18. Про специфіку буття як особливого роду особистісної активності індивіда. Буття і проблема самореалізації особистості.

Буття людини унікальне. Щоправда, є щось і таке, що притаманне іншим речам. Тому в розумінні старого матеріалізму, людина виступає як річ серед речей. Таке твердження має рацію лише в тому розумінні, що первинною передумовою існування людини є функціонування її тіла. Останнє є частиною природи, і це зумовлює спільність його з природними речами. Наявність тіла робить людину минущою (смертною), підвладною об'єктивним законам. Проте людина — це не лише фізичне тіло, а й жива істота, включена в процес еволюції живої природи, продукт антропосоціогенезу. Тіло людини функціонує в світі неживої і живої природи. З цим і пов'язані потреби людини в їжі, захисті від холоду, самозбереженні, продовженні роду і т.д. Без цього неможливе її існування. Цим і зумовлена актуальність проблеми збереження життя людей, виживання людства в цілому. Без цього не може бути реалізації можливостей і задоволення потреб людини.

Філософія постійно досліджує зв'язок між тілом і психікою (душею) людини. Буття кожної людини — це безпосередня єдність її тіла і духу. Функціонування людського тіла пов'язане з роботою мозку, нервовою системою, а через них — і з духовним життям індивіда. Психічна діяльність людини певним чином залежить від її здоров'я, як і навпаки.

Кожна людина виступає для себе не лише першою, а й другою природою. В останньому випадку її думки, емоції є невід'ємною стороною її цілісного буття.

Від тварин людина відрізняється тим, що вона є не тільки біологічною, але й практично діючою, соціальною істотою.

Люди свідомо виробляють предмети, необхідні для задоволення своїх потреб. Вони спілкуються між собою, користуючись членороздільною мовою. Саме на основі практичної діяльності і спілкування формуються такі "надприродні" якості людини, як "душа" і "дух".

Специфіка буття людини полягає в поєднанні, взаємодії трьох буттєвих вимірів. Першим з них є те, що кожна людина існує як відчуваюча і мисляча "річ" (тіло). По-друге, кожна людина є індивідуальним представником виду Homo Sapiens, результатом біологічної еволюції. По-третє, людина існує як соціально-історична сутність, що виражається в її особистості. Все це в єдності складає вихідні характеристики людського буття.

Незважаючи на те, що буття кожного індивіда має тимчасовий характер, він (як член роду) займає своє місце на гігантському "гносеологічному дереві" людства, що бере свій початок від тваринних предків і еволюціонує до сьогодення. Кожне таке тимчасове існування органічно включене в цілісний процес еволюційного розвитку природного і людського буття, становить лише окрему ланку загального ланцюга соціально-історичного буття.

Людське буття об'єктивне. Проте це не означає, що воно абсолютно незалежне від свідомості людини. Людське буття є унікальною єдністю природного й соціального, індивідуального й родового, особистісного й суспільного, внутрішнього й зовнішнього і т.д. Кожен людський індивід виступає для самого себе реальністю, разом з якою існує і його свідомість.

Місце і значення буття людини дуже важливе в цілісному бутті, оскільки воно включене в унікальний "людський експеримент". Люди не просто існують у світі, а можуть активно впливати на нього і на самих себе. Вони осмислюють буття, виражають тривогу за "долю буття", людської цивілізації. Тому людина повинна серйозно осмислити свою роль у системі буття, гідно й відповідно її виконувати.

Проблема самореалізації. Взаємообумовлений розвиток людини і суспільства, як відомо, має дві сторони. З одного боку, суспільство є наперед заданим середовищем існування і розвитку окремої людини. З іншого – буття особистості виступає умовою відтворення й оновлення соціальних процесів: поза особистісним буттям соціальні якості не здатні ані утворитися, ані реалізуватися. Нескінченний потенційний зміст особистості здійснюється в суспільстві: воно є “поширена особистість”, так само особистість виступає зосередженим (стисненим) суспільством. 

Причому діалектична суперечність суспільного й індивідуального постає одним із джерел розвитку та самореалізації не тільки окремої особистості, але й усього суспільства. У цій діалектичній єдності соціальне середовище є відносно стійкою стороною, а особистість – динамічним елементом, що забезпечує початок руху через властиве людині необмежене прагнення до більшого й кращого. Маємо на увазі, що, коли особистість відчуває консерватизм суспільного стану як зовнішнє обмеження своїх намагань, вона стає носієм вищої суспільної свідомості, яка рано чи пізно ліквідує це обмеження і втілюється у відповідних їй нових формах суспільності. І сам процес особистісного буття перебігає як постійне зняття суперечності між зовнішнім (існуючими незалежно від людської свідомості об’єктами дійсності) та внутрішнім (потребами окремої людини) [317, 269]. Так кристалізується ще одне джерело розвитку і самореалізації особистості – діалектична суперечність об’єктивного і суб’єктивного.

19. Проблема «мужності бути» в сучасному світі.

Мужність – це самоутвердження «наперекір», а саме наперекір тому, що перешкоджає завадити Я утвердити самого себе.

Різні напрямки «філософії життя» (на відміну від стоїчних та неостоїчних вчень про мужність) всерйоз і з позиції утвердження, а не заперечення звернулася до того, чому протистоїть мужність. Адже якщо буття описується за допомогою таких понять, як життя, чи процес, або ж становлення, то з онтологічної точки зору небуття – це така ж основоположна категорія, як і буття. Визнання цього факту не передбачає рішення того, що слід вважати первинним – буття чи небуття, проте примушує розглядати небуття, як одне із основнихПонять онтології. Кажучи про мужність, як про ключове для розуміння самого буття поняття, пасувало б відзначити, що, відкривши цим ключем двері буття, ми виявляємо за цими дверима і буття, і заперечення буття, а також їх єдність.

Якщо задати питання про те, яким чином небуття співвідноситься із самим буттям, то відповідь може бути лише метафоричною: буття «охоплює» як само себе, так і небуття. Буття несе небуття «всередині» себе, як те, що вічно є присутнім і вічно долається в процесі божественного життя. Основа всього сущого – це не мертва тотожність без руху і становлення, а жива творчість. Ця основа творчо утверджує себе, завжди перемагаючи своє власне небуття. У суті своїй вона є зразком самоутвердження будь-якої кінцевої істоти і джерело мужності бути.

Мужністю переважно називають здатність душі перемагати страх. А відповідь на питання, що таке страх, видавалася очевидною і не вартою подальшого дослідження. Однак, упродовж останніх десятиліть глибинна психологія, взаємодіючи з екзистенціалістською філософією, чітко розділила страх і тривогу й дала точніше визначення кожному із цих понять. Сучасні соціологічні дослідження показали, що тривога – важливий феномен психології групи. Література і мистецтво перетворили тривогу в один із основних елементів своїх творів, причому це проявляється як на рівні змісту, так і на рівні стилю. У результаті щонайменше освічені верстви суспільства дійшли до усвідомлення власної тривоги, а образи і символи, що виражають тривогу, проникли в суспільну свідомість.

І якщо наш час називають століттям тривоги, це звучить майже банально. Таким є стан справ як в Америці, так і в Европі.

Отож, онтологія мужності повинна містити онтологію тривоги, оскільки вони взаємозв’язані. І цілком можливо, що саме в онтології мужності яскравіше проявляться деякі найважливіші риси тривоги. Насамперед, про природу тривоги можна стверджувати наступне: тривога – це стан, в якому буття усвідомлює можливість свого небуття. Те саме твердження у коротшій формі звучало б так: тривога – це екзистенційне усвідомлення небуття. Визначення «екзистенційне» вказує тут на те, що тривогу породжує зовсім не абстрактне знання про небуття, а усвідомлення того, що небуття складає частину власного буття людини. Тривогу породжує не думка про те, що все має минущий характер, і навіть не переживання смерти близьких, а вплив всього цього на приховане усвідомлення неминучости нашої смерти. Тривога – це скінченність, яку переживає людина, як свою власну скінченність. Такою є вроджена тривога, властива людині, як людині і – певним чином – всім живим істотам. Це тривога небуття, усвідомлення власної скінченності як скінченності.