67.Феномен «кінця історії» (ф.Фукуяма) та проблема моделювання майбутнього.

Ф. Фукуяма, осмислюючи проблему "кінця історії", прийшов до висновку про вступ західної цивілізації в добу"постісторії". На його думку, на даному етапі вирішені практично всі фундаментальні проблеми, якими опікувалося людство протягом доби "історії".

"Ідеологічна революція" завершилась перемогою ліберальної ідеології, а тому зникло протистояння ідеологій як основного змісту"історії" Нового часу. Кінець історії навіює печаль. "У пості сторичному періоді немає ні мистецтва, ні філософії; є лише ретельно збережений музей людської історії".

Звичайно, вищезазначена теза "кінця історії" Фукуямою визначається в часовому вигляді: протягом декількох поколінь. Лише в останній частині своєї праці автор приходить до думки про те, що релігія, націоналізм, расові приналежності можуть зайняти місце конкурентів ліберальної демократії. І, може, якраз саме в цьому напрямку, на нашу думку, буде розгортатися історичний процес.

Таким чином, історія за Фукуямою розгортається, головним чином, в економіко-ідеологічній площині, як вектор реалізації двох основних людських устремлінь – задоволення матеріальних потреб та обґрунтування свого місця в суспільстві. Але чи достатньо цих двох ціннісних орієнтацій для побудови адекватних моделей сучасної філософії історії? Люди не існують поза самоідентифікацією з "нашими" – у політичному, національному, релігійному, професійному, психологічному та інших аспектах. Ймовірно, історія не є односпрямоване устремління людства, яке оточило себе штучною природою. Тому оптимізм Ф. Фукуями стосовно однорідного планетарного ліберально-демократичного суспільства не має підстав.

68.Метаісторичні ракурси філософії історії.

У західній інтелектуальній традиції поняттю «історіософія» відповідають поняття «мета історія». Поняття, радше історичне, аніж філософське, було уведене в історичний обіг канадським дослідником Ф. Г. Андерхіллом і спопуляризоване відомою роботою Ґ. Уайта «Метаісторія» (1973). Воно означає узагальнюючу історичну працю на зразок «Дослідження історії» А. Тойнбі, в якій надзвичайно широкий історичний матеріал упорядковано в історичну схему, істотно спрощену, аби вона виявилася зрозумілою широкому читацькому загалу.

Якщо прийняти тезу про історіософію як філософсько-історичне формоутворення, позначене низкою особливих рис, то виявиться наступне. Завдяки своїй спекулятивності історіософія відрізняється від історичної науки, побудованої на фактичному матеріалі, узятому з першоджерел, а з іншого боку, через свою ірраціональність та політико-ідеологічну суб’єктивність, незацікавленість проблемами історичного знання, не збігається з філософією історії. Крім того, на наш погляд, доречно звернути увагу на помітне зміщення «ідейного центру» філо-софії історії та історіософії. Перша впорядковує світову історію в кон-тексті багатьох національних історій, друга, навпаки, викладає певну одиничну національну історію в контексті всесвітньої. Так, книжники Давньої Русі воліли бачити «священну історію» людства спрямованою не через «другий Рим» (Константинополь), а через «другий Єрусалим» (Київ), а творці класичної української історіософії доводили, що метою всесвітнього поступу є не соціально-політичне звільнення, а націо-нальна незалежність, зокрема України.