21. Культура мови. Мовні норми літературної мови.

Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис».

Мова — це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма.

Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки.

Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними чинниками,— усі вони неминуче пов'язані з поняттям норми… Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови.

Сукупність загальноприйнятих, -усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

23. Морфологія. Принципи виділення частин мови.

Морфологія - це розділ граматики, що вивчає граматичну будову слова: особливості словозміни, граматичні форми слова, способи вираження граматичних значень, властивих слову.

Центральне місце в морфології належить вченню про частини мови.

Частини мови - це лексико-граматичні класи слів, кожен з яких характеризується узагальненим лексичним значенням, морфологічними і синтаксичними особливостями.

В основу розподілу слів за частинами мови покладено такі принципи:

1. Семантичний (лексичний), тобто кожний лексико-граматичний клас слів об'єднується єдиним спільним категорійним значенням частини мови. Таким значенням для іменника є значення предметності, для прикметника - значення статичної ознаки предмета, для числівника-значення означеної чи неозначеної кількості, для дієслова - значення процесуальної дії.

За співвіднесеністю з поняттям (наявністю чи відсутністю лексичного значення) частини мови поділяються на повнозначні і неповно-значні.

Повнозначні частини мови - це слова, що мають лексичне значення (виконують номінативну функцію). Серед них виділяють іменник, прикметник, займанник, числівник, дієслово, прислівник.

Неповнозначні частини мови - це слова, що не мають лексичного значення, а лише виражають різні семантико-синтаксичні відношення між словами. До них належать прийменник, сполучник, частка. Ні до повнозначних, ні до службових не належить вигук, що є засобом вираження (не називання) емоцій, почуттів, вольових спонукань мовців.

2. Морфологічний, що визначає своєрідність граматичної форми слова - його граматичні категорії, фаматичні значення. Головною морфологічною ознакою, покладеною в основу класифікації слів за частинами мови, є здатність або нездатність їх до формотворення (словозміни). За цією ознакою виділяють змінювані і незмінювані частини мови. До змінюваних належать іменник, прикметник, займенник, числівник, дієслово; незмінними є прислівник, усі неповнозначні частини мови і вигук.

3. Синтаксичний передбачає враховувати здатність слів виступати членами речень. За кожною повнозначною частиною мови закріплена певна синтаксична роль. Так, іменники найчастіше у реченні виступають підметом чи додатком, прикметники - означенням, дієслова - присудком, прислівники - обставиною. На основі синтаксичного принципу частини мови поділяються на самостійні і службові. До самостійних належить іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, що виступають завжди членами речення. До службових зараховують прийменник, сполучник і частку, що служать для вираження синтаксичних відношень між членами речення чи частинами складних речень.

4. Словотвірний (як допоміжний, оскільки він стосується тільки похідних слів) знаходить своє відображення у характерних для окремих частин мови словотворчих афіксах.

Частини мови належать до єдиної лексико-граматичної системи, між одиницями якої наявні тісні зв'язки, що й зумовлюють взаємопе-реходи. Чимало слів можуть втрачати свої граматичні ознаки, набувати нових ознак, а у зв'язку з цим переходити з однієї частини мови в іншу. Так, прикметники і дієприкметники зазнають субстантивації (перехід в іменники): вартовий, молодий, старий, вчений. Іменники можуть вживатися у функції прислівника: літом, ранком; займенники - у ролі сполучників: який, котрий, що; іменники - у функції прийменників: (наш край-край села)тощо.