12. Допоміжні засоби визначення норм міжнародного права

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд застосовує судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй в якості допоміжного засобу для ви¬значення правових норм.

Ані судова практика, ані доктрина не можуть створювати правові норми, а можуть лише доводити існування звичаєвих чи договірних норм, або загальних принципів права.

Доктрина міжнародного права - у широкому значенні - це систе¬ма поглядів та концепцій про сутність та призначення міжнародного права у певних історичних умовах. Доктрина міжнародного права - у вузькому значенні - це наукові праці юристів-міжнародників.

Ще донедавна існувала думка, згідно з якою міжнародне право вважалося правом доктринальним, правом вчених. Такі автори, як Гуто Гроцій, Корнеліс ван Бінкерсхук, Емер де Ваттель, Ласса Оппенгейм,

Жан-Жак Руссо зробили значний внесок у формування та розвиток міжнародного права. І сьогодні доктрина може впливати на розробку нових норм міжнародного права. Особливе значення мають колек¬тивні погляди юристів з різних країн, які знаходять відображення у дослідженнях та документах Інституту міжнародного права, Асоціації міжнародного права та ін.

Згідно зі ст. 59 Статуту Міжнародного суду ООН, його рішення мають обов'язкову силу виключно для сторін і лише в межах справи, що розглядається. Таким чином, рішення Міжнародного суду ООН не створює прецедент, обов'язковий при майбутньому вирішенні анало¬гічних справ, і являє собою акт судового правозастосування. Судова практика має важливе значення для встановлення змісту норми між¬народного права.

13. Міжнародне м’яке право

Серед питань, пов'язаних з джерелами міжнародного права, існує проблема кваліфікації таких норм, як, наприклад, резолюції або декла­рації Генеральної Асамблеї ООН, які містять стандарти поведінки для міжнародної спільноти, але не є зобов язальними. Такі норми прийнято відносити до «м'якого права» («soft law»), норми якого, на відміну від так званого «твердого права» («hard law»), не породжують чітких прав та обов'язків, а дають лише загальну установку,якої мають дотримуватися суб'єкти міжнародного права. В них використовуються формулювання «намагатися досягти», «докласти зусилля» і т.п.

«М'яке право» має цілий ряд переваг. Воно дозволяє державам при­ймати участь у створенні нових правил поведінки без необхідності їх імплементації у національне право. Норми «м'якого права» вирішують завдання, з якими не може впоратися «тверде право» в таких сферах, як, наприклад, охорона навколишнього середовища, коли держави, з одного боку, ще не готові приймати на себе зобов'язання, а, з іншого, - згодні дотримуватися певних міжнародних стандартів в цій галузі.

14. Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права

Кодифікація міжнародного права - це систематизація діючих міжнародно-правових норм з метою уточнення їх змісту, а також виправлення та усунення наявних суперечностей. Важливу роль в кодифікації міжнародного права відіграє Комісія міжнародного права (КМП),яка є допоміжним органом ООН. Питаннями кодифікації також займаються міжнародні організації, а також міжнародні конференції, які скликаються спеціально з цією метою.

Як правило, кодифікація міжнародного права супроводжується його прогресивним розвитком, яке має зі мету уточнення діючих норм, а також розробку нових норм та їх закріплення в міжнародних договорах.

Починаючи з 1945 року під егідою ООН проводяться численні кодифікаційні конференції, результатом яких, наприклад, є чотири конвенції з морського права (Женева, 1958 р.), Конвенція про право міжнародних договорів (Відень, 1969 р.), Конвенція з морського права Монтего-Бей, 1982 р,) та ін.

15. Норми міжнародного права. Створення норм міжнародного права Імплементація норм міжнародного права

Норма міжнародного прана - це юридично обов'язкове правило поведінки, шо створюється суб'єктами міжнародного права та регулює відносини між ними.

Суб'єкти міжнародного права самі виконують роль гаранта при­йнятих норм. В міжнародному праві санкції відділені від правил пове­дінки. Держави та інші суб'єкти міжнародного права, як правило, самі обирають засоби примусу, що дозволені міжнародним правом. Тому міжнародно-правові норми складаються з двох елементів - гіпотези та диспозиції.

Як правило, створення міжнародно-правових норм проходить у два етапи; 1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо змісту правила поведінки; 2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість даного правила.

Міжнародно-правові норми поділяються на універсальні ~ норми міжнародного права, що встановлюються усією міжнародною спільнотою і адресуються усім суб'єктам міжнародного права, та норми регіональні (локальні), адресовані обмеженій кількості суб'єктів між­народного права, за згодою між якими вони встановлюються.

За юридичною силою норми міжнародного права поділяються на імперативні та диспозитивні Від диспозитивних норм суб'єкти можуть відступати за взаємною згодою. Імперативність міжнародно-Правової норми означає,що суб'єкти міжнародного права не можуть за власним бажанням змінювати об'єм та зміст прав та обов'язків, що нею передбачені. У сукупності імперативних норм міжнародного права виділяють норми, що мають характер jus cogens. Норма jus cogens «приймається та визнається світовою спільнотою держав в цілому як норма, відхилення від якої є неприпустимим і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, що має такий самий характер» (ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів). Норми jus cogens мають більшу порівняно з іншими міжнародно-правовими нормами юридичну силу. Якщо, наприклад, виникає нова імперативна норма jus cogens, то будь-який існуючій договір, який суперечить цій нормі, стає недійсним та припиняється. Загальновизнано, що нормами jus cogens є основні принципи міжнародного права, деякі положення Статуту ООН та інші норми, відхилення від яких є неприпустимим.

Одним із найважливіших практичних питань співвідношення міжнародного і національного права є питання про порядок виконан­ня державою міжнародних договірних і звичаєвих зобов'язань на її території. Як пише В.Г. Буткевич, моністичні концепції співвідношення двох правопорядків припускають пряму дію норм міжнародного права в національній правовій системі В інших концептуальних напрямках по різному пояснюється суть процесу виконання міжнародно-правових норм у внутрішньодержавній сфері.

Механізм дії національного права непридатний для регулювання міжнародних відносин, а міжнародне право не здатне регулювати внутрішньодержавні взаємини. Щоб бути спроможними регулювати взаємини за участю фізичних і юри дичних осіб, правила, які містяться в міжнародному праві, необхідно включити до правової системи країни у встановленому нею порядку. За І.І. Лукашуком, процес входу норм міжнародного права в правову систему називається імплементація.

Імплементація норм міжнародного права - є цілеспрямованою організаційно-правовою діяльністю держав, яка здійснюється індиві­дуально, колективно або в рамках міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації ухвалених ними відповідно до міжнародного права зобов язань. У випадку реалізації міжнародно-правових норм на національному рівні, необхідні додаткові внутріш­ньодержавні заходи для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, у реальні дії юридичних осіб і громадян, які зна­ходяться під державною юрисдикцією. Національне право виступає основним інструментом імплементації норм міжнародного права.

Процес імплементації норм міжнародного права відбувається шляхом рецепції національним правом правил міжнародних договорів. Вирізнять два основних види рецепції - загальну та індивідуальну.

Загальною рецепцією є закріплення в конституціях держав по­ложення, що міжнародні договори є частиною національного права. При індивідуальній рецепції для введення норми міжнародного права у національну правову систему потрібен окремий внутрішньодержавний акт. Індивідуальна рецепція може відбуватися у формі:

• інкорпорації, ...

• трансформації

• відсилання.

Інкорпорація — це включення національних, систем права норм, які зовнішньо цілком ідентичні з нормами акту міжнародного права. У більшості випадків зазначений міжнародний-правовий акт зберігає форму, найменування, хоча і виступає в якості закону.

Трансформація - не лише відтворення, але і переробка норм між­народного договору відповідно до загальних принципів національного права. Правовим результатом трансформації, на відміну від інкорпо­рації, е не тільки доповнення чинного внутрішнього права, але і зміна норм у зв'язку з вимогами міжнародної угоди.

Відсилання - вказівка у національному законодавстві на те, що певна поведінка державних органів, посадових осіб, громадян регу­люється загальними положеннями або конкретними нормами між­народних договорів.

16. Нормативний зміст основних принципів міжнародного права

Відповідно до принципу незастосування сили або погрози силою, всі держави зобов'язані утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості та політичної незалежності інших держав або будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН. Погроза силою не повинна застосовуватися в якості засобу врегулювання спорів між державами. Агресивні війни проголо­шуються злочином проти миру та людства і тягнуть відповідальність за міжнародним правом. Пропаганда війни є забороненою. До норматив­ного змісту принципу також включається: заборона окупації території іншої держави у порушення норм міжнародного права; заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили; надання державою своєї території іншій державі для здійснення агресії проти третьої держави; організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах гро­мадянської війни або терористичних актах в іншій державі; організація або заохочення збройних банд, нерегулярних сил, зокрема, найманців, до вторгнення на територію іншої держави тощо.

Згідно з принципом мирного вирішення спорів, держави зобов'язані вирішувати свої міжнародні спори з іншими державами мирними за­собами таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість. Держави зобов'язані докладати усіх зусиль для того, щоб у короткий термін прийти до справедливого вирішення спору на основі міжнародного права. Держави повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище і зробити мирне врегулювання спору більш складним.

На основі принципу невтручання у внутрішні справи держав, кож­на держава має право самостійно обирати свою політичну, економічну, соціальну та культурну систему без втручання з боку інших держав. Дер­жави не мають права прямо або опосередковано втручатися у внутрішні або зовнішні справи іншої держави; не повинні заохочувати підривну діяльність, спрямовану на зміну строю іншої держави насильницьким шляхом; не повинні втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі, утримуватися від надання допомоги терористичній або підривній ді-яльностШри цьому, принцип невтручання у внутрішні справи держав не зачіпає примусових заходів, що застосовуються Радою Безпеки ООН для забезпечення міжнародного миру та безпеки.

Згідно з принципом співробітництва, держави зобов'язані здійсню­вати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, а також підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією метою при­ймати ефективні колективні заходи. Конкретні форми співробітництва та його обсяг залежать від самих держав.

В силу принципу рівноправ'я та самовизначення народів всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які могли б перешкодити народам здійснювати це право. Формами реалізації народами права на самовизначення можуть бути створення суверенної держави, вільне приєднання до незалеж­ної держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політичного устрою та ін.

Основне призначення принципу суверенної рівності держав - за­безпечення юридично рівної участі у міжнародних відносинах усіх держав, незалежно від відмінностей економічного, соціального, полі­тичного або іншого характеру. Згідно з принципом суверенної рівно­сті, усі держави у міжнародних відносинах користуються суверенною рівністю, мають рівні права та обов'язки і є рівноправними членами світової спільноти.

Відповідно до принципу сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом, держави зобов'язані сумлінно виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання, які витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і з відповідних міжнародному праву договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

Основний зміст принципу непорушності державних кордонів зводиться до трьох елементів: визнання існуючих кордонів в якості юридично встановлених згідно з міжнародним правом; відмова від будь-яких територіальних домагань на момент прийняття Заключного акту РБСЄ1975 р. або у майбутньому; відмова від будь-яких інших по­сягань на ці кордони, включаючи погрозу силою або її застосування.

Принцип територіальної цілісності держав - держави повинні поважати територіальну цілісність одна одної та утримуватися від будь-яких дій, що є несумісними з цілями та принципами Статуту ООН. Держави також мають утримуватися від перетворення території одна одної в об'єкт окупації або застосування сили у порушення між­народного права. Жодна окупація або набуття території в такий спосіб не визнаються законними.

Принцип поваги прав людини та основних свобод. Держави пови­нні поважати права людини та основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, для всіх без відмінності раси, статі, мови або релігії. Повага прав людини є суттєвим фактором миру, спра­ведливості та демократії, що необхідні для дружніх відносин та спів­робітництва між державами. Держави повинні заохочувати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав та свобод, які витікають з гідності, що властива кожній особистості, і є істотними для її вільного та повного розвитку.

Основні принципи міжнародного права - основоположні, загаль-новизнані норми, що відображають характерні риси і основний зміст міжнародного права та мають найвищу юридичну силу. У цих документах закріплено принципи:

11. незастосування сили або погрози силою;

12. мирного вирішення спорів;

13. невтручання у внутрішні справи держав;

14. співробітництва між державами;

15. рівноправ'я та самовизначення народів;

16. суверенної рівності держав;

17. сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом)

18. непорушності державних кордонів;

19. територіальної цілісності;

10. поваги прав людини та основних свобод.

Останні три принципи були додані до загального переліку Заключним актом Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.

Наявність системи основних принципів є характерною особли­вістю сучасного міжнародного права. Принципи міжнародного права виконують важливі функції, визначають основи взаємодії суб'єктів міжнародного права.

17. Поняття та види суб'єктів міжнародного права

Під суб'єктом міжнародного права розуміють носія міжнародних прав та обов’язків,що витікають з норм міжнародного права.

У міжнародному праві немає норми, яка б містила вичерпний перелік суб'єктів міжнародного права. Єдиним джерелом, в якому зга­дуються суб'єкти міжнародного права, є стаття 3 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., згідно з якою:«... Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами та іншими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права». При цьому цих інших суб'єктів Конвенція не називає.

З наведеної статті витікає, що держави є основними суб'єктами міжнародного права. Разом з тим, визнається існування й інших суб'єктів. Окрім держав, в доктрині до суб'єктів міжнародного права відносять також міжнародні організації, нації та народи, що борються за своє національне визволення, а також державоподібні утворення.

Суб'єкти міжнародного права можуть поділятися на види за різ­ними підставами. Кожний вид суб'єктів міжнародного права наділений характерними рисами, що притаманні лише йому. Так одні суб'єкти міжнародного права, а саме: держави, нації та народи, що борються за своє національне визволення - користуються суверенітетом. Інші суб’єкти міжнародного права - міжнародні організації та державоподібні утворення суверенітетом не користуються. Прикладом можуть служити ООН, Ватикан.

За природою правосуб'єктності суб'єкти міжнародного права поділяються на:

• основні (первинні) - держави, нації та народи, що борються за національне визволення. їх правосуб'єктність ґрунтується на притаманному їм державному або національному суверенітеті, а їх виникнення та існування є об'єктивною реальністю і не залежить від волі інших суб'єктів.

• похідні (вторинні) - міжнародні організації та державоподібні утворення. Міжнародна правосуб'єктність цих суб'єктів є похідною від волі держав, що їх засновують, тому обсяг правосуб'єктності ви­значається наміром держав-засновників.

• Ще одна риса, що характеризує суб'єкта міжнародного права, - це обсяг його правосуб'єктності.

• За обсягом правосуб'єктності суб'єкти міжнародного права поді­ляються на держави, що мають повну правосуб'єктність, та суб'єкти міжнародного права, що мають спеціальну правосуб'єктність. До них відносяться нації і народи, що борються за своє національне визволен­ня, міжнародні організації, а також державоподібні утворення

Міжнародна правосуб'єктність виражається в володінні певними правами та обов'язками, що виникають з норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність складається з міжнародної право­здатності, дієздатності та деліктоздатності. Міжнародна правоздатність - це здатність володіти міжнародними правами та обов'язками, тоді як міжнародна дієздатність - це здатність набувати власними діями міжнародні права та нести міжнародні обов'язки. Під міжнародною деліктоздатністю розуміється здатність нести міжнародно-правову відповідальність.

Зміст міжнародної правосуб'єктності залежить від виду суб'єкта міжнародного права. Найширший він у держав, міжнародна правосуб'єктність якихєуніверсальною (повною) тавключаєздатністьдо:

• укладення міжнародних договорів;

• підтримання дипломатичних та консульських стосунків;

• участь у міжнародних організаціях;

• звернення до мирних засобів вирішення міжнародних спорів;

• застосування самооборони;

~ несення міжнародно-правової відповідальності* Зміст міжнародної правосуб'єктності похідних суб'єктів визнача­ється намірами суб'єктів, що їх створюють. Так, зміст правосуб'єктності міжнародних організацій витікає з положень їх статутів, у зв'язку з чим говорять про спеціальний характер правосуб'єктності міжна­родних організацій.

18. Обмеження міжнародної правосуб'єктності

В історичній ретроспективі міжнародному праву відомі декілька засобів обмеження міжнародної правосуб'єктності, а саме: відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протектора­тів, кондомініуми, несамоврядні території, підмандатні та підопічні території, а також території з невизначеним статусом. Ці території характеризувалися обмеженням або відсутністю суверенітету, а звідси - міжнародної правосуб'єктності.

Васалітет був одним з видів міжнародної опіки, за яким держава-сюзерен в міжнародних відносинах повністю або з найважливіших справ представляла васальну державу. Васалітет виникав на підставі укладення міжнародного договору.

Колонії - це залежні території, що знаходяться під владою іноземної держави (метрополії), без самостійної політичної та економічної влади, управління якими здійснюється в особливому порядку.

В залежності від ступеню самоврядування колонії поділялися на:

• самоврядні колонії - домініони, які пройшли розвиток від повної відсутності міжнародної правосуб'єктності до часткової правосуб'єктності, а згодом й до повної правосуб'єктності;

• колонії, що користувалися самоврядуванням з питань внутріш­ньої політики;

• колонії, державне управління в яких здійснювалося метрополією;

- протекторати;

- підмандатні території.

Протекторат - це договірні відносини між двома державами (сильною та слабкою), що встановлюють взаємні права та обов'язки. Відповідно до договору більш сильна держава (держава-протектор) брала на себе зобов'язання захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, зобов'язувалася виконувати певні обов'язки, обумовлені договором. Держава-протектор таким чином виконувала щодо держави, яка знаходиться під протекторатом, зовнішньополітичні та оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм управління.

Близькі до колоній за своїми правовими ознаками кондомініуми - території, що знаходяться під спільним управлінням декількох держав Прикладом сучасного кондомініуму є Андорра, яка знаходиться під спільним управлінням Іспанії та Франції.

Підмандатні та підопічні території за своїм правовим статусом подібні до відносин протекторату, але на відмінну від останнього ба­зувалися не на договорі, а на нормах міжнародного права.

Система мандатів, що вводилася Статутом Ліги Націй (стаття 22), поділялася на три категорії («А», «В» і «С»), які відрізнялися за ступенем колоніальної залежності від держав-мандатаріїв. За влучним виразом судді Міжнародного суду Макнейра, «Суверенітет над підмандатною територією знаходився в призупиненому стані; якщо і коли населення території отримає визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і буде належати новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені до неї наступними індивідуальними угодами й для нагляду за цими територіями» була схвалена Статутом ООН (стаття 75). В системі опіки головною задачею управляючої держави було формування суве­ренітету. Нагляд за управлінням підопічними територіями покладався на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Правовий статус несамоврядних територій визначений у главі XI Статуту ООН, в якій закріплена відповідальність членів ООН за управління територіями, народи яких не досягай ще повного само­врядування.

Правовий режим території з невизначеним статусом (sub judice) характерний для територій, які знаходяться під окупацією або іншим незаконним володінням, що не призводить до визнання над ними суверенітету держави, яка володіє цими територіями.

Проголошуючи в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. принцип рівноправ'я та самовизначення народів, було визнано окремий статус територій колоній та несамоврядних територій, який буде існувати до тих пір, поки народ даної колонії або несамоврядної терииторії не здійснить своє право на самовизначення відповідно до Статуту ООН.