62. Міжнародний арбітраж як засіб мирного вирішення між­народних спорів. Постійна палата третейського суду

До судових засобів вирішення міжнародних спорів відносять­ся два інститути: арбітраж та міжнародне правосуддя (у вузькому значенні). їх спільною рисою є те, що вони остаточно вирішую^ міжнародний спір.

Згідно з І Гаазькою конвенцією про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 p., арбітраж, або примирення, полягає у «вирішенні спорів між державами суддями за їх вибором і на підставі поваги до права» (ст. 37). Звернення до арбітражу тягне за собою обов'язок добровільно підкоритися його рішенню. Угода про арбітраж може мати форму арбітражного застереження (згода ante hoc) або спеціальної угоди, що називається компромісом (згода post hoc). В такій угоді сто­рони спору визначають його предмет, спосіб призначення арбітрів та їх компетенцію, а також процедуру розгляду спору. Рішення арбітражу є обов'язковим для сторін спору.

Арбітраж відрізняється від постійного міжнародного правосуддя тим, що сторони спору мають можливість врегулювати процедурні питання, а також можуть обрати арбітрів (таку можливість не надають постійні міжнародні суди).

У міжнародній практиці найчастіше створюється арбітражній трибунал як колегіальний орган, що складається з непарної кількості осіб (трьох або п'яти), рішення якого приймаються більшістю голосів. До складу трибуналу входять представники сторін, а також нейтраль­ний арбітр, участь якого забезпечує неупередженість рішення. Інколи вирішення спору покладається на одного арбітра, обраного серед відомих знавців міжнародного права або осіб із загально визнаний авторитетом.

Спробою інституалізації арбітражу було створення Постійної палати третейського суду на підставі положень Гаазьких конвенції 1899 р. і 1907 р. Палата проте не має сталого суддівського складу, єди­ним постійним її органом є Секретаріат з місцезнаходженням у Гаазі. В Палаті є список арбітрів, з яких держави можуть обрати собі арбітрів для розгляду та вирішення справи. При цьому кожна сторона спору визначає не більше чотирьох арбітрів, які складають так звану національну групу. Згідно зі Статутом Міжнародного Суду ООН, кандидати у члени цього суду висуваються не державами, а «національними групами Постійної палати третейського суду», тобто групами суддів Палати, які представляють одну й ту саму державу.

63. Вирішення спорів у міжнародних організаціях

Вирішення спорів органами ООН

Стаття 1 Статуту ООН дозволяє стверджувати, що мирне вирі­шення міжнародних спорів є однією з головних цілей діяльності ООН. Розділ VI Статуту ООН «Мирне вирішення міжнародних спорів» надає широку компетенцію Раді Безпеки, органу ООН, який «несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки» (ст. 24 Статуту). Також компетенцію в сфері мирного вирішення міжнарод­них спорів має Генеральна Асамблея ООН, проте вона є обмеженою на користь Ради Безпеки. Генеральна Асамблея ООН може звертати увагу Ради Безпеки ООН на ситуації, які могли 6 загрожувати міжна­родному миру та безпеці (п. З ст. 11 Статуту), Однак коли Рада Безпеки виконує покладені на неї Статутом функції щодо будь-якого спору або ситуації, Генеральна Асамблея не може давати будь-які рекомендації, що стосуються цього спору або ситуації, якщо тільки Рада Безпеки не запитає про це (п. 1 ст. 12 Статуту).

Рада Безпеки може розслідувати будь-який спір або ситуацію, яка може призвести до міжнародних непорозумінь або викликати спір, з метою визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 34 Статуту).

Рада Безпеки займається цією справою за власною ініціативою або за заявою члена ООН (п. 1 ст. 35). Держава, яка не є членом OOН також може звернутися до Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї з приводу будь-якого спору, в якому вона є стороною, за умови, що вона заздалегідь прийме на себе зобов'язання за Статутом ООН щодо мирного вирішення міжнародних спорів (п. 2 ст. 35).

Рада Безпеки може на будь-якій стадії спору рекомендувати відповідну процедуру або спосіб урегулювання спору. Рада Безпеки приймає до уваги кожну процедуру вирішення цього спору, яка вже була застосована сторонами спору (ст. 36 Статуту ООН), Рада Безпеки на підставі ст. 36 може утворити консультаційну комісію або комісію з добрих послуг. Якщо сторонам у спорі, що загрожує міжнародному миру та безпеці, не вдається його розв'язати, то згідно з п. 1 ст. 37 Статут)¹ ООН вони зобов'язані його передати до Ради Безпеки.

Незалежно від характеру спору, Рада Безпеки може на прохати всіх держав, що знаходяться у спорі, надавати рекомендації з метою мирного вирішення спору (ст. 38 Статуту ООН).

Кваліфікований спір може бути також предметом порядку денного Генеральної Асамблеї ООН. Право направлення спору на засіданні Генеральної Асамблеї належить державам (п. 2 ст. 11, п. 1,2 ст. 35 Ста туту ООН), а також Раді Безпеки (п. 2 ст. 11). З дотриманням положень що стосуються компетенції Ради Безпеки (ст. 12 Статуту), Генеральна Асамблея може «рекомендувати заходи мирного врегулювання будь-якої ситуації яка могла б порушити загальне благополуччя або дружні відносини між націями» (ст. 14 Статуту ООН).

Вирішення спорів в рамках COT

Спеціальну систему вирішення спорів, яка поєднує елементи дипломатичних і судових засобів вирішення спорів, запровадила ГАТІ 1947p., а в подальшому перейняла Світова Організація Торгівлі (СОТ), що була створена на її основі.

Для вирішення спорів між державами-членами COT створено спеціальний підрозділ COT - Орган з вирішення спорів (далі - Орган), що входить у систему головних органів COT. Функції Органу виконує Генеральна Рада COT, що спеціально збирається для розгляду спорів. Орган керується у своїй діяльності спеціальним актом - Домовленістю про правила і процедури вирішення спорів, що входить у пакет угод COT - у право COT (Додаток 2 до Угоди про заснування COT 1994 p.).

Можна виділити наступні процесуальні стадії механізму вирішен­ня спорів у COT.

Спочатку, як правило, використовуються загальноприйняті в міждержавній практиці засоби вирішення спорів: консультації, доб­рі послуги, примирливі процедури або посередництво Генерального директора COT, - які тривають до двох місяців.

Якщо вирішити проблему шляхом консультацій не вдається, надходить прохання про створення третейської групи експертів, що формуються в особистій якості з осіб, відомих високою кваліфікацією і авторитетних у предметі спору (юристи, вчені, працівники, що мають практичний досвід, і т.п.), для кожного конкретного випадку. Зазвичай до складу такої групи ad hoc входять 3 особи. Третейська (спеціальна) група повинна підготувати (як правило, протягом 45 днів) доповідь і представити її на затвердження Органу вирішення спорів.

У процесуальне право COT була введена нова стадія - апеляцій­на. Сторона спору вправі оскаржити прийняте рішення в спеціально створюваному органі - Органі з апеляцій, які розглядаються протягом 2-4 місяців.

Наступна стадія виділяється для виконання державою-членом COT адресованої їй в доповіді рекомендації. Якщо рекомендація не виконується, зацікавлена в цьому сторона спору робить запит на здійснення контрзаходів, тобто запитує дозвіл на застосування від­повідних санкцій. У відповідь на це прохання Органом з вирішення спорів приймається рішення, яким надається дозвіл на застосування контрзаходів (реторсій) проти держави-правопорушника.

Загальний строк процесу вирішення спорів в рамках COT може тривати від 420 до 670 днів.

Багато фахівців прогнозують, що Орган з вирішення спорів зго­дом перетвориться в повноцінний міжнародний торговельний суд із власними розробленими процедурами. Тим самим покладено початок формуванню блоку процесуальних норм у міжнародному торговель­ному праві.

64. Дипломатія і дипломатичне право.65. Органи зовнішніх зносин держав

Дипломатію можна визначити як офіційну діяльність державних органів зовнішніх зносин, які реалізують функцію держави із встанов­лення та підтримки міжнародних відносин, а також з захисту прав та інтересів держави, її юридичних і фізичних осіб за кордоном.

Первинне значення слова «дипломатія» - це «утримувач дипло­ма» (від старогрецької - diploma), тобто рекомендаційної або вірчої грамоти, яка видавалася в Стародавній Греції офіційним особам, що відправлялися за кордон.

Зовнішня політика, дипломатія і міжнародне право тісно взаємопов'язані. Зовнішня політика є загальним курсом держави в між­народних відносинах. Дипломатія є головним інструментом реалізації зовнішньої політики держави. Як зовнішня політика в цілому, так і засіб її здійснення - дипломатія - повинні відповідати міжнародно-правовим нормам, зокрема нормам дипломатичного права. Дипломатичне право, у свою чергу, є сукупністю міжнародно-правових норм, що визначають правове положення та регулюють діяльність дипломатичних пред­ставництв держав.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, витікає з права посольства. Розрізняють активне право посольства - право держави направляти своїх дипломатичних та консульських представників до іноземних держав, і пасивне право посольства - право приймати у себе дипломатичних і консульських представників іноземних держав.

Дипломатична діяльність держави реалізується через систему ор­ганів зовнішніх зносин. Розрізняють внутрішньодержавні і закордонні органи зовнішніх зносин.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин поді­ляються на органи загальної компетенції (так звані органи політичного керівництва - голова держави, уряд, міністерство закордонних справ) та спеціальної компетенції (органи, які представляють державу в одній більш-менш широкій сфері її зовнішніх відносин).

Президент України відповідно до Конституції України забезпечу державну незалежність, національну безпеку і правонаступник держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійсни* керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про ви знання іноземних держав; призначає та звільняє голів дипломатичну представництв України в інших державах і при міжнародних організа­ціях; приймає вірчі і відзивні грамоти дипломатичних представника іноземних держав; вносить до Верховної Ради України подання про призначення міністра закордонних справ України; присвоює вищі дипломатичні ранги.

Верховна Рада України приймає закони, зокрема закони про ратифікацію міжнародних договорів; визначає засади внутрішньої зовнішньої політики; оголошує за поданням Президента України ста війни і укладення миру, схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань) разі збройної агресії проти України; призначає за поданням Президента України міністра закордонних справ України; затверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним держави та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позі, не передбачених Державним бюджетом України, здійснює контроль за їх використанням; схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил Украй до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держи на територію України; надає законом згоду на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсує міжнародні договори України.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітеті економічну самостійність України; здійснює заходи щодо реалізації зовнішньої політики держави; приймає рішення про проведення перс говорів і укладення міжурядових і міжвідомчих договорів.

Міністерство закордонних справ України (МЗС), як один із цен­тральних органів виконавчої влади, є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України. Відповідно до Положення про МЗС України від 12 липня 2006 р., МЗС: бере участе у провадженні зовнішньополітичної діяльності держави; розробляє пропозиції щодо визначення засад зовнішніх зносин; розробляє за­гальну стратегію зовнішньої політики України і представляє пропозиції Президентові України; забезпечує дипломатичні і консульські відно­сини України з іноземними державами, міжнародними організаціями, представництво і захист за кордоном інтересів України,прав і інтересів українських фізичних і юридичних осіб, ведення переговорів від імені України, розробку проектів міжнародних договорів України, нагляд за виконанням договорів України та ін.

До закордонних органів зовнішніх зносин відносяться:

- постійні органи (дипломатичні і консульські представництва, торгівельні представництва, постійні представництва держав при між­народних організаціях);

- тимчасові органи (делегації на міжнародних нарадах і конфе­ренціях, спеціальні місії).

66. Дипломатичні представництва. Поняття і види. Функції дипломатичних представництв

Дипломатичні представництва займають найвищу позицію серед закордонних органів зовнішніх зносин держави. Вони також носять назву дипломатичних місій.

Існує два види дипломатичних представництв: посольства і мі­сії. Суттєвих відмінностей між посольствами та місіями немає, але більшість держав обмінюються дипломатичними представництвами § посольствами. Посольства очолює надзвичайний і повноважний посол, місію - надзвичайний і повноважний посланник або повірений у справах.

Встановлення дипломатичних відносин між державами і заснуван­ня постійних дипломатичних представництв здійснюється на підставі угоди між відповідними державами.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р., дипломатичні представництва виконують наступні функції:

• представництво своєї держави в країні перебування;

• захист інтересів держави, що акредитує, та її громадян у країні перебування у межах, що допускаються міжнародним правом;

• ведення переговорів з урядом держави перебування;

• з'ясування всіма законними засобами умов і подій в держав, перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

• заохочення дружних відносин між державою, що акредитуй і державою перебування і розвитку їх взаємин в області економіки, культури і науки.

Зазначений вище перелік функцій дипломатичного представниц­тва не є вичерпним. Воно може виконувати й інші функції, наприклад консульські. Тоді в них створюються консульські відділи.

В практиці соціалістичних держав часто складовою частиною дипломатичного представництва були торгівельні представництва, які відповідали за економічну співпрацю. Функціонування таких торгівельних представництв було пов'язано з державною монополією на зовнішню торгівлю.

67. Голова дипломатичного представництва. Початок місії голови дипломатичного представництва. Закінчення місії голови дипломатичного представництва

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. визначає три класи голів дипломатичних представництв:

• надзвичайний і повноважний посол;

• надзвичайний і повноважний посланник;

• повірений у справах.

Найменування голів постійних дипломатичних представництв де­яких держав є іншими. Наприклад, в дипломатичній практиці Святою Престолу послу відповідає нунцій, а посланнику - інтернунцій.

Голови постійних дипломатичних представництв перших двох класів акредитуються при голові держави, а голова дипломатичною представництва третього класу - при міністрі закордонних справ. Також їх статус відрізняється щодо старшинства та етикету.

Клас, до якого належатиме голова дипломатичного представництва (а тим самим - клас дипломатичного представництва), визначається за домовленістю між державами.

До призначення голови представництва держава, що акредитуй запитує у держави перебування агреман (згоду) на призначення конкретної особи головою представництва в даній державі Відмова в наданні агреману або відсутність відповіді перешкоджає призначенню даної особи головою представництва. Держава перебування не повинна повідомляти державі, що акредитує, мотиві відмови в агремані. Якщо агреман було надано, призначеному послу або посланнику видаються вірчі грамоти для їх вручення голові держави перебування. Під час офіційної церемонії вони вручаються голові держави перебування і цим розпочинається дипломатична місія представника на посаді посла або посланника.

Місія дипломатичного представника припиняється за ініціативою держави, що акредитує (вихід у відставку, нове призначення,хвороба), або за ініціативою держави перебування в разі визнання даної особи persona поп grata, або в разі дісмісла (оголошення дипломата приватною особою), або відмови дипломата виконувати свої функції. Підставами для припинення діяльності представництва в цілому є розірвання дипломатичних відносин, стан війни, припинення існування однієї із сторін як суб'єкта міжнародного права, а також інколи соціальна рево­люція в одній з держав або просто неконституційна зміна уряду.

68. Персонал дипломатичних представництв. Класи і ранги дипломатичних агентів. Дипломатичний корпус

Персонал дипломатичних представництв поділяється на три кате­горії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий.

Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу пред­ставництва, які мають дипломатичний ранг. Дипломатичні ранги - це службові звання, які, на відміну від встановлених міжнародним пра­вом класів, які призначені лише для голів представництв, надаються дипломатичним працівникам на основі законодавства держави, що їх акредитує. В Україні Законом «Про дипломатичні ранги» від 28 листо­пада 2002 р. встановлені наступні ранги для дипломатичних агентів: Надзвичайний і Повноважний Посол; Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу; Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, радник першого класу; радник другого класу; перший секретар першого класу; перший секретар другого класу, другий секретар першого класу; другий секретар другого класу; третій секретар; аташе.

Адміністративно-технічний персонал - економісти, референту бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, технічні секретарі та ін. Всі ці співробітники не мають дипломатичних рангів.

Обслуговуючий персонал включає шоферів, прибиральників, садівників, кухарів, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного представництва. Він переважно комплектується з громадяни держави перебування.

Встановлення чисельності персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією держави, що акредитує. Щоправда, Віденська конвенція 1961 р. допускає можливість пропозицій з боку приймаючої держави щодо скорочення персоналу іноземних пред­ставництв.

В літературі з міжнародного права існує таке поняття, як «дипло­матичний корпус». У вузькому розумінні, дипломатичний корпус - це сукупність голів іноземних дипломатичних представництв, які акре­дитовані у державі перебування. У широкому розумінні - крім голів дипломатичних представництв, у дипломатичний корпус входять усі члени дипломатичного персоналу всіх іноземних дипломатичних пред­ставництв, які акредитовані у державі перебування, а також члени їх родини.

Дипломатичний корпус виступає як єдине ціле щодо церемоніальних питань, лід час урочистих заходів (наприклад, вступ на посада голови держави, відзначення національного свята, вислoвлeння співчуття та ін.).

Дипломатичний корпус очолює дуаєн (старшина), яким, згідно з існуючою традицією, стає найвищій за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій державі голова одного із акредитованих! ній дипломатичних представництв. У католицьких державах дуаєном е папський нунцій. Серед обов'язків дуаєна - консультування новопризначених голів дипломатичних представництв щодо традицій, протоколу та особливостей взаємовідносин з владою держави перебування.

69. Дипломатичні привілеї та імунітети

У силу свого особливого положення дипломатичним агентам та дипломатичним представництвам надаються виключні гарантії, які покликані забезпечувати максимально сприятливі умови для виконання ними своїх функцій. Під дипломатичним імунітетом слід розуміти непідлеглість дипломатичних представництв та їх персоналу місцевій юрисдикції. Дипломатичні привілеї - деякі особливі права, пільги та переваги, які надаються дипломатичним представництвам та їх персоналу.

У Віденській конвенції 1961 р. дипломатичні імунітети і привілеї поділені на імунітети і привілеї дипломатичного представництва та особисті імунітети і привілеї членів дипломатичного персоналу та їхніх родин.

До першої категорії відносяться: недоторканність приміщень дипломатичного представництва, недоторканість його архівів і доку­ментів, фіскальні (митні) пільги та переваги, право на прапор, право на безперешкодні зносини представництва зі своїм центром та іншими представництвами своєї держави тощо.

До другої категорії відносяться: особиста недоторканість, недотор­каність особистої резиденцій повний імунітет від кримінальної юрис­дикції держави перебування, а також від цивільної і адміністративної юрисдикції у відношенні виконавчих дій, фіскальний імунітет, митні привілеї, звільнення від особистих повинностей.

Допускаються три виключення з імунітету від цивільної та адміні­стративної юрисдикції держави перебування: дипломатичному агенту можна пред'явити судовий позов з приводу нерухомого майна, яким дипломат або член його родини володіє особисто, позов по спадкоєм­ній справі,у якому дипломати виступають як спадкоємці і т.п., а також позов із приводу професійної чи комерційної діяльності, якою вони займаються з метою особистої вигоди