають кількість його, фізико-хімічні властивості, сторонні домішки. В разі по- треби проводять мікроскопічне, бактеріологічне, вірусологічне і гельмі- нтологічне дослідження фекалій.

Кількість виділеного калу у здорових тварин залежить від об’єму і якості корму. Чим більше з’їдає тварина корму і чим більше міститься в ньому клітковини, тим більша кількість калу. Патологічне збільшення кількості калу і вмісту в ньому води, а разом з тим зменшення його щільності, спостерігається при посиленні перистальтики, зниженні всмо- ктувальної здатності кишкової стінки і при запальній ексудації в просвіт кишок. При копростазі, внаслідок більшого за норму всмоктування в ки- шках, кількість калу різко зменшується і підвищується його щільність.

Колір калу буває різний навіть у тварин одного виду, оскільки за- лежить від складу кормів і домішок секретів й екскретів. У травоїдних тварин, яких годують грубими кормами, кал має жовто-бурий колір, при годівлі зерновими кормами, особливо кукурудзою, набуває сірува- того відтінку, а при пасовищному утриманні стає зеленуватим з різни- ми відтінками.

Усвиней кал має глинисто-жовтий, а після згодовування зеленого корму — бурувато-зелений колір.

Кал м’ясоїдних тварин має темно-коричневий колір.

Умолодняку колір меконію (першородного калу) залежно від вмісту

вньому білірубіну спочатку жовто-зелений, потім стає темно-жовтим, що залежить від стеркобіліну, а ще пізніше колір калу визначається характером корму.

При тяжких запаленнях кишок кал набуває землистого кольору, при диспепсії телят і поросят біло-сірого або зеленуватого. Домішка ве- ликої кількості жовчі надає калу темно-зеленуватого кольору, змен- шення кількості жовчі при застійних жовтяницях — ясно-глинистого відтінку. Деякі лікарські речовини, введені всередину, також вплива- ють на колір калу. Від каломелю та осарсолу він стає зеленуватим, від препаратів заліза — зеленувато-чорним, від вісмуту й вугілля — чор- ним, від ревеню й сантоніну — жовто-брунатним.

Домішка крові, яка не зсілася, при кровотечах в задній кишці надає калу вишнево-червоного забарвлення. При кровотечах в передній киш-

64

ці кал стає темно-коричневим, а при кровотечах в шлунку і дванадця- типалій кишці — чорним як дьоготь. Значні кишкові кровотечі спосте- рігаються при сибірці, кокцидіозі й геморагічній септицемії великої рогатої худоби, чумі й лептоспірозі собак. Незначна кількість крові мо- же бути виявлена тільки за допомогою хімічних досліджень.

Консистенція і форма калу залежить від виду й віку тварин, складу кормів, вмісту в калі клітковини, води, а також від домішок пухирців газу, продуктів запалення тощо.

У великої рогатої худоби в нормі кал кашкоподібної консистенції на- буває вигляду «хвилястого коржа». У новонароджених телят меконій має вигляд густої, в’язкої безформної маси; у телят віком від одного до двох тижнів кал несформований, мазе- або кашкоподібної консистенції.

Умалої рогатої худоби кал має форму довгастоовальних балабушок,

ау молодняку формування калу, властивого для цього виду тварин, закінчується до 15 – 20-го дня життя.

Уконей кал має вигляд щільних довгастоовальних скибул.

Усвиней і собак кал в основному набуває циліндричної форми.

В разі патології кал може бути щільним, рідким, в’язким, а при за- паленнях кишок набуває пінявої консистенції.

Запах калу у травоїдних тварин специфічний кислуватий; у свиней, собак, хутрових звірів при згодовуванні їм м’яса — смердючий. У молод- няку меконій без запаху: у молозивний період кал має слабокислий за- пах, який потім стає злегка кислим у травоїдних тварин або злегка гнильним — у поросят, цуценят і котенят.

При гнильних процесах у кишках кал набуває гнильного, а при бро- дильних процесах — різко кислого запаху. При запорах кал, що виді- лився, має слабкий запах.

Реакція калу залежить від виду тварини і складу кормового раціону. Визначають її звичайно за допомогою лакмусового паперу, а також тит- руванням кислотою або лугом. У травоїдних у нормі реакція калу час- тіше нейтральна або слабокисла, у м’ясоїдних — нейтральна або сла- болужна.

Дослідження печінки й селезінки. Печінку досліджують в основному за допомогою пальпації і перкусії. Якщо треба, застосовують лапарос- копію, пункцію та біопсію печінки.

У м’ясоїдних печінку пальпують через черевну стінку спочатку в стоячому положенні тварини, підводячи пальці рук під реберні дуги з обох боків, потім тварину кладуть на правий бік, пальці правої руки спрямовують під праве підребер’я, а лівою рукою поступово натискують на ділянку лівої реберної дуги. Дослідження проводять і в спинному положенні, підводячи пальці під останні ребра.

Перкусією визначають ділянку печінкового притуплення і болючість печінки. У великої рогатої худоби ділянка печінкового притуплення лежить у верхній частині 10-, 11- і 12-го міжребер’їв з правого боку у вигляді неправильного чотирикутника, позаду межі легень. При збі- льшенні печінки її межі можуть виходити по лінії сідничного горба за 13-е ребро, спускаючись значно нижче від лінії плечового суглоба.

65

Умалих жуйних ділянку печінкового притуплення визначають так само, як і у великої рогатої худоби.

Уконей у нормі печінка недоступна для перкусії, бо вона прикрита краєм легень. Тільки при різкому збільшенні печінки можна виявити її притуплення на ділянці 14 – 16-го міжребер’їв з правого боку і навіть

за останнім ребром по лінії маклака.

У свиней печінку можна досліджувати тільки тоді, коли вони худі. Її можна пальпувати й перкутувати за заднім краєм легень у правому підребер’ї до 12-го, а в лівому — до 10-го ребра.

Печінку у м’ясоїдних перкутують в стоячому положенні позаду ле- гень. У собак з правого боку ділянка печінкового притуплення розмі- щена у вигляді смуги від 10-го до 13-го ребра, а з лівого боку — в межах 11 – 12-го міжребер’їв.

При гострому гепатиті, гіпертрофічному цирозі, абсцесах печінки, фа- сціольозі, ехінококозі, пухлинах, кетозі, лейкозі виявляють збільшення ділянки печінкового притуплення внаслідок збільшення об’єму печінки. Збільшення цієї ділянки можливе також внаслідок зміщення печінки назад при емфіземі легень, пневмотораксі й ексудативному плевриті.

Дослідження селезінки у свійських тварин пов’язане з певними труд- нощами. У великої рогатої худоби селезінка взагалі малодоступна для дослідження через особливості топографії і невеликі розміри. Тільки при різких збільшеннях об’єму селезінки, які спостерігаються при сибірці, лейкозі, гнійних запаленнях і тяжких ехінококових ураженнях, можна виявити вздовж її задньої межі невелике, овальної форми, притуплення.

У коней селезінку досліджують перкусією і пальпацією (ректальне дослідження). В нормі селезінкове притуплення знаходять зліва, в 17-му міжребер’ї, між задньою межею легень і реберної дугою, а при збільшенні — позаду останнього ребра. При гострому розширенні шлун- ка селезінка значно зміщується назад.

Пальпацією селезінки через пряму кишку у коней можна встанови- ти місце її розміщення, розміри й форму, характер поверхні і болючість.

У м’ясоїдних селезінку досліджують тільки зовнішньою пальпацією в лівій половині черевної порожнини. Збільшення селезінки у них спо- стерігають при лейкозі, амілоїдозному переродженні, злоякісних ново-

утвореннях (саркома, карцинома).

?

6.У чому полягають особливості дослідження шлунка у тварин різних видів?

7.Які є клінічні методи дослідження кишок і яке діагностичне значення цього дослідження?

8.Що собою являє ректальне дослідження у коней?

9.Які ознаки розладів дефекації?

10.Які є клінічні методи дослідження печінки?

11.Як досліджують селезінку?

66