55. Складносурядні речення, їх різновиди. Засоби поєднання частин складносурядних речень.?

Складні речення, у яких прості (сурядні) речення рівноправні за змістом і пов’язані сурядними сполучниками, називаються складносурядними реченнями

56. Складнопідрядні речення. Структурно-семантичні типи складнопідрядних речень. ?

Складнопідря́дне ре́чення — складне речення, в якому одне просте речення є головним, а інше (підрядне) граматично залежить від головного і з'єднується з ним за допомогою підрядного сполучника або сполучного слова.

58. Текст, його структура. Засоби зв’язку між компонентами складного синтаксичного цілого.

Пряма і непряма мова. Розділові знаки при них.

Текст — це змістова, структурно-граматична єдність речень, груп речень, параграфів, розділів та інших мовленнєвих одиниць, у яких ширше і повніше, ніж у реченні, розгортаються і конкретизуються думки, воля, почуття.

Структура тексту — поняття, формування якого ще не завершено, хоча структура є природною властивістю тексту. Стосовно тексту це означає, що будь-яка теорія, яка прагне адекватно його описати, повинна відобразити його структурність.

Основні ознаки структури тексту: цілісність та зв'язність

Поняття «структура тексту» перебуває у центрі уваги текстологів. Адже від результативності дослідження структуритекстузалежить розв'язання цілої низки проблеманалізу текстуяк засобукомунікації, проблем його розуміння й текстотворення.

Основними ознаками структури, як відомо, є цілісністьізв'язність. Поняття «зв'язності» як основної ознаки структури було розроблено в галузі математичних наук. Ця ознака дає змогу окреслитисмислове полетексту, тому для дослідження тексту є досить прийнятною. Зв'язність (когезія) регулюється всинтагматичномурозрізі і є категорієюлогічногоплану, яка дотримуєтьсялогічних правил. Ця категорія чітко виявляється уписьмовихчи підготовлених текстах. Вусному мовленнілогічна зв'язність дозволяє створити текст, оптимальний для усногосприйняття. При цьому зв'язність тексту може бути оформлена двома видами засобів: зовнішніми і внутрішніми. Зовнішні засоби когезії мають формальні показники (граматичні і лексичні засоби), однак домінують внутрішнісемантичнізасоби зв'язності. Внутрішній зв'язок базується на спільності предмета опису, що є тим «стрижнем», що проходить через весь текст і як би «стягає» усі йогочастинив єдинеціле.

Хоч поняття «цілісності» об'єкта теоретично розроблене природничими науками, проте його також можна продуктивно використати при аналізі тексту, оскільки суттєвою ознакою цього поняття є нова властивість об'єкта (наприклад, смисловийзмісттексту), яка не виводиться безпосередньо лише із властивостей окремих елементів чи з відносин між ними і не дорівнює сумі їхніх властивостей.

Текст є викінченою графічно-знаковою формою, що сприймається як єдине ціле, яке характеризується межею сприймання: текст перетворюється в нетекст за умови, коли графічно-знакове оформлення виходить за межу допустимого сприймання певного предмета як тексту. Цілісність не співвідноситься безпосередньо з лінгвістичними категоріями й одиницями і має психолінгвістичнуприроду. Вона є вертикальною категорією, що зв'язує текст у єдине ціле, створює передумови для формування його як розумового утворення. Крім того, цілісність утворює внутрішню форму змісту тексту, тобто виступає засобом структурування його значеннєвої інформації.

Отже, структура тексту — це зв'язний тип організації смислового змісту тексту на рівні його повної цілісності.

Типи текстових структур

Текст служить засобом впливу, що має свою структуру. Ця структура залежить від багатьох факторів, зокрема від предметного змісту комунікативної мети — задуму.

Існує декілька типів структур, які допомагають читачам краще зрозуміти зв'язний текст в залежності від типу структури, вжитої автором.

На думку М. Д. Феллера, ефективність тексту визначається ефективністю його структури. Ефективність же структури "проявляється в тому, що читач розуміє і сприймає повідомлення згідно з замислом автора». В інших випадках це можливість максимально швидко й повно відшукати необхідну читачеві інформацію. Ефективність тексту залежить від тих обставин, в яких відбувається процес спілкування:психофізичнихстанів автора і читача, їхніх мотиваційно-цільових сфер, умовспілкування. Самостійної ефективності тексту, зрозуміло, не існує. Ефективність його структури — один зі складників однієї соціальної ефективності, пов'язаної з іншими і підпорядкованої інформаційній цінності й значущості. Знаком ефективності структури тексту є його архітектонічна досконалість, що існує у графічно-знаковій тканині.

Текст, як продукт мовленняй предметперцепції, фігурує в комунікативному середовищі у вигляді неоднозначної графічно-мовної системи й структури. Образно кажучи, на шляху відавторадочитача(реципієнта) текст втрачає або набуває побічнихсмислів, підтекстів, значень тощо. Цьому сприяють умови текстового комунікативного обігу, а саме: недосконалість графічно-знакової системи, покликаної виражати зміст твору (відсутність необхідного набору знаків для фіксації, зокрема, паралінгвістичної інформації, носіями якої є жести, міміка тощо; архітектонічна уніфікація текстів одного жанру, але різних за змістом, що «уніфікує» й процес сприймання та розуміння змісту твору); відірваність тексту як графічно-знакового продукту від його автора, що веде до порушення нормального, двобічного характеру комунікації; відірваність тексту також від природної ситуації, в якій, згідно зі змістом твору, він мав фігурувати тощо Через ці умови авторський зміст тексту й читацький не завжди є одним і тим же.

1. Типологічна структура не охоплює всіх індивідуальних впливів, які можуть бути у тексті, вона формується з суспільно необхідних і соціально обумовлених елементів, які через свою практичну придатність здатні стимулювати міркувальну, емоційну і вольову активність читача в сфері соціальної практики. Тому саме на реалізацію типологічної структури тексту свідомо або несвідомо орієнтовані всі зусилля автора. Із цього загального призначення тексту як реальної важливої життєвої основи, на якій відбувається прийняття важливих рішень читачем, постає проблема ефективності тексту і тих засобів, атрибутів, параметрів, критеріїв, факторів, що забезпечують цю ефективність.

2. Основою фактологічної структури є логіко-поняттєві й асоціативні зв'язки між фактами. Елементом структури виступає факт. Фактологічна система тексту — річ відносна, оскільки те, що автор вважає фактом, для читача може й не бути таким. Членування змісту тексту на факти залежить як від об'єктивних факторів (видільна роль рубрики,заголовка; архітектонічні елементи тексту, що допомагають виділити факт; мовні засоби, які виділяють факт, і т. д.), так і суб'єктивних: читач вважає фактом щось, що його цікавить, хоч воно у тексті і не виділене чітко як факт.

3. Тематична авторська структура. Тематичній структурі протиставляється атематична структура, в якій відсутні будь-які тематичні зв'язки. Для нормального мовлення в цілому атематизм невластивий. Він може бути результатом побічних, немовленнєвих впливів на мовця або результатом невдалого редагування текстів, наприклад пов'язаного зі скороченнями авторського твору.

Тематична структура охоплює весь текст і виявляється у тематичних зв'язках між фразами. Кожна наступна фраза має бути зв'язана з попередньою тематичним зв'язком. Тематичні структури бувають однорідні й неоднорідні. Однорідною структурою називається така тематична структура, яка має одну тему, що проходить через усіфрази. При цьому в тематичній структурі можуть бути наявні тематичні відхилення не більше ніж на одну фразу. Інакше виникнуть побічні теми й однорідна тематична структура перетвориться в неоднорідну.

Неоднорідною тематичною структурою називається така структура, яка має мінімум дві теми, одна з яких може бути основною. Неоднорідна тематична структура, в якій важко виділити основну тему, називається аморфною. Для однорідної тематичної структури властиві такі зв'язки:

основний тематичний зв'язок (фрази зв'язані одним і тим же предметом розповіді);

субтематичний зв'язок (наступна фраза ієрархічно підпорядкована попередній — від загального до конкретного, від загального до деталі тощо);

макротематичний зв'язок (наступна фраза є вершиною ієрархії відносно попередньої фрази від конкретного до загального).

Неоднорідні тематичні структури включають:

асоціативний формальний, наприклад звуковий, зв'язок (утворюється паралельна тема на основі звукової асоціації);

асоціативний змістовий зв'язок (наступна фраза виражає тему, яка асоціативно зв'язана з попередньою); цей зв'язок може бути різних типів:

ситуативний асоціативний зв'язок (наступна фраза є висловлюванням про предмет, що має просторове або часове відношення до предмета попередньої фрази — утворення суміжних тем);

предикативний асоціативний зв'язок (наступна фраза виражає причину, наслідок, атрибут, місце, час дії основного предмета розповіді).

4. Тематична перцептивна структура. Ця структура залежить насамперед від особливостей перцепції тексту. Через це вона надміру індивідуалізована. Ця структура завжди є варіантом тематичної авторської структури. Чим більш неоднорідна тематична авторська структура, тим більш варіативною буде тематична перцептивна структура. Так, аналізований текст може мати кілька таких перцептивних структур, що безперечно є явищем негативним, оскільки це свідчить про неоднозначність змісту тексту.

5. Композиційна структура. Композиція аналізованого тексту може розглядатися в межах кожної теми. Це змістова структура конкретної теми. Так, тема певного тексту може мати таку композицію:

констатуючу частину;

деталізуючу частину.

Ця композиція зазвичай тільки частково репрезентує зміст тексту, оскільки текст в більшості випадків багатотемний. Тоді текст фактично має кілька різнотемних композиційних структур, що безперечно є явищем небажаним. На рівні перцепції композиція тексту у межах певної теми буде сприйнята за тої умови, якщо тема буде виділена реципієнтом.

6. Архітектонічна авторська структура. Оскільки архітектоніка покликана виражати композицію твору, то архітектонічна структура повинна своїми елементами відбивати композиційні елементи. Два елементи архітектоніки тексту — рубрика і заголовок— можуть виконати інформаційно-пошукову і темовидільну функцію. Церубрикаізаголовок.

7. Логіко-поняттєва авторська структура. Дана структура протиставляється алогічній структурі, яка може бути результатом різних порушень нормального мовленнєвого акту або результатом незграбного втручання редактора в текст. Логіко-поняттєва структура, що лежить в основі тематичної змістової структури і зумовлює її, має такі зв'язки:

предикативний зв'язок, що існує між поняттями, з яких складається предикат як продукт судження людини про щось. Мовно предикат може виражатися від одного реченнядо системи речень, що покривають весь твір.Предикативнимзв'язком можуть бути зв'язані такі компоненти змісту, які виражають: актанти (діючі ролі —підмети,додатки),реляції(причина,допустовість,умова,мета),атрибути(означення,присудок,обставинаспособу і міри та ступеня), координати (місце, час);

логічний ієрархічний зв'язок, що виражає співвідношення цілого і частини;

предметно-категоріальний зв'язок виражає категоріальне співвідношення між предметами;

ситуативний зв'язок, який існує між поняттями, що пов'язані лише ситуацією, — простором, часом.

Логічний предикативний зв'язок мовно виражається переважно складними реченнями й існує на стикові головних і підрядних речень.

8. Логіко-поняттєва перцептивна структура. Розуміння реципієнтом логічних зв'язків між фразами залежить від багатьох причин і зокрема від мовної вправності автора, тематичної структури тексту. Чим більш неоднорідний тематично текст, чим більш він мовно незграбний, тим більша ймовірність, що читач не зможе легко вловити логічні зв'язки між фразами, а це вплине на загальне розуміння змісту тексту.

9. Емоційно-експресивна структура тексту. Емоції, які вкладає автор у свій текст, можуть бути різними. Єдина вимога, що емоції, виражені попередньою фразою, не повинні контрастувати з емоціями наступної фрази або заважати її нормальному розумінню (перцепція). Крім того,емоції, фрази, що стосуються предмета розповіді, не повинні суперечити емоційномусоціальному досвідовіщодо даного предмета. Автор заторкує емоції читача, від яких залежить подальше розуміння тексту. У цілому емоційні стани людини поділяють на позитивні (+), негативні (-) і відносно нейтральні (0).

10. Інформаційна авторська структура (подача). Не будь-який текст є носієм інформації. Є тексти, котрі покликані виконувати суто організовувальну,агітаційнуфункцію. Інформаційними є ті тексти, які несуть нові повідомлення для реципієнта. Безперечно, ми не можемо говорити, що є тексти геть позбавлені інформації, можна говорити лише про відносно неінформативні тексти. З цього погляду, семантична структура тексту являє собою співвідношення «даного» і «нового». «Дане», «відоме» у тексті не є зайвим, воно лише має бути доцільно використаним за своїм обсягом. «Дане» необхідне тільки тою мірою, якою воно готує до сприйняття «нового», тобто інформації. Якщо «даного», «відомого» забагато, то воно набуває такої властивості, якентропія, тобто невизначеності, незрозумілості, для чого автор розповідає про вже відомі речі. Надмірна ентропія тексту веде до втрати інтересу читача, він може припинити читати текст або послабити увагу для пошуку інформації, або відчути невдоволення від прочитаного.

11. Інформаційна перцептивна структура. Ця структура часто може не збігатися з авторською, оскільки передбачити, що читачеві відомо, а що ні — важко. Необхідно дотримуватися правила золотої середини: щоб «дане» отримувача було більше за «дане» адресанта, без чого неможливе розуміння, і щоб «дане» отримувача було меншим «даного» адресанта, без чого інформація часто стає непотрібною. Текст має бути організованим так, щоб «дане» готувало читача до сприймання інформації. Якщо ж інформація може бути сприйнята і без уже відомого, то його треба уникнути.

12. Комунікативна авторська структура. Основне призначення тексту — це вплив на людину. Вся його структура повинна бути пристосована до виконання цієї основної функції. Проблема щодо організації семантичної структури тексту була б знята, якби умови спілкування автора з читачем були завжди одні й ті ж. Насправді ж процес творення й сприймання кожного тексту неоднаковий, що й відбивається на його структурі.

13. Психологічна авторська й перцептивна структури. Не завжди те, що говорить автор, буде адекватно сприйняте адресатом. Особливості породження і сприймання тексту зумовлені психологією співбесідників. Існують об'єктивні умови, які ускладнюють процес сприймання тексту. Відсутність безпосередньої комунікації обмежує автора та адресата у формах вираження й отримання змісту тексту. Поряд із діалогічним спілкуванням є «віяльне», під час якого дані про реакції аудиторії на текст можуть бути отримані лиш опосередковано і через деякий час. Об'єкт впливу при цьому спілкуванні — свідомість людей, розділених часом і простором, що передбачає особливу літературну обробку текстів.

Авторська психологічна структура тексту (тобто його зміст) повинна бути орієнтована на адресата з урахуванням психології його сприймання й розуміння. Авторська психологічна структура ніколи не може бути тотожною перцептивній психологічній структурі, але вона повинна наближатися до неї. Для цього автор повинен добре знати психологію сприймання тієї категорії читачів, якій адресується текст.

Увага до психологічної структури текступроявляється ще з давніх часів. Так, професіональних мовців давно цікавило питання, як переборотипсихологічний бар'єрслухача, пов'язаний з небажанням сприймати й розуміти висловлювання або нездатністю вловити авторську думку через довгу канву повідомлення.

Поширеною помилкою багатьох авторів є нерозуміння того факту, що автор, який більше знає про предмет мовлення, ніж говорить, не завжди в змозі зрозуміти, що в його тексті для співбесідника буде неповним або незв'язаним. Автор повинен чітко розмежовувати структури «для себе» і «для читача». Якщо у тексті фіксуються змістові «прогалини», що ускладнюють розуміння, то обов'язково треба логічно відновити це «провалля» змісту.

Засоби зв’язку між компонентами складного синтаксичного цілого.

Засобами зв’язку компонентів складного синтаксичного цілого є передусім семан­ тична пов’язаність речень, єдність їх змісту, а також лексичні, морфологічні, синтак­ сичні та ритмомелодійні засоби. 1. Лексичні засоби. Це повторення слів, уживання особових і вказівних займен­ ників, займенникових прислівників тощо, наприклад: Ніч пролітала помалу. Ш ахай, попередивши свою жінку про вранішній виступ Ь села, спав тихо, наче й не спав зовсім. Снів фантастичних і нереальних він не знав. Така була його вдача. Сонце сідало на ланах десь унизу. Стрімкі скелі вставали перед ним і його військам. Ось їд е він кам ’яною дорогою, тільки підкови вибивають іскри. Шлях лежить перед ним довгий і все нагору. Він чує, як військо гомонить позад його тривожно. Я к зірветься іноді вершник який—з дороги в безодню. Б ’ється з конем об каміння гостре й летить униз, у долину. Серце холодне в Шахая, не знає він жалю. Веде дорога вгору до мети. І. наближаючись до ясного верхів % він бачить нові й нові простори, оповиті тума­ нами (Ю. Яновський). У цій надфразній єдності змістовою домінантою є прізвище персонажа Шахай та його займенникові відповідники. 2. Морфологічні засоби. Це співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків, наприклад: Так і не знайшовши відповіді, Тихін опустився на камінь й потягнувся руками до джерела. Набрав у пригоршні холодної до ломоти в 485 СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА зубах вологи. Довго пив. Затим з його рук пив, робив передих і змову пив хлопчик (К. Піеоцький). Присудки в наведеній конструкції виражені дієсловами минулого часу, що зумовлює взаємопов ’язаність цих речень. 3. Синтаксичні засоби. До них належать порядок слів і речень, паралелізм по­ будови окремих речень тощо, наприклад: Був чудовий ранок. Свіжа рослинність бли­ щала під блакитним небом проти сонця. Зеленою левадою побігла стежечка аок до ставка. Стежкою йшов Семен Караташ. Він тільки що підголивсь шматком старої коси, і підголена борода біліла проти запеченого лиця. Семен йшов купатись. Подихав свіжий вітерець; по ставку плигали маленькі хвилі і сріблом блищали на сонці. Здавалось, що на дні ставка кипіло срібло, що гарячі бризки розтопленого срібла підскакували догори та продирали рівний поверх води. Ставок блищав, аж очі боліли глянути на нього. Ластівки вились над ставком і от-от не черкались крилом І блискучої хвилі. Від берега, під вербами, вода була наче зеленаста. Маленькі хвилі І рівно котилися, ласкаво мили берег (М. Коцюбинський). У наведеній надфразній єдності широко представлений паралелізм структури речені, однотипність речень, які є двоскладними повними. З огляду на спосіб зв’язку між реченнями розрізняють два структурні типи склад­ них синтаксичних цілих: з ланцюжковим (послідовним) зв’язком компонентів і з паралельним зв’язком компонентів. 1. Складні синтаксичні цілі з ланцюжковим зв’язком компонентів. Найпо­ ширеніші у мовленні. За такого зв’язку розгортання думки відбувається послідовно, кожне наступне речення доповнює попереднє; засобами зв’язку між реченнями є лексичні повтори, займенники, займенникові прислівники тощо. Найбільш самостій­ ним є перше речення, наступні речення послідовно «чіпляються» одне за одне, напри­ клад: 77 ж учителі говорили, що з Тимка вийде художник. Він справді непогано І малював. Однак вчитися далі не схотів. Після одного зимового надвечір ‘я. Тоді з І городу він спостерігав захід, захмарений, з льодовою сизістю, яка внизу переходила в І похмуру, що поволі наближала обрій, темінь. Од н еї в Тимка вповзала відлюдьку- ватість лютневої ночі, на яку безнадійно щось очікувало (Г. Штонь). 2. Складні синтаксичні цілі з паралельним зв’язком. Характеризуються тим, що між реченнями однорідного складу чи подібної будови зв’язки дуже близькі до тих, що наявні між частинами складносурядних і безсполучникових складних речень з однорідними частинами. Таким реченням властива відносна самостійність. Вони по­ єднуються передусім семантично, але певну роль відіграє і співвідношення видо-ча- сових форм дієслів-присудків. Ними передаються незалежні одна від одної події, яю відбуваються одночасно, наприклад: Сергій брів посеред величезного кривого поля. Летіли над ним птахи. Сергій сміявся, беззвучно регот ів, відчуваючи, що скинув із душі важкий, ніби камінь, страх. Ще запліталися ноги од т ієї ваги, але йти вже було легше (В. Тарнавський). Паралелізм зв’язків грунтується на семантичних відношеннях переліку, зіставлен­ ня, протиставлення, що часто супроводжуються структурним паралелізмом частин. Надфразні єдності з паралельним зв’язком компонентів використовуються пе­ редусім для опису одночасності чи послідовної змінюваності подій, явищ, наприклад: Тихою ходою, ледве стукаючи потомленими ногами по свіж ій ріллі, йшов за плугом 486 зарубок Семен Ворон. Сиві круторогі воли, помахуючи рогатими головами, по- спішались з гори в долину на спочинок, бо Семен нині трохи припізнився, доорюючи панський лан. Справді, було нерано. Осіннє сонце давно вже сховалось за горою, забрало з собою й проміння; лиш холодне небо кидало на чорну землю блакитне сяйво, дихало холодам й вогкістю (М. Коцюбинський). У межах одного складного синтаксичного цілого можуть поєднуватись ланцюж­ ковий і паралельний зв’язки компонентів, наприклад: Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молочаї, хмари. Разно бігіи мишасті коненята. Дорога була слизька, і сани йшли «затоки. На обидва боки від дороги, скіїьки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою скатеркою. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знов здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насували снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав сніжок. Василько вйокнув на коні, і вони побігли підтюпцем, набли­ жаючись до лісу, що чорною стіною стояв перед ними (М. Коцюбинський). У першій частині надфразної єдності наявний паралельний зв’язок компонентів; кінцівка цього складного синтаксичного цілого репрезентує послідовний семантичний зв’язок його складових одиниць. Отже, цілісне мовлення досліджує нова галузь мовознавства — лінгвістика тексту. Текст характеризується цілісністю, зв’язністю, структурною організованістю, завер­ шеністю. Одиницею тексту є складне синтаксичне ціле, компоненти якого пов’язані за змістом, а також лексичними, морфологічними і синтаксичними засобами.

Пряма мова — мова особи, про яку йде розповідь, передана без узгодження особи і інтонаційного підпорядкування мові розповідача.

Пряма мова створює ілюзію точного відтворення чиєїсь мови і дозволяє впровадження відповідних лексичних, граматичних і стилістичних особливостей. Пряма мова може вводитися в текст словами оповідача, що вказують на самий факт утворення прямої мови: називають особу, якій вона належить, та факт її говоріння (Брат сказав: «Я йду до міста, а ти залишайся вдома»). При зміні прямої мови на непряму мову наступає, крім реченнево-інтонаційної зміни, ще зміна займенників і осіб та способів у присудкових дієсловах і впроваджується сполучник, найчастіше що, щоб.

Непряма́ мо́ва — це чуже мовлення, що передається не дослівно, а зі збереженням лише основного змісту висловлювання.

На письмі непряма мова не береться в лапки. Речення з непрямою мовою є складнопідрядним із підрядним з'ясувальним, яке приєднується за допомогою сполучників що, ніби, щоб, чи і сполучних слів де, куди, коли, як тощо

Розділові знаки при прямій мові

-Для виділення прямої мови вживаються лапки або тире. Коли пряма мова починається з абзацу, то перед початком її ставиться тире, а в кінці, як звичайно, крапка, знак питання, знак оклику або три крапки — залежно від характеру речення.

-Коли пряма мова йде в рядок, без абзацу, то перед початком її ставимо відкриті лапки, а в кінці — закриті лапки й відповідний до характеру речення розділовий знак.

-Речення, що вказує, кому належить пряма мова («слова автора»), може стояти перед прямою мовою; тоді після нього ставиться двокрапка.

-Речення, що вказує, кому належить пряма мова («слова автора»), може стояти після прямої мови; у цьому випадку після прямої мови ставиться знак оклику або знак питання, або крапки — залежно від характеру речення. Після відповідного розділового знака перед словами автора ставиться тире. Коли в кінці прямої мови за характером речення повинна бути крапка, замість неї ставиться кома. Коли пряма мова подається в лапках, після неї також ставиться тире.

-Речення, що вказує, кому належить пряма мова («слова автора»), може розривати пряму мову; тоді лапки ставляться тільки перед початком та в кінці прямої мови й застосовуються такі правила: Коли на місці розриву не повинно бути ніякого знака або мала бути кома, крапка з комою, двокрапка, тире, то перед словами автора й після них ставиться кома й тире, а пряма мова продовжується з малої літери

-Коли на місці розриву мала бути крапка, то перед словами автора ставиться кома й тире, а після них — крапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери.

-Коли на місці розриву мав бути знак питання або знак оклику, то перед словами автора зберігається цей знак і додається тире, а після слів автора ставиться крапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери.

-Коли на місці розриву мали бути крапки, то вони залишаються перед тире. Пряма мова продовжується або з великої, або з малої літери, залежно від того, яка літера була б після крапок при відсутності розриву. Після слів автора в першому випадку ставиться крапка й тире, а в другому кома й тире.

- Коли одна частина слів автора відноситься до першої частини прямої мови (що стоїть до розриву), а друга — до другої, то після слів автора ставиться двокрапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери.

- Коли кілька реплік прямої мови йдуть у рядок, без вказівки, кому вони належать, то кожна з них береться в лапки, а між репліками ставиться тире. Перед кожною реплікою (в тому числі й перед першою) можна також ставити тире, тоді кожну парну репліку слід брати в лапки.

Розділові знаки при непрямій мові

-Коли пряма мова починається з абзацу, то перед початком її ставиться тире, а в кінці, як звичайно, крапку, знак питання, знак оклику або три крапки — залежно від характеру речення.

- Коли пряма мову йде в рядок, без абзацу, то перед початком її ставимо відкриті лапки, а в кінці — закриті лапки й відповідний до характеру речення розділовий знак.

- Речення, що вказує, кому належить пряма мова («слова автора»), може:

а) Стояти перед прямою мовою; тоді після нього ставиться двокрапка:

Чується немолодий голос хазяйки: «Та двері, двері зачиняйте» (Шиян).

Я так давно тягнуся до краси, Та лиш тепер посміла попросити: «Навчи мене, ботаніко, роси З пелюсток мрій на землю не трусити» (Чубач).

б) Стояти після прямої мови; у цьому випадку після прямої мови ставиться знак оклику або знак питання, або крапки — залежно від характеру речення. Після відповідного розділового знака перед словами автора ставиться тире:

— Тату! татку! — упізнали діти. — Голуб’ята! — батько простер руки (Тичина).

— Краще померти стоячи, Ніж на колінах жити! — Сказав учитель історії Дітям (Б. Олійник).

— Хто там?— запитав на її легенький стукіт біля дверей Ковтун...

— Я, я! — нетерпляче повторила Яринка... (Козаченко).

Коли в кінці прямої мови за характером речення повинна бути крапка, замість неї ставиться кома:

—   Ось ви, прославлений піїт, чи думали коли-небудь над тим, щоб мову, якою ми ось з вами розмовляємо, ...узаконити на папері. Щоб вона стала поряд з іншими мовами як рівня.

—   Це неможливо, — категорично заперечив Капніст... Мова наша чарівна, але ж не для друку, хто її вивчатиме, буде читати писане нею?

— Будуть, Василю Васильовичу, — вперто відказав Котляревський. — Якраз простонародна мова й має стати засобом нашої боротьби (Іваничук).

Коли пряма мова подається в лапках, після неї також ставиться тире:

«Як живете?» — в листі своїм княжна його [Т. Г. Шевченка] запитує (Білоус).

«Трава — що воно таке?» — запитав мене син (Драч).

в) Розривати пряму мову; тоді лапки ставляться тільки перед початком та в кінці прямої мови й застосовуються такі правила:

1) Коли на місці розриву не повинно бути ніякого знака або мала бути кома, крапка з комою, двокрапка, тире, то перед словами автора й після них ставиться кома й тире, а пряма мова продовжується з малої літери:

— У мене, вів своє дід, — сини, двоє, на фронтах (Смілянський).

— Батьку, — мовила тихо, — ви так гарно співали, гарно... (Загребельний).

«Мамо, — каже старший брат, — ходім додому!» (Марко Вовчок).

2) Коли на місці розриву мала бути крапка, то перед словами автора ставиться кома й тире, а після них — крапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери:

— Нічого, нічого, Петю, — заспокоював майор. — Мати розуміється на цьому (Іван Ле).

— Зроду не чув, щоб так лисиці кидались на людей.

— А я чув, — сказав Жадан. — І не тільки чув. Бачив (Щербак).

3) Коли на місці розриву мав бути знак питання або оклику, то перед словами автора зберігається цей знак і додається тире, а після слів автора ставиться крапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери:

— А, це ти, Максиме? — зрадів Карпо. — Заходь, заходь! (Коцюбинський).

— Оце довчивсь! — почав батько мені. — Що ж тепер?.. (Тесленко).

4) Коли на місці розриву мали бути крапки, то вони залишаються перед тире. Пряма мова продовжується або з великої, або з малої літери, залежно від того, яка літера була б після крапок при відсутності розриву. Після слів автора в першому випадку ставиться крапка й тире, а в другому — кома й тире:

— Ходять тут усякі... — бурмоче дід. — Недавно двоє пройшло (Донченко).

5) Коли одна частина слів автора відноситься до першої частини прямої мови (що стоїть до розриву), а друга — другої, то після слів автора ставиться двокрапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери:

— Ходім, — сказав він і спитав: — Чого ж ти мовчиш ?

- Коли кілька реплік прямої мови йдуть у рядок, без вказівки, кому вони належать, то кожна з них береться в лапки, а між репліками ставиться тире.

- Перед кожною реплікою (в тому числі й перед першою) можна також ставити тире, тоді кожну парну репліку слід брати в лапки.