Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ekzamen 2.doc
Скачиваний:
158
Добавлен:
07.02.2016
Размер:
1.03 Mб
Скачать

  1. Мова і суспільство. Форми, функції мови і мовлення. Українська мова – національна мова українського народу.

  2. Поняття про мову та мовлення. Літературна мова, її ознаки.

  3. Походження української мови. Етапи становлення і розвитку української мови. Розділи науки про мову.

  4. Фонетика. Співвідношення між звуками та буквами. Класифікація голосних і приголосних звуків.

  5. Фонетичні явища в системі голосних і приголосних звуків (проілюструвати на прикладах). Фонетична транскрипція.

  6. Графіка. Основні закони графіки. Алфавіт.

  7. Склад. Основні правила складоподілу.

  8. Наголос, його характер, функції.

  9. Орфографія. Одиниці орфографії. Основні принципи орфографії.

  10. Правила та умови вживання апострофа.

  11. Вживання великої літери.

  12. Предмет і завдання лексикології. Слово та його лексичне значення.

  13. Пряме і переносне значення слова. Типи переносних значень. Словниковий склад за стилістичним вживанням.

  14. Правила та умови вживання м’якого знака.

  15. Словниковий склад мови за активністю вживання. Історизми. Архаїзми. Неологізми. Терміни.

  16. Спеціальна лексика. Терміни. Жаргонізми. Діалекти. Арготизми.

  17. Фразеологія. Джерела і одиниці фразеології. Стилістичне використання фразеологізмів.

  18. Лексикографія. Види словників та застосування їх на практиці.

  19. Будова слова. Морфеми та їх види. Функції морфем.

  20. Стилістика. Поняття стилю. Види та мовні особливості стилів.

  21. Культура мови. Мовні норми літературної мови.

  22. Засоби милозвучності української мови.

  23. Морфологія. Принципи виділення частин мови.

  24. Іменник, його значення. Граматичні категорії іменника.

  25. Іменник та його лексико-граматичні категорії. Типи відмін іменників, поділ їх на групи.

  26. Поділ іменників на відміни і групи. Особливості відмінювання іменників

  27. Лексико-граматичні розряди прикметників. Повні і короткі форми прикметників. Відмінювання прикметників.

  28. Ступені порівняння якісних прикметників. Явище субстантивації прикметників.

  29. Способи словотворення в сучасній українській літературній мові.

  30. Числівник. Його значення, розряди за значенням і граматичними ознаками.

  31. Числівник. Відмінювання і правопис числівників.

  32. Займенник. Морфологічні ознаки та синтаксичні функції його. Групи займенників за значенням і граматичними ознаками.

  33. Дієслово. Його значення, морфологічні ознаки та синтаксичні функції.

  34. Дієслівні форми. Особливості творення видових форм дієслів.

  35. Дієприкметник як форма дієслова. Особливості творення.

  36. Дієприслівник як форма дієслова. Особливості творення та правопису.

  37. Прислівник як частина мови. Розряди прислівників за значенням. Особливості правопису прислівників.

  38. Службові частини мови за вживанням, походженням та морфологічною будовою.

  39. Прийменник. Поняття про прийменник.Класифікаці прийменника.

  40. Сполучники та їх класифікація.

  41. Частка. Поняття про частку. Розряди часток за значенням і вживанням: формотворчі і словотворчі частки.

  42. Вигук. Групи вигуків за значенням. Звуконаслідувальні слова.

  43. Синтаксис. Предмет, завдання, одиниці синтаксису. Види словосполучень.

  44. Синтаксис. Речення, його ознаки. Просте речення. Види речень за метою висловлення. Окличні речення.

  45. Односкладні та двоскладні речення, їх типи. Способи вираження головних членів речення.

  46. Поняття про односкладні речення. Структурна особливість їх. Види односкладних речень.

  47. Номінативні речення.

  48. Неповне речення як синтаксична одиниця.

  49. Підмет і присудок, їх структура. Тире між головними членами речення.

  50. Другорядні члени речення. Додаток: прямий і непрямий. Означення: узгоджене і неузгоджене.

  51. Відокремлені другорядні члени речення.

  52. Просте ускладнене речення. Розділві знаки.

  53. Вставні та вставлені конструкції. Звертання. Розділові знаки при них.

  54. Складне речення як синтаксична одиниця. Основні типи складного речення.

  55. Складносурядні речення, їх різновиди. Засоби поєднання частин складносурядних речень.

  56. Складнопідрядні речення. Структурно-семантичні типи складнопідрядних речень.

  57. Безсполучникове складне речення з однотипними та різнотипними частнами. Розділові знаки в них.

  58. Текст, його структура. Засоби зв’язку між компонентами складного синтаксичного цілого.

Пряма і непряма мова. Розділові знаки при них.

1. Мова і суспільство. Форми, функції мови і мовлення. Українська мова – національна мова українського народу Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого - без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища - наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні класи, релігія - окремі групи людей, то мова - всі сфери соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови. 

Функції мови

У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.

  • Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнаннязбирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.

  • Комунікативна функція реалізується у спілкуваннірозмовахдіалогахполеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.

  • Виражальна (експресивна, емотивна, модальна) функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературіораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісніопері тощо.

  • Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.

Функції мовлення:

  • Сигналізуюча функція – за допомогою сигналізації через слово позначається предмет, дія, стан та ін. Зі словом пов'язане уявлення про предмет або явище.

  • Функція узагальнення обумовлена тим, що слово позначає предмет (його якості, дії та ін.), який воно узагальнено відображає. Кожне слово має певне значення і визначається через функцію того чи іншого предмета в системі людської діяльності.

  • Комунікація (спілкування) полягає в передачі людьми одне одному певних думок, суджень, почуттів, тим самим здійснюючи взаємовплив.

- Експресія полягає в передачі особою емоційного ставлення до змісту мовлення і до людини, на яку воно спрямоване. 2. Поняття про мову та мовлення. Літературна мова, її ознаки Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти. Мовлення - це процес використання мови в спілкуванні. Іншими словами, це - мова в дії. Одиницею мови є слово Мова - це специфічно людський засіб спілкування, який являє собою систему знаків, що має соціальну природу і є створеною та закріпленою у процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства Мова складається з певних елементів:

Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками: - унормованістю; - уніфікованістю (стандартністю); - наддіалекгністю; - поліфункціональністю; - стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів). Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи. Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України. Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання.Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-ражальних засобів. Це і є її поліфунаціональність.У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти. Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Зачинатилем нової української літературної мови був І.П. Котляревський. Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка 3. Походження української мови. Етапи становлення і розвитку української мови. Розділи науки про мову в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мер­твих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська. Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єд­нуються в 3 підгрупи: -східнослов’янську (російська, українська, білоруська); -західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.); - південнослов’янську (болгарська, македонська та ін). Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова. Сама назва української мови походить від топоніма «Ук­раїна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці. Пізніше, у XVI — XVII ст., Україною стали називати Се­реднє та Нижнє Подніпров’я. Мешканці цієї території на­зивалися українцями, а їхня мова — українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, — Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території. У XIX — на початку XX ст. назва «Україна» («україн­ці», «українська» мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці — малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року. У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору. Українська літературна мова, якою ми користуємося сьо­годні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та жи­вого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, 26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року. Етапи становлення і розвитку української мови : 1) Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами. 2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.). 3) Давньоруська мова (X – перша пол. XIII ст.). 4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII – XVIII ст.). 5) Нова українська мова (XIX – XXI ст.). Розділи науки про мову: Мовозна́вство (лінґві́стика) — наука про мову в усій складності її прояву; природну людську мову взагалі та про всі мови світу як індивідуальних її представників. оформилася в середині 19 століття Розділи і галузі лінгвістики (див. також розділ Зв'язок мовознавства з іншими науками): Теоретична лінгвістика Фонетика — вивчає звуковий склад мови. Фонологія — вивчає структуру звукового складу мови (мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі. Граматика — вивчає будову мови. Морфологія — вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Синтаксис — вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці. Лексикологія — вивчає лексику (словниковий склад мови) Фразеологія — вивчає лексично неподільні поєднання слів. Лексикографія — наука про укладання словників Ономастика — наука про власні назви. Етимологія — вивчає походження і історію слів мови. Семантика — вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів. Лексична семантика — наука про значення слів. - Статистична семантика - Структурна семантика - Прототипічна семантика Прагматика — розділ семіотики, що висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем. Прикладна лінгвістика — вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці. Засвоєння мови - Психолінгвістика — ви­вчає процеси мовної діяль­ності, сприймання й творення мови, наміри мовця в процесі здійснення мовного акту. - Соціолінгвістика — вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роллю, котру відіграє мова в житті суспільства. Антропологічна лінгвістика - Комунікативна лінгвістика - Генеративна лінгвістика Когнітивна лінгвістика — функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища. Математична (комп'ютерна) лінгвістика — ставить своєю метою використання математичних моделей для опису природних мов. Дескриптивна (синхронічна) лінгвістика — описова лінгвістика. Історична лінгвістика Порівняльна лінгвістика — комплекс лінгвістичних дисциплін, які використовують зіставлення, порівняння. Стилістика — вивчає стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо) Приписова лінгвістика Корпусна лінгвістика — займається створенням, обробкою та використанням корпусів. Історія лінгвістики Конкретна (вивчає окремі мови або групи мов) і загальна лінгвістика (вивчає всі мови світ) 4. Фонетика. Співвідношення між звуками та буквами. Класифікація голосних і приголосних звуків Фонетика — це розділ мовознавства, в якому вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості і функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки Розділи фонетики : - історичну (діахронічну) фонетику , що вивчає становлення й розвиток фонологічної мовної системи - описову (синхронічну) фонетику , яка досліджує стан фонологічної системи на певному етапі, як правило, на сучасному. - загальну фонетику, яка аналізує загальні особливості звукового боку мови - конкретну фонетику, що фіксує звуковий бік окремої мови - зіставну фонетику, яка описує звукові особливості однієї мови порівняно з іншою чи іншими. - фонетику літературної мови (є галуззю вивчення літературної мови) - діалектну фонетику, що досліджує звуковий бік діалектної мови (є галуззю діалектології) - фоностилістику, яка вивчає звуковий бік стилістично навантаженого мовлення. (Є галуззю лінговстилістики) - теоретичну фонетику, в якій використовують теоретичні методи дослідження, - експериментальну фонетику, де застосовують емпіричні методи дослідження - нормативну фонетику, знання якої застосовують у межах лінгвістичних дисциплін, - прикладну фонетику, знання якої знаходять застосування в межах інших наук Предметом фонетики у вузькому її розумінні є звукова субстанція мовлення. Співвідношення між буквами і звуками: Кожна буква українського алфавіту здебільшого передає один звук. Проте є випадки, коли повної відповідності між звуками і буквами немає. Звуки [дж], [дз] передаються на письмі двома буквами. Для звуків [ґ] і [г] є одне позначення г. Буква щ позначає сполучення двох приголосних [шч]. Букви є, ю, я, коли вони вживаються для позначення м'якості приголосного, переда­ють один звук [е], [а], [у]: осіннє, рядок, люк. Якщо ж вони вживаються на початку слова (ясно), після букви, що позначає голосний звук (боєць), після апострофа або м'якого знака (м'ята, Ньютон), то ці букви передають два звуки: [йе], [йу], [йа].Буква ї завжди позначає два звуки [й] та [і]: їжак, бої, роз'їзд. Буква ь (м'який знак) позначає м'якість приголосних звуків: сучасність, льон.

Графічний розмір

Усний розбір У слові людство 7 букв: ел, ю, де, ес, те, ве, о. Буквосполучення лю позначає звуки [л'] і [у] Буква де позначає звук [д]; ес позначає звук [с]; те позначає звук [т]; ве позначає звук [в]; о позначає звук [о]. Мякість приголосного [л'] позначається буквою ю. Буквосполучення дс вимовляється [дзс] внаслідок уподібнення вимови [д] до [с]. У слові людство позначений наголос над буквою ю.

Класифікація голосних звуків :

1.За місцем творення

2.За способом творення

3.За участю губ

Голосні передньго ряду

Голосні заднього ряду

Голосні високого піднесення

Голосні середнього  піднесення

Голосні низького піднесення

Лабіалізованіголосні

 

Не Лабіалізованіголосні

 

[ і] [и] [е]

[а] [о] [у]

[і] [у] [и]

[е] [о]

[а]

[о][у]

[е] [и] [а] [і]

Письмовий розбір

лю - [л'у] д - [д] с - [с] т - [т] в - [в] о - [о] дс - [дзс]  

Класифікація приголосних звуків :

І.За участю голосу й шуму

ІІ.За місцем творення

Шумні поділяються на дзвінкі і глухі.

 Сонорні               [ш] [н] [р] [л] [й] [в]

Губні[б] [п] [в ] [ш] [ф]

Язикові

Глоткові[г]

Передньязикові  [д] [т] [н] [р] [л] [й] [с] [ц] [дз] [ш] [ч]  [ш] [дж]Середньо язикові  [й] 

Задньоязикові [г] [к] [х]

ІІІ. За способом творення

VІ.За м’якістю

Зімкнені[Б]

Фрикативні[З] [ж] [ш] [в] [ф] [г] [х] [й]

Зімкнено- прохідні[ ш ][н] [р] [л]

Африкати[Дз] [дж] [с] [ц]

М’які[Й][ д] [т] [л] [н]

Пом’якшені[З] [с] [ц] [дз] [ф]

Напівпом’якшені[ Б] [п] [в] [дж] [ш] [ф] [к] [н] [ж] [ч] [ш]

 

Шиплячі  ] [ч][ш] [дж]  

Свистячі [с] [ц][дз]

5. Фонетичні явища в системі голосних і приголосних звуків (проілюструвати на прикладах). Фонетична транскрипція Фонетична транскрипція - графічна фіксація всіх мовних звуків, що реально вимовляються у потоці мовлення (точний запис звуків). Вона грунтується на таких вимогах: 1) кожна літера позначає один і той самий звук; 2) кожен звук позначається завжди тією самою літерою. Для запису фонетичною транскрипцією послуговуються українською абеткою, але без літер я, ю, є, ї, щ та ь, що не позначає звука. Крім того, у фонетичній транскрипції використовують додаткові надрядкові, підрядкові знаки: 1) наголошеність голосного позначається вертикальною рисочкою справа біля літери, що позначає наголошений голосний - [']: %с'ін'] - осінь; 2) м'якість приголосного - скісною рисочкою справа наліво над літерою з правого боку [^: [л'он] -льон; 3) напівпом'якшеність - апострофом у тому самому місці, що й м'якість - [']: [б'іілка] - білка; 4) подовжені приголосні звуки позначаються однією літерою, після якої ставиться двокрапка: [с'Рл': у]сіллю; 5) звука [дж], [д$], [дз ] позначаються двома літерами, об'єднаними в одну дужкою зверху [да], [ДЗк]; 6) нескладотвірний характер голосних позначають дужкою над літерами ї, у, що виникають на початку слова: [учо%ра] - вчора, в середині слова після голосного: [шоук] - шовк чи в кінці слова після голосного: [гаї] - гай, [ходи'у]-ходив; 7) наближеність одного звука до іншого (нечітка вимова ненаголошених) позначається двома літерами: [є11], [и8], [0у]: [сеило] - село, [жист ':а%] - життя, [зсУзу'л 'а] - зозуля; 8) паузи між словами позначаються вертикальною рискою, а більші, зокрема між реченнями - двома (у записах не вживаються розділові знаки); 9) текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки. 6. Графіка. Основні закони графіки. Алфавіт Графіка – розділ на­уки про українську мову, в якому вивчається сукупність умовних зна­ків для передачі на письмі усного мовлення. До графічних знаків належать букви алфавіту, апост­роф, знак наголосу, дефіс (риска), крапка, знак питання, знак оклику, кома, тире, двокрапка, лапки, дужки, три крап­ки та ін. В українській абетці для передачі звуків на письмі існує 33 букви. Голосні звуки позначаються буквами а, о, у, е, и, і. Літери я, ю, є, ї теж служать для передачі на письмі голосних звуків, але в їх­ньому поєднанні з приголосним [j] або ж для позначення м’якості попереднього приголосного (виняток становить буква ї, яка завжди позначає сполучення двох звуків:[j] та [і]). На позначення приголосних звуків уживаються літе­ри, кожна з яких має свою назву: б – бе, в - ве, г - ге, ґ – ґе, д– де, ж – же, з - зе, й – йот, к - ка, л - ел, м- ем, н - ен, п – пе, р - ер, с – ес, т – те, ф - еф, х - ха, ц – це, ч – че, ш – ша. Літера щ (ща) завжди позначає два звуки: [ш] і [ч], а ь (м’який знак) зовсім не позначає звука і служить для передачі м’якості попереднього приго­лосного. Взагалі в українській графіці немає спеціальних букв для фіксації на письмі м’яких приголосних. Проте існують спе­ціальні способи позначення м’якості: 1) вживання після букви, яка позначає приголосний, м’я­кого знака: батько, льон, коваль; 2) вживання в аналогічній ситуації букв я, ю, є (у цьому випадку вони позначають голосні звуки і м’якість попереднього приголосного): теля, нюх, синє; 3) вживання після літери на позначення приго­лосного звука букви і: літо, ріка, тісто. Графічний знак «’» (апостроф) використовується для позначення на письмі твердої вимови приголосних звуків перед сполученням [j] з голосними [а], [у], [е], [і] (графічно – я, ю, є, ї) 7. Склад. Основні правила складоподілу Склад — у мовознавстві відрізок звукового плину мови з вершком порівняно більшої повноти голосу (голосності), складений з одного чи більше звуків, обмежений обабіч відрізками меншої голосності (чи «нульової» голосності на початку й у кінці слова); вершком складу в українській мові буває лише голосний; межею складу вважають у фонетиці (якщо між вершками два і більше приголосних) пункт найменшої голосності на стику артикуляційного зіступу першого й приступу наступного з-поміж них (якщо приголосний один, він належить до наступного складу). В українській мові структура складу різна. Він може мати: - тільки голосний (Г — у, ао-се-ля); - сполучен­ня з одним приголосним (ГП — із, од; 'ПГ — за, на, се-ло); - сполучення з двома приголосними (ПГП — під, ліс; ППГ — по-бра-тим, при-їзд, ме-тро; ГПП — ко-е-фі-ці-єнт); - з трьома при­голосними (ППГП — млин-ці, ПГПП — пре­зидент; ПППГ — зем-ство, е-ле-ктри-ка, стра-ва); - з чотирма приголосними (ПППГП — е-ле-ктрич-ний, ППППГ — ше-фство) та ін. За кількістю складів слово може бути:

  • односкладовим (стіл, віз),

  • двоскла­довим (сто-ли, мо-ва),

  • трискладовим (са-ди-ба, пе-ре-спів)

  • багатоскладовим (пра-це-люб-ний, пе-ре-січ-ний, тра-пе-ці-є-по-діб-ний).

Для української мови властивий переважно відкритий склад. Крім того, склад розрізняють за початковим звуком: - ті, що починаються з приголосного, називаються прикритими (ПГ, ПГП —мі-стом, сік), - ті, що починаються з голосного, — неприкритими (Г, ГП — у-весь, ой). Основні правила складоподілу : 1. Якщо поряд стоять однакові шумні звуки (обидва дзвінкі чи глухі), то вони належать до наступного складу: ща-стя, ка-штан, го-спо-дар. 2. Якщо із двох приголосних один дзвінкий, а інший глухий, то вони належать до різних складів: буз-ко-вий, до-ріж-ка, греб-ти. 3. Якщо поряд стоять два сонорні звуки, то вони роз’єднуються між попереднім і наступним складами: зем-ляк, дев’-ять, вір-ність, віль-но. 4. Якщо між голосними два приголосні – шумний (дзвінкий чи глухий) і сонорний, то вони належать до одного складу: му-дрець, лі-сни-цтво, бли-зня-та. 5. Якщо між голосними є кілька приголосних, то сонорні належать до попереднього складу, інші – до наступного: мор-ква, май-стер, мар-шрут. 6. Подовжені приголосні об’єднуються в склад із наступним голосним: гі-лля, ві-ття, ті-нню, за-ти-шшя. 7. Префікси не зберігають своєї цілісності й можуть розподілятися між складами, зокрема коли коріньпочинається з голосного: ро-зо-ра-ти, бе-зі-ні-ці-а-тив-ний, бе-зу-спі-шний. Поділ на склади Поділ на морфеми Перенос Най-ме-ння на-йм-енн-я на-йме-ння Сьо-го-дні сьог-о-дн-і сьо-го-дні Пі-ді-бра-ти піді-бр-а-ти пі-ді-бра-ти Пі-во-стро-ва пів-остров-а пів-ост-ро-ва О-пе-ньок о-пень-ок опе-ньок 8. Наголос, його характер, функції. Наголос — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного) Функції наголосу : - Видільна — наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази. - Конститутивна — наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова. - Змісто- й форморозрізнювальна — функція властива вільному наголосові і полягає в розрізненні значення слова: за́пал-запа́л, ша́баш-шаба́ш, веро́ніка-Вероні́ка, ви́рок-виро́к, на́голос-наго́лос Характер наголосу та його місце пов'язані з ритмом мовлення. Наголос визначає рівень мовної культури. В українській мові наголос вільний, тобто не закріплений за певним складом. Він служить засобом фонетичної організації слів: навколо наголошеного складу групуються ненаголошені. Під наголосом голосні звуки чуються чітко і виразно. Словесний наголос української мови буває нерухомий і рухомий. Нерухомим він вважається тоді, коли в усіх формах даного слова наголошується той самий склад: народ, народу, народом, народи, народів; закон, закону, законом, закони, законів. Якщо у різних формах одного й того слова наголос змінюється (переміщується), то в таких випадках він є рухомим. Наприклад: помилка — помилка, статуя — статуя, псевдонім — псевдонім.Важливою рисою словесного наголосу є те, що він виконує диференційну функцію, тобто з допомогою наголошування розрізняються однакові за своїм звучанням слова або їх форми. Однією з найголовніших є смислорозрізнювальна роль наголосу, тобто коли він служить засобом розмежування лексичного і граматичного значення фонетично тотожних слів. 9. Орфографія. Одиниці орфографії. Основні принципи орфографії Орфографія — історично сформована й загальноприйнята система правил національної мови щодо способів пе­редачімовлення на письмі, яка поряд із пунк­туацією становить правопис певної мови. Інколи терміни «орфографія» і «правопис» ужи­ваються як тотожні. Вивчає правильність написання.  Орфографія визначає правила:

  • на­писання звуків (фонемлітерами,

  • написання слів разом, окремо й через дефіс,

  • уживання великої літери,

  • правила переносу частини сло­ва з рядка в рядок.

Крім того, орфографія регулює напи­сання афіксів і закінчень відмінюваних слів. В основі орфографії лежить графіка. Водночас вона ґрун­тується на певних принципах, які зумовлені фонетичною та граматичною будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвит­ку її правописної системи. Орфографічні правила, як складова частина систе­ми письмових норм літературної мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, ро­бить його дієвішим, ефективнішим, що, звичай­но, сприяє піднесенню мовної культури народу. Орфограма є однією з основних одиниць орфографії, що забез­печують її теоретичним і практичним вивчення. Існує чотири принципи орфографії: - фонетичний - Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють. - морфологічний - для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції - історико-традиційний - він полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі - ідеографічний - опирається на смислові відмінності подібних написань

10. Правила та умови вживання апострофа.

Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї:

Після літер, що позначають губні тверді приголосні звуки б, п, в, м, ф, якщо перед ними немає іншого приголосного(крімр), який належав би до кореня:солов'їний, сім'я, м'ята, п'ятниця, зв'язати, п'ю, б'ється, в'яз, м'язи, ім'я, В'ячеслав, Стеф'юк; верб'я, верф'ю, торф'яний, черв'як. Але: свято, морквяний, мавпячий, цвях. Якщо приголосний, що стоїть перед губним, належить до префікса, то апостроф теж ставиться: зв'язок, підв'ялити, обм'яклий, розв'ючувати.

Після твердого р у кінці складу: подвір'я, сузір'я, на узгір'ї, з матір'ю, кур'єр, пір'їна. Якщо ря, рю, рє позначають сполучення м'якого [р'] із голосними а, у, е ([р'а], [р'у], [р'е]), то апостроф не пишеться: рясний, Рябко, буря, рюмсати, Рєпін.

Після будь-якого твердого приголосного, яким закінчується префікс або перша частина складних слів: без'язикий, від'єднати, з'ясувати, над'їдений, над'ярусний, роз'ятрити, роз'юшений; дит'ясла, пан'європейський, пів'юрти, пів'ящика, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи.

Після к у словах Лук'ян, і похідних від нього: Лук'яненко, Лук'янчук, Лук'янчик, Лук'янівка тощо.

У складних словах, перша частина яких закінчується на приголосний: двох'ярусний, чотирьох'ярусний, дит'ясла.

Апостроф не ставиться:

Після б, п, в, м, ф, що позначають тверді губні звуки, якщо перед ними стоїть інша, крім р, літера на позначення кореневого приголосного звука: Святослав, святковий, тьмяний, морквяний, медвяний (але: торф'яний, черв'як, верб'я).

Після букви р, що позначає м'який приголосний на початку слова чи в середині складу: порятунок, рясний, гарячий, буряк.

У словах іншомовного походження у злитній вимові: резюме, бюджет, бюро.

Інші випадки

Роздільність вимови я, ю, є, ї та попереднього твердого приголосного позначається апострофом.

Апостроф пишеться перед я, ю, є, ї:

Після губних приголосних (б, п, в, м, ф): б'ю, п'ять, п'є, в'язи, у здоров'ї, м'ясо, рум'яний, тім'я, мереф'янський, В'ячеслав, Стеф'юк. Примітка. Апостроф не пишеться, коли перед губним звуком є приголосний (крім р), який належить до кореня: дзвякнути, мавпячий, свято, тьмяний, цвях, але: верб'я, торф'яний, черв'як. Коли такий приголосний належить до префікса, то апостроф пишеться, як і в тих же словах без префікса: зв'язок, зв'ялити, підв'язати, розм'якшити.

Після р: бур'ян, міжгір'я, пір'я, матір'ю, кур'єр, на подвір'ї. Примітка. Апостроф не пишеться, коли ря, рю, рє означають сполучення м'якого р із наступними а, у, е: буряк, буряний, крякати, рябий, ряд, крюк, Рєпін.

Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без'язикий, від'їзд, з'єднаний, з'їхати, з'явитися, об'єм, під'їхати, роз'юшити, роз'яснити; дит'ясла, пан'європейський, пів'яблука, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи тощо. Примітка 1. Після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у апостроф не пишеться: безіменний, загітувати, зекономити, зокрема, зуміти.

Апостроф у словах іншомовного походження

Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них пишеться перед я, ю, є, ї:

а) Після приголосних б, п, в, м, ф, г, ґ, к, х, ж, ч, ш, р: б'єф, комп'ютер, п'єдестал, інтерв'ю, прем'єр, торф'яний, к'янті, миш'як, кар'єра; П'ємонт, П'яченца, Рив'єра, Ак'яб, Іх'ямас; Барб'є, Б'єрнсон, Б'юкенен, Женев'єва, Ф'єзоле, Монтеск'є, Руж'є, Фур'є.

б) Після кінцевого приголосного в префіксах: ад'юнкт, ад'ютант, ін'єкція, кон'юнктура.

Апостроф не пишеться:

Коли я, ю позначають пом'якшення попереднього приголосного перед а, у: бязь; бюджет, бюро, пюпітр, мюрид, фюзеляж, кювет, рюкзак, рюш; Барбюс, Бюффон, Вюртемберг, Мюллер, Гюго, Рюдберг.

Апостроф у прізвищах

Апостроф пишеться після губних, задньоязикових і р перед я, ю, є, ї: Аляб'єв, Ареф'єв, Водоп'янов, В'яльцева, Григор'єв, Захар'їн, Луб'янцев, Лук'янов, Пом'яловський, Прокоф'єв, Юр'єв; перед йо апостроф не пишеться: Воробйов, Соловйов.Примітка. Коли я, ю означають сполучення пом'якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не пишеться: Бядуля, Пясецький, Рюмін.

Скорочена частка д та ірландська частка о пишуться з власними іменами через апостроф: Д'Аламбер, Д'Артаньян, Д'Обіньє; О'Генрі, О'Кейсі, О'Коннейль.

Апостроф у географічних назвах

Апостроф пишеться в географічних назвах після губних, задньоязикових і р, а також після префіксів, що закінчуються приголосним, перед я, ю, є, ї: В'язники, Дем'янськ, Прокоп'євськ, П'ятигорськ, Ак'яр, Амудар'я, Гур'єв; перед йо апостроф не пишеться: Муравйово. Примітка. Коли я, ю означають сполучення пом'якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не пишеться: Вязьма, Кяхта, Крюково, Рязань.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]