40.Сингуляризм і універсалізм як принципи осмислення суспільного життя.

Франк выделяет сингуляризм и универсализм. Стоики носят хаpaктep "универсализма" (космос). Для Платона общество есть "большой человек", некая самостоятельная реальность, имеющая свою внутреннюю гармонию, особые законы своего равновесия. Аристотель: не общество производно от человека, а, напротив, человек производен от общества; человек вне общества есть абстракция, реально столь же невозможная, как невозможна живая рука, отделенная от тела, к которому она принадлежит. Синггуляризм: общество - сознательное соглашение между отдельными людьми об устройстве совместной жизни. Средневековое христианское мировоззрение по существу универсалистично. Начиная с эпохи Ренессанса, и в особенности в XVII и XVIII веках, снова развивается сингуляризм. Гоббс ситал общество огромным целым телом, но подчеркивает, что это – тело искусственное, составленное для преодоления естественной раздробленности на отдельных индивидов, «борьбы всех против всех». В XVIII веке преобладает прeдстaвлeниe об обществе как искусственном результате "общественного договора", сознательного соглашения между отдельными людьми. В реакции начала XIX века, вновь возрождаются идеи социального универсализма (но лишь кратковременно). Далее представлялось сцепление или склеивание в одно целое частиц общества –отдельных людей, что представляет себе общество онтологически и в его "естественном" состоянии именно как хаотическую груду и анархическое столкновение его отдельных индивидуальных элементов. Совокупность отдельных людей, живущих совместной жизнью и стоящих во взаимодействии между собой. Общественная жизнь есть в конечном счете не что иное, как совокупность действий, вытекающих из мысли и воли; но действовать, хотеть и мыслить могут только отдельные люди. Общество - единство, согласованность, порядок. Единство возможно только в результате сознательного, умышленного сговора между отдельными людьми. 1) Но есть такое, что не могло возникнуть по договоренности, а значит возникло само собой (язык). 2) Другой вид «сингуляризма гласит», что суть общество никем не предвидимый и сознательно не осуществляемый итог стихийного скрещения воль и стремлений отдельных людей. Все еще стоит вопрос, если индивиды стихийно объединяются в общество, тогда почему получается именно порядок, а не хаос; если из беспорядочного, неурегулированного скрещения индивидуальных элементов получается нечто обще, то это возможно лишь при условии, что через посредство индивидуальных элементов действуют и обнаруживают свое влияние некие общие силы – это вопрос не решает.

41.Соціальність як генетична основа розвитку людини. Дієва сутність соціального.

У Гегеля духовна культура людства представлена в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчої сили «світового розуму». “Світовий розум”, “абсолютна ідея” або “світовий дух” це — діяльнісний початок, що дав імпульс до виникнення і розвитку світу. Діяльність абсолютної ідеї полягає в мисленні, мета — в самопізнанні. В процесі самопізнання розум світу проходить три етапи: перебування абсолютної ідеї в її власному лоні, в стихії чистого мислення; розвиток ідеї у формі “інобуття” у вигляді явищ природи; розвиток ідеї в мисленні і в історії людства (історія духу). На цьому останньому етапі абсолютна ідея повертається до самій себе і осягає себе у формі людської свідомості і самосвідомості. Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку «абсолютної ідеї». Першим етапом саморозкриття «абсолютної ідеї» є логіка. Логіка, за Гегелем, - це науково-теоретичне усвідомлення «абсолютної ідеї». Другий етап саморозвитку “абсолютної ідеї” - природа. За Гегелем, Бог створює природу, щоб із природи виникла людина і разом з нею людський дух. Третім етапом, вищою формою самореалізації абсолютної ідеї є абсолютний дух, під яким Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства протягом всесвітньої історії, тобто це духовна діяльність змінюючих одне одного людських поколінь. Абсолютний дух це їх внутрішня ідеальна сутність, дійсна причина всіх діянь і пізнання. Вищою формою і кінцем розвитку абсолютної ідеї, де вона усвідомлює сама себе і весь пройдений нею шлях і стає абсолютним духом. Від метафізики абсолютний ідеалізм бере впевненість у можливостях людського пізнання, від емпіризму — критичну настанову й прагнення до конкретності, від філософії безпосереднього знання — тезу про необхідність починати філософію з безпосередніх визначень і поступово, через логічні міркування, просуватися до вищої мети пізнання. Вихідна точка розвитку полягає в здібності людини до пізнання «самого себе» через освоєння різноманіття накопиченої людством культури.