29. Філософська антропологія: предмет дослідження, принципи філософсько-антропологічного аналізу. Завдання, місце філософської антропології в системі філософського знання.

Проблема людини є центральною для філософії. Вона не просто вінчає всю філософську теорію, а й надає їй людиновимірювального сенсу, зумовлює світоглядно-ціннісне значення філософської культури. Людина - альфа і омега філософського знання. Кожен аспект філософської культури (осмислення буття, проблеми пізнання і культури, історії і цивілізації) навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної інтелектуальної діяльності особистості. Усі філософські питання, як стверджував Кант, зводяться до одного: "Що є людина?". Не одне тисячоліття філософи шукають відповіді на це питання, пропонуючи різноманітні бачення "проблеми людини", оформлюючи результати своїх старань в гіпотези, концепції, вчення про походження, природу і сутність людини, її тілесні і духовні якості, призначення на землі. У сукупності знань про людину це вчення ще у XVI ст. отримало назву "антропологія".

Антропологія - сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку.

Філософська антропологія обіймає розмірковування про природу (сутність) людини, про критерії «людськості» в усіх сферах життя, про взаємозв’язок людини й світу, «мікрокосм» та «макрокосм», про вселюдське та індивідуально-унікальне в людині, про Людське призначення та можливості людського са-моздійснення тощо.

Завдання філософської антропології — вірно вказати, як з основної структури людського буття, яка коротко обмальована в нашому попередньому викладі, випливають всі специфічні монополії, звершення та справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї праведного і неправедного, держава, керівництво, образотворчі функції мистецтва, міф, релігія, наука, історичність та соціальність.

Антропний принцип як сукупність підходів до проблеми людини в контексті різних філософських систем осмислення світу і шляхів його еволюції тісно пов'язаний із становленням нової наукової парадигми, згідно з якою домінуючим у науковому пізнанні є "суб'єктивний полюс". Завдяки цьому принципу природа як предмет вивчення природознавства і як наукове знання стає людиновимірною (вимірюється особистістю) і вже не розглядається як цілком незалежна від людини. Відповідно, зміст наукового знання визначається не лише і не стільки природою, скільки соціальним, культурним контекстом одержання цього знання. Це породжує значні труднощі у розумінні понять "об'єктивність" (незалежність від людської свідомості), "істинність пізнання", "суб'єкт пізнавального процесу".

З розвитком філософської антропології збагачувався її понятійний апарат і концептуальний зміст. Філософи античності сприймали людину як "малий космос", середньовічні мислителі трактували її як істоту, що поєднує в собі три частини - тіло, душу, дух. У Новий час найхарактернішими особливостями людини вважали її розум, здатність раціонально мислити, логічно і послідовно діяти. Філософи-фройдисти і їх послідовники-неофройдисти переконували, що природу людини зумовлюють її пристрасті та інстинкти, серед яких особливу роль відіграють статеві, еротичні потяги. Існують також марксистська (діалекти-ко-матеріалістична, природно-еволюційна), феноменологічна (фіксує фактичність, предметність людського буття), екзистенціальна (досліджує проблеми існування людини), герменевтична (займається переважно поясненням, інтерпретацією, тлумаченням поняття людини та її природи), аналітична (комплектно-предметна), постмодерністська (наголошує на необхідності розуміння цієї проблеми як "тексту") інтерпретації природи людини.