17.Простір і час як форми присутності людини у бутті. Парадокси часу та проблема освоєння часу у філософському дискурсі.

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування - простором і часом. Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі. Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкту, який змінює свої властивості. Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні», пам'ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.

Як форми руху матерії простір і час постають загальним «засобом організації» будь-якого об'єкта дійсності: прос­тір — у найзагальнішому плані — це форма сталості, збере­ження об'єкта, його змісту; час — форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного сві­ту. Отже, кожний об'єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку.

Реальний час для кожної реальної зміни свій, конкретний. Він не є єдиним, загальним для всіх реальних змін. В цьому розумінні людина не може використовувати в своїй діяльності тільки такий реальний час. Йому потрібен об’єднаний «світовий» час, рівномірно та безперервно плинний. Він буде формальним для майже всіх реальних змін, крім одного: часу обертання Землі навколо Сонця та навколо своєї осі. Формальний час – це як гроші; на нього можна все обміняти; за його допомогою можна все порівнювати, оцінювати. Формальний час – інструмент людської діяльності, схожий на те, як гроші – інструмент товарообміну, економічних відносин виробників та користувачів. Годинники служать для вимірювання формального часу (плин часу) і для відносного вимірювання реального часу.

У філософії історії поняття «осьовий час» з’явилося завдяки мислителю Карлу Ясперсом. Аналізуючи прогрес людського суспільства, роздумуючи над виникненням і загибеллю цивілізацій давнини, відомий історіософ спробував визначити, що породило сучасну цивілізацію і менталітет людей. У результаті він прийшов до ідеї, що був такий період (що тривав близько шестисот років), який можна назвати віссю світової історії.

Ясперс вважав, що ця фаза тривала з восьмого по друге століття до нашої ери. Чому ж не перші століття нашого літочислення послужили базою, адже сама система хронології, прийнята в сучасному західному світі, грунтується на даті Різдва Христа? Ясперс стверджує, що осьовий час – це універсальна категорія, яка не може бути прив’язана до однієї релігії, нехай навіть і світової. Догмат віри не повинен бути чільним критерієм для емпіричного осягнення історії людства. А творіння сущого і «кінець часів», як вони описані в Книзі Буття і Апокаліпсисі, навіть віруючий християнин відділяє за змістом від світської історії суспільства.