57.Історична мінливість уявлень про «субстанцію» історичного процесу. Що є історія?

Історичний процес - це процес зміни явищ, станів в розвитку людства; його простежують, звертаючись до цивілізацій, змін усередині них, а також зміні одних цивілізацій іншими. У філософії спостерігається різноманіття концепцій історичного процесу. Ідеалістичний підхід до суспільства знаходимо у Гегеля. Історію визначає саморух світового духу, який завершується його самопізнанням. Розгорнуту об'єктивно-ідеалістичну картину історичного процесу намалював Гегель. Згідно з ним, в історії суспільства реалізується зміст Світового Духу! Моментами і східцями розвитку світового духу Гегель вважав діяння окремих народів. Дух не лише "витає над історією, як над водами, але діє в ній і складає її єдиний двигун".

Маркс і Енгельс розробили діалектико-матеріалістичну концепцію історичного процесу. Згідно з нею, основою існування і розвитку суспільства є матеріальне виробництво. "Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі".

Різновидом цивілізаційного підходу до історії стала і концепція пасіонарного вибуху російського історика Л.Н.Гумилева, поступово, вже після його смерті, що завойовує визнання і розуміння сучасників. Великий вплив на історичний процес чинять і окремі особи, яких учені називають історичними діячами. Передусім, такими традиційно вважають тих, хто здійснює владу (монархів, президентів і так далі). Проте окрім них великий вплив на розвиток суспільства і його самосвідомості чинять великі учені і діячі культури і мистецтва. Тому, залежно від конкретної історичної ситуації і їх вкладу в історичний процес, вони також можуть бути віднесені до історичних осіб.

Висновок: історичний процес складається з вчинків як окремих осіб, що виконують важливі громадські функції, так і з дій об'єднань людей і діяльності народних мас в цілому.

58.Історія людства як поліцентричне утворення (м.Данилевський, о.Шпенглер, а.Тойнбі)

Першим наповнив концепцію локальних цивілізацій необхідним філософсько-історичним змістом Данилевський, який розглядав історію людства як поліцентричне утворення, низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів. Він назвав їх «культурно-історичними типами», а на стадії зрілості, піку розвитку — «цивілізаціями». Таких «культурно-історичних типів» (цивілізацій) він виокремлює десять:

— єгипетський;

— китайський;

— ассиро-вавилоно-фінікійський, халдейський, або давньосемітичний;

— індійський;

— іранський;

— єврейський;

— грецький;

— римський;

— новосемітичний, або аравійський;

— германо-романський, або європейський.

Крім них, Данилевський звернув увагу ще на три культурно-історичні типи — мексиканський і перуанський, які через дії зовнішніх факторів не змогли реалізувати свої потенційні можливості, і слов'янський тип, що лише набув початкових рис свого розвитку. Критерієм ідентичності цивілізації він вважав етномовну спорідненість певних народів, їхніх груп, наприклад, індійців, слов'ян та ін. Щоправда, цей критерій не повністю збігався із запропонованою Данилевським періодизацією цивілізацій. До речі, він був одним із перших, хто відмовився від принципу європоцентризму, згідно з яким існує лише західноєвропейська цивілізація, а навколо проживають доцивілізаційні народи. Учений був переконаний в існуванні множинності самодостатніх цивілізацій, доля яких уподібнюється до життя живих організмів — народження, ріст і розвиток, старіння і смерть.

У цих поглядах Данилевський зближувався зі Шпенглером, який також дотримувався думки, що історія є послідовністю самодостатніх, рівноцінних і одномасштабних індивідуальних одиниць, назвавши їх «культурами». «Античність і Захід, поряд з Індією, Вавилоном, Китаєм, Єгиптом, арабською та мексиканською культурою, — це окремі світи становлення, що мають однакове значення в загальній картині історії», — зазначав Шпенглер. Однак, на відміну від Данилевського, він виокремив усього вісім розвинутих культур, що пройшли всі стадії розвитку: античну, арабську, вавилонську, єгипетську, західноєвропейську, індійську, китайську й культуру майя. Найдокладніше Шпенглер проаналізував життєвий цикл лише античної, арабської, західноєвропейської та індійської культур.

Кожний з виділених ним культурних світів має ідентичний життєвий цикл, що нагадує життєвий цикл організму: зародження, зростання, розвиток, занепад і загибель. Тому у кожній культурі виділяють — дитинство (варварство первісного суспільства), юність (початок розвитку політичної організації, мистецтва й науки), зрілість (розквіт усіх важливих сфер суспільного життя) і старість з її неодмінним супутником — смертю. Натуралістичний погляд на історію позначається навіть на Шпенглеровій концепції внутрішньої деталі окремо взятої культури, адже послідовність фаз у межах кожної культури має в собі не більше історичності, ніж наступність у декількох фазах життя комахи: яєчко, лялечка, личинка, імаго (дорослий індивід). Кожна фаза в будь-якій культурі Шпенглера автоматично переходить у наступну, як тільки настає її час. Фіксованим є не лише цикл фаз, а й час, призначений для нього.

Внутрішню цілісність кожної культури забезпечує її природний набуток, трансцендентний «прафеномен», що розвиває свої творчі можливості на стадіях зростання — розвитку, а вичерпує їх на стадіях старіння і смерті, зумовлюючи перехід її до нетворчої фази, на рівні буття якої не виникає вже нічого нового. Шпенглер називає фазу творчого занепаду культури «цивілізацією», на противагу розумінню цивілізації як найвищого розвитку культури у Данилевського. Цивілізація в його розумінні — це період творчого безпліддя конкретної культури, що уподібнюється до сухого дерева. Характерними її особливостями є дегуманізація, мілітаризація та бюрократизація, домінують відверті скептицизм і нігілізм. Для західної європейської культури, за прогнозом Шпенглера, настане така пора через два-три століття.

Система історико-філософських поглядів Шпенглера справила вагомий вплив на історичну свідомість західного суспільства загалом і на формування історіософії наивідомішого історика XX ст. А. Тойнбі зокрема, який у своєму дванадцятитомному «Дослідженні історії» вразив докладністю розгляду, широкою ерудицією. В засадничій основі цієї знаменитої праці — актуалізація проблеми єдності історичного процесу. Тойнбі виходив з того, що матеріалом історії є життя (як у зовнішній, так і внутрішній формах вияву) певних унітарних людських підрозділів, які він називає суспільствами. Кожне суспільство є або первісним (примітивним), або цивілізованим. Первісних суспільств значно більше (етнологи налічують їх до 650), але вони недовговічні, менш індивідуалізовані утворення порівняно з цивілізаціями. Для них характерна невелика кількість населення, незначні географічні масштаби і, як правило, рання загибель під дією зовнішніх чинників. Малочисельніші цивілізації, але із значно більшими просторово-часовими вимірами, є більш індивідуалізованими. Вони самодостатні локальні утворення, що виявили свої всебічні творчі потенції, за винятком лише кількох недорозвинутих цивілізацій, яким це не вдалося здійснити. До них Тойнбі відніс першу сирійську (часів гіксосів, затьмарена єгипетською цивілізацією); несторіансько-християнську (далекосхідна християнська, затьмарена ісламською); монофізитсько-християнську (затьмарена ісламською); далекозахідну християнську (кельтська, затьмарена західною); скандинавську (затьмарена західною).

З метою охоплення величезного різноманіття найсуттєвіших історичних реалій людства Тойнбі не лише подав багатовимірну характеристику цивілізацій, а й висвітлив складний шлях їх генези. Первинним етапом, на його думку, був процес формування («життєвий порив творчої меншості») у різних куточках Землі перших самодостатніх цивілізацій (єгипетської, шумерської, мінойської, андської, хараппської, шанньської тощо). Величезна внутрішня потенційна сила актуалізувала появу на периферії цивілізацій сателітів (міссісіпська, північноандська, еламська, хеттська, урарту, іранська, японська, руська, тибетська тощо), які завершують перший цивілізаційний крок людського поступу.

Наступним етапом було набуття частиною перших цивілізацій рис аперентації (батьківства), що уможливило появу афіліаційних (афіліація — усиновлення, удочеріння) цивілізацій, як, наприклад, сирійської, еллінської (античної), індійської, творчі сили яких дали світові буддизм, християнство й іслам. На цій основі в добу середньовіччя виникають дочірні цивілізації другої генерації: західнохристиянська, східнохристиянська (православна), ісламська, китайська, індійська тощо.