![](/user_photo/2706_HbeT2.jpg)
- •1. Проблематичність питання «що таке філософія?». Специфіка і природа філософського знання. Основні теми філософських роздумів.
- •2. Відмінність між філософією і філософуванням, філософією і наукою, філософією і релігією, філософією і буденною свідомістю. Поняття «культури мислення» і роль філософії в її формуванні.
- •3.Філософія як тип знання, як спосіб руху мислення, як здатність світорозуміння.
- •4.Причини несприйнятливості до філософського способу руху мислення в контексті структури мисленєвої діяльності людини. ?????
- •5. Буденна свідомість, здоровий глузд, життєвий досвід в їх ставленні до філософії. Філософія і формування духовного досвіду особи.
- •6. Роль філософії у формуванні лінгвістичної компетентності перекладача ????
- •7.Розсудок і розум як пізнавальні здатності людини.
- •8.Про абстрактне і конкретне в процесі руху мислення людини.???
- •9.Філософія та світогляд. Специфіка світоглядних питань та їх присутність в життєвому просторі особистості. Поняття світоглядної культури.
- •11.Світоглядне значення лінгвістичної науки і роль філософії в її формуванні.???
- •12.Феномен світоглядної кризи і роль філософії в її осмисленні.
- •13.Життєві корні та філософський смисл проблеми буття (буття як космос; буття як теос; буття як субстанція).
- •14. Постановка проблеми буття у філософському дискурсі хх ст. (екзистенціалізм, марксизм, релігійна філософія).
- •15.”Питання про буття, що було висунуто в античності, визначило долю західного світу” (м.Хайдеггер)
- •16.Альтернатива „буття-небуття” в системі відношень життя людини.
- •17.Простір і час як форми присутності людини у бутті. Парадокси часу та проблема освоєння часу у філософському дискурсі.
- •18. Про специфіку буття як особливого роду особистісної активності індивіда. Буття і проблема самореалізації особистості.
- •20. Соціокультурне значення філософської проблеми буття для формування світоглядної культури студента-лінгвіста.
- •21. Постановка проблеми свідомості в філософії: полеміка навколо питання про природу свідомості та способи її данності індивіду.
- •22. Відмінність філософського тлумачення свідомості від спеціальнонаукового (фізика, фізіологія, психологія, кібернетика, лінгвістика).
- •23. Ідеальне як всезагальна форма існування свідомості. Відмінність між ідеальним і реальним, актуальним і потенціальним. Механізм взаємозв’язку ідеального з реальним.
- •24. Структура свідомості та її функції. Взаємозв’язок свідомого і несвідомого: проблема індивідуального і колективного несвідомого.
- •25. Свідомість як суспільний феномен. Механізм зв`язку індивідуальної та суспільної свідомості.
- •26. Діалектичний взаємозв’язок свідомості і мови. Проблема «мовленнєвої свідомості».
- •27. Світоглядна значущість філософської проблеми свідомості та її значення для професійного зростання філолога, перекладача.
- •28. Філософський портрет специфіки студентської свідомості і самосвідомості. Що означає бути свідомим?
- •29. Філософська антропологія: предмет дослідження, принципи філософсько-антропологічного аналізу. Завдання, місце філософської антропології в системі філософського знання.
- •30. Антропологічний поворот у сучасному філософуванні. Сучасний «Мультиверсум» дискурсів про людину .
- •31. Соціокультурні передумови «перевідкриття» теми людини у філософській антропології.
- •32. Відмінність «двох епох» філософування про людину – класичної і пост класичної.
- •33. Питання про природу людини: наукова, філософська й теологічна антропологія.
- •34. Основні ідеї філософської антропології у визначені сутності людини.
- •35. Полемічність питання про свободу людини. Буття людини як свобода.
- •36.Деструктивне в людині як таїна: особливості пояснення деструктивного з позицій а) теорії вродженої агресивності; б) біхевіоризму; в) походження та інтенсивності агресивного імпульсу у людині.
- •37.Сучасна антропологічна криза та роль філософії в її осмисленні.
- •38.Значущість філософської теорії людини для самопізнання та процесів гуманізації буття.
- •39.Суспільство як універсальний спосіб організації взаємодії людей. Як можливе суспільство?
- •40.Сингуляризм і універсалізм як принципи осмислення суспільного життя.
- •41.Соціальність як генетична основа розвитку людини. Дієва сутність соціального.
- •42.Суспільне буття і суспільна свідомість, досвід осмислення в соціально-філософської думці.
- •43.Соборність як тип органічної єдності. Види соборного єднання.
- •44.Поняття суспільного виробництва та його видів.
- •45.Духовне виробництво як „виробництво людини”. Роль духовного виробництва у відтворенні ціннісного самовизначення людини.
- •46.Світоглядні засади аналізу феномену духовного. Духовність як завдання піклування про „я”, свою душу.
- •48.Підходи до з’ясування типології суспільства. Поняття сучасності.
- •49.Фундаментальні засади суспільного життя: ієрархія, влада, власність. (с.Франк)
- •50.Індивідуалізм і колективізм як певні установки тлумачення суспільного світу (Бубер)
- •51.Чому ми не можемо обійтися без поняття «суспільство»?
- •52.Нормативні принципи суспільного життя: солідарність, служіння, свобода (справедливість).
- •53.Суспільство як історично конкретний тип соціальної системи: традиційне, індустріальне, постіндустріальне.
- •54.Концепція постіндустріального суспільства (д.Белл): основні соцієтарні зміни в межах соціальних структур.
- •55. Порівняльна характеристика традиційного і сучасного суспільства. Модель «сучасної людини».
- •56.Поняття громадянського суспільства як форми суспільного діалогу та форми самоорганізації громадян.
- •57.Історична мінливість уявлень про «субстанцію» історичного процесу. Що є історія?
- •58.Історія людства як поліцентричне утворення (м.Данилевський, о.Шпенглер, а.Тойнбі)
- •59.Про способи ставлення до історії (ф.Ніцше).
- •60.Поняття «осьового часу» (к. Ясперс)
- •62.Проблема спрямованості історичного процесу.
- •63.Мінливість уявлень про суб’єкта історичної дії.
- •64.Необхідне і випадкове в історії: до питання про наявність смислу історичного поступу.
- •65.Феномен «видатної особистості» в історії: теорії героїчного і соціального детермінізму.
- •66.Пошуки сенсу і кінцевої мети історії в сучасній соціальній філософії.
- •67.Феномен «кінця історії» (ф.Фукуяма) та проблема моделювання майбутнього.
- •68.Метаісторичні ракурси філософії історії.
65.Феномен «видатної особистості» в історії: теорії героїчного і соціального детермінізму.
Треба відрізняти поняття “видатна особа” та “історична особа”. На перший погляд, вони виглядають тотожними за змістом, але між ними існує відмінність. Історична особа завжди є видатною, але видатна особа не завжди є історичною з точки зору її ролі в безпосередньому історичному розвитку. Наприклад, великі науковці є видатними особами, але результати їх діяльності лише опосередковано сприяють історичному розвитку. Історична особа перетворює історію на безпосередній предмет своєї діяльності і присвячує її розвитку своє життя. Наприклад, усі революціонери, які спрямовували свою діяльність на зміну основ суспільно-економічних формацій, були історичними особами.
Розуміння ролі особистості в історії залежить від змісту, який вкладається у її (особистості) визначенні. Отже, якщо “індивід” є констатацією й означенням людини як елемента соціальної статистики, то особливості людини як “індивідуальності” і як “особистості” є принциповими для розуміння ролі останньої в історії. Рівень індивідуальності є такою якістю особи, яка полягає в її прагненні до пізнання загальнозначущих істин. Історична ж особистість характеризується тим, що присвячує своє життя практичній реалізації таких істин.
Класичні концепції ролі особистості в історії базувалися на суперечці про те, що визначає роль особистості в історії – розум чи почуття. Така постановка питання була не менш безпідставною, ніж висування в якості визначальної ролі особистості в історії “факторів”, які зводилися до різних областей індивідуальної свідомості. Але особистість є цілісною істотою. ЇЇ потужність залежить не від її сліпих поривів і не від раціональної холоднокровності, а від гармонічного сполучення того й іншого. Не випадково в “Філософії історії” Гегель стверджував: “Ніщо велике в історії не здійснювалося без пристрасті”, а Оноре де Бальзак писав про великих людей так: “Усі великі люди народжуються в утробі певного століття, але під їхньою оболонкою б'ється вселюдське серце”.
Інші класичні підходи до пояснення ролі особистості в історії спиралися або на фаталізм (форма детермінізму, яка абсолютизує передзаданість місця кожного в житті й в історії), або на волюнтаризм (абсолютизував суб'єктивну волю особистості й ігнорував об'єктивні обставини її можливості).
Отже, роль особистості в історії визначається діалектикою об'єктивного й суб'єктивного, необхідності, свободи і випадковості.
66.Пошуки сенсу і кінцевої мети історії в сучасній соціальній філософії.
Людина живе свідомо, мотивує свої вчинки (не лише пропускає через свідомість, але й певним чином виправдовує). Завдяки свідомості вона організовує своє життя в часі (співвідносить сучасне з минулим і майбутнім), в просторі (бере до уваги співвідношення «ближче — дальше»), враховує в своїй діяльності причинні зв’язки тощо. Свідомість потрібна їй не тільки для організації та підтримання природного існування. Вона духовно укорінює людину в життя. Через релігію, мистецтво, філософію людина духовно входить у життя, живе зі смислом, вносить у життя певний сенс, формує та сповідує певну духовну настанову щодо життя.
Втрата сенсу життя, духовних орієнтирів є глибокою трагедією людського буття. Опитування людей, врятованих від самогубства, свідчать, що більшість з них ішла на це, вважаючи, що життя втратило сенс, зневірившись в ідеалах, інших людях, в собі. Однак відомо, що в найнестерпніших умовах виживали, сягали висот у мистецтві, науці, спорті духовно не зломлені люди. Тому духовний вимір людини є таким само суттєвим, як і біологічний, природний.
Сенс життя завжди повинен бути більшим за мету. Інакше людина при досягненні проміжної мети опиниться в ситуації втрати сенсу життя, що завжди переживається як життєва драма. Може бути й інший наслідок ототожнення мети і сенсу - фанатизм, фанатичне служіння якійсь меті як абсолютній. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя.
Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу.
У внутрішньому світі людини філософи шукали джерела осмислеиості життя, і філософи-стоїки вважали справжнім призначенням людини - творити добро заради добра. Ця ж ідея виявляється практично в усіх гуманістично спрямованих філософів. Навіть у межах тієї традиції, фундаторами якої виступили Демокріт та Епікур, і де справжній сенс життя вбачався у прагненні до задоволення, робились принципові уточнення, що задоволення повинно стати помірнішим, розумним, переважно духовним. У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював, що любов - це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого. Любов - таке подолання людського корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює його. Благо любові є благом життя через подолання суперечності між моїм та чужим, суб'єктивним та об'єктивним.
Ще один лейтмотив вирішення питання про сенс життя, який утвердився в епоху Просвітництва і аж до XX ст. став визначальним, - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Але цю ідею не слід розуміти як заклик розчинити себе у загальному благі. Швидше її можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру особистого та загального, що дозволила б подолати дві крайні життєві настанови: самозаперечення особи перед історичними формами життя, які прийняті як зовнішній авторитет, та самоутвердження її всупереч усіх історичних форм та авторитетів. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до протилежних напрямків (наприклад, матеріаліст Карл Маркс та релігійний філософ Володимир Соловйов). Глибоко розкрив зміст настанови Семен Франк, який підкреслював, що служіння навіть абсолютному початку, в якому людина сама не бере участі і яке не прикрашає і не зігріває її власного життя, не може падати сенсу останньому. Але й одне лише благо у суб'єктивному сенсі - суб'єктивна насолода, радість, щастя - також не дарує сенсу, тому що навіть найбільш щасливе життя отруєне мукою питання «навіщо?» і не має сенсу в самому собі. Люди прагнуть до того, що можна назвати задоволенням, поповненням людської душевної порожнечі та нудьги, саме до осмисленого, об'єктивно повного самодостатньо цінного життя. Вище благо не може бути нічим іншим ніж самим життям, але не життям як безглуздим процесом та одвічним прагненням до чогось іншого, а життям як самоусвідомленої та самопереживаємої повноти задоволення в собі. Отже, ідея загального блага трансформувалася у принцип самоцінності та самоцільності життя як основи вирішення питання про її сенс.
Отже, сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити, аніж вигадати, довільно сконструювати. Сенс життя кожної людини унікальний та неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна в тому, щоб знайти та реалізувати сенс життя. Але свободу не можна ототожнювати з свавіллям. її варто сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений та реалізований сенс життя, життєвих ситуацій, проте, слід не тільки знайти сенс, але й реалізувати його. Тому людина обирає не сенс, а покликання, в якому життя набуває сенсу. У знаходженні та реалізації сенсу життя людині може допомогти самопізнання, виявлення власного призначення, а також її совість, що узгоджує універсальні смисло-життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.